Передмова

Дмитро Донцов

Досі видання нашої «Книгозбірні» або «Квартальника» були присвячені великим характерам або великим ідеям. Бо се наймогутніші порушуючі сили історії.

Ся книжка порушує іншу тему: організації.

Історичні постатті та їх ідеї, щоби втілитися в життя, або вирізьбити його на свій взірець, не могли обійтися без особливого снаряду, яким власне є організація.

Щодо сього останнього питання, в головах переважної більшості нашої інтелігенції панує, на жаль, така сама саламаха, як і в багатьох інших питаннях. Тягар забобонів минулого [19] віку не дає їй підійти до розв’язки многих проблем.

Так як була нам байдужа проблема морального добору людей (хто-будь – аби побільше!); так як була нам байдужа проблема світогляду (його заміняла – «програма«») – так байдужа була нам проблема основних засад гуртування людей, проблема організації, як сказали би ми тепер – ордену (його заміняла в нас – «партія»).

До сеї останньої проблеми маємо намір підійти в сій книзі, спираючись головно на тих місцях книги Адольфа Гітлера «Моя боротьба», які трактують сю проблему.

Чому ми вибрали якраз книжку «Моя боротьба»? Тому, що автор її створив організацію, яка боролася і бореться з світоглядом (комунізму), що в його російській, жидівській чи іншій формі й досі є смертельним ворогом нашого народу.

Про автора книги «Моя боротьба», про його думки – особливо в справі, що нас тут цікавить – наша суспільність знає жахливе мало. Знають, що він був кімнатний маляр (страшне клеймо в нібито демократичній суспільності!). Знають, що він винайшов гітлерівське поздоровлення. Знають, що зробив кривду жидам і комуністам, що палив книжки на кострищі. Що був сторонником «некультурного насильства», що особливо некультурно і, по-насильницьки поводився з нещасними большевицькими баранцями… І се майже все!

Натомісць, мало знають, що не припадково сей кімнатний маляр став канцлером великого народу; що не припадково, навіть по другім боці Рейну, зрівноважені, виховані в ясній латинській культурі французи заздрять своїм сусідам сеї одностайності, думки і готовості до чину, якою натхнув 70 міліонів німців сей кімнатний маляр. Мало знають, що його геній створив партію, зробивши її непереможною силою в руках його доктрини, що його партія була нею лиш з назви, будучи на ділі правдивим орденом свого типу.

В його так мало знаній в нас книзі «Моя боротьба» дає він нарис основних підстав всякої організації, так смертельно забутих, навіть незнаних зовсім у нас.

Головні з них – подаємо тут.

Чому якраз тепер такий врожай на політичні ордени? – читали ми у «Віснику» (1933, стор. 116 Д. Донцов Партія чи орден?) – тому, що повстають вони по бурях, під час криз ідей, порядків і авторитетів.

Коли існуючі еліти розкладаються, коли гинуть старі суворі чесноти, яким завдячують колишню перемогу, коли стають поблажливими («гуманними») супроти веденої маси і супроти себе (явища, які завжди йдуть в парі), тоді натомість з’являються інші. Ті, що мають моральну силу, якої бракувало противній стороні. Людвіка XVI, що вмів філософувати, але не приказувати, заступили якобінці і Наполеон. Розслаблене папство підпер Лойола. Нервового інтелігента на троні царів заступив духовий нащадок Івана Грозного. Коли римський парламент став дискусійним клубом без тіні влади, його розігнали лікторськими різками. Коли фарисеї зробили з храму крамничку, мусила знайтися рука з батогом, щоб вигнати ганделесів зі святині.

Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лиш люди, зв’язані суворими правилами чину ордену. Прикмети ордену коріняться в прикметах і завданнях їх переломової доби. Власне такою переломовою добою є доба, в яку вступила Європа приблизно двацять літ тому.

Упадок трьох монархій – Романових, Гогенцолернів і Габсбургів – був правдивим землетрусом. З ними ідеї, на яких трималася передвоєнна суспільна будова, стратили підтримку фізичної сили і моральної поваги. Не тому, що се були якраз монархії, а тому, що були се старі, сформовані режими, в яких утримувалася певна рівновага соціальних і національних сил. По війні ся рівновага захиталася, гримнули стрімголов, здавалося незрушимі, будови.

Давніше, не зважаючи на критику і опозицію, все було ясне. Тепер – все стало заплутане.

Давніше знали, що є капіталізм, а що соціалізм. Тепер є соціалізм, за якого панує ще більший визиск аніж за капіталізму. Давніше капіталізм заперечував право страйку. Тепер – соціалізм.

Колись ясно розмежованими поняттями були абсолютизм і свобода. Абсолютизм утотожнювався з монархією, свобода – з республікою. Тепер є свобідні монархії (Англія) з правом союзів, свободою преси, особистості, зборів і пр., і деспотичні республіки (СССР) де одиниця безправна, де нема ні свободи зборів, ні союзів, ні преси, ні голосування.

Давніше знали, що за мир є паціфістична демократія, а за війну – недобрі царі. Тепер виявилося, що війни між царями є дитячою забавкою в порівнянні з війнами між гуманними демократіями.

Колись село було сателітом міста, тепер воно прагне рівноправності з ним. Давніше місто висилало свої карні загони на село. Тепер ми є свідками організованого наступу села на місто, як в 1918-19 в Києві, пізніше в Бухаресті і Гельсінгфорсі.

Давніше свобода – значила свобода від держави, тепер свободи і добробуту шукається в залежності від держави, в посадах, в пенсіях, доставах, концесіях і запомогах.

Давніше Богом була приватна ініціатива, тепер – етатизм, або приватна ініціатива в новій формі – «грабь награбленное»!

Давніше шахраї сиділи за гратами, тепер вони стали фінансовими геніями, як Бармат і Стависький.

Давніше підставою економічного співжиття була вільна конкуренція світової торговлі і засада найбільшого упривілейовання. Нині – контингенти і митна війна.

Колись зналося менше-більше, що то є рідний край і нація. Тепер з тим стало тяжче, коли «рідні краї» по десять разів до року міняли державну приналежність; коли проголошено, що один край може мати за столицю – столицю чужої вітчини, напр. Москву – «столицю всіх трудящих», не лише курського Ваньки, але і миргородського Грицька і шанхайського куліса.

Колись з непомильністю пса вміли розрізняти «свого» від «чужого». Свій – говорив по-нашому, чужий – по-свойому. Тепер і се переплуталося. Прийшли чужі, що говорили по-нашому і переконували, що свої є чужі, а чужі – «свої» (совітська українізація!)

Найміцніші догми, найпримітивніші поняття захиталися, і не зналося вже, в що вірити і кому. Світ здригнувся в підставах.

Серед таких обставин група, яка хотіла привернути порядок спершу в умах, а потім – в матеріальнім світі, мусила мати твердий світогляд з незмінних догм, з приказів – ясних, бездискусійних і категоричних, як десять заповідей. Коли захиталися в хаосі подій найпривичніші ідеї, найбільш підставові цінності, на місце знання мусила прийти непохитна віра.

Перша підстава міцної організації – світогляд.

Катастрофа, що її викликала війна, упадок традиційного порядку в Середній і Східній Європі, кинув нас разом з іншими 300 міліонами підданих Габсбургів, Романових і Гогенцолернів у вир незнаної досі ідейної і всякої іншої боротьби, у вир хаосу, з якого треба наново кувати догми і доктрини, надавати їм новий престиж. І здобувати його серед сих розгойданих мас. Пропаганда нових догм, не з катедри професора, не в школі, а серед ширших мас: «шедше убо научайте»! – по всіх усюдах…

Пропаганда – як друга підстава міцної майбутньої організації.

Давніше право власності на вашу хату належало вам чи державі – про се рішала виборча картка, голосування. Коли ж хто се право нарушав – на те був суд. Тоді вистачало мати на адвоката і на партійну вкладку. Але чи сі засоби вистачать тепер, коли узброєні люди з декретом совітського уряду про колективізацію викидають вас з вашої власної хати? Чи старі засоби вистачають, коли – як се було перед фашизмом в Італії – узброєні робітники гвалтом займали фабрики?

Давніше можна було боронити напр. церкву, кидаючи два гроші на тацю. Але чи тим її тепер обороните в часі, коли, приходять ті, що здирають хрести з бань, а з церкви роблять кіно?

Давніше, коли партія прагнула здобути владу, старалася зібрати більшість в парламенті і ухвалювала урядові вотум недовір’я. Тепер для того треба робити марш на Рим, а «дискутувати» – поза парламентом.

Все те вимагало від сторін, що боролися за впливи, інших прикмет, не тих, що вони мали перед катастрофою.

Коли за прив’язання до думки чекали людину остріші наслідки, аніж перепад на чергових виборах (пор. забійство Радича в югослов’янськім парламенті) – на місце кулуарної звинності мусив прийти характер і витривалість.

Коли на місце регульованого традиціями і трактатами права війни, повернули звичаї Валенштайна і Тіллі, гуманність мусила заступити суворість…

Коли замість дрібних щоденних справ, на порядок денний виступили засадничі проблеми існування людських груп – ті, що за них боролися, мусили засвоїти залізну карність ордену, не нібито-карність партії.

Так для рятування католицької церкви, захитаної ударами віттенберзького чарівника, повстала велика організація Ігнатія Лойоли з метою знищити у віруючих дух сумніву, підготувати активне духовенство, взяти в свої руки виховання народу, усунувши від тої справи інші чини-ордени і створити в своїх рядах таку карність, щоби їх члени добровільно корилися вибраній догмі та її носіям – мов повільне знаряддя.

Партії захвалюють «розум без віри основ». Але в добу, де всі національні цінностіі є під обстрілом фанатиків тої чи іншої віри, в такий час не хитливий під доказами логіки розум, лише бездоказова віра врятує ті цінності від загибелі.

Партії відкидають «догматизм», партії кажуть: «Я визнаю свої невдачі і помилки і кажу: буду й надалі міняти спосіб і засоби досягнення мети, буду мати невдачі і робити помилки». Але в нашу добу, ся принципова безпринципність веде тільки до приймання всякої нової противної догми.

Партії в нашу добу стрічають проти себе сили, які претендують на виключне визнання. Чи ж можуть вони торгуватися, в надії, що ті спустять ціну?

Партії говорять, – «щоб була воля і дума єдина», але при тім кладуть натиск на єдина, а не на те, щоб «була дума і воля». Бо об’єднані бездумність і безвільність дадуть якраз стільки, що й необ’єднані.

Партії будують на механічнім числі, на інертній масі, на кількості голосів, не на їх якості, на «єдинім фронті». Але в добі занархізування думки і підміновання традиційних переконань важніше не єднати в одну какофонію протилежні слабі думки, лише викувати свою одну міцну. Важніший не механічний зліпок безбарвних думок і безхарактерних «характерів», лише невеличкий числом, та твердий вірою орден.

Партії «проти людей клерикального способу думання, для яких існують абсолюти». Але в часи ідейного хаосу, люди без абсолюту стають людьми без компасу.Тим менше стануть вони атракційним осередком розпорошених енергій, притягуваних іншими центрами, тими, з яких промінює оте «клерикальне» почуття непомильності.

В наші часи захитаних переконань і зміцненого натиску світу чужих ідей, коли нема ніякого «помиленого» без ореолу непомильності, коли єретиків числиться тисячами, потрібна не нібито партійна карність, а залізна дисципліна ордену.

Яка не лиш на папері тягне до відповідальності за кожний фальшивий крок і за «помилки». Лише та дисципліна створить не потульну отару з партійним квитком, а твердо спаяний гурт однодумців.

Задивлений в далеку мету, виступаючи проти цілого «гріховного світу», числячи на малі сили вірних, орден мусить звертати особливу увагу на мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу першого ліпшого з вулиці. Відсіля щаблі партійної драбини, як би вони не звалися: балілі, авангардисти і пр. – у фашистів, піонери і комсомольці – в большевиків, схоластики, коад’ютори і профес[ор]и – в єзуїтів.

Будучи свого роду «ударною бригадою», відділом вибранців, орден мусить і своїх членів ліпити з іншого тіста. Він фільтрує їх старанніше, ніж то роблять з своїми членами партії, до яких вступається, як до шинку і виходиться, як з шинку, коли хочеться, часом навіть не вирівнявши рахунку.

Важною рисою членів ордену є їх ідеалізм. Думаючи про свою мету, він мусить накласти на своїх ряд суворих правил, відцуратися всього «світського».

Можуть ті, що стоять на чолі ордену, відкликатися до не знати яких інстинктів юрби, мріяти про розширення свого народу чи віри, – в глибині душі вони лишаються аскетами.

Лише орден здолає клепати зів’ялі серця і сумління тяжким молотом своєї догми і дисципліни.

Лише його сталь перейде по серцю мов розпаленим дротом. Лише він з’єднає не недовірків, а віруючих коло свого символу.

Він, орден – се третя підстава міцної організації.

Лише він з людського табуну зробить карну, свідому своєї мети цілість.

Як зробив з німецького народу автор твору «Моя боротьба», книги, в якій попри чисто німецькі, знайдемо вартості, що, як вартості «Володаря» Макіавеллі, важні для всіх епох і народів.

Редакція

Примітки

Бармат Іуда (Юлій, 1899 – 1938) – єврей родом з Умані, організатор фінасових махінацій у Соціал-демократичній партії Німеччини (). Мав брата Гершеля (Генрі, 1892 – ?), так само єврея і так само фінансового афериста.

Стависький Олександр (1886 – 1934) – єврей родом з Київської губернії, французький .

Радич Степан (1871 – 1928) – в Югославії.

Валенштайн Альбрехт (1583 – 1634) – Священної Римської імперії.

Тіллі Йоган (1559 – 1632) – Священної Римської імперії.

віттенберзький чарівник – (1483 – 1546), засновник лютеранства.

Макіавеллі Нікколо (1469 – 1527) – італійський .