1.4. Сутність, види корпоративних конфліктів та механізм захисту інтересів власників корпорації

Гаврилко П.П., Кужелєв М.О., Брітченко І.Г.

Ключовою проблемою в системі корпоративних відносин є конфлікт інтересів, який постійно виникає між власниками (акціонерами), радою директорів і менеджментом акціонерного товариства. Основна передумова виникнення цієї проблеми випливає з економічної сутності корпорації й, полягає у відділенні власників від процесу поточного управління компанією. Таким чином, виникає ситуація, коли з одного боку акціонери є власниками компанії, але з іншого боку вони відсторонені від поточного (та й перспективного) управління власністю. Про стан справ вони можуть судити тільки з інформації, одержуваної на загальних зборах акціонерів (як правило, один раз на рік) або з рівня виплачуваних дивідендів і курсової вартості акцій на вторинному ринку цінних паперів.

Крім того, володіння корпоративними правами не гарантує одержання доходу та зростання добробуту всіх категорій власників. Як вже зазначалося, відмінною рисою українських акціонерних товариств є наявність специфічних «тісних» відносин між менеджментом компаній і власниками великих пакетів акцій, які, по суті, повністю контролюють підприємства. У результаті формування такої структури акціонерного капіталу ствердилася орієнтація великих акціонерів не на підвищення доходів по акціях компанії, не на зростання її капіталізації, а на збереження існуючих відносин з підприємством [173]. Тобто прибуток одержують не всі акціонери, а тільки домінуючі власники (через різні фінансові схеми, наприклад, за допомогою трансферного ціноутворення).

Тому в процесі здійснення корпоративного управління виникають різні напрямки відносин, у тому числі між акціонерами та менеджерами корпорації, акціонерами та радою директорів, відносини між групами акціонерів (мажоритаріями та міноритаріями), відносини між топ-менеджментом компанії та менеджерами середньої й нижньої ланок.

При цьому впровадження ефективної системи корпоративного управління має в цілому вирішальне значення для розвитку промислового й фінансового секторів економіки України. Таким чином, можна стверджувати, що в цей час відбуваються процеси формування національної моделі корпоративного управління.

В українській економічній науці, на жаль, питанням методології корпоративного управління не приділяється достатньої уваги, що негативно впливає на розвиток одного з основних сегментів національної економічної системи [180; 204]. Крім того, незважаючи на всю складність і конфліктність даної системи, у чинному українському законодавстві відсутнє визначення таких категорій як «конфлікт інтересів», «баланс інтересів», не регламентовані вимоги щодо розкриття інформації. Досить серйозною проблемою залишається й безправне положення дрібних акціонерів на тлі мажоритаріїв, які, по суті, повністю контролюють фінансові потоки та розподіл прибутку національних корпорацій.

Таким чином, конфлікт інтересів в управлінні українською корпорацією представлений трикутником – системою відносин «акціонер – рада директорів – менеджмент» (до якого з певними застереженнями можна віднести мажоритарних власників). Як наслідок – грубе порушення прав міноритарних акціонерів і повне відсторонення їх не тільки від процесу управління, але й від участі в розподілі прибутку корпорації.

Слід зазначити, що основною причиною корпоративних конфліктів є, як правило, відсутність балансу інтересів між суб’єктами корпоративних відносин. Даний підхід абсолютно справедливий і відносно корпоративних конфліктів інтересів у трикутнику «акціонер – рада директорів – менеджмент». Можна виділити кілька типів корпоративних конфліктів, здатних впливати на фінансово-господарську діяльність компаній [84]:

1. Конфлікти, породжені діями менеджменту корпорації, які пов’язані з порушеннями прав власників. Основу виникнення даних конфліктів становлять власні цілі менеджерів, які йдуть врозріз із інтересами акціонерів. Такого роду конфлікти виникають в умовах високого ступеня розпорошеності акціонерного капіталу серед фізичних осіб. Це характерно й для України, тому що в результаті приватизації колишніх державних підприємств мільйони громадян стали власниками створюваних акціонерних товариств. Міноритарії, як правило, не мають достатні знання своїх прав і, як наслідок, у них відсутня реальна можливість здійснювати корпоративний контроль над діяльністю Ради директорів і головного керуючого.

2. Конфлікти між мажоритарними й міноритарними акціонерами. Великі акціонери, переслідуючи власні цілі, можуть диктувати умови при здійсненні угод, що суперечать інтересам акціонерного товариства й дрібних власників.

У результаті формування такої структури акціонерного капіталу прибуток одержують не всі акціонери, а тільки домінуючі власники (через вивід активів товариства, проведення додаткових емісій з метою розмивання частки дрібних акціонерів, а також за допомогою трансферного ціноутворення).

Таким чином, в Україні конфлікт інтересів в управлінні корпорацією представлений не стільки відносинами «акціонер – менеджер», скільки системою взаємин «міноритарний акціонер – мажоритарний акціонер». Як наслідок – недотримання прав міноритарних акціонерів [117].

Корпоративні конфлікти приносять власникам і державі непоправний матеріальний і моральний збиток (це й зниження міжнародних рейтингів України, і скорочення обсягів зовнішніх інвестицій, і падіння обсягів виробництва, а в ряді випадків – банкрутство підприємств). На окрему увагу заслуговує проблема конфлікту інтересів в акціонерних товариствах, у яких одним із суб’єктів корпоративних відносин є держава [75].

Конфлікт можна визначити як відсутність згоди між двома й більш сторонами. Кожна із сторін, що бере участь у конфлікті, робить усе задля прийняття її точки зору або мети й заважає іншій стороні робити те ж саме. Як правило, конфлікти супроводжуються агресією, погрозами, суперечками, ворожістю, напругою й іншими емоційно-негативними явищами [208].

Відомий конфліктолог Л.Козер [92; 227] пропонував розуміти під конфліктом боротьбу за цінності й претензії на певний соціальний статус, владу й недоступні для всіх матеріальні блага; цілями сторін, що задіяні у конфлікті, є нейтралізація, завдання збитків або знищення суперника.

Основною передумовою корпоративного конфлікту є протиріччя, що виникають між інтересами суб’єктів корпоративних відносин (мажоритаріями, міноритаріями, менеджментом і стейкхолдерами) [99]. Об’єктом корпоративного конфлікту є права власності на акції компанії й права, які дають ці цінні папери (участь в управлінні, участь у розподілі прибутку компанії та ін.).

Полярність інтересів власників і менеджерів, різноманітність об’єктів і предметів протистояння приводять до того, що корпоративні конфлікти набувають найрізноманітніших рис. Усе різноманіття виникаючих конфліктів можна класифікувати в такий спосіб (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Класифікація корпоративних конфліктів

Розглянемо природу класичного конфлікту інтересів у трикутнику «акціонер – рада директорів – менеджмент» всередині системи корпоративних відносин. Традиційно основний інтерес власників полягає в максимізації отриманого прибутку від вкладених коштів при адекватному рівні ризику. Тобто вони зацікавлені в одержанні високих дивідендів і в зростанні вартості компанії з урахуванням ризику (що забезпечує дохід у вигляді курсової різниці у випадку продажу акцій).

Акціонери є винятковими власниками прав на так званий залишковий результат діяльності корпорації, тобто претензій на участь у розподілі прибутку. Власники не мають будь-яких інших способів участі у функціонуванні підприємства, тому вони зацікавлені в максимізації вартості позитивного залишкового результату його діяльності [213]. Жодна інша поведінка власників була б нераціональною.

Інтереси менеджерів у значній мірі сконцентровані на компанії: вони зацікавлені в її постійному розвитку, а також у стабільності й захищеності свого положення на час дії трудового договору.

Припускається, що зростання вартості компанії є й для них інтересом, однак в менеджерів відсутній прямий особистий інтерес у досягненні цієї мети [192]. Заходи менеджменту по забезпеченню сталого розвитку корпорації пов’язані з ростом ринкового курсу її акцій, але фокус менеджерів лежить на здійсненні оперативних завдань управління компанією, а фокус власників – на збільшенні її вартості й одержанні високих дивідендів.

Економічна роль менеджерів полягає в тому, що вони мають у своєму розпорядженні обмежене право на залишковий результат. Оскільки менеджери, як ланка, що ухвалює управлінські рішення, мають інші можливості втручання в роботу підприємства, то й спектр результатів, з яких вони можуть отримати зиск, інший, – професійна популярність, можливості кар’єрного росту, престиж, соціальний статус. Ці фактори для менеджерів становлять більший інтерес і вони можуть одержати особисту вигоду, ухвалюючи відповідні рішення. Максимізація акціонерного капіталу для менеджерів відсувається на другий план [115].

У такій ситуації менеджери виступають у ролі інсайдерів – осіб, що володіють конфіденційною інформацією внаслідок свого службового становища. Природно, що вони інформовані значно краще акціонерів про стан справ у корпорації. Крім того, виходячи із чисто економічних міркувань, дрібні акціонери систематично позбавляються інформації. Теоретично вони могли б проконтролювати роботу менеджерів, одержати дані для оцінки їх роботи, але потенційне зростання ринкової вартості їх дрібних пакетів завдяки жорсткості дисципліни відносно менеджерів не виправдовує більш високих витрат на інформаційне забезпечення.

Рада директорів у цьому випадку виконує роль своєрідного буфера між власниками, які делегували їй свої повноваження на поточне управління корпорацією, та менеджментом, який відповідає за функціонування й розвиток компанії. І якщо в міжнародній практиці, зокрема в англо-американській моделі корпоративного управління, домінують незалежні директори (аутсайдери), українські реалії свідчать про протилежну тенденцію [55]. Як правило, склад ради директорів формується мажоритаріями, і таким чином захищати права міноритарних акціонерів де-факто нікому. Як наслідок, менеджери недосяжні для реального контролю з боку дрібних власників.

Крім того, у діяльності будь-якої компанії повинні враховуватися інтереси й стейкхолдерів (зацікавлених осіб). Однак основним завданням діяльності корпорації є захист прав тих осіб, на вклади яких вона існує, – її власників, і саме корпоративна структура має найбільш ефективну систему захисту їх інтересів [142]. Для захисту своїх інтересів власники корпорацій традиційно використовують наступні механізми:

­ участь в обранні ради директорів компанії;

­ оформлення доручень на участь у голосуванні на загальних зборах акціонерів;

­ консолідація голосів міноритарних власників з метою формування блокуючого пакету акцій на загальних зборах;

­ операції на вторинному фондовому ринку (можна умовно віднести до механізмів захисту акціонерів, тому що єдине, що можуть зробити власники в цьому випадку – голосувати «проти» менеджменту шляхом продажу своїх пакетів цінних паперів);

­ використання норм корпоративного права.

Слід зазначити, що правова норма, як і будь-яка інша соціальна норма, має кілька напрямків впливу на поведінку суб’єктів корпоративних відносин:

­ інформаційний вплив, тобто норма декларує варіант поведінки, схвалюваний державою, і попереджає про наслідки тієї або іншої поведінки;

­ ціннісний вплив, коли норма декларує цінності, що визнаються суспільством і державою;

­ примусовий вплив, коли норма припускає певні примуси відносно тих суб’єктів корпоративних відносин, які ігнорують її вимоги.

Ще одним аспектом природи корпоративних конфліктів є розгляд корпорації як оптимального страховика фінансових ризиків. Як свідчить міжнародна практика корпоративних відносин, сучасна корпорація є оптимальним інструментом вирішення проблеми страхування фінансових і майнових ризиків для окремих груп суб’єктів корпоративних відносин [63].

З одного боку, носії прав на залишкову вартість (дрібні акціонери) не відіграють іншої ролі на підприємстві, що уможливлює їхню спеціалізацію в прийманні фінансових ризиків. З іншого боку, дрібні акціонери не належать до осіб, які володіють конфіденційною інформацією, а значить можливе будь-яке дроблення залишкової вартості корпорації і її оборот на ринку фінансових послуг. Як наслідок, відбувається поступове й систематичне перекладення на акціонерів невеликих «доз» фінансових ризиків.

Якщо розглядати корпорацію з таких позицій, то економічний розподіл ролей серед постачальників ресурсів виглядає в такий спосіб. Акціонери – це постачальники капіталу, згодні із правами на залишкову вартість. Вони йдуть на таке, тому що можуть взяти на себе ризик у маленьких порціях, який до того ж нейтралізується завдяки участі багатьох інших вкладників у статутний фонд корпорації. Оскільки в такий спосіб акціонери отримують певні переваги як носії ризику, то всі інші сторони корпоративних відносин повинні діставати фіксовані права на вироблену вартість. Як наслідок, власники простих акцій вільно або мимоволі опиняються в ролі спеціалізованих страховиків усіх інших постачальників ресурсів сучасної корпорації [211].

Однак і з позицій страхування між власниками й постачальниками ресурсів з фіксованими правами починають виникати певні економічні протиріччя – корпоративні конфлікти.

За таких умов постачальники ресурсів можуть піти на обман страхувальників шляхом невиконання обумовлених договорами та важко контрольованих зобов’язань відносно старання, обачності, сумлінності тощо. Менеджери, які в дійсності переслідують власні цілі, відмінні від передбачених договорами, або які не докладають належних зусиль, схильні представляти заподіяні своєю поведінкою втрати доходу як наслідок зовнішніх ризиків, наприклад, впливу кон’юнктури ринку, галузевих коливань або політичної ситуації, тобто як результат настання страхового випадку [44]. В наслідок цього акціонери зазнають втрат не тільки через ризики, пов’язані з правом на залишкову вартість, але й через опортуністичну поведінку своїх страхувальників (менеджменту корпорації).

Крім того, зниження рівня оплати праці, «погіршення» соціальних пакетів, скорочення працівників, ініційовані власниками, не завжди є санкціями проти тих, хто недостатньо старанний, обачний або сумлінний. Ці санкції можуть стати слідством опортуністичної стратегії збагачення страховиків за рахунок власників корпорації. Тому не тільки міноритарії як страховики потребують захисту від менеджменту й мажоритарних акціонерів, які зацікавлені в страхових фальсифікаціях, пояснюючи низькі показники фінансово-господарчої діяльності результатом дії зовнішніх факторів й форс-мажорів, однак й самим менеджерам потрібен ефективний захист від групи власників, у яких виникає спокуса несумлінно виконувати свої страхові функції.

Конфлікту незахищеності інтересів кожної сторони корпоративних відносин не існувало б при відсутності бажання збагачуватися за рахунок доходів контрагента. Оскільки обидві групи суб’єктів оплачуються за рахунок залишкової вартості, яка утворюється після виконання всіх передбачених законом і договорами зобов'язань, то підвищення прибутку власників вступає в конкуренцію з підвищенням рівня оплати праці менеджерів.

У світлі вищевикладеного рада директорів повинна брати на себе виконання функцій страхового нагляду. Це можливо тільки у випадку, якщо рада директорів є змішаним колегіальним органом, у якому поряд із представниками власників присутні представники суб'єктів корпоративних відносин з фіксованими правами [18].

Усе вищезазначене визначає об’єктивну необхідність розробки механізму розв’язання корпоративних конфліктів. Важливими у цьому аспекті є діагностика й запобігання корпоративних конфліктів.

Для запобігання конфліктів можуть бути використані наступні механізми:

­ посилення відповідальності за порушення корпоративного законодавства;

­ підвищення корпоративної культури серед суб’єктів корпоративних відносин;

­ цілеспрямоване вдосконалювання державного механізму регулювання корпоративного сектору економіки;

­ підвищення відповідальності ради директорів корпорацій за результати фінансово-господарчої діяльності;

­ прийняття й активне впровадження як національних, так і міжнародних кодексів та стандартів корпоративного управління.

З точки зору діагностики й попередження корпоративних конфліктів важливе значення мають Рекомендації найкращої практики корпоративного управління для акціонерних товариств України, прийняті Державною комісією із цінних паперів і фондового ринку України в 2002 році [178].

Діагностика й запобігання корпоративних конфліктів дозволяють забезпечити дотримання й захист прав власників, а також інтересів й ділової репутації акціонерного товариства, що позитивно впливає на її імідж і є важливим індикатором для потенційних інвесторів.

Попередженню корпоративних конфліктів сприяє точне й безумовне дотримання суспільством норм чинного законодавства, правил корпоративної культури, виконання соціальних стандартів, а також сумлінна поведінка усіх суб’єктів корпоративних відносин.

Слід зазначити, що діюче законодавство не встановлює вимог щодо обов’язкового дотримання будь-яких досудових процедур з метою запобігання корпоративних конфліктів. Застосування таких процедур у значній мірі залежить від бажання самого акціонерного товариства: відповідні норми можуть і повинні бути включені в Статут корпорації або в його внутрішні документи. Крім того, корпорація може стати підписантом міжнародних угод та асоціацій (наприклад Глобального договору ООН тощо).

Ефективність роботи з попередження й урегулювання корпоративних конфліктів передбачає повне й оперативне виявлення таких конфліктів, а якщо вони виникають або можуть виникнути у майбутньому – чітку координацію дій усіх органів управління корпорації.

Будь-яка розбіжність між органами управління корпорацією і її власником за своєю суттю є корпоративним конфліктом, тому що стосується відносин усередині корпоративної структури [93]. Саме тому необхідно забезпечити комплексну діагностику таких конфліктів на ранніх стадіях розвитку й уважне ставлення до них з боку власників, посадових осіб товариства і стейкхолдеров.

Як правило, запобіганню виникнення корпоративних конфліктів і їх ефективному та оперативному врегулюванню в значній мірі сприяє своєчасне доведення до відома власника чіткої й обгрунтованої позиції корпорації в конфлікті. Крім того, це дозволяє запобігти повторенню даної ситуації в майбутньому й створити необхідні умови, що забезпечують акціонерові можливість захищати свої інтереси.

Основним завданням ради директорів у ситуації вирішення конкретного корпоративного конфлікту є пошук такого законного й обгрунтованого рішення, яке відповідає інтересам усіх учасників корпоративних відносин. У ряді випадків доцільно підписати угоду про врегулювання корпоративного конфлікту між корпорацією й незадоволеним власником.

Важлива функція ради директорів як «довгої руки» у системі управління корпорацією полягає в тому, щоб попередити «споживання» ринкової вартості підприємства менеджерами. Очевидно, що всі акціонери не можуть увійти до складу ради директорів, тому виникає конфлікт «власник – агент». Але, як вже зазначалося, через високу розпорошеність акціонерного капіталу власники не в змозі ефективно контролювати менеджерів. Отже, високою є вірогідність того, що вони не зможуть це зробити й відносно своїх представників у раді директорів.

У результаті постійно виникають аналогічні економічні проблеми, обумовлені незначним впливом та ієрархічною підпорядкованістю міноритарних акціонерів [135]. Оскільки рада директорів повинна виконувати функції «руки» акціонерів, то необхідно забезпечити, щоб делеговані захисники їх інтересів отримали достатні можливості й стимули для встановлення корпоративного контролю над менеджерами.

Основними умовами, при дотриманні яких рада директорів може більш продуктивно виконувати зазначену функцію «довгої руки» міноритарних власників, мають стати:

– чітке розмежування функцій нагляду й управління в раді директорів;

– домінування в рамках функції нагляду представників власників та профспілок;

– квотування представництва в раді директорів представників менеджменту компанії (так званих інсайдерів);

– заборона виконання перехресних функцій;

– підвищення ефективності нагляду через спеціалізацію (створення спеціалізованих підкомісій) і визначення високих і чітких кваліфікаційних вимог до членів ради;

– надання своєчасної і якісної інформації членам наглядової ради;

– систематичне залучення незалежних аудиторів через спостережний орган корпорації;

– відкритість у питаннях оплати праці й строків трудових договорів для всіх членів ради директорів та топ-менеджменту корпорації;

– нагляд за операціями з акціями компанії, які здійснюють всі члени ради директорів і менеджери, на предмет використання закритої (інсайдерської) інформації.

При розробці механізму захисту інтересів власників є сенс враховувати теорію мета-інтересів, яку можна адаптувати до системи розв’язання конфліктів у процесі управління корпорацією [121]. У словниках іноземного походження префікс «мета» (від грец. meta – після, через) – це початкова частина складних слів, що позначає проходження за чим-небудь, перехід до чого-небудь іншого, якісну зміну стану.

В основі даної теорії стосовно корпоративних відносин лежить логічне протиріччя між цілями й задачами власників і менеджменту корпорації, яке вже розглядалося: фокус менеджерів зосереджений на виконанні оперативних завдань управління компанією, а фокус власників – на збільшенні її ринкової вартості та одержанні високих дивідендів. Крім того, менеджери недосяжні для реального контролю з боку дрібних власників і мають простір для максимізації своєї вигоди за рахунок акціонерів.

В умовах розвинутої системи корпоративного управління подібна проблема вирішується через інструменти та механізми системи корпоративного контролю. Тобто дрібному акціонерові достатньо «висловити своє невдоволення» на вторинному ринку цінних паперів через продаж свого пакету акцій. Якщо таке «незадоволення» носить масовий характер, то починається масове скидання акцій певної корпорації. Таке «невдоволення» акціонерів знижує ціну акцій на вторинному ринку, що є сигналом як для інших учасників корпоративних відносин (реальних та потенційних інвесторів), так і для фінансово-кредитних інститутів. Крім того, компанія стає вразливою для «білого» рейдерства. В Україні, на жаль, вторинний ринок для фізичних осіб залишається відносно закритим як інформаційно, так і технічно.

Іншими словами, у системі корпоративних відносин відсутнім є баланс інтересів менеджменту корпорації, ради директорів і власників підприємства як учасників системи корпоративного управління.

Звернемося до визначення категорії «інтерес учасника» економічної системи. Я.Кронрод формулював інтерес як «об’єктивну необхідність реалізувати потребу, задовольнити її (будь це інтерес усього суспільства або якої-небудь його частини» [105].

Виходячи з подібного трактування, можна визначити інтереси на всіх рівнях економічної системи. Крім загального визначення інтересу як об’єктивної необхідності задовольнити потреби учасників економічних відносин, доцільно використовувати поняття мета-інтерес – це потреба учасників ринку, яка не може бути реалізована ними самостійно.

На рівні господарської політики корпорації «необхідність реалізувати потребу» виглядає як система цілей та сукупність ресурсів для їхнього досягнення.

Іншими словами, інтереси суб’єктів корпоративних відносин являють собою сукупність власних інтересів, для реалізації яких є достатньо власних коштів (або інших ресурсів), і спектр мета-інтересів, для реалізації яких власних ресурсів недостатньо. Мета-інтереси – це своєрідне граничне явище корпоративних інтересів. Таким чином потреба власника в процесі ухвалення інвестиційного рішення концентрується та оформлюється у власний інтерес тільки на більш високому рівні – на рівні корпоративного управління в цілому.

Надалі у випадку реалізації мета-інтересів власників за допомогою загальних зусиль всіх учасників корпоративних відносин відбувається переплетення системи цілей. На рівні ради директорів відбувається розвиток мета-інтересів власників компанії, реалізація яких здійснюється на рівні менеджменту. За аналогією, у систему цілей менеджменту корпорації входять інтереси ефективного функціонування та розвитку компанії і мета-інтереси ради директорів як суб’єкта управління.

Типову структуру інтересів представлено в табл. 1.2, а механізм досягнення цілей кожного рівня показаний на схемі (рис. 1.5).

Слід зауважити, що на рис. 1.5 зображено «нормальний» процес управління, коли у кожного учасника корпоративних відносин є можливість реалізувати як власні, так і мета-інтереси системи. Звісно, що на практиці досягнути такого рівня управління й розвитку корпоративних відносин по всій ієрархії системи дуже важко. Але це повинно стати тим рівнем (пороговим значенням) розвитку структури інтересів, до якого потрібно прагнути власникам корпорації, Раді директорів та менеджменту корпорації.

Таблиця 1.2. Структура мета-інтересів учасників корпоративного управління

Із усього вищесказаного випливає, що побудова механізму захисту інтересів власників корпорації на основі реалізації мета-інтересів усуває суб’єктивні конфлікти із приводу досягнення об’єктивних цілей.

Саме тому реалізація мета-інтересів суб’єктів корпоративних відносин – це ефективна форма вирішення протиріч у процесі розподілу прибутку корпоративної структури.

Таким чином, проведене дослідження методологічних основ вирішення корпоративних конфліктів свідчить про те, що в Україні все ще відсутнє чітке визначення базових понять корпоративних відносин, що негативно позначається на процесах формування національної системи корпоративного управління.

Рис. 1.5. Механізм реалізації структури інтересів учасників корпоративних відносин

Слід зазначити, що в національній практиці корпоративних відносин дотепер відсутні чіткі механізми захисту інтересів та законних прав власників корпорацій.

Тому розглянуті методологічні аспекти даної наукової проблеми дозволяють створити основу для здійснення подальшої корпоратизації національної економічної системи.

Отже, в основі системи корпоративних відносин лежить необхідність вирішення корпоративних конфліктів, що виникають між суб’єктами корпоративного управління. Саме тому було досліджено економічну й філософську природу таких понять як «конфлікт» і «корпоративний конфлікт», а також проаналізовано основні типи конфліктів, що виникають між суб’єктами корпоративних відносин. Зокрема було виявлено, що в Україні особливо гостро стоїть конфлікт не стільки у відносинах «акціонер-менеджер», скільки в системі відносин «міноритарний акціонер-мажоритарний акціонер». Також запропоновано класифікацію конфліктів, що виникають у системі корпоративних відносин.

Особливої уваги потребують і механізми захисту прав власників корпорації в сучасних економічних умовах. Слід зазначити, що одним з важливих аспектів природи корпоративних конфліктів в Україні є розгляд власників корпорації (особливо дрібних) як оптимальних страховиків фінансових ризиків. Дослідження існуючого механізму передачі фінансових ризиків менеджментом і мажоритарними власниками дрібним акціонерам дозволяє запропонувати конкретні механізми діагностики й запобігання корпоративних конфліктів, які можуть використовуватися радою директорів і державою для вирішення існуючих проблем у корпоративному секторі економіки. Одним із ключових напрямків слід вважати використання розробленої автором теорії мета-інтересів учасників корпоративного управління.