Про археологічне обстеження залишків оборонних споруд дерев’яного замку XVII ст. в селі Шманьківці на Тернопільщині

Добрянський В.

На теренах Тернопільської області нараховується третина замків та оборонно-фортифікаційних споруд в Україні. Проте, значна кількість таких споруд достатньо не досліджена або не виявлена досі. Один із таких об’єктів відкритий автором статті «Дерев’яний замок кінця XVII ст.», що знаходиться біля с. Шманьківці Чортківського району Тернопільської області [2]. Про нього є дотична згадка у збірнику “Земля Тернопільська. Туристичний путівник” [9, 56] та у львівському часописі “Галицька брама” [5, 35]. Однак, укладачі першої збірки некоректно вчинили: без дозволу автора, який незадовго до видання книги виявив цей замок, не маючи жодних відомостей про його місце розташування і без погодження та дозволу на оприлюднення інформації. Для того, щоб з’ясувати обставини відкриття замку, локалізувати його в населеному пункті, подати опис і характеристику оборонних споруд і писемні свідчення та згадки про нього, підготовлена дана стаття.

На початку 1990-х рр. автором проводилося археологічне обстеження старожитностей в басейні р. Нічлава, в тому числі досліджувалося с. Шманьківці. У цьому населеному пункті було виявлено та обстежено старожитності трипільської ( ІV–ІІІ тис. до н.е.); голіградської (ХІ–VІІ ст. до н. е); скіфського часу (VІІ–Vст. до н.е); черняхівської культури (ІІ–Vст.) та давньоруського часу (ХІІ–ХІІІ ст.). У 1995 р. на лівому березі р. Нічлава привернув увагу пагорб (гора Замкова), на якому були помічені невеликі вали.

Під час обстеження було встановлено, що це були залишки дерев’яного замку XVII ст. Отже, замок розташований у східній околиці села Шманьківці на розі подовгастого мисового схилу висотою до15 м. Його західна та північно-східна частини обмежені крутими важкодоступними схилами. Саме з цього боку р. Нічлава утворює безліч рукавів та заплав, які дуже заболочені (Рис. 1). Замок має форму п’ятикутника, який у західній частині близько 60 м. мав похилий крутий схил (до недавнього часу тут існував діючий кар’єр). Звідси північний ріг мису повертає на 30 м на схід, потім на 30 м цей борт пагорба звертає на південний схід.

У східній частині замку насипаний вал. Збережена на сьогодні його висота близько1 м, а ширина – до 5 м. У внутрішній частині дитинця цей вал пологий, тобто, це була аппарель (з французької apparelle – в’їзд), що призначалася для того, аби було зручніше і легше витягувати гармати на верхню частину насипу. Із фланктуючого боку цей насип зараз ескарпований ( з французько їescarpe – крутий, тобто, це крутий зовнішній схил насипу). Як встановили обстеження, із плином часу, земля в цій ділянці поступово осунулася вниз. Але в XVII ст. дана частина була контрескарпована (це обривистий схил зі сторони фронту). Нижче рівня валу, на глибині до 1 м, знаходиться трикутникоподібний майданчик, який є равеліном (з латинської ravelle – відокремлювати).

Це фортифікаційна споруда трикутникоподібної форми, яка призначалася для перехресного обстрілу підступу до фортеці. Її дві бічні грані сягають довжини 30 м (Рис.1, Г). Вниз по схилу, з півнінічно-західного кута равеліну проходить теналь (з французької tenalle -”кліщі”, у фортифікації це окреме, вузьке та подовгасте укріплення у вигляді вхідного кута). Ця теналь конусоподібно звужується вниз до заболоченої місцевості (Рис.1, Г1). На цій теналі зі сторони фронту в деяких ділянках простежується насипаний зверху бруствер (з німецької brustwehr, від brust – груди та werh – захист). Це насип фортифікаційної споруди, яка служила для зручності стрільби і захисту особового складу від куль і снарядів.

Зі сторони передполя насипаний вал (Рис.1, В), який має довжину до 100 м і з’єднується біля равеліну з другим, підвищеним валом з аппареллю та контрескарпом в східній частині замку. У деяких місцях цей вал сягає висоти 0,5–0,7 м. Перед валом, на поверхні грунту, простежується рів (Рис. 1, Б), та він сильно знівельований не лише часом, але глибокою оранкою (до початку 90-х років ХХ ст. тут знаходилося поле). Можливо, що у цій фасовій частині перед еспланадою (тобто, ділянкою фортифікаційної споруди, сторона укріплення якої повернута в поле перед широким простором замку) існували додаткові оборонні фортифікаційні споруди, але їх вже простежити неможливо.

Західна частина пагорба зруйнована кар’єром. У стінці цього урвища, на глибині до 0,5 м спостерігаємо прошарки попелу та деревного вугілля. У культурному шарі ми зібрали кераміку кінця ХVІІ ст. – це фрагменти горщиків із темно-коричневою та чорною поверхнею; емальований посуд, який нанесений фарбою зеленого, жовтого і коричневого відтінків. Тут же знайдено уламки емальованої керамічної плитки і фрагменти віконного гутного скла; знайдено мідну литовську монету боратинку ХVІІ ст. та олов’яну кулю від мушкета.

Зі спогадів мешканців села Шманьківців, коли тут був діючий кар’єр, то постійно з верхнього схилу пагорба вниз скочувалися різні предмети: знаходили срібні та мідні монети, залізні речі та посуд. Вірогідно, у цьому місці знаходився палац власника замку та господарські приміщення, які згоріли під час штурму та облоги цитаделі. За фортифікаційним плануванням, саме у цьому місці був вхід до самого замку, який проходив через донжон (з французької donjon – володіння), що був житловою і найбільш укріпленою баштою феодального замку.

Дуже шкода, але ця важлива оборонна та житлова частина замку тепер втрачена назавжди. Її зруйнували самі ж мешканці с. Шманьківці, для яких раніше відвели дану ділянку під кар’єр [1, 51–52]. Хочу зазначити, що побудові дерев’яного замку міг спонукати такий чинник як матеріальна неспроможність власника звести тут кам’яний, хоча поклади каменю – пісковику, у цій місцевості доволі багаті. Але ця версія мало ймовірна – для цього, перш за все, не було жодної необхідності.

Адже за генезисом розвитку оборонних фортифікацій, з кінця XVI – початку XVII ст. відбулися революційні зміни: з’явилася нова бастіонна система укріплень. На той час оборонні споруди почали зводити не обов’язково на домінуючих висотах, а стіни мали значну висоту. Цей час знаменувався стрімким розвитком артилерії, і оборонні мури старих замків не витримували їхнього обстрілу, вони під масованим вогнем руйнувалися. Через це оборонні фортифікації вже почали зводити на рівнинних місцевостях, а стіни не були надто високі – навпаки, низькі, але набагато товстіші. У багатьох випадках замість каменю продовжували застосовувати дерево; бастіони зводили земляні, або вони обкладалися камінням і набагато краще витримували артилерійський обстріл. Аналогічно, дерев’яні конструкції оборонних стін краще витримували артобстріл, і сам матеріал є довговічний (дуб), який не так легко й може піддатися дії вогню. Це лише в художніх історичних чи пригодницьких кінофільмах задля масовки та ефекту сцен і сюжетів застосовують такий кураж – насправді такі кадри не відповідають дійсності. Застосовували дерев’яні конструкції, вони використовуються досі у фортифікації [4, 41].

Хочу зазначити, що замок у Шманьківцях спроектовано за всіма правилами фортифікації того часу, хоча більш масово на Західному Поділлі зводили, головним чином, кам’яні. Архівні документи не дають жодної інформації про цей замок. Лише, аналізуючи подорожні нотатки співробітника агента французького уряду абата Пом’є-Ульріха фон Вердума (1632–1681), який з 11 липня до 30 серпня 1671 р. у складі військової експедиції здійснив третю подорож Україною через Галичину та Поділля, можемо отримати цінну інформацію. Користуючись нотатками У.фон Вердума, які у 1876 р. видав К. Ліске польською мовою, дізнаємося, що під час подорожі 26 липня 1671 р. мандрівник вирушив попри Теребовлю, через Янів – потім через Яблунів до Копичинець. Звідси “через зарослі кущами і кам’янисті гори… через урожайну рівнину” за дві милі дістався до Черніховець.

Тут У. фон Вердум зустрівся з польською армією, яка розташовувалася обозом на схилі. Він розклав свій намет біля бічного полку драгунів, яким командував пан сеньйор де Бохан, люксембурзький шляхтич. Чернихів, як писав мандрівник – “є село із замком, яке кілька днів тому, після тривалої оборони, татари взяли штурмом і вбили всіх людей, не пошкодувавши жінок і дітей, які там переховувалися. Наші люди бачили їх тіла, які були ще непохованими” [10, 137]. У коментарях свого видання К.Ліске вказав, що Черніхів – це сучасне село Чорнокінці. Зараз воно знаходиться в Чортківському р-ні, що на сході межує із Борщівським районом. До 1939 р. цей населений пункт входив в склад Гусятинського повіту.

Хочу зазначити, що у своїх путівникових нотатках У. фон Вердум допустив багато помилок стосовно опису та місцерозташування багатьох населених пунктів України. До прикладу, це стосується описів Нового Збаража, які Р. Підставка спростував [7, 46]. Можна не надто засуджувати У. фон Вердума за такі погрішності, адже багато даних він черпав з усних оповідей очевидців або інформаторів. Отримані джерела не були підтверджені документальними свідченнями. Навіть у наш час, коли досягнуто прогресу в галузі інформаційних технологій, допускаються доволі серйозні помилки – що тоді можна говорити про ті часи.

У цьому випадку помилку допустив У. фон Вердум, назвавши населений пункт Чернихів, яке насправді знаходиться у Збаразькому районі Тернопільської області. Стосовно місцерозташування замку у Чорнокінцях навіюються певні сумніви. По-перше, зараз тут є три села: це Малі і Великі Чорнокінці та Воля Чорнокінецька. Як тепер, так у часи Середньовіччя, ця місцевість стояла осторонь шляхів і не була важливим стратеграфічним пунктом. По-друге, автором статті неодноразово проводилися археологічні обстеження в тих місцевостях, але жодних оборонно-фортифікаційних старожитностей середньовічного часу та нової доби там не було виявлено, навіть топонімічних назв місцевостей, скажімо “замок”, “підзамок” чи його похідних назв не має зовсім [3, c. 362].

Ульріх фон Вердум у своєму щоденнику допустив помилки, по-іншому назвавши населений пункт. У даному випадку, за аналізом археологічних артефактів, замок із Шманьківців є тим, що поданий в описі мандрівника. Про це свідчить опис місцевості, по якій він проходив та відстань від м. Копичинець до с. Шманьківців. Далі У. фон Вердум вирушив до Збрижа (тепер це однойменне село, що розташоване на лівому березі р. Збруч Хмельницької обл.).

Підтвердити цей факт можуть військово-топографічні карти кін. XVIII ст., які були складені для військового відомства Австро-Угорщини групою геодезистів-топографів під керівництвом підполковника фон Міга. Там чітко вказана польова дорога з Копичинець до Шманьківців та позначено руїни замку. Далі дорога на Збриж веде лише через околицю сучасних Малих Чорнокінців, але обабіч Великих Чорнокінців та Волі Чорнокінецької. І це доволі вагомий аргумент. Посилаючись на монографію К.Ліске, українські дослідники Ярослав Пастернак [6, 30] та Леонід Соневицький [8, 46], опираючись на нотатки У. фон Вердума, також вказали неправдиві і неперевірені свідчення про розташування дерев’яного замка у Чорнокінцях.

Тому, завдяки цьому дослідженню було вирішено невідому досі сторінку нашої історії та обстежено доволі цікавий оборонно-фортифікаційний об’єкт. Оскільки в цьому місці залишилися лише рештки оборонних споруд – необхідно втілити програму щодо його збереження і консервації як цінної споруди військової архітектури та історії краю.

Література

1. Добрянський В.К. Нові відкриття городищ XIV та XVII ст. і фортифікаційних споруд на Західному Поділлі // Замковий туризм Тернопільської області: проблеми і перспективи розвитку. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Тернопіль: ТНПУ, 2012. – С. 47–52.

2. Добрянський В. Дерев’яний замок у Шманьківцях “родом” з XVII століття // Голос народу. – № 52 (8442) від 20 грудня 2013 року (м. Чортків).

3. Добрянський В. Нові дані про городища та фортифікаційні споруди на Західному Поділлі // Археологічні студії. – Чернівці-Київ, 2014. – Вип. 5. – С. 354–364.

4. Добрянський В. Геоприродне оточуюче середовище Західного Поділля і особливості побудови Збаразького та інших замків в XVII ст.. до нових умов стратегії і тактики війни // Наукові Записки Національного Заповідника ”Замки Тернопілля”. – Збараж: Вік, 2014. – С. 37–42.

5. Мельник І. 120 фортець Тернопільщини // Галицька брама. – Львів: Центр Європи, 2007. – №5–6 (149–150). – С. 9–36.

6. Пастернак Я. Важливіші відомості про історію нашого краю // Історикомемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики. – Ню-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1974. – 928 с.

7. Підставка Р.Новий Збараж: до питання історії виникнення, вивчення, топоніміки та клонів // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Тернопіль і Тернопілля в історії та культурі України і світу (від найдавніших часів до сьогодення)”. – Тернопіль: ТНПУ, 2012 (частина I). – С. 45–47.

8. Соневицький Л. Нарис історії Чортківщини // Наукові Записки Товариства ім. Т.Шевченка. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, том 202. – С. 141–158.

9. Земля Тернопільська. Туристичний путівник. – Тернопіль: Джура, 2003. – 367 с.

10. Liske X. Cudzoziemcy w Polsce. – Lwow, 1876. – 276 s.

Опубліковано: Добрянський В. Про археологічне обстеження залишків оборонних споруд дерев’яного замку XVII ст. в селі Шманьківці на Тернопільщині. – Нові дослідження козацької доби (Київ), 2015 р., вип. 24, с. 36 – 41.