Школа а релігія

Дмитро Донцов

Реферат виголошений на з’їзді української академічної молодіжи – у Львові в липні 1909 року

Передмова

Школи в країнах західної Європи, починаючи від народних і кінчаючи університетами, мають на собі з одної сторони виразну печать свого середньовічного походженя, з другої сторони на них відбивається могутньо вплив пануючих в сучасних суспільностях кляс. Деякі країни – Франція наприклад – провадять вже від довшого часу завзяту боротьбу за модернізацію шкільної освіти, за усунення зі шкіл всіх пережитків і забобонів середновіччя, за пристосовання шкільних програм до вимог і потреб сучасного життя. І боротьбася, в котрій дуже велику роль грає приватна ініціатива і самодіяльність інтелігенції, не лишається без добрих наслідків. Вона знаходить спочуття і серед народних мас, і серед їх парламентарних представників з одної сторони, і серед широких кругів самої інтелігенції з другої. Результатом боротьби в області народної й середньої освіти можна уважати усунення навчання релігії зі шкіл і реформу шкільних програм, результатом боротьби в области вищого шкільництва являється заснування (з приватної ініціативи) і швидкий розвиток таких інституцій, як «вільна вища школа політичних наук», «вільна вища школа соціальних наук», заведенняе по універсітетах кафедр соціології і т. д.

Цілком інакше стоїть справа зі шкільною освітою в Австрії. Тут навіть те, що вже від десятиліть осягнено у Франції, являється недосяжним ідеалом, музикою далекої будучності. І се вповні зрозуміло, бо Австрія являється одною з найбільше відсталих країн західної Європи, можна сказати навіть найбільше відсталою, а крім того шкільне питанняе незвичайно ускладнюється тут національним моментом, а саме фактом лютої національної боротьби, котра з особливою силою проявляється саме в області шкільництва. Пригадаймо собі, які перешкоди ставлять поляки розвиткові українського шкільництва, – навіть в загально-австрійських, реакційних формах, – і нам ясно стане, яку ж завзяту, тяжку і довгу боротьбу треба буде провадити, щоб добитися в Австрії модернізації шкільної освіти – усунення навчання релігії зі шкіл і основної зміни шкільних програм в напрямі пристусовання до потреб і вимог сучасного життя.

Одначе власне тому, щося боротьба буде тяжка і довга, треба якнайскорше її розпочинати. З сього погляду чехи, наприклад, дають нам дуже добрий приклад до наслідування.

Коли ми поглянемо на стан спеціально українського шкільництва в Австрії, то побачимо, що воно стоїть гірше від усіх їнших. Гірше і щодо своєї квантитативної і що до квалітативної сторони. Треба признати одначе, що українська суспільність завзято боролася і бореться за українізацію шкільної освіти українського народу. В сій области має вона вже ряд здобутків, а останніми часами розвинула ще й енергічну самодіяльність в напрямі основуваня приватних українських гімназій. Кожному зрозуміло, яку величезну вагу для нас має цілковита укранїзація шкільної освіти українського народу. Одначе боротьба за сю українізацію – се боротьба лише за форму освіти, і тільки в незначній мірі за зміст її.

І треба сконстатувати, що українська суспільність в Галичині, захоплена цілковито боротьбою за форму освіти, майже зовсім не боролася за її зміст. Для ілюстрації вкажу лише, що шкільні підручники в українських гімназіях являються копіями або перекладами польських, і то навіть підручники для таких важних предметів навчання, як історія. Таким чином навіть в справі українізації змісту шкільної освіти українська суспільність досі не зробила нічого, і тільки останніми часами починається якийсь рух в сьому напрямі. Що ж уже говорити про модернізацію навчання по українських школах! Тут справа у нас стоїть, мабуть, ще гірше, ніж навіть у польських школах. Та се і зрозуміло, коли пригадати обставини розвитку української суспільності в Галичині. Одначе се не значить зовсім, що справа повинна й далі лишатися так, як стоїть вона тепер, і боротьба за українізацію і модернізацію самого змісту шкільної освіти нашого народу повинна розпочатися насамперед з вияснення сеї справи для ширших кругів української інтелігенції.

Реферат тов. Донцова, який оце йде в світ і порушує одну з пекучих сторін модернізації шкільництва взагалі, а тим самим і українського шкільництва. Фактами доводить він непримириму протилежність між релігією і наукою і показує, як шкідним являється навчання релігії в школі. Особливо велике значення сеї праці для української шкільної молодіжи – студентів і гімназистів, – бо їх безпосередньо ще обходить ся справа. А вияснення й розв’язання її в дусі західноєвропейської поступової думки для самих себе буде першим кроком в боротьбі за модернізацію української школи.

Подбаймо ж, щоб добрі думки, виложені в сьому рефераті, провести в свідомість якнайширших кругів української інтелігенції в Галичині!

Микола Залізняк

Для пануючих кляс являється релігія насамперед засобом панування, засобом утримання політичного і економічного staus quo.

Еміль Вандервельд.

«Essais socialistes. La religion»

Питання про науку релігії в школі має колосальне значення, і не лиш для школи, а також для цілої нашої суспільності.

Роль релігії в нашій суспільності скорше не доцінюється, аніж перецінюється. В деяких історіях науки, історіях боротьби між церквою а наукою, можна стрінутися часто з думкою, що релігія – є вже ворогом поваленим, ворогом, якому завдано новітньою наукою смертельний удар; що людський розум, зрештою, визволився з кайданів, в які скувала його церковна догма.

Так, визволився. Але чий розум? Дарвіна, Геккеля, університетських доцентів і інтелігенції? А розум народних мас?

Чи можемо сказати, що в широких народних верствах сей процес емансипації думки є вже фактом доконаним?

Масові паломництва до Риму, Люрду. Кронштадту, Почаєва, релігійний фанатизм сенян, який удалося розпалити французьким лопам в часі «Kulturkampf», у правительства Комба – все се свідчить, що на поставлене питання відповідь може бути лише негативною, що понура наука християнізму та її жреці тішаться ще великим впливом в народнім житті.

Одною з причин, яка дає і забезпечує релігії її значення і вплив у масах, – і причиною досить важною, – є власне наука релігії в школі.

З сього одного – абстрагуючи цілком від того, чи шкідлива, чи, противно, пожадана є наука релігії в школі, – вже видко, яке величезне значення для суспільності має питання, що служить темою сього реферату.

Скоро зближаємося до сеї теми, одразу стрічаємось з такими двома питаннями: 1) що є школа, які її завдання? і 2) що є релігія?

Завданням школи є – приготовити людину до життя; узброїти її думку силою критики, аби вона могла орієнтуватися в хаосі явищ фізичного і політичного світу; зробити її волю міцною, аби в тій страшній вічній боротьбі за існуванняє, яка зветься життям – вона не чулася безсильною і безрадною.

Прищепити ж сей критицизм думки може лише наука, яка разом з тим є важним засобом до політичної і соціальної емансипації широких народних мас.

Не так коротко можна відповісти на друге питання: що є релігія?

Кожна більше-менше розвинена релігія, отже і християнська, складаеться з оцих частин: 1) якась космогонія, якої центральною точкою є ідея Бога, 2) якась система моральності, 3) культ.

Та поняття релігії тим не вичерпується. Християнська космогонія, моральність, культ се лише, що так скажу, кістяк релігії. Дійсна, конкретна релігія жиє не в Біблїї або Євангелїї, – тільки в думках і світогляді, словах і ділах її жреців. І тому, коли ми схочемо зрозуміти як слід цілий вплив релігії на школу, то мусимо в наш огляд включити також і ту організацію, яка дає старій, християнській науці плоть і кров, яка є посередницею межи господом богом а «вівцями христовими» і яка називається – кліром.

Почнімо з християнської космогонії. Після св. книг [абстрагуємося цілком від тих протирічностей, яких є подостатком в Біблїї. Беремо лише офіціальну версію про повстання світу etc.], в яких як думають вірні, виявилася об’ява пана бога – земля, се плоский, оточений водою, круг. Над нею – тверде склепіння неба з звіздами, ангелами і богом; під нею пекло. Ціла ся історія з’явилася не в результаті довгого процесу розвою, тільки сотворена паном богом в шість днів, з нічого.

Так само чоловік (і инші живі сотворіння), в їх теперішньому виді не розвинулися з попередніх, примітивніших форм, тільки сотворені богом в тім самім виді, в якім їх здибуємо й нині.

Сей релігійний світогляд, який і тепер ще знаходить собі потвердження в папських енцікліках – стоїть в різкій суперечності з науковим світоглядом.

Вже Коперникове «De revolutionibus corporum coelestium» захитало сією дивовижною космогонією. Досліди його й іншиx астрономів, подорож Магелана дали доказ про кулястість землі.

Геологія і палеонтологія знищили міф про шестидневний акт сотворення світу.

Теорія Канта-Лапласа показала, що світ повстав не через якийсь акт творця, тільки наслідком ділання чисто механічних причин; не нагло, а через довгу еволюцію.

Ньютонові «Principia» довели, що рухи Сонячної системи не регулюються вмішуванням божого промислу, лише стоять під кермою невідмінного закона.

Наука Дарвіна, сього геніального британця, якого із усіх великих мужів людськості найбільше ненавидить церква – показала, що різні гатунки живих істот (і чоловік) – не зразу з’явилися в тій досконалій формі, в якій знаходимо їх тепер – а через довгий процес розвою, через остоювання найбільше пристосованих в вічний боротьбі за існування.

Бачучи все і всюди ділання незмінних законів, – для пояснення явищ природи і людського життя, наука не потрібувала покликуватися на якісь надприродні сили, на якусь надприродну істоту (бога); наука, як відповів Лаплас цісареві Наполеону, – «не потребує сієї гіпотези». І центральна фігура християнської космогонії, разом з сією останньою, – мусила стратити під собою всякий грунт.

Таким чином старий, християнський світогляд рішучо перекинуто до гори ногами.

Але протирічності, що заходять між тим світоглядом а наукою, лежать не лиш в тім, що релігія вчить про сотворення світа в шість днів, а наука каже – що він має міліони літ; що перша твердить, буцімто земля є круг, – друга що куля etc. Ні, ті протирічності глибші. Вони дотикають самих підстав, основ релігії і науки.

Принцип, на якому будується ціле сучасне знання, без якого нема і самого знання, – се принцип причиновості. Ціла сучасна наука є можливою лиш при узнанню твердих, незмінних законів природи. Ніяке явище природи не є випадкове; кожде має свою причину; хто не признає, що як в природі, так і в суспільнім житті панують незмінні закони, – той не зрозуміє ані того, ані другого.

З сією засадою причиновости ніяк не може погодитися релігія, яка стоїть на цілком противнім грунті.

Наука каже, що життя в світі кермується законами природи, релігія, що божим промислом, безпосереднім вмішуванням бога, який посилає нам хороби і рятує від них, спасає від смерті і посилає її, від нього залежить побіда на війні, дощ і погода. Все, всі явища життя, все стоїть під кермою якоїсь надприродної, вільної од всяких законів істоти.

Не маючи сили зрозуміти повстання світу і його життя діланням природних причин, релігія хапається за чудо. Підпорою і основою цілого релігійного світогляду є власне поняття чуда.

«Das Wunder ist des Glaubens liebstes Kind» (чудо є наймилішою дитиною віри) – сказав ще Гете. Чудо – се заперестання ділання незмінних світових законів. Ясно, в якій протирічності з наукою стоїть се поняття.

«Всі закони природи, – каже Вармунд, – прибирають цілком проблематичну вартість і на певне, консеквентне слідування наслідків по причині рахувати вже не можна. В кожній хвилі, через інтервенцію бога, можуть бути причини без наслідків і наслідки без причин» [Wartmund «Katholosche Weltanschauung und freie Wissenschaft», Wien, 1908].

Поняття чуда виключає всяку закономірність (Regelmässigkeit), вириває всякий науковий грунт.

Друга кардинальна – не до розв’язання – протирічність, яка заходить межи наукою а релігією – є різниця в розумінні того, що є джерелом пізнання правди. Наука визнає лиш одно джерело пізнання – наш розум, наші змисли. Вона послугується лише обсервацією (зглядно експериментом) і розумом, або спекуляцією.

Всякий надприродний шлях до здобуття правди наука одкидає. Для релігії ж власне об’ява, тобто безпосередні або посередні зносини бога з людьми, через які він виявляє їм свою волю, вчить їх, розказує їм. Отже – надприродний шлях. Наука шукає правди; релігія цього робити не потребує, для неї се зайве, бо цілу правду вже об’явлено богом в св. книжках. Для науки наше твердження робиться правдою, коли воно стверджується експериментом або обсервацією. В науці два рази два є чотири, а у релігії може бути і п’ять, і десять – як тільки так стоїть в об’яві.

Аби яскравіше представити те непереходиме провалля, яке під тим зглядом лежить між двома світоглядами, релігійним а науковим, наведу пару прикладів.

Коли патер ІІІайнер, який майже рівночасно з Галілеєм відкрив пятна на Сонці, сказав про своє відкриття настоятелеві єзуїтського кляштора в Інгольштадті, той відповів йому: «Ти щось перекручуєш, мій сину! Я двічі перечитав Арістотеля, але на знайшов там ні одного уступу, де було б сказано про щось подібного. Отже через те (!) твої пятна існують хіба в твоїх шклах, або в очах. Викинь собі такі думки з голови!».

Св. Трибунал, що розглядав справу Галілея – видав 1616 р. вирок, що наука, ніби то Сонце є центральною точкою світа, «дурна, абсурдна та єретична», через те, що вона «протирічить найвиразнішій науці св. письма і об’ясненням св. церкви».

Тут аргументується телескопом, обсервацією, розумом; там – авторитетом, буквою старих книжок, вірою.

Негуючи науки, наказуючи палити твори вчених (часами й їх самих) за те, що їх науки суперечать св. письму, – церква поступала в той самий спосіб, що і відомий арабський халіф, який видаючи на жертву огню чудову александрійську бібліотеку, завважив мудро: «Якщо там є таке, чого нема в Корані, тоді сі книжки шкідливі; як в них є те, що є і в Корані, – вони непотрібні. Отже, і в тім і в другім разі – їх треба спалити».

Принцип той самий, лише різниця в авторитетах; там Коран, тут Біблія. Коли дві дисципліни опираються на двох так принципіально ворожих основах, то всяка можливість довести їх до згоди є абсолютно виключена.

Вони незлучимі між собою, як вогонь і вода.

«Там об’ява, тут досвід; там авторитет, тут розум і критика: там традиція, старовина, минувшість, – тут поступ, сучасність, будуче; там абсолютна неомильність,– тут релятивність; там нетерпимість; тут толеранція; там віра, тут переконання» [Protokoll des Abgeordnetenhauses. Sitzung 4 VI. 1908 р. Промова посла проф. Масарика].

Зрештою і сама церква досить виразно і не раз заявляла, що погодити науки з релігією не можна.

В тезах Ватиканського собора знаходимо :

«Проклятим нехай буде той, хто не узнав, що світ і все, що в нім є, зістало сотворене богом з нічого…

…Хто заперечує існування чуд.

…Хто твердить, що людські науки мають таку свободу, що їх тверджения маються уважати правдивими навіть тоді, коли вони противляться об’яві».

А ось що говорить Syllabus з 1864 р. Пія IX:

§ 3. Проклятим буде той, хто каже, що людський розум є, без огляду на бога, єдиним судією між правдою а неправдою, добром а злом;

§ 14. що фільософією треба займатися без огляду на надприродну об’яву;

§ 57. що науки філософії і моральності… мусять визволитися від церковного авторитета.

Те саме говорить і теперішній папа. Syllabus Пія X проклинає того, хто

«думає, що науковий поступ вимагає, аби поняття християнської науки про бога, сотворення світу, об’яву – були зреформовані.»

Якщо згадати ще, що в Index’і заборонених кожному віруючому книжок можна знайти майже кожне імя, славне в науці чи філософії, – то стане ясним, що всі ті енціклїки, сіллябуси, індекси etc. – се все не що інше, як одна анафема цілому сучасному знанню, цілій сучасній науці.

Який же ж вплив на учнів робить се рівночасне викладання в школі обох, виключаючихся взаїмно – дисциплін?

Передовсім, релігія вводить учнів у світ явищ, які наука, опираючись на усі результати своїх дослідів, мусить назвати цілком неможливими.

«Як областю науки є дійсність, областю штуки можливість» є областю релігії – неможливість» [Jodl «Geschiche der Ethik»]. Прошу уявити собі, що діється в голові ученика, коли один професор викладає йому «дійсність», а другий (катехет), «неможливість»; коли один викладає біологію, а другий, що Адама зліплено з глини; один закони фізики, другий ходження по водах; один закон про сталість матерії, другий, що світ сотворено з нічого; один астрономію, другий байку про Ісуса Навина, що зупинив сонце; один про язикознавство, другий про вавилонську вежу; один, що три рази один є три, а другий, навчаючи про триєдинство бога що три рази один є також один. Один наказує нічому не вірити на сліпо, другий вірити, quia absurdum est!

А між тим і професорів, і катехетів удержує одна і та сама держава. Що .може бути більш абсурдного, більш дикого?

Негуючи науку, являючись гальмом для присвоєння учнями основ наукового способу думання, релігія стоїть в суперечності з головними завданями школи.

Такий є безпосередній вплив релігії на школу. Не менше важні є посередні наслідки науки релігії.

Найстрашнішим, найзгубнішим результатом науки релігії є те, що вона забиває в учнях дух критики і шкодить науковому розумінню явищ природи.

Через те відбирає иироким масам один з могутніх знарядів в боротьбі за існування.

Оця неможлива темнота мас, яка стоїть на заваді їх економічному добробутові, почасти також завдячує своє існування релігії, оскільки вона душить в них критицизм і наукове розуміння явищ природи. Гігієна, ветеринарія, медицина, агрономія, – як вони, так і оперта на них практика з трудом приймаються людьми, які досі думають, що брудна вода є добрим средством на хворі очі, що хворобу можна вигнати лойовою свічкою, що молебном можна спровадити дощ.

Далі, релігія вчить приймати все на віру. Ту чи іншу свою догму або моральну норму наказує вона приймати не через переконання о раціональності або хосенності тих норм, або їх етичної вартості, тільки через те, що вони стоять в старих книгах, освячених авторитетом давності і загального признання. І сей спосіб думання не покидає релігійного чоловіка, з яким би явищем життя він не стикався. Вироблюється якась психічна привичка, приймати ідеологію, якою окружує себе кожна інстітуція нашої суспільності, – без критики. Людині релігійній імпонує авторитет, імпонує кожна соціальна інституція, осяяна авторитетом давності або загального признання – чи то церква, чи держава, чи війна. Хто вірує в святість і непорочність Діви Марії – для того, що так написано в старій книзі, яка зветься «Новий Завіт», той повірить і в святість і незрушимість права приватної власності через те, що так написано в другій, також досить старій книзі, яка зветься карним кодексом.

Наслідком сього скоро зникає або слабшає сила критики, та сила, яка лиш одна дає нам змогу вироблювати власні, самостійні погляди, одразу зменшується відпорна сила в присвоюванні чужих думок. І ворожа широким масам ідеологія пануючих кляс, яку вони завше стремлять прищепити сим масам – пресою, штукою, театром – не знаходить в голові побожних людей ніякого опору, присвоюється як їх власна. Навпаки, всяка нова ідея, ворожа загальнопризнаній, з трудом ділає на них, бо вимагає передовсім критики.

Результати ж цього браку психічної відпорності зі сторони народних мас – відомі.

Обсервувати їх можемо майже щодня. Історія знає богато прикладів, коли темні маси, наскрізь пересякнуті ідеологією своїх панів, – йшли «за ворогів своїх в огонь і воду». І ради чого?

«Um nicht vielleicht, – як каже Шніцлер, – als um eine paar Worte, die in einem alten Buche stehen» [«yt 63kmit zr r3kmcrf ck3d, yfgbcfyb- e cnfh3q rybp3. »A. Schnitzler Der Ruf des Lebens]

Ясно, що вплив цілого християнського світогляду, який оцє ми пробували з’ясувати, суперечить завданням школи. Сей вплив є шкідливий не лиш безпосередньо – забиванням духа критики, але і посередньо, оскільки емансипація думки від усяких авторитетів є средством для політичної і соціальної емансипації, оскільки школа має не лиш навчити нас думати, але також і приготовити до життя, до боротьби.

Переходимо тепер до християнської релігійної системи моральності. Стараючись виправдати свої претензії на виховування молодіжи, церква каже завше, що без релігії нема моральності. Тому мусимо наперед застерегтися, що ми абсолютно не бачимо жодної зв’язі між моральністю а релігією. Досить пригадати собі, як поводяться європейські «християни» в Марокко нині, або в Китаї в 1900 році, щоб зрозуміти се. Опріч того, коли побожність і моральність завше йдуть у парі, то тоді найпобожнїші люди, які найбільше тримаються приписів релігійних – священики – мали б бути також найморальнішими людьми в світі! Не хочу образити шановного духовенства, але думаю, що воно не одважиться твердити щось подібного, хоч би з самої скромності.

Переходячи тепер до християнської моральності, мусимо завважити, що є великою помилкою вважати характеристичною оригінальною прикметою її ті моральні ідеї, що їх голосив Ісус, а передовсім заповідь любові до ближнього. Ся заповідь ніскільки не різниться од відомих слів Сократа: «Ліпше терпіти несправедливість, аніж чинити її».

Так само стоїки вважали любов до ближнього і роблення добра без огляду на відплату найвищою чеснотою. Ті самі думки знаходимо на чотири віки перед Христом у Будди, відтак у Конфуція. Зрештою оця основна заповідь Ісусової моралі улягла з часом такій модіфікації, що говорити про неї при розгляді християнської системи моральності не можна. Противно, як справедливо каже старий А. Бебель:

«Релігія любові, християнська релігія, була більше як 18 віків релігією ненависті, переслідування, гнету проти усіх, що думали інакше. Жодна релігія не коштувала людськість стільки крові і сліз, як християнська» [A. Bebel Hie Socialismus, hie Christentum].

Цілу теперішню християнську етику можна назвати гетерономною, або авторитативною етикою. То значить, що чинник, який рішає за кожним разом, котрий вчинок є добрий, а котрий злий, лежить не у внутрішнім нашім переконанні, тільки зовні, в авторитеті, в заповідях бога. Даний вчинок є злим не через те, що проти нього обурюється голос нашого сумління, тільки через те, що так написано в такій а такій книзі, як сказав знаний середньовічний схоластик Оккам:

«Якби бог дав зараз нові заповіді, то ми мусили би те, що тепер називається «добро», назвати «злом», і навпаки».

Дуже важна для зрозуміння християнської етики є теорія відплати. Нагородою за добрий вчинок, після сеї теорії, є не почуття моральної, внутрішньої сатисфакції, не самий вчинок, тільки спеціальна відплата, яку бог уділює чесному чоловікові в небі.

Релігійного чоловіка повздержує від злого вчинку не власне сумління, тільки страх перед пеклом. Отже для цілого морального життя підсовується новий імпульс, новий мотор: не привести вчинки наші до згоди з власним сумлінням, тільки надія на нагороду, або страх перед карою.

Замість етики, яка шукає в собі самій своє оправдання, – етика, як її назвав Вармунд – спекулянта.

Третьою, не менше важною ціхою християнської етики є та, яка зв’язана з тео рією вибавлення або відкуплення.

Чоловік, вчить християнська релігія, так глибоко вже пересяк гріхом, що сам, своїми власними силами, навіть через сумлінне виконання божих заповідей, не може спастися без спеціальної помочі, без ласки бога.

Сю ласку зробив Господь людям, посилаючи на землю свого сина, який своїми терпіннями і хресною смертю викупив людськість від гріхів. Лише через віру в сина божого, спасителя людей може чоловік бути врятованим. Посередницею межи віруючими а богом, яка уділює першим ласку божу і розгрішення,а до бога несе молитви вірних, – є церква, якої головні заповіді і приписи кожний добрий християнин, якщо він хоче спастися, мусить виконувати. Сі ж заповіді і приписи церкви зводяться до цілком формальних чинів: ходити на службу божу, до св. причастя, постити і т. д. Виконання тих формальних чинів логічно не зв’язано з відповідним внутрішнім настроєм.

Нарушення заповіді любові до ближнього зробилося меншим злочином, ніж їсти м’ясо в п’ятницю, або не ходити до церкви.

Так виглядає при ближчім розгляді ся християнська етика, етика, як бачимо, не дуже високої моральної вартості. Про виховуючий вплив сеї етики, який є дуже проблематичним, не потребуємо розводитися. Не треба ще забувати, хто в школі вчить сієї етики! А давати совість учнів в опіку членів тої інституції, яка лиш те й знала, що душила свободу сеї совісти за всяку ціну і всякими способами; віддавати моральне виховання дітей до рук тої інституції, яка зазначила свій кривавий похід в історії димом від стосів інквізиції – міг би хіба божевільний… і сучасна держава.

Ся християнська етика грає велику роль не лиш в сфері індівідуального, але також і соціального життя.

Передовсім, етика покори, рабського терпіння, непротивлення насильству [Єв. Матф., 59, 3 – 41], любові до ворогів [Там само, 5, 44] та інших ослячих чеснот, етика, яка найвищою чеснотою вважає відречення від всього земного – аскетизм, яка вчить робочі маси мовчки, без протесту зносити свою недолю і вірити в заплату на небі – ся етика, в існуючих соціальних умовах – є для тих робочих мас шкідливою.

Вона є лише тим психологічним гальмом, тим моральним каганцем, який утримує народні маси в їх скотськім існуванні і помагає їм не ремствуючи, в покорі носити свої кайдани.

Наведу один уступ з книги кс. Mohl’а – «W pogoni za prawdą» [ця книжка є перерібкою відомої книги італійського єзуїта Gallerani], той де він цитує Донеза Кортеца, – і в якім яскраво підкреслюється іменно соціальна роль релігії взагалі, а християнської етики зосібна.

«Без помочі релігії суспільні відносини погіршуються. В суспільностях, в яких осібні одиниці заховали в серці віру, люди убогі і обиджені не нарікають на свою долю, для того, що віра вказує їм на вічну нагороду, яку вони можуть заслужити терпеливим зношенням своєї долі. Але коли в суспільності забракне віри, якщо вона дасться переконати гаслам революції і ненависті, яка твердить все, що для чоловіка, який повинен терпіти і гнутися під вагою праці – із смертю все кінчиться, що його вже там ніщо не чекає, що тоді? Вони з певністю скажуть: якщо будучого життя, кари і нагороди по смерті нема, то треба зараз уживати життя. А средства? їх вони не мають, отже треба їх взяти там, де вони є».

І далі:

«Пристрасті чоловіка можна здержати двома способами: внутрішнім і внішнім. Перший – віра, другий – узброєний державний кулак. Одно заступає друге. Держава не завше помагає проти бунту, значить, стараймося прищепити в серці багатого любов до ближнього, а в серці бідного – піддання себе божій волі, через те, що тільки тим способом зможемо знищити згубний антагонізм між багатими а бідними».

Годі ясніше виповістися!

Не можна ліпше з’ясувати зв’язь між вірою, цією основою християнської етики і побожністю мас – а незрушимістю того соціального ладу, в якім так добре живеться всім цим Молям і Ко.

Але на сім соціальне значення христ. етики не кінчиться.

Основою християнської етики є твердження, що без особливої божої ласки чоловік, зданий на власні сили, не годен відзискати свою непорочність. Через те, що наслідком первородного гріха, його природа є цілком морально зіпсута. Ся ідея первородного гріха є вихідною точкою, з якої сучасне християнство задивляється і пояснює всі муки і терпіння соціального життя. На думку церкви, се терпіння і нужду можна пояснити і усправедливити прокляттям бога за гріх перших людей. В енцикліці «Rerum Novarum» говориться:

«Тут, на землі не буде їм (терпінням) ані кінця, ані перерви, через те, що згубливі овочі гріха будуть товаришувати чоловікові аж до останнього віддиху. Біль і терпіння є долею людськості, і людям ніколи не удасться вигнати їх з землі, хоч спробують сього, хоч уживатимуть до того всіх можливих способів і зусиль».

Але скоро усунути біль і терпіння неможливо, значить, неможливо усунути і їх причину – класові різниці. Значить, поділ на класи встановлено самим богом; завше будуть багаті і бідні, отже терпи чоловіче, не змагайся і працюй!

Се є логічний вивід. І його робить церква. Пій X в своїм «Motu proprio» каже:

«Після закону, встановленого богом, стрічаємо в людськім суспільстві князів і підданих, бідних і багатих, вчених і невчених, шляхту і плебеїв.»

І справедливо каже Вандервельд в своїх «Essais socialistes. La religion»:

«Так довго, як будуть існувати штучні нерівності, що випливають з капіталізму, віра в індівідуального бога (яка є центральною точкою цілої християнської моралі), накидана масам церквою, є з соціального погляду шкодою, бо не дїлаючи з добрим наслідком на панів, помагає зміцненню їх привілеїв, роблячи їх існування залежним від плану провидіння».

Такі є консеквенції, які можуть бути логічно виведені, і які церквою фактично виводяться з основних засад, на яких будується ціла система християнської етики.

Нам кажуть, що без релігії неможливе є виховання характеру. З релігією, особливо коли вона, як се в наших школах, є обов’язковим предметом – неможливе виховання характеру. Неминучий конфлікт між вірою а знанням в школі прибирає форму конфлікту між професорами і учнями а катехетом. Професори і учні, які порвали з релігією, не хочуть виконувати, всупереч зі своїм переконанням, релігійних церемоній і приписів. З другого боку церква і досі стремить до регулювання цілого нашого особистого життя після своїх приписів, контролювання навіть наших думок.

Отже конфлікт є неминучим. І для захованя своєї поваги церква і тут хапається своєї привичної зброї – денунціації. Інтересуючихся відсилаю до книжки проф. Масарика «Der Katechetenspiegel», де є зібрані дописи шестидесяти пяти кореспондентів, з яких майже кожний подає кілька фактів денунціацій катехетів. Денунціюють за все: за те, що професор їв в п’ятницю м’ясо, за те, що не був в неділю в церкві, не брав уділу в церковних походах, за те, що ходив у товариство протестантів, за читання ліберальних книжок, газет etc. etc. Катехит – як сказав той же Масарик в своїй промові на одних чеських студентських сходинах 24/1 1906 р. – в наших школах є лише оплачуваний правительством денунціатор, нічого більше.

Наслідком тих денунціаций є переслідування професорів, перенесення на гірші посади, судові процеси, а для учнів – віддалення з гімназій.

В сей спосіб тероризується професорів, і там, де такі факти мають місце, про свободу науки нема мови. Що ся діяльність церкви загрожує свободі науки не лиш в середніх і нижчих школах, але також і вищих, свідчить хочби інцидент проф. Вармунда.

«Austria felix» завше була одною з найвірніших доньок католицької церкви!

Ся боротьба між професорами а катехитами зле впливає і на учнів. З власної волі, чи впрост з наказу катехита, учні зачинають денунціювати своїх професорів, аби здобути ласку катехита. А серед тих, які проти власного переконання мусять ходити до церкви і робити інші релігійні церемонії, – сей примус розвиває нещирість і лицемірство.

В той спосіб виховується в школах «характер»!

В своїй, вже цитованій нами промові в віденськім парламенті сказав посол Масарик:

«Ми ставимо моральні імперативи остільки високо, що ми кожну релігію, власне з етичного погляду судимо і, якщо вона під сим зглядом не витримує критики, мусимо признати морально невистачаючою».

Такою морально невистачаючою релігією признаємо ми і християнську релігію взагалі, а її етику зосібна.

Плеканняе лицемірства, фарисейства, етики формальних чинів і церемоній, етики, яка має спеціальною ціллю тримати на ланцюгу народні маси – не має нічого спільного з задачами школи і виховання. Школа має виховувати характер, а не деморалізувати молодіж. Школа має приготовляти нас до життя, а життя потребує не покори, а почуття власної гідності, не терпіння і всепрощення, а того, що німці називають «Kampfeslust»!

Ми не робимо замаху на свободу релігії. Ті, кому на тім залежить, можуть пропагувати релігійні «правди», де їм подобається: в церквах, на зборах, лиш не в школі. Школа є для науки, а там, де наука, релігія не має нічого до діла.

Те саме можемо сказати відносно до культа. Віруючі можуть відправляти служби божі і їнші церемонії, як тільки се не ображає їх здорового розуму – лиш не в школі. Виховування релігійності належить не до школи, тільки до іншої інституції – до церкви.

Як ми вже вище згадали, для того, аби здати собі справу з впливу релігії на школу, треба познайомитися і з кліром, з тією організацією, що стоїть на чолі церкви. І ся конкретна релігія, релігія попів, не обмежується одною метафізикою і мораллю. Зі своїх метафізичних догм вона силкується вивести певні обов’язкові для всіх норми політичного і соціального життя, вона входить у сферу публічного життя як активний чинник. Служителі кліра не лиш голосять казання про гріх і покуту, але також сиплють прокльони проти соціалістів. Вони творять ту «ecclesia militans», яка кидається у вир політичного життя, яка підбурює, агітує, пропагує, яка стремить до переведення в життя свого політичного і соціального credo. І думати, що, деякі принаймні, члени кліру не скористають зі шкільної кафедри, аби не вбивати в голови учнів своїх ідеалів – було б наївністю. Для сего ми повинні хоч коротко скреслити політичне і соціальне credo церкви.

Церква, як католицька, так і православна – по-перше, завше була і є заклятим ворогом всякої свободи.

Папська енцикліка з 8.ХІІ 1864 р. осуджує ту «страшенно небезпечну та й божевільну думку, що воля совісті і богослуження є правом кожного чоловіка; що воля народу, проявлювана публічною опінією та в інший спосіб, се найвищий закон»; вона (церква) перечить, аби батьки мали право виховувати свої діти поза церквою. Вона є проти свободи друку і вільної думки (index), вона є проти рівноправності жінки [Дин. відповідь папи, дану депутації жіночих катол. товариств Італії і Франції 22.IV 1908].

В Syllabus Пія IX осуджене слідуюче тверджене (§ 80): «Romanus pntifes potest ac debet cum progressu, cum liberalismo et cim recenti civiliate sese reconciliare et componere», що значить: «папа римський може і повинен погодитися з поступом, з лібералізмом і з модерною цивілізацією».

І сим заклятим ворогом поступу, свободи і цивілізації виступала і виступає не лиш католицька, але також і православна церква.

Якщо західна Європа знала баніцію єретиків, то в Росії в кінці XIX віку тисячі духоборців мусили тікати до Америки, рятуючись від переслідувань правительства і попів.

Якщо на Заході є Index заборонених книжок, то в Росії і тепер жандарми палять цілими стосами книжки з наказу світської і духовної цензури.

Якщо католицька церква мала трибунали св. інквізиції, то в Росії – і тепер тисячі «єретиків» засилаються в Сибір за свої релігійні переконання.

Якшо в Австрії напр. проф. Вармунда було позбавлено кафедри на університеті, то в Росії ніякий Вармунд про університетську катедру не сміє навіть і думати.

Якщо католицька церква силоміць запроваджувала у нас на Україні унію, то православна церква ще в брутальніший спосіб навертала тих уніатів.

Як бачите, під тим зглядом, якщо і існує яка різниця між православною а католицькою церквою, то хіба така сама, як między dyabłem a Belzebulem!

Та церква не є лиш ворогом свободи. Вона є рівночасно слугою держави і капіталу. Тут вже маємо до діла з тим явищем, яке зветься «союз огнетривалих кас з вівтарем».

В своїм «Motu proprio» з дня 18.XII 1903, найсвятіший отець пише:

«1) Людське суспільство, із божого розказу, складається з нерівних частин. Зрівняти всіх є неможливо, і тягне за собою розклад самого суспільства.

2) З божого розказу сталося, що в суспільності існують пани і піддані, працедавці і робітники, багаті й бідні, вчені й невчені. Всі повинні любити один другого, аби осягнути свою останню ціль в небі.

5) Приватна власність є законом природи (sіс).»

1 так, проклинаючи всяку свободу, яка несе працюючому людові визволення, церква оголошує той лад визиску й насильства, в якому терплять сі маси – законом природи!

Яка теорія, така й практика. Церква ніколи не протестувала проти права приватної власності і війни, але проти революції і соціалізму –завше; ніколи проти масових мордів правительства, але проти терору знизу – завше (як напр. митр. Шептицький). В Росії жандармський мундир і попівська сутана йдуть в парі все, де лиш ходить о переслідування «єретиків» і революціонерів.

Скрізь, де підносилися руки для насильства і мордів «ближніх» (розуміється «легальних»), разом підносилася і рука в сутані, аби сі морди благословити.

Не було й нема майже на світі такого насильства – розуміється не зі сторони «підданих», а «панів» – якому б церква не уділювала своєї санкції.

1 на сім полягає одно з її найважніших завдань, а історія св. інквізиції показує, в який спосіб осущала б церква свої «ідеали», якби мала до того силу.

І членам сієї інституції віддано моральне виховання молодіжи.

Резюмуємо все вище сказане.

Виходячи з того, що релігія:

1) суперечить самим основам науки і через свій примітивний і антинауковий світогляд гальмує умовий розвій учнів;

2) шкодячи емансипації думки, забиваючи критицизм і наукове розуміння речей, eo ipso шкодить політичній і соціальній емансипації;

3) своїми етичними теоріями лише скріплює існуючий соціальний устрій;

4) через примусове навчання веде лиш до деморалізації цілого шкільного життя;

5) надуживається в політичних цілях кліру, ворожих як свободі науки, так і всякій іншій – вважаємо потрібним усунення науки релігії зі шкіл, і то як з нижчих (особливо) так і з середніх та вищих.

Знов повторюємо тут, що ми не робимо замахів на свободу релігії. Ми лиш протестуємо проти тих привілеїв, які церква має в шкільництві.

Усунення ж науки релігії зі шкіл можливе тоді, коли церкву буде трактовано як товариство, яке не має публічного характеру, яке в своїм діланні повинно обмежитися колом людей, що добровільно до нього належить, отже поділ церкви від держави [Цей поділ мусить бути переведений на засадах, які знаходимо н Єрфуртській програмі німецької соціальної демократії: признання релігії приватною справою; усунення усіх видатків з публічних фондів на церковні цілі; церковні і релігійні громади треба вважати приватними товариствами, які завідують своїми справами зовсім снобідно].

Перейдемо тепер до питання, чим має бути заступлена наука релігії в школі.

На се відповідаємо: передовсім порівнюючою історією релігій. Ся дисципліна прищепить учням здоровий погляд на соціальний феномен релігії. Коли її буде викладатися не як непомильну «правду», а як аналогічні байки і міфи Вавильону, Греції і Риму; коли з сеї дисципліни буде стягнуто її «божествений» плащик – лиш тоді, повторяємо, буде прищеплено учням науковий погляд на се соціяльне явище.

А чим буде заступлено християнську етику?

В деяких державах (напр. Франції) замісць релігії заведено науку моральності і науку про обов’язки чоловіка зглядом суспільності, серед якої він мешкає.

Ми особисто думаємо, що і тим дисциплінам немає місця в школі. Вчити моральності – є справою родини. Ми, соціал-демократи, «загально людської» етики не знаємо, бо такої нема. Є етика часів Арістотеля, етика кріпацтва, етика часів капіталізму, етика канібалів, етика тої чи іншої кляси. Фактором, який опреділяє ціле духове життя одиниці, її політичні, соціальні і етичні понятя і переконання, є та роль, яку грає в економічнім житті кляса, до якої належить одиниця.

І так довго, як будуть існувати класові різниці – про «загально-людські» принципи моралі говоритимуть лиш або наївні люди, або свідомі ошуканці. Ціле життя сучасної суспільності регулює буржуазія. І якщо в школі буде заведено навчання такої «загально-людської» етики чи моральності, то і на ній би витиснула буржуазія свою каїнову печать.

Справедливо завважила колись цісарева Марія Тереса: «Das Schulwesen ist und bleint allezeit ein politicum». І як тепер, найвищим крітерієм в розрізненні етичних вчинків від неетичних є заповіді Бога, так і тоді – при запровадженні цєїї нової науки етики – натомість з’явлються якісь нові фетиші: «загальне добро», «інтереси нації» та інші, не менше од господа бога проблематичні реальності, але які, проте, в ділі оглупіння народу гратимуть ни менше важну роль.

Особливо вище сказане відноситься до т. зв. науки про обов’язки чоловіка зглядом суспільства. Докази цього можна бачити у Франції, де власне сю науку запроваджено до шкіл. В підручниках до цієї науки можна знайти багато «заповідей», де «нація» (розуміється буржуазна), «закон» (розуміється класової держави) і т. п. поняття оточуються великим авторитетом, як щось такого, перед чим кожний горожанин має моральний обов’язок коритися, чиї приписи він має виповняти.

Ні, досить вже тієї «моральності», чи коли її несе церква, чи класова держава!

Виховання – сім’ї, релігія – церкві, школі – наука.

Ми не думаємо, розуміється, що усунення релігії зі шкіл, а надто поділ церкви від держави, є легким до здійснення постулатом. Ні, і передовсім для того, що шкільне питання є класовим питанням для буржуазії.

Опріч того, якби сі реформи й були переведені, релігія не зникне, бо церква – як хтось завважив – має добрий жолудок, що дав їй змогу пристосовуватися до всякого режиму, до всяких несподіванок.

Цілі віки травила католицька церква королівський режим у Франції, травить тепер – хоч з деякими забуреннями і республиканський, і свого впливу не втратила. Ціла різниця в тому, що раніше французькі ксьондзи молилися за короля, а тепер співають: «Domine, salvam fac rem publicam!»

Ми не є настільки наївні, аби думати, що релігія є «ділом попів»; ми не думаємо, зіо самим поборюванням якоїсь ідеології її можна знищити. Нї, ми, соціал-демократи, знаємо, що не «свідомість чоловіка опреділяє спочіб його життя, а навпаки, спосіб його життя опреділяє його свідомість». Ми знаємо, що коріння релігійності мас люду є глибше. Воно в тих економічних і соціальних умовах житя сих мас, яких проекцією в їх психіці є їх релігійні поняття.

І так довго, як буде існувати сей лад економічної і соціальної залежності мас, – так довго не удасться викоренити цілком релігійність мас і релігію.

Се не значить, розуміється, аби ми мали занехати борбу за вільну школу, Ні, се значить лиш те, що «культурна боротьба» є невіддільна від тої боротьби, яку ведуть робочі маси за своє економічне визволення, від класової боротьби. Лише коли згине той устрій насильства, що зветься капіталізмом, лише тоді спадуть остатні кайдани з людської думки. Тому всякий, якому дійсно залежить на визволенні думки, повинен йти в ряди тої кляси, що бореться за ідеал соціалізму.

В сій борбі буде боротьба за вільну школу одним із світлих і важних етапів.

Я не можу мати претензії, аби Ви всі стали на становиську соціал-демократії, але Ви є зборами поступової академічної молодіжи. Отже Вам повинно залежати на інтересах поступу і інтересах nostrae academiae та її науки. І коли Вам справді дорогі інтереси поступу і науки, то Ви мусите за всяку ціну поборювати і добиватися усунення зі шкіл тої дисципліни, яка в своїй теорії і в практиці своїх жреців завше була і є нещадним противником поступу і смертельним ворогом науки.

За виданням: Донцов Дм. Школа а релігія. – У Львові, 1910. – 37 с. Накладом Українського Студ. Союза. З друкарні І. Айхельбергера Львів, Ринок 10.

Брошура була сконфіскована і надрукована власне як матеріал для депутатського запиту в парламенті. Тому перед її текстом соїть:

Інтерпеляция посла Вітика і тов. до пана міністра судівництва, внесена на засіданні Палати послів д. 27 мая 1910.

Львівський ц. к. державний прокуратор сконфіскував слідуючу брошуру:

Далі йлен наведений вище текст, а після нього стоїть:

підписані запитують, чим оправдає пан міністр оцю несправедливу конфіскату?

(Слідують підписи.)

В нашому е-перевидання мова брошури наближена до сучасної української мови, також виправлено помилки набору.