1.1. Генезис корпоративних відносин

Гаврилко П.П., Кужелєв М.О., Брітченко І.Г.

Основу будь-якої економічної формації складає спільна діяльність людей і обмін між ними результатами процесів виробництва матеріальних та духовних благ. Становлення інституту господарських товариств, як основи сучасної економіки, відбувалося протягом багатьох століть.

Поява прообразу сучасних господарських (торгових) товариств сягає сивої давнини, коли на зміну родоплемінному ладу приходить державний устрій суспільства. Розпад родоплемінного суспільного устрою був зумовлений певною системною кризою, вихід з якої не було знайдено. Проте занепад цього ладу не призвів до розмежування людей і їх масового переходу до відлюдного способу життя. Стара форма соціальної системи – рід, плем’я, змінилася на цілком нові за якісними та кількісними показниками формації.

Соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові, були різноманітнішими як за рівнем, так і за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об’єднання кількох осіб. Це призвело до того, що на мікрорівні вже в процесі розпаду родоплемінного ладу почали виникати окремі спілки з урахуванням не стільки кровного споріднення, скільки принципово нових засад – шляхом вільного волевиявлення їх учасників щодо узгодження їх приватних інтересів та підпорядкування їх спільній меті – колективному здійсненню господарської або підприємницької діяльності з метою отримання прибутку, протистояння конкуренції інших товаровиробників, захисту спільних професійних інтересів тощо.

Перші згадки про спілки зустрічаються вже у літописах древніх греків, ассірійців та фінікійців. Ними були своєрідні товариства за участю купців та їх позичальників для ведення морської торгівлі. Римському праву були вже відомі: договірне товариське об’єднання – sосіеtаs, організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи – universitas corpus, а також товариство публікантів – societas publicanorum (vecigalium) як змішана форма societas і universitas [81, с. 27]. Саме в прадавньому світі, й насамперед, у Римській імперії, було покладено початок процесу корпоратизації у сучасному розумінні.

Потреби господарства, що постійно розвивається, викликали необхідність уведення в торговельний оборот майнової маси, відокремленої від майна фізичних осіб. Тому можна стверджувати, що римське приватне право зробило перший крок на шляху становлення й розвитку корпоративних дольових об’єднань і корпоративного права.

У Середньовіччі такі об’єднання вже набули значного поширення та були представлені в безлічі різноманітних форм. Це пояснюється тим, що середньовічне суспільство було по своїй природі патріархальним. Ручне виробництво, переважно сільське існування й аграрна праця, наявність залишків родоплемінних відносин визначали спосіб життя, поведінки і уявлень середньовічної людини. Саме тому зрозуміло, що людина епохи Середньовіччя сприймала себе й навколишніх через відповідну соціальну роль, місце в ієрархії. І шлях включення тої чи іншої особи в цю складну суспільну систему пролягав саме через такі соціальні осередки, як різні групи або спільноти.

Згідно зі словником Даля, терміни «спільність», «суспільство», «громада» визначаються закладеним в них поняттям про певну властивість – однаковості, спільного, загального. Як позначення сукупності людей ці терміни зводяться до дії – поєднуватися, діяти згідно з однаковою метою або умовами, погоджувати (координувати) свої дії згідно із цією метою й умовами, а також обмінюватися інформацією. У цьому сенсі середньовічне суспільство представлене як сукупність суспільств, які побудовані на певних зв’язках. Не випадково історики говорять про «комуналізм» середньовічного життя (лат. communis – «загальний»). Філософи – від Г.Гегеля до Л.Карсавіна – взагалі вважали спільноти й групи способом організації суспільної (соціальної) людини, а також – що дуже важливо – і способом її самоорганізації в суспільстві.

Вищою формою середньовічних суспільств, широко розповсюдженою, але при цьому самою суспільно важливою, перспективною й найбільш престижною, була корпорація. Відповідно, «корпоративний» – це приналежний, властивий певній корпорації. Під корпоративністю розуміються зазвичай вузькогрупові, відособлені, властиві певній корпорації інтереси. Не випадково велику кількість корпорацій іменували себе братствами, а їх співчлени називали один одного братами.

Вже в XIII ст. в великих містах були сотні ремісничих цехів. Але до XIV ст. міські цехи стають настільки закритими, що потрапити до них могли тільки родичі майстрів. Інші ремісники цієї професії були в гіршому становищі. Це призвело до того, що звичайні підмайстри, втрачаючи надію стати майстрами, створювали при своїх цехах власні союзи – корпорації підмайстрів, і їх було чимало. У дрібних містечках, де ремісників однієї спеціальності було небагато, вони створювали один загальний цех. Але в принципі процес створення й оформлення нових цехів тривав навіть на рубежі раннього Нового часу, наприклад в XVI ст. [102].

В XV, особливо в XVI–XVII ст. створюються вже цілі купецькі компанії, у тому числі привілейовані, тобто такі, що мали виняткові, монопольні права на торгівлю в країні певним товаром або у певному місці. Такі компанії, як лондонська найбагатша Ост-Індська компанія, що мала монополію на торгівлю з Індією, належали до числа так званих «ліврейних», їх члени-засновники могли носити ліврею на зразок дворян; так вони й ставали в більшості випадків дворянами, купуючи собі звання. Найбагатші привілейовані компанії купців і банкірів Генуї, Венеції й деяких інших італійських міст мали в основі замкнені сімейні клани – Барди, Фрискобальдини й інші, які обростали компаньйонами, мали свої філії-факторії по всій Західній Європі й позичали гроші іноземним монархам в обмін на певні привілеї.

Середньовічні корпорації, при всьому різноманітті своїх форм, мали істотні подібні риси. Майже всі вони мали певну загальну власність, від нерухомості до привілеїв і професійних знань, мали свою скарбницю. Корпорація виступала як охоронна організація, гнучка форма якої дозволяла їй поєднувати захист професійних, духовних, правових інтересів людини того часу. У такій корпорації можна бачити особливий образ або стиль життя епохи. Його характерною рисою була групова солідарність, яка спиралася на спільні інтереси, діяльність і власність та закріплювалася через право й ритуали.

Дуже важливо, що переважна більшість корпорацій будувалася на автономних і демократичних засадах. Вони створювалися шляхом договору між засновниками або ініціаторами, управлялися загальними зборами своїх членів і мали виборних відповідальних осіб. Закладені в принципах общинності автономність і демократизм були противагою середньовічній монархічній державності й феодально-сеньйоральній єдиноначальності. Не випадково спільноти у вигляді таємних, закритих спочатку партій служили ядром багатьох визвольних рухів епохи – від пасивного опору росту експлуатації з боку панів і держави до єретичних рухів, комунної боротьби міст за свої права й широких селянських повстань.

З плином часу і розвитком промислів та торгівлі подібні утворення стають все більш різноманітними і складними. Саме вони створюють підгрунтя для появи господарських (торгових) товариств, найбільш складною формою яких стало акціонерне товариство [212, с. 64–65].

Акціонерні товариства, як вища історична форма розвитку господарських товариств, виникли в процесі бурхливого розвитку ринкових (капіталістичних) відносин на зламі XVI і XVII століть [81, с. 93–98]. Це була найбільш прийнятна організаційно-правова форма для ризикових і капіталомістких видів підприємницької діяльності, що було не під силу окремим представникам тогочасного класу буржуазії. Спочатку учасниками акціонерних товариств були переважно фізичні особи – окремі громадяни, потім засновниками й учасниками господарських товариств стали також і юридичні особи – окремі підприємства і державні органи.

З початку ХVII століття в Голландії й Англії, а потім і у Франції створюється декілька акціонерних корпорацій – Ост-Індська, Вест-Індська, Сурінамська, Канадська та ін. Ці корпорації виникали не інакше, як з дозволу уряду в кожному окремому випадку. Перебуваючи під адміністративним наглядом, переслідуючи політичні цілі розширення державної території, вони носили публічний характер, були ніби галузями державного господарства. Пайовою власністю були кораблі у Венеції, Генуї, Марселі; рудники у Франції та Німеччині; металургійні заводи в Австрії; млини в Кельні та Тулузі; банки в Італії [38, с. 255].

Щодо акціонерних товариств (АТ) у США, то сплеск їх створення припадає на час після закінчення війни за незалежність. Протягом останніх 10 років XVIII століття було засновано 259 різних корпорацій, їх сукупний акціонерний капітал в 1803 р. нараховував 48,4 млн. дол., причому лише 8 з них були промисловими, 29 – банківськими, інші – торговельні. Приблизно в 20-их роках XIX століття акціонерне товариство стало основною формою підприємницьких об’єднань США й Англії. Все XIX століття характеризувалося розквітом залізничних акціонерних товариств (Манчестер-Ліверпульська залізниця та ін.).

Корпорація як капіталістичний тип підприємства не могла залишитися поза увагою дослідників. Так, В.Зомбарт [73], виділяючи вищу стадію в історії капіталізму, яка розпочалась в Англії у ХVIII ст. і закінчилась Першою світовою війною, за її критерій брав істотну зміну форм реалізації капіталістичних функцій на прикладі корпоративного підприємництва. З появою корпорацій процес управління відокремлюється від власності, унаслідок чого підприємницькі функції переходять до спеціалістів з організації виробництва, збуту та фінансів.

Родоначальник американського інституціоналізму Т.Веблен, дослідження якого прийшлися на період утвердження домінуючих в економіці позицій корпоративного бізнесу, вивчав генезис та функції «капітанів промисловості» – власників корпорацій, банкірів, біржових ділків, менеджерів. Він активно критикує капіталістичне суспільство, яке дозволило на акціонерно-кредитній основі розростися потужним корпораціям, фінансова сфера яких представляє своєрідний феодальний устрій, зручний для того, аби відособленим від виробництва магнатам промисловості привласнювати суспільне багатство. Недоліком концепції Т.Веблена є те, що він зводить процес концентрації та інтеграції корпоративного капіталу лише до максимізації прибутків шляхом свідомого обмеження виробництва, вважаючи, що корпоративний бум, спричинивши глибокі зрушення в економіці, веде лише до насилля та контролю над промисловістю шляхом таємної змови.

Представник соціально-правового інституціоналізму Дж.Коммонс [226], на противагу Т.Веблену, прийшов до висновку, що існує можливість врахування суперечливих інтересів економічних агентів і єдиним способом досягнення цього виступають колективні дії, персоніфіковані корпораціями, профспілками, державою. Результати проведених Дж.Коммонсом досліджень, схилили його до думки, що корпорація стає не тільки різнобічним і гнучким інститутом, стратегом у ринковій конкуренції, але й знаряддям агресивного підпорядкування своєму контролю індивідуальної поведінки.

Принципово відмінну від класичного типу капіталістичних підприємств форму господарювання пропонують А.Берлі та Г.Мінз. Саме корпорації є тим інститутом, який призводить до суттєвої трансформації господарського ладу. Беручи до уваги факт концентрації корпораціями величезних капіталів, можна стверджувати, що вирішальна роль в управлінні ними належить не номінальним власникам-акціонерам, а головним менеджерам компаній. Таку систему Г.Мінз називає «колективним капіталізмом» [231].

Сама постановка питання про «корпоративну революцію» Г.Мінзом і А.Берлі сприяла подальшій активізації наукового інтересу до проблеми трансформації відносин приватної власності, центром якої став інститут корпорації. На основі емпіричного аналізу змін у структурі акціонерного капіталу виросла ціла низка теорій.

Незважаючи на негативне відношення до корпорацій, Й.Шумпетер [218] висуває ідею про стабілізуючу роль великих корпорацій. Разом з тим поширення корпоративних підприємств акціонерного типу, на думку Й.Шумпетера, вказує на те, що капіталізм, як чудовий економічний механізм, перестає функціонувати.

Концептуальні ідеї Й.Шумпетера стосовно ролі великих корпорацій та їх взаємодії з конкуренцією дали імпульс дослідженням у руслі неокласичної традиції, а також сприяли розробці інституціоналістами «теорії великої корпорації» як основного агента ринкового процесу, який формує власну економічну політику й здійснює довгострокову стратегію розвитку.

Після Другої світової війни виникла нова соціальна реальність, яка розширила спектр людських потреб як матеріальних, так і нематеріальних. Економіка відгукнулася на це підвищенням різноманітності товарів і послуг, першими спробами враховувати індивідуальні потреби споживачів. Розуміння обмеженості можливостей масового виробництва вимагало диверсифікованості виробничих функцій працівників, перегляду форм мотивації продуктивної діяльності. Підвищення продуктивності стало досягатися не стільки чітким співвідношенням заробітної плати й результатів праці, скільки створенням у рамках колективу елементів так званих «людських відносин», що дозволяють працівникові більш повно відчути власну значимість для організації. Ці явища, що розвинулися ще в умовах індустріального ладу, сьогодні прийнято розглядати в термінах дихотомії фордизму й постфордизму [100].

У праці П.Друкера «Нове суспільство: анатомія індустріального ладу» [228] промислова корпорація перебуває в центрі уваги як організація, якій належить виключна роль у налагодженні масового потоково-конвеєрного виробництва та запровадженні на його основі наукового менеджменту. Ці інновації дозволили корпораціям не лише різко збільшити свою прибутковість, а й завоювати широку довіру банків та інвесторів, створити потужні транснаціональні й багатонаціональні корпорації.

Починаючи із середини 60-х років стали помітні більш радикальні зрушення. Освоєння нових технологій виробництва поставило вимогу його децентралізації, демасифікації й фрагментації; у цих умовах максимального успіху домагалися працівники, здатні до прояву ініціативи й самостійних нестандартних рішень. Поступово відбувся перехід до системи «гнучкої спеціалізації», покликаної швидко реагувати на мінливі потреби ринку, що й включає в себе такі елементи, як «гнучкість обсягів виробництва», «гнучка зайнятість», «гнучкість устаткування», «гнучкість виробничих процесів і організаційних форм». В міру швидкого розвитку «децентралізованих систем управління» у корпораціях поступово створювались умови для передачі повноважень на якомога нижчий рівень, і перевагу одержували працівники, що володіли вираженим творчим потенціалом і організаторськими здібностями [100].

Оцінюючи подібні явища, Д.Белл [222] говорив про них як про «революції участі», що розгортаються спочатку на рівні трудового колективу, професійних союзів і громадських організацій, але з плином часу вони здатні поширитися й на інші форми спільної діяльності. Результатом, на думку Л.Туроу, стає «знаходження персоналом набагато більшої волі в сфері прийняття рішень, ніж це мало місце в традиційній ієрархічній промисловій компанії» [233, с. 55].

Отже, можна виділити такі наступні етапи розвитку корпоративних форм господарювання:

– Стародавній світ (XVII ст. до н.е. – V ст. н.е.): виникнення об’єднань у сфері морської торгівлі, землеробських та виробничих об’єднань; участь у торгових спекуляціях усіх верств населення; законодавче закріплення поняття юридичної особи й обмеженої відповідальності засновників;

– Середньовіччя (VІ–ХІІІ ст.): утворення гільдій (торгівля), цехів (ремісництво) та пайових товариств (морські та гірничі товариства, банки). Передбачалось управління загальними зборами учасників, купівля-продаж акцій, оплата частки участі, поділ капіталу на частини з оголошенням кількості та розміру частин;

– Колоніальний (XVI–XVIІ ст.): утворення акціонерних компаній як об’єднання капіталів, що зумовлене активізацією морської торгівлі і Великими географічними відкриттями;

– Становлення (кін. XVII – 20-ті рр. XIX ст.): утворення акціонерних банків і фондових бірж, тобто акціонерні форми проникли в фінансову сферу; виникнення «мильних бульбашок» як економічного явища;

– Розвиток сфери послуг, заснування залізниць, телекомунікацій тощо (30-ті рр. XIX – поч. XX ст.): законодавче втручання в процес акціонування; утворення холдингових компаній; процвітання «пустого» заснування та фінансових спекуляцій;

– Монополізація та націоналізація (поч. XX ст. – 50-ті рр. XX ст.): створення перших монополій, посилення державного регулювання; створення антимонопольного законодавства; націоналізація великих підприємств;

– Сучасний (50-ті рр. XX – поч. XXІ ст.): утвердження позицій акціонерної форми власності в суспільстві; учасниками акціонерних відносин стає значна частина населення.