2.1. Наукові підходи визначення вартості комерційного банку

Трикозенко О. Г., Брітченко І. Г.

Покращення економіки країни залежить від періодичного стимулювання розвитку фінансових посередників, які працюють на фінансовому ринку країни. Насамперед це стосується діяльності банківського сектору, що займає особливе місце в економічному розвитку України. Підвищення темпів економічного зросту держави та збільшення розміру залучених інвестицій залежать від ефективної роботи банківської системи. Розвиток банківського сектору країни залежить у свою чергу від створення сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів.

Проведення оцінки ринкової вартості банку та його комерційної діяльності відносять до специфічного виду оцінки, тому що банк за своєю природою є кредитною установою. Згідно з постановою 2000/12/ЄС „під кредитною установою розуміють підприємство, діяльність якого полягає у залученні вкладів юридичних і фізичних осіб на умовах повернення та надання кредитів від свого імені” [47, с. 10]. Приблизно таке саме формулювання має й українське визначення щодо банку. Відповідно до Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 2001 року № 5-6 „Банк – юридична особа, яка має виняткове право на підставі ліцензії, Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб” [1, с. 2]. Проведення оцінки та визначення реальної вартості комерційного банку є надзвичайно складним процесом. Розглянемо процес проведення оцінки комерційного банку.

Спочатку проводиться загальна оцінка чинного комерційного банку – аналіз звітності, який містить у собі таку інформацію: сукупні активи, капітал, клієнтську базу, дійовий портфель кредитів та цінних паперів, прибуток, економічні нормативи, наявність ліцензій на здійснення банківської діяльності, входження до системи гарантування виплат банківських вкладів, перелік основних великих (багатих) клієнтів, перелік відділень та філій, що діють, дочірніх компаній, оцінка частки ринку з послуг, рівень автоматизації (опердень, автоматизація зі звітності та продуктів).

Наступним кроком є збір якомога повнішої інформації про акціонерів – повний перелік складу акціонерів, потім проводиться аналіз рівня участі кожного з них, відтворюється історія зміни попередніх власників (у разі, якщо такі були).

Далі проводиться аналіз фінансової звітності, яка містить дані про фінансову звітність – баланс, звіт про прибутки та збитки банку, розшифрування особового рахунку, розшифрування кредитного портфеля, цінних паперів, міжбанківських кредитів та кореспондентських рахунків, розшифрування з основних рахунків, нематеріальних активів, аналіз ліквідності, розривів активів і пасивів зі строками.

Особливу увагу потрібно приділити оцінці наявної системи управління ризиком та сукупного ризику банку. Проводиться аналіз наявної системи прийняття рішень з надання клієнту кредиту. Оцінюється наявність методики з проведення оцінки контрагентів, наявність системи з управління ліквідністю банку, налагодженість зв’язків з контрагентами на міжбанківському ринку, система управління валютними та інвестиційними ризиками. Оцінювання сукупного ризику необхідно проводити на етапі проведення оцінки чистих активів (реального капіталу банку), на цьому ж етапі аналізуються проблемні активи, надані кредити аффілеваним особам, неліквідні цінні папери тощо.

Також треба проаналізувати ступінь налагодження бізнес-процесів та системи управління, тобто провести оцінку менеджменту, яка охоплює такі елементи: аналіз організаційної структури банку, інформацію про топ-менеджмент, підлеглість підрозділів, колегіальні органи управління (які містять у собі: правління, кредитний комітет, комітет з управління активами та пасивами, тарифний комітет тощо), хозрозрахунок, бюджетування, систему управління ризиком, супровід та структуризацію банківських продуктів, процедур, методик, положень та роботи системи внутрішнього контролю.

Наступним кроком є оцінка чинників, які впливають на збільшення або зменшення вартості банку. Фактори, які впливають на збільшення вартості банку, – це розмір банку, престиж та впізнаваність бренду, рентабельність капіталу, стабільність темпу зросту активів та доходів, наявність розгалуженої мережі філій та відділень банку, великої клієнтської бази, нерухомості, що належить банку, якість обслуговування клієнтів, рівень менеджменту, рівень автоматизації банківських операцій; фактори, які впливають на зменшення рівня вартості, – це реінжиніринг менеджменту, проведення ризикових інвестицій тощо.

Особливо важливим є технічний рівень забезпечення банку, який вказує на те, як у банку використовується програмне забезпечення із обслуговування операційного дня, рівень програмного забезпечення банківських продуктів, передусім роздрібного бізнесу, ступінь автоматизації обов’язкової звітності, наявність власного процесінгового центру. Якщо в банку використовується операційний день, обслуговування якого пов’язане з певними труднощами, приміром, є наявні проблеми в автоматизації обов’язкової звітності, для роботи з фізичними особами використовується не налагоджене програмне забезпечення, то все це негативно впливає на зниження вартості банку. Усунення цих недоліків займе деякий час та понесе за собою додаткові фінансові витрати. Навпаки, високий рівень технологічності й автоматизованості, безумовно, підвищує вартість кредитної установи.

Якщо діючий банк укомплектований не повністю і потребує додаткових фінансових інвестицій, цінність його одразу знижується. Наприклад, якщо у банка мала філіальна мережа (те саме стосується і відділень), інвестору потрібно додатково проінвестувати в розвиток цієї мережі, а також в розвиток роздрібного бізнесу, а саме – встановлення нових банкоматів, розвиток пластикового бізнесу (укласти договорів з процесінговим центром, придбати ліцензію), провести модернізацію або змінити програмне забезпечення, створити нові конкурентні продукти і т.п. Якщо банк має власну широко розвинену філіальну мережу, яка не потребує додаткового її розширення, а отже, не потрібно інвестувати додаткові кошти, його цінність набагато вища за банк, бізнес якого потребує додаткових витрат на розвиток своєї мережі. Іноземні інвестори намагаються купувати саме ті банки, які мають велику розгалужену ефективну філіальну мережу, оскільки витрати, час та ризик на її створення є великими. Найбільша грошова цінність саме в тому банку, рентабельність якого дозволяє розширити власний бізнес на базі власних ресурсів, без додаткового вливання з боку акціонерів.

Також доцільно провести оцінку внутрішніх підрозділів банку, включно площадки продажу. З цією метою необхідно дослідити баланс та звіти про прибуток і збиток банку в розрізі структурних підрозділів, звіти про результати роботи філій та відділень (до них належать: баланс, фінансовий результат, інформація про їх окупність), інформацію про окупність інвестиційних проектів банку, висновок аудиторів та оцінників. У ряді робіт, які розкривають це питання, пропонується оцінювати банк як сукупну вартість його бізнес–одиниць. Безумовно, необхідно провести аналіз їх економічної ефективності з точки зору визначення ринкової вартості банку. Те саме необхідно провести і з менеджментом банку – наприклад, необхідно впровадити бюджетування, що допоможе зменшити витрати і тим самим збільшити вартість банку.

Наступним етапом є проведення аналізу бізнес-плану та стратегії розвитку банку. Прогнозується баланс та фінансовий результат, оцінка необхідних інвестицій, достатності капіталу та показників ліквідності. Фактично бізнес – план розвитку банківської діяльності виступає як основний документ, який прогнозує оцінку майбутніх грошових потоків. Бізнес – план повинен містити в собі один із сценаріїв розвитку кредитної організації, а саме: оптимальний, песимістичний, оптимістичний. Важливим є питання, чи зможе банк збільшити свою вартість за рахунок власних ресурсів.

Після злиття двох банків відбувається ряд змін, одна з яких – ліквідація певних підрозділів. Наприклад, якщо злиття банків проходить заради збільшення філіальної мережі для розвитку роздрібного бізнесу, банк зтикається з проблемою перебування в одному місті двох відділень або двох філій. Одночасна наявність двох відділень під одним брендом економічно не доцільна. Найкращим виходом з такої ситуації є зведення клієнтського потоку до одного відділення або філії, а інше приміщення можна продати або здати в оренду. Однак не треба забувати, що нерухомість з кожним роком дорожчає, а отже, її продаж видається недоцільним. Найкращим виходом із цієї ситуації є подальше здавання в оренду такого приміщення.

Особливо слід відзначити наявність компетентної та злагодженої банківської команди як на топ-рівні, так і на середньому й нижчому. Власне, будь-який успішний банк найчастіше розпочинає свою діяльність з утворення унікальної та досвідченої команди, із співробітниками, які мають свій власний погляд на ведення бізнесу, особистий досвід, знання, нові ідеї. Особливу роль у формуванні клієнтської бази банку відіграють конкретні співробітники, найчастіше ними є найбільш талановиті й широким менеджери банку – люди, які володіють унікальним колом знайомих, зв’язків, що постійно розширюються. Таким чином, будь-яка заміна власників або керівного складу банку несе за собою ризик утрати сформованих підрозділів та частину їхньої клієнтської бази.

Останнє питання пов’язане з укладенням угоди. Перед тим, як проводити операцію з продажу банку, давні акціонери бажають підвищити фінансову прозорість бізнесу через очистку балансу, максимізувати показники прибутку тощо. (У додатку В увесь процес проведення оцінки комерційного банку зведений до таблиці).

Процес проведення оцінки дійового банку є складним і тривалим, тому що комерційний банк є кредитною установою. Зараз існує багато способів проведення оцінки, але не кожний можна використовувати при оцінюванні ринкової вартості комерційного банку, тим більше його клієнтської бази. При оцінюванні об’єктів виділяться три загальноприйнятих підходи. Ці три методи оцінки також використовують при визначенні вартості комерційного банку. До них належать такі методи, як витратний, порівняльний, дохідний. Результати розрахунків, проведені різними методами, уможливлюють отримання інтегральної оцінки вартості бізнесу.

Оцінка ринкової вартості комерційного банку, його бізнесу характеризується такими особливостями:

• співвідношення в діяльності банку традиційних функцій фінансового посередника, який виробляє та надає фінансові послуги та продукти;

• жорстке спостереження з боку НБУ та інших держорганів (перелік обов’язкових нормативів, перевірки з боку НБУ, багатопланові звітності, вимоги до витримки норм з ліквідності та резервування);

• незначна частка власного капіталу в пасивах (у середньому до 10 відсотків), велика частка залучених грошових коштів, короткостроковий характер залучених пасивів до 80%;

• велику роль в утворенні вартості банку відіграють нематеріальні активи, а саме: якість налагоджених бізнес-процесів, оргструктура, кваліфікаційний рівень персоналу, система управління та контролю тощо. До цього можна додати гарантії зі страхування вкладів;

• також велике значення має якість ризиків, пов’язаних зі структурою і якістю активів, характер операцій, які виконуються [44, с. 52].

Розглянемо три загальноприйняті методи, які використовуються при визначенні ринкової вартості комерційного банку, а саме:

• витратний;

• порівняльний;

• дохідний.

Кожен з цих методів аналізує вартість комерційного банку та надає інформацію про сильні та слабкі сторони аналізованого бізнесу. Витратний підхід надає сукупність методів оцінки вартості об’єкту оцінки, що грунтується на визначенні витрат для конкретного об’єкта [52, с. 39]. Порівняльний підхід – це сукупність методів оцінки, побудованих на порівнянні об’єкта оцінки з аналогічними об’єктами, про які є наявна інформація щодо вартості угоди з ними [52, c. 39]. Дохідний підхід, який надає сукупний метод оцінки, грунтується на визначенні очікуваних доходів від об’єкта оцінки [52, с. 39].

У подальшому в цій роботі будуть розкриті та описані особливості використання кожного з цих підходів до процесу проведення оцінки вартості комерційного банку.

Розпочнемо з витратного підходу. Цей підхід містить поелементну оцінку ринкової вартості активів та зобов’язань банку. Усе це обумовлює різновид кінцевого результату балансової та ринкової оцінки активів і пасивів банку.

Іноді витратний підхід називають оцінкою вартості на основі активів компаній (asset valuations). Оцінка вартості бізнесу на основі витратного підходу припускає визначення таких видів вартості: вартість наявного бізнесу банку (going concern), з одного боку, та ліквідної вартості, – з іншого. Крім того, для оцінки вартості банку в рамках витратного підходу визначають нормативну розрахункову вартість та спеціальну вартість [52, с. 59].

Ринкова вартість власного капіталу комерційного банку при витратному підході (метод чистих активів) буде визначатися як різниця між ринковою вартістю активів (активів, переоцінених з урахуванням інфляції, кон’юнктури ринку, ліквідності) та ринкової вартості зобов’язань банку. Розрахунок ринкової вартості та зобов’язань за формулою 3:

де:

V_E – ринкова вартість власного капіталу;

V_A – ринкова вартість активів (переоцінених з урахуванням інфляції);

V_D – ринкова вартість зобов’язань.

Для оцінки ринкової вартості деяких активів банку рекомендується використовувати методичні рекомендації, установлені НБУ. Необхідно також відзначити, що, незважаючи на жорстку регламентацію діяльності банків, оцінка ринкової вартості їхніх активів, як і власного капіталу – це процес трудомісткий, бо він потребує детального розкриття внутрішньої інформації з кожної банківській статті [44, с. 54]. Витратний підхід розкриває раніше здійснені витрати на створення власних активів або зобов’язань, але він не враховує майбутні фінансові потоки, які генеруються даними активами. Крім того, у практиці оцінки вартості банку є нерозв’язана проблема оцінки прихованих активів. У практиці, що зареєстрована на території України, до прихованих активів можна віднести, наприклад, дружні стосунки з орендодавцем, які сприяють значно економити на витратах, особисті зв’язки співробітників у діловому колі та органах влади, наявність унікальних банківських технологій (продукти, аналітичні інструменти, технологія документообігу), котрі можуть бути важливими для покупця. Безумовно, важливим прихованим активом є особисті стосунки співробітників з клієнтами.

Якщо з оцінкою балансових обов’язків ускладнення виникають рідко, то приховані обов’язки, не враховані з балансу й позабалансових рахунків, можуть створити для нового власника великі проблеми. Основними видами прихованих обов’язків, як показує сучасна практика, є невраховані векселя та гарантії, також авалі як різновид гарантій. Такі обов’язки виникають у разі зловживання керівників банку або як результат розрахунків між власниками банку. Виявити невраховані обов’язки потенціальним клієнтом самостійно практично неможливо. Це одна з головних причин того, що банківські об’єднання або поглинання в Україні йдуть повільно. При цьому треба чітко усвідомлювати, що потенційний покупець банку несе фінансовий (кредитний) ризик, який неможливо оцінити або спрогнозувати ні у фінансовому плані, ні в проміжку часі, необхідному для окупності грошових коштів, що були проінвестовані.

Деякі автори вважають, що витратний підхід має ймовірно комплементарний характер щодо результатів, отриманих у рамках інших підходів. Так, О. Грегорі доводить: „Оцінка активів звичайно розглядається як „вторинна” інформація або для моделі альтернативних витрат” [22, с. 28]. Головна мета застосування цієї моделі, на думку Д. Фішмена й співавторів, полягає в оцінці вартості активів при гіпотетичних умовах їхнього можливого продажу [63, с. 238]. Інші економісти, зокрема С. Котел, Р. Мюррей, Ф. Блок, указують на ті сфери бізнесу, у рамках яких використання оцінки на базі активів доцільне. До числа цих галузей, крім корпорацій та комунального господарства й видобувних компаній, належать фінансові компанії (інвестиційні, кредитні, страхові) і банки, для яких чинник вартості активів відіграє велику роль [52, с. 59].

Метод оцінки банку з використанням витратного підходу у вітчизняній та зарубіжній літературі розкриті недостатньо. Найбільш повно цю тему розкрив К.О. Решоткін. Головнім недоліком його методу є поверхове розкриття цієї теми, яка містить багато недоробок, потребує детальнішого й ширшого вивчення. У праці К.О. Решоткіна в рамках витратного підходу добре розкритий лише метод чистих активів (відсутній метод визначення ліквідаційної вартості), більшість з методологічних основ з розрахунків потребують доповнення (ми маємо на увазі відсутність обліку нематеріальних активів), наприклад, про клієнтську базу банку. Питання пов’язане з визначенням вартості клієнтської бази комерційного банку, практично не вивчене.

Під час проведення оцінки банківської установи та визначення її вартості відсутні розрахунки вартості земельних ділянок або прав довгострокової оренди. Необхідно чіткіше обгрунтувати умови дисконтування щодо кредитів юридичних та фізичних осіб. Методика К.О. Решоткіна потребує детальнішого дослідження та доопрацювання, іншими словами, пристосування до конкретної сфери в даному часі, особливо в напрямку інформаційно-нормативних джерел [52, с. 60].

Порівняльний підхід так само, як і витратний, не враховує перспектив розвитку об’єкта оцінки. Його неможливо застосувати, якщо оцінювач не володіє повною інформацією про стан вартості акцій та активів на даному ринку.

Порівняльний підхід до оцінки вартості комерційного банку може бути розглянутий за такими основними методами:

• методом компанії-аналогів;

• методом ідентичних угод;

• методом галузевих коефіцієнтів.

Основні етапи використання перших двох методів охоплюють:

• збирання інформації та формування інформаційної бази;

• формування критеріїв, за якими будуть підбиратися аналоги;

• формування списків банків-аналогів, виходячи із установлених критеріїв;

• розрахунки та порівняння фінансових показників діяльності підприємств-аналогів з коригуванням початкового списку;

• селекція використаного мультиплікатора та його кількісна характеристика;

• розрахунок вартості банку на основі встановлених мультиплікаторів [52, с. 77].

Метод галузевих коефіцієнтів передбачає такі самі етапи, що й метод компаній-аналогів, за винятком того, що замість мультиплікаторів використовуються галузеві коефіцієнти. Слід відзначити, що метод галузевих коефіцієнтів досі ще не набув значного поширення в практиці оцінки бізнесу у зв’язку з відсутністю необхідної інформації, збір та узагальнення якої потребує тривалого часу та економічної стабільності. Незважаючи на це, автори вважають, що частково цей метод необхідно розглядати через коефіцієнт „вартість банку/власний капітал”.

Перелік необхідної інформації для проведення методики розрахунку порівняльного підходу містить у собі:

• вартість і дату угоди;

• інформацію про обидві сторони угоди;

• знаменник мультиплікатора на відповідний проміжок часу.

Уважається, що джерелом необхідної інформації для проведення оцінки вартості банку мають бути дані, які можна отримати від фондових бірж або ринків (Фондова біржа – РТС, Фондовая биржа – ММВБ, Інформаційний портал про банки України, Банки України, західні біржі), спеціалізовані інформаційні бази даних (Рейтингове агентство АК&М і т.п.). До них також можна віднести ділові ЗМІ („Эксперт”, „Ведомости”, „Коммерсант”, „Бизнес и банк”, „Финанс”, „Щоденна ділова газета RBC daily”) та спеціалізовані сайти в Інтернеті.

Слід також ураховувати, що джерела інформації можуть бути неправильними та можуть призвести до неправильного результату оцінки. Приклад. Адекватність отриманої інформації найчастіше всього не залежить від її джерела, тут важливо, наскільки вона актуальна й чи може вона бути підкріплена альтернативними інформаційними каналами. Наприклад, у ЗМІ з’являються дані, що банк А збирається купувати банк Б. У результаті можна побачити, як котирування акцій починає відхилятися під попереднього значення. Однак через деякий час дізнаємося, що угода зовсім не відбулася. У цьому випадку вартісні характеристики аналогу банку Б неможливо використовувати для оцінки вартості банку.

Таким чином, зареєстровані на біржевих майданчиках котирування акцій банку Б не відображають реальної ринкової вартості його бізнесу. Цей приклад ще раз доводить низький рівень розвиток ринку цінних паперів в Україні. Багато банків, які працюють на території України, є акціонерними товариствами, але вони не розміщують свої цінні папери на ринку. Тому в момент проведення аналізу складно знайти правильні аналоги або ідентичні за розміром та уставним фондом банки, які потрібні при проведенні та визначенні правильної оцінки вартості комерційного банку. Із вищезазначеного слід зробити висновок, що треба спиратися на вже здійснену угоду. Лише в цьому випадку ми маємо справді достовірну інформацію дійства, яке вже відбулося.

Тільки для банків можна виділити такі типи мультиплікаторів: „ціна/чисті активи”, „ціна/власний капітал”, „ціна/кредитний портфель (юридичні або фізичні особи)”, „ціна/цінні папери (для продажу, інвестиційний, торгівельний портфель)”, „ціна/депозити (юридичних або фізичних осіб)”. Перелік інтервальних мультиплікаторів має такий вигляд: „ціна/відсотковий прибуток (або чистий відсотковий прибуток)”, „ціна/доходи за винятком витрат, пов’язаних з інвестиційними цінними паперами, торговими цінними паперами, іноземною валютою”, „ціна/комісійні прибутки (чистий прибуток від комісійних операцій)”, „ціна/прибуток до оподаткування та резервів”, „ціна/вартість клієнтели”. У цьому переліку інтервальних мультиплікаторів ми вперше бачимо посилання на врахування такого важливого питання, як вартість клієнтської бази, що бере активну участь у розвитку комерційного банку.

Представимо інші аспекти використання порівняльного підходу. В практиці оцінювання також трапляється такий підхід, як оцінка вартості пакетів акцій конкретного бізнесу на основі даних про попередні угоди з продажу компанії (банку), який уже був оцінений. Цей метод рідко використовується при оцінці вартості окремих банків, однак, аналіз раніше укладених угод є обов’язковим при визначенні теперішніх цін на акції комерційного банку.

Основні умови, які повинні враховувати при проведенні підбору банків-аналогів:

• насамперед необхідно дотримуватися правил спільності банку, який оцінюється, та банків-аналогів до конкретного сегменту банківського сектора. Якщо банк не має конкретного напрямку на ті або інші види діяльності (послуг), то слід установити, чи є він універсальним з погляду диверсифікованої клієнтської бази. Необхідно провести додатково „відбір” переліку відібраних на попередній стадії банків, акції яких котуються на організованому ринку цінних паперів;

• важливо дотримуватися таких умов: у відібраних аналогах на частку профільної діяльності повинно бути не менше 2/3 від загального прибутку банку (профільна діяльність банку це ставлення банку до конкретного сегмента, наприклад, потреб кредитування, автокредитування, операції на ринку капіталів, від якого прибуток дорівнює 66,7 відсоткам, від загального обсягу банківського прибутку). Якщо в деяких відібраних банках цей показник менший, то їх потрібно вивести з основного переліку банків. Це означає, що банки необхідно об’єднати в рамки зумовлених кластерів, для кожного з яких характерний конкретний вид діяльності (операції з цінними паперами, операції з валютою, кредитні угоди, фінансування інвестиційних проектів і т.ін.);

• потрібно знайти такий банк-аналог, у якого розмір прибутків буде досить близьким до розміру прибутку оцінюваного банку;

• при розрахунках треба вилучити дані про банки, які мають проблеми із судовим процесом. Вартість акцій таких банків швидко знижується. Використання подібної інформації може призвести до помилкових результатів щодо банку, який оцінюється;

• жоден з банків-агентів не повинен бути „фігурантом” можливих угод з об’єднання або поглинання. Як завжди акції таких банків швидко зростають в ціні і використання такої інформації може привести до неправильних висновків щодо оцінюваного бізнесу;

• неправильним є використання інформації про банк, який перебуває у скрутному фінансовому стані. Подібна інформація швидко розповсюджується, і вартість акцій таких банків негайно знижуються;

• рекомендовано використовувати поділ банків за групою їхньої надійності (стійкості) відповідно до міжнародного рейтингу (Standard & Poor’s (S&P) – дочірня компанія корпорації McGraw-Hill, яка займається аналітичними дослідженнями фінансового ринку, Moody’s – міжнародне рейтингове агентство Moody’s Investors Service, Fitch Ratings – міжнародне рейтингове агентство) або до інформації професійних спеціалізованих видань, Інтернет – сайтів;

• важливим моментом залишається регіональне покриття й діяльність банку: знаходження відповідних ризиків у конкретному регіоні в змозі сильно вплинути на прибутковість банківських операцій, а отже, і на вартість конкретного банку. При цьому банки з розгалуженою філіальною мережею слід розглядати оремо від регіональних або столичних банків (м. Київ) [52, с. 82].

Також порівняльний підхід, як і витратний, не враховує майбутніх перспектив розвитку об’єкта оцінки.

Чинниками, що унеможливлюють використання інформації, вважаються такі:

• відсутній ринок ідентичного товару (акцій, активів);

• відсутня інформація, статистичні дані про котирування акцій банків, угод, злиття та поглинання, інформація про результати оцінки банків, що діють.

Порівняльний підхід – це метод угод, метод ринку капіталу, метод галузевих коефіцієнтів. Головною метою цього методу постає підбір об’єкту-аналогу, підбору даних про його вартість та коригування її за допомогою системи коефіцієнтів, які характеризують різні методи оцінки об’єкта та об’єктів-аналогів. У зв’язку з нерозвиненістю банківського ринку акцій, відсутністю відкритих, прозорих даних про розрахункову або фактичну (ринкову) вартість банків та їхніх акцій цей підхід рідко використовується для проведення аналізу вартості комерційного банку в нашій країні, адже немає потрібних баз даних, які необхідні для використання цього методу. За кордоном є розвинений ринок акцій, а також ринок банківських акцій. Такий підхід займає у цій оцінці чільне місце, навіть при проведенні оцінки окремих активів та пасивів. За умов котирування деяких банків можна було б визначити середньогалузевий (або навіть більше того, диференційовано – за групами банків різного розміру) коефіцієнт P / E ratio, а це є ціна акції оцінюваного (j) банка P_j, яку можна визначити за формулою 4:

(4)

де:

EPS_j – чистий прибуток j-го банку за рік, який належить одній акції j-го банку в його обігу.

Наприклад, P / E = 5, річний чистий прибуток (j) банку EPS = 200 млн. грн., кількість акцій в обігу 10 млн. штук. Ринкова вартість однієї акції даного банку 100 грн., розрахунково-ринкова вартість акціонерного (особистого) капіталу дорівнює 1 млрд. грн. Коефіцієнт P / E ratio також використовується коефіцієнтами P/BV, P/Sales та іншими. Якщо відомо середньогалузеве значення відношення вартості акції до балансової вартості (P/BV – балансова вартість акції дорівнює вартості чистих активів банку до числа акцій, які перебувають на руках акціонерів (в обігу)), та балансова вартість акцій (BV_j) банку, що оцінюють, та ринкова вартість акціонерного капіталу (V_Ej) цього банку дорівнює [44, с. 55]:

(5)

де:

V_Ej – ринкова вартість акціонерного капіталу;

P / BV – відношення ціни акції до банківської вартості;

BV_/ – балансова вартість банку, що оцінюється;

N – кількість акцій (середньозважена).

У таблицях 3, 4, 5 наведено дані про фінансові інститути США, які допомагають використовувати порівняльний підхід визначення їхньої вартості. В оцінці вартості банку порівняльним методом виникають здебільшого такі групи проблем, як інформаційна, вибір правильного мультиплікатору, використання зарубіжних аналогів.

Інформаційною проблемою стає необхідність пошуку потрібних даних для проведення розрахунків.

Для цього потрібно визначити таке:

• джерело використаних даних;

• достовірність джерел та репрезентативність використаної інформації;

• наявність необхідної для оцінки інформації.

Проблемою вважається й установлення мультиплікатора. Вибір мультиплікатора для оцінки вартості банку є основним етапом, який у подальшому буде обгрунтуванням розрахункової ринкової вартості комерційного банку. Всі банки необхідно поділити згідно із специфікою банку. Тому при оцінці комерційного банку підбирається специфічний мультиплікатор. Також не слід утрачати таку важливу проблему, як використання зарубіжних аналогів, котрі є актуальними при проведенні оцінки комерційного банку. Деякі оцінювачі вважають, що саме так можна знайти реальні аналоги для проведення розрахунків, пов’язаних з проведенням оцінки вартості комерційного банку.

Дохідний підхід грунтується на прогнозуванні грошових потоків банку, відтворенні їхнього теперішнього або майбутнього стану. Для банків, які зростають та створюються на базі нових технологій обслуговування своїх клієнтів (Інтернет-банкінг, телефонний-банкінг, віртуальні банки), цей підхід до оцінки бізнесу банку та його акцій є найдоцільнішим. Зміст використання цього підходу при проведенні оцінки вартості комерційного банку охоплює визначення перспективних доходів від діяльності (FV – future value) та використання їх дисконтуванням до поточної вартості (PV – present value).

У рамках дохідного підходу до оцінки банку найчастіше використовуються два методи:

• метод капіталізації доходів;

• метод дисконтування грошового потоку.

Метод капіталізації доходів використовується в разі стабільності (зростання або зниження) величини грошового потоку комерційного банку в довгостроковій перспективі. Розрахунок V здійснюється в співвідношенні та розраховується за формулою 6:

де: V – вартість банку;

I – ставка капіталізації (відрізняється від ставки дисконтування тим, що ставка капіталізації використовується для необмеженого часу, а ставка дисконтування відповідає конкретному проміжку часу функціонування об’єкта, що оцінюється);

CF – база оцінки або середнього грошового потоку банку [52, с. 43].

Вищезазначений метод може бути використаний для оцінки дійового банку в таких випадках, коли:

• необхідно провести експрес-оцінку вартості об’єкта в стислі строки;

• є ретроспективна інформація про постійні зміни в динаміці грошового потоку (прибутку) банку, статутного та власного капіталу, кредитного портфеля, портфеля цінних паперів та про аналогічні показники за останні 3 – 5 років;

• банк не проводить активну політику, пов’язану з проникненням на окремі сегменти ринку, що можуть негативно вплинути на стабільність (динаміку) його доходів.

Показник I визначається як ставка дисконтування, характерна для банку, що оцінюється (або середня ROE на групу ідентичних банків), за винятком темпів приросту прибутку бізнесу. Грошовий потік розраховується на основі FCFE (вільного грошового потоку для вільного капіталу) в умовних одиницях (доларах, євро) за 3 – 5 минулих років. Для кожного наступного року доцільно встановлювати ці показники, виходячи із такої закономірності: чим ближчим є рік до моменту прогнозування, тим більшим є його важливість.

Метод дисконтованих грошових потоків найчастіше використовується у рамках дохідного підходу при наявності нестійкої динаміки прибутків банку протягом прогнозного періоду. В рамках цього методу при оцінці вартості банків потрібно звернути увагу на такі моменти:

• прогноз прибутків та витрат, які несе банк;

• обіг грошового потоку;

• прогнозований період;

• ставка дисконтування;

• урахування негрошових чинників та інших елементів, які впливають на грошовий потік.

Для прогнозування прибутків та витрат, які має банк у сучасних умовах, доцільно дослідити клієнтський потік та умови задоволення його потреб, що є однією із основних конкурентних переваг банку, які впливають на його вартість. Крім того, сама особливість бізнесу банку потребує наявності стійких пасивів та активів (головним чином, у формі кредитів), необхідності встановлення довгострокових стосунків у вигляді укладання угод між клієнтом та банком. Прогнозування прибутків та витрат за допомогою традиційних методів найчастіше грунтується на даних попередніх років або на суб’єктивних поглядах на менеджмент банку. Тим часом для банку як клієнтоорієнтованого бізнесу може бути використана інформація, яка характеризує клієнтську базу (або клієнтелу) з погляду її постійності.

Саме з цієї позиції потрібно постійно вдосконалювати клієнтську базу комерційного банку, оскільки прогнозне оцінювання та розрахунки на її основі мають достовірну інформацію. Саме в цьому методі є чітке посилання на необхідність проведення аналізу клієнтської бази банку як різновиду нематеріального активу. Інвестор, який планує придбати новий банк, добре розуміє, що, придбавши дійову економічну структуру, він отримує не тільки нерухомість, кредитний портфель, персонал, а й клієнтську базу, яка є складовою частиною цього банку. Тому при проведенні оцінки ринкової вартості банку ми не повинні забувати про клієнтелу, яка також має свою вартість.

Підхід до прогнозування доходів на основі зміни динаміки клієнтської бази був апробований на вітчизняних підприємствах та в основному підтвердив свою ефективність. Застосування цього методу в банківській практиці полягає у прогнозуванні фінансового результату (доходів за обчислення усіх витрат) від взаємодії з банківським клієнтом, що дає змогу розрахувати кінцевий результат по банку в цілому, а отже, досить точно визначити грошовий потік. Методика такого прогнозування зараз проходить попередню апробацію. Обіг грошового потоку для банку являється ключовим моментом у процесі оцінки його вартості. Існує два основні методи грошових потоків, що використовуються при проведенні оцінки компанії: модель комерційного підприємства та модель власного (акціонерного) капіталу.

На думку багатьох фахівців, які проводять оцінку, для визначення вартості банку найбільше підходить модель власного капіталу (грошового потоку на акції); вона відображає той факт, що банки спроможні створити вартість і на стороні обов’язків балансу [33, с. 478]. Стосовно позиції О. Дамодарана, визначення вільного грошового потоку повинно розпочинатися з визначення тих грошових коштів, котрі можна розглядати як зарахування, необхідного для повного погашення виданих сум. А тому треба вилучити резерв на покриття безнадійних позик [52, с. 46]. Грошовий потік від основної діяльності визначається на основі обробки інформації, яка є у звіті про прибутки та витрати. Саме ця бухгалтерська інформація формує погляд про розміри притоків та відтоків грошових коштів.

З доходів від наданих послуг потрібно відраховувати:

• відсоткові платежі;

• резерв на покриття безнадійних боргів.

Таким чином формується так званий відсотковий прибуток.

До цієї величини слід додати невідсотковий прибуток, вирахувавши з нього невідсоткові платежі, які містять амортизаційні витрати. Амортизація з’являється знов, але після визначення чистого прибутку. Формування відбувається після сплати податків від прибутків основної діяльності, враховуючи ще прибуток від валютних операцій. Додаючи амортизацію, можна показати валовий грошовий потік від основної діяльності. Джерела основних засобів отримуємо за допомогою валових грошових ресурсів (рис.3.).

Сума показників за цими статтями повинна бути зменшена на величину відносного скорочення вкладів та зменшення величини зовнішнього боргу. Після цих операцій формується уявлення про використання валових грошових ресурсів. Для розрахунку розміру вільного грошового потоку потрібно враховувати: Вільний грошовий потік = Грошовий потік від основної діяльності + Джерело надходження грошових коштів – Використання валютних грошових резервів.

Прогнозний період. Визначення строку прогнозного періоду належить до найскладніших питань, які ще недостатньо розглянуті в теорії оцінки вартості банку. Загальноприйнято вважати, що прогнозний період є проміжком часу, за який бізнес повинен вийти на стійкі темпи розвитку. Визначений експертом прогнозний період повинен бути досить тривалим, щоб до його закінчення компанія досягла стійкого стану, який характеризується такими ознаками:

• компанія повністю забезпечує рентабельність усіх нових інвестицій протягом усього встановленого періоду;

• компанія підтримує постійну рентабельність щодо базового рівня інвестиційного капіталу;

• компанія нарощує постійний темп та щорічно реінвестує у бізнес вагому частку свого прибутку [33, с. 265].

Постає питання, що відбувається після визначення конкретного періоду та створення простої моделі розрахунку термінальної вартості, яка викликана визначенням вартості бізнесу в прогнозний період. На думку Т. Коупленда та співавторів, термін прогнозного періоду ніяк не впливає на оцінку вартості, він впливає на розподіл даної величини між власним прогнозним періодом та наступним роком. Цей прогнозний період повинен бути приблизно 10 – 15 років, при цьому сам прогнозний період поділяється на два півперіоди:

• детальний прогноз (3 – 5 років);

• спрощений прогноз на останні роки [33, с. 307].

Ураховуючи, що банківський сектор належить до підвищено ризикової економічної сфери, то для нього прогнозний період становить 15 – 20 років з детальними розрахунками на 5 – 8 років. При цьому потрібно зауважити, що для кожного окремого випадку прогнозний період буде встановлюватися індивідуально. Розрахунок термінальної вартості банку проводиться наступним чином за формулою 7:

(7)

де: СV – термінальна вартість банку;

ЧП_Т+1 – нормативний рівень чистого операційного прибутку за перший рік по закінченню операційного прогнозного періоду;

g – очікуваний темп зросту бізнесу;

R – ставка дисконтування [52, с. 48].

Щодо поділу прогнозного періоду на два, то перший строк грунтується на детальному прогнозі динаміки клієнтської бази, а другий – пов’язаний зі спрощеними прогнозними розрахунками на основі аналізу отриманої динаміки перших років. Саме таким чином можна прийти до підвищення рівня достовірності показників вартості банку. Іншим важливим аспектом є термінальна вартість у загальній вартості банку. Взагалі подібні дослідження не проводилися на прикладі банківської сфери.

Розглянемо ставку дисконтування. Розрахунок ставки дисконтування є одним із основних методів, який використовується при проведенні оцінки вартості банку. При цьому слід звернути увагу на такі елементи:

• використання методів вільних капіталів для проведення оцінки банку;

• особливості розрахунку безризикової ставки для банку;

• можливість та умови використання традиційних моделей, а саме – САРМ кумулятивної побудови.

Лондонська міжбанківська ставка пропозиції (англ. London Interbank Offered Rate, LIBOR) – середньозважена відсоткова ставка з міжбанківських кредитів, що надають банки, які виступають на лондонському міжбанківському ринку з пропозицією коштів у різних валютах та на різні строки – від одної доби до 12 місяців. Ставка фіксується Британською Банківською Асоціацією, починаючи з 1985 року щоденно об 11–й годині за Західноєвропейським часом на основі даних, які надають обрані банки [115].

Розрахунок безризикової ставки дисконтування виконується на основі ставки LIBOR з урахуванням станового ризику країни, де розміщений банк. Відмова Т. Коупленда від використання інших підходів обгрунтована такими причинами:

• на даний час слабко розвинутий фондовий ринок України, що не дає змогу достовірно судити про мінімальну дохідність окремих фінансових інструментів;

• активне використання банком ставки LIBOR як одного із джерел фондування кредитних справ та операцій з цінними паперами;

• розвиненість ринку міжбанківських кредитів в Англії (Західній Європі);

• загальноприйнятий у фінансовому світі інструмент безризикової ставки на ринку капіталу;

• великий ступінь орієнтованості банків у своїй роботі на ставку LIBOR;

• велика доступність для банків (порівняно з іншими компаніями) ринків капіталу, орієнтованих на ставку LIBOR.

Лондонська міжбанківська ставка пропозиції – середня ставка відсотка, за якою банки Лондона розміщують свої депозити в інших першокласних банках. Така відсоткова ставка щоденно фіксується об 11-ї годині дня та слугує зокрема при встановленні відсотків з кредитів для всіх інших банків, особливо при міжнародних угодах. Ставка по короткострокових кредитах зазвичай на термін 3 – 6 місяців слугує основним орієнтиром для встановлення кожним банком власних ставок. Вона використовується при визначенні собівартості продукції (робіт, послуг) з метою оподаткування. Сплата відсотків банками за кредитами, отримані в іноземній валюті, приймається до зарахування в межах ставки LIBOR, збільшеної на три пункти [88].

Отже, „використання безризикової ставки LIBOR певним чином характеризують специфіку банківського бізнесу” [73, с. 73].

Елементом, що ускладнює процес розрахунку безризикової ставки, є визначення премії за становий ризик. Існує багато видів оцінки, які використовуються для визначення рівня станового ризику в економіках країн, що розвиваються, зокрема України. Деякі економісти, наприклад О. Дамадаран, вважають, що рівень станового ризику в цих державах становить 1,5 – 2 %, інші вважають, що розмір такого ризику становить 10 %. Розумно, однак, уважати, що на теперішній час рівень ризику міститься в межах 3 – 5 % [73, с. 72]. У кожному конкретному випадку потрібно використовувати декілька інформаційних джерел, які підтверджують визначені параметри. Треба також відзначити, що процес глобалізації та інтернаціоналізації економіки в решті-решт призведе до того, що зменшиться рівень додаткового ризику, і в наслідок цього премія за становий ризик буде зменшуватися до нуля. Тому доцільно в розрахунках використовувати спеціальний підхід (коли вартість визначається, наприклад, зростанням ВВП) або поступово зменшувати премію за становий ризик у ставці дисконтування до мінімального значення (нуль) до конкретного часу, наприклад, до 2012 р.

Наступною для розгляду постає Capital Asset Pricing Model, CAPM (досл. з англ. – модель ціноутворення довгострокових активів) – модель оцінки довгострокових активів. Модель використовується для того, щоб визначити потрібний рівень прибутковості активів, який необхідно додати до вже наявного добре диверсифікованого портфеля з урахуванням ринкового ризику цього активу [115].

Необхідно звернути увагу на розрахунок ставки дисконтування на основі моделі САРМ. На думку Т.Коупленда, саме вона повинна стати основною для встановлення рівня сукупного ризику бізнесу в державах, що розвиваються. Нині використання моделі САРМ не в повному обсязі відповідає тій ситуації, у якій перебуває банківський ринок України. Як уже було відмічено, недостатня розвиненість фондового ринку в Україні та ринку цінних паперів, де розміщуються акції банківських акцій, не дозволяє ефективно використовувати цю модель оцінки капітальних активів. Варто також відзначити, що більшість банків України є акціонерними товариствами, більша частина з них функціонує як відкриті акціонерні товариства, тобто для цих банків існує можливість проведення ІРО з подальшим котируванням акцій на ринку цінних паперів та за кордоном.

Первинна прилюдна пропозиція – ППП з англійської мови – IPO ( [ай-пі-о], також рідко [іпо́]; з англ. Initial Public Offering) – перший привселюдний продаж акцій приватної компанії також у формі продажу депозитних розписок за акції. Продаж акцій може відбуватися розміщенням додаткової емісії акцій відкритим продажем, а також через публічний продаж акцій співвласниками приватної компанії [115]. 2006 року у всьому світі було проведено 1729 IPO на суму 247 млрд. доларів США. В 2007 році прогнозувалося значне перевищення цього показника. Лідерами за сумою угод є США та Китай. Найбільша IPO відбулася 2006 року і була проведена китайським банком ICBC, який залучив 22 млрд. доларів США [115].

Слід зазначити, що було зроблено перші кроки до розв’язання цієї проблеми. Приміром, у Росії ввели обов’язкове правило розміщення не менше 10 % акцій кожного банку, що працює на ринку цінних паперів. Можливо, у недалекому майбутньому ми зможемо побачити те ж саме на території України.

Модель кумулятивної побудови використовується надто часто при проведенні оцінки комерційного банку, що зумовлено такими причинами:

• існування значної частини банків, які не являються відкритими акціонерними товариствами;

• нерозвиненість українського фондового ринку;

• недостатня прозорість банківської системи;

• конфіденційність і наступність інформації, необхідної для відбору банку-аналогу й виконання необхідних для САРМ коригувань.

Згідно з У. Шарпом, модель оцінки капітальних активів (моделі САРМ) передбачає:

• наявність розвиненого й „прозорого” ринку цінних паперів (оскільки інвестиції на ринку цінних паперів розглядаються як альтернатива);

• наявність на ринку акцій компанії (банку), що оцінюється, або його близьких аналогів.

Ці вимоги характерні для „ідеальних” ринків та зовсім непридатні для застосування на українському банківському ринку. Саме тому при використанні цієї моделі САРМ можуть виникнути труднощі. Особливе значення при проведенні оцінки комерційного банку має модель кумулятивної побудови. Відповідно до моделі кумулятивної побудови ставка дисконтування розраховується доповненням без ризикової ставки такими компонентами:

• похибка на якість управління банку;

• похибка на розмір банку;

• похибка на фінансову структуру;

• похибка на товарну й територіальну диверсифікацію банку;

• похибка на диверсифікацію клієнтів банку;

• похибка на рівень прибутку (рентабельності) та ступінь стабільності;

• похибка на інші чинники [48, с. 17].

Використання методу кумулятивної побудови знімає проблему розрахунку похибки коефіцієнта в умовах практично повної відсутності фондового ринку. Крім того, усуваються методологічні невідповідності, які є в основі моделі У. Шарпа.

Однак постають ще дві нові проблеми:

• необхідність експертного визначення на основі соціологічних досліджень думки інвесторів, грамотного обґрунтування поправок у розрахунках, на які впливає ряд чинників;

• адаптація системи похибок до умов нашої країни.

Відповідно до практики, яка утворилася навколо проведення оцінки, величину кожної похибки можна коригувати в рамках 0 – 5 %. Тому оцінювачу при використанні цієї моделі кумулятивної побудови потрібно детально обгрунтувати встановлені похибки. Приклад такого аналізу детальніше розглянуто в табл. 1.

Табл. 1. Критерії визначення похибки на якість менеджменту [52, с. 53]

Підсумкова бальна оцінка якості менеджменту коливається в межах 0 – 100 %.

Похибка на якість менеджменту визначають на основі співвідношення отриманих відсотків (балів) за шкалою з межами коригування від 0 до 5 %. Наприклад, 100 % характеризує похибку на якість менеджменту, 50% – 2,5%, 0% – 5,0% і т.ін. [52, с. 53].

Розмір банку є чинником, який може бути виміряний та оцінений кількісно. Оптимальним показником, який найповніше характеризує розмір банку, є величина його активів. Конкретна величина похибки на розмір банку приймається, виходячи з таких міркувань:

• для банків, які є монополістами у своїй галузі, похибка дорівнює 0;

• для банків, розмір яких у конкретних галузях є низьким, похибка буде дорівнювати 5%;

• для банків із середньою величиною активів використовується середня величина похибки 2,5%.

Похибка на територіальну диверсифікацію визначається на основі даних про те, в яких містах (населених пунктах) у банка є філіали з обслуговування клієнтів. Питома вага кожного відділення визначається експертним способом і залежить від величини міста і від кількості відділень у цьому місті. Кінцева величина похибки визначається на основі суми добутку питомої ваги кожного міста (регіону) і поставленої експертами бальної оцінки регіону.

Приклад. Банк має два філіали: у Києві та Запоріжжі, однак, більша частина бізнесу проходить у Києві та його області. Експерти оцінили запорізький філіал у 60 балів, київський – у 95 балів, питома вага першого регіону – 0,3, другого – 0,7. Підсумкова оцінка буде дорівнювати бала, що відповідає похибці на територіальну диверсифікацію у розмірі .

Похибка на товарну диверсифікацію банку визначається на основі інформації про те, які банківські продукти (послуги) з числа можливих надаються банком. При визначенні та встановленні похибки враховуються основні напрямки діяльності банків. У кожному напрямку визначаються конкретні види діяльності, у межах кожного виду – конкретні продукти (послуги), які банк надає своєму клієнту. Питома вага окремих напрямків визначається на основі питомої ваги прибутків від кожного напрямку діяльності в загальному обсязі прибутків. Можна виділити ряд критеріїв, за наявності яких слід приймати похибку на диверсифікацію клієнтів:

• для банків, які є монополістами у своїй галузі, похибка дорівнює 0;

• для банків, розмір яких у конкретних галузях є низьким, похибка буде дорівнювати 5%;

• для банків із середньою величиною активів використовується середня величина похибки 2,5%.

Похибка на рівень прибутковості та ступінь стабільності передбачає необхідність коригування на рівень рентабельності банку. Загальноприйнятий показник, який розкриває прибутковість банку, є величина прибутку до величини активів банку (ROA). Рентабельність активів (ROA) – співвідношення операційного прибутку до середнього за строк розміру сумарних активів [35]. Узявши за діапазон зміни ROA всі можливі значення показника з усіх банків, за винятком 10 % банків з максимальним та 10 % банків з мінімальним ROA (для них приймається мінімальна або максимальна величина похибки), можна визначити значення похибки залежно від величини ROA.

Підсумком є відсоток похибки на рентабельність та прогнозованість, що визначається як середня величина між коригуванням на рівень рентабельності та коригуванням на ступінь прогнозованості. Ставки дисконтування та капіталізації повинні встановлюватися стосовно конкретних видів прибутків:

• чистого грошового потоку;

• чистого доходу;

• щодо інших різновидів прибутків.

Слід відзначити, що характеристики чистого грошового потоку зручно використовувати стосовно методу дисконтування грошових потоків, а показник чистого прибутку (прибутків за вирахуванням відсотків та податків) – до методу капіталізації. Для банків, ураховуючи специфіку їхньої діяльності, показники прибутків потрібно корегувати на величину створюваних резервів та сплачених податків. Треба враховувати вплив негрошових винників та інших елементів, які впливають на грошовий потік. До негрошових статей, які впливають на величину грошового потоку, котрий враховують при визначенні чистого прибутку банку, належить:

• резерви із забезпечення кредитів;

• резерви під заставу інвестиційних цінних паперів, які є в наявності для продажу;

• резерви під заставу інвестиційних цінних паперів, які утримуються для погашення;

• резерви під збитки із зобов’язань кредитного характеру;

• амортизування.

У праці Т.Коупленда та інших авторів, що входять до складу вільного грошового потоку на акції, резерв на збитки із кредитів вираховується в повному обсязі, при цьому не враховуються інші результати, які належать до банківської діяльності. Як уже було зазначено, оптимальним виходом з цієї ситуації є детальніший аналіз динаміки, усіх без винятку резервів за декілька звітних періодів та розрахунок коефіцієнта використання резервів (на основі середньої арифметичної або середньозваженої), який можна провести за формулою 8:

(8)

де: К_исрез – коефіцієнт використання резервів;

– сума використаних резервів;

– сума фактично сформованих резервів.

Найбільш повни перелік балансових статтей, які вводять у розрахунок грошового потоку, представлений у праці Т.Коупленда та співавторів [33, с. 480].