Інших турбот немає

О.Новак, кор. «Київської правди»

Радянський Союз очима зарубіжний гостей

Іллка Хуммаркоскі: «Існувала б небезпека – мене б тут не бачили!»

Хочете знати, що він за один – Іллка Хуммаркоскі? Спеціаліст високого класу. Так принаймні відрекомендувала мені його Арта Елхімані. Те ж саме вона сказала і про Петрі Лехмана… Не вірити Арті не було у мене ніяких підстав. Тим паче, що такої ж думки щодо названих людей дотримувався і пан директор Хусвіла Рісто.

Відчуваю здивування читачів: мовляв, що за люди? Прізвища для нас, так би мовити, незвичні. Що ж, розповім усе по черзі.

Чи доводилось вам чути про те, що Київська швейна фабрика імені Горького збирається невдовзі порадувати наших чоловіків такими елегантними костюмами, якими дотепер можуть лише похвалитися парижани? Справді. Свідченням цьому є контракт, укладений з французькою фірмою «Вестра-Юніон». Вона надішле до Києва обладнання, технологію, зразки крою, навчатиме наших кравців – одне слово, фірма зобов’язалася поставити пошиття чоловічих костюмів в столиці України на рівень світових стандартів [1]. При цьому, крім уже сказаного, в контракті було обумовлено й те, що для надісланого обладнання буде споруджено в Києві новий корпус фабрики за спеціальним проектом. Так ось кістяк цього корпусу вже піднявся вгору з майданчика на вулиці Жаданівського і нині починає обростати перегородками і стінами, чітко вимальовуючи контури майбутніх цехів.

Зводять корпус не французи. В ролі субпідрядника виступає будівельна фірма з Фінляндії «Леммінкяйнен». Не чули про таку? Не дивно. Я також донедавна не чув. Та коли для характеристики наші фахівці назвали мені широко відомі об’єкти в Москві, Ленінграді і Талліні, у зведенні яких брала участь «Леммінкяйнен», зрозумів, що французи не випадково обрали для ролі субпідрядника саме цю фінську фірму: честь марки – насамперед! [2]

Ще торік з країни тисячі озер прибуло до Києва чимало фінських робітників різних будівельних професій, відтранспортували до нас фінни і свої засоби механізації, окремі матеріали та вузли. Одне слово, за умовами контракту фірма зобов’язалась здати корпус фабрики і ряд інженерних комунікацій «під ключ».

Тепер, гадаю, буде зрозумілим, чому газета зацікавилась цією будовою. Написати звідси репортаж було моїм давнім бажанням, але тільки зібрався, як надійшло повідомлення: «Увесь фінський персонал полишив об’єкт і терміново відбув на батьківщину». Причину не треба було витлумачувати, вона пов’язувалась з аварією, що сталася на Чорнобильській АЕС.

Що казати, нашим землякам-замовникам було особливо прикро. Та що вони могли чинити? Радили, звичайно, не квапитися з висновками, прислухатись до повідомлень, які надходили з компетентних джерел, але… Іноземцям не накажеш [3]. На початку травня літак фінської авіакомпанії забрав з Києва своїх будівельників.

Така вона, передісторія. А далі… З радістю відзначу, що невідання тривало вкрай короткий час, бо вже невдовзі дізнався про те, що «побачення» з фінськими майстровими людьми не відміняється і я матиму змогу зустрітися з ними… в Києві, на тій же вулиці Жаданівського.

Тут у них все, як вдома: в кількох маленьких кімнатах розмістилось управління. На стелажах – акуратні папки з діловими паперами. На стінках – оголошення фінською мовою, графіки і… жартівливі малюнки, як мені здалося, про те, як на Заході фантазують стосовно «наслідків Чорнобиля». Господаркою відчуває себе в бюро Арта Елхімані. Вона – перекладач, діловод і певною мірою, мабуть, економіст, бо, розмовляючи з відвідувачами (фінськими робітниками), щось підраховує… Нарешті дочекався миті, коли Арта сказала, що готова приділити увагу кореспонденту «Київської правди».

Два-три запитання – і з відповідей Арти можу приблизно уявити її життєвий шлях. Наше місто вона знає краще за інших своїх земляків, оскільки Київський університет став її «альма матер», тут вона закінчила філологічний факультет, подружилась з багатьма радянськими ровесниками, охоче прийняла запрошення фірми «Леммінкяйнен» працювати перекладачем…

– Уявляєте, в задумах було стільки бажань – показати нашим будівельникам дивні пам’ятки вашого міста, Дніпро і раптом дізнаюсь…

– Ви в цей час були не в Києві?

– Була у відпустці. А повідомлення про аварію застало мене у Франкфурті-на-Майні. Боже мій, що тільки не писали західнонімецькі газети! А телебачення?! Цифри на весь екран: «200 тисяч загиблих!» Напис: «Київ лежить у руїнах…» Ні, ви уявляєте моє становище: я встигла закохатись у ваше місто, а тут повідомляють про такі страхіття.

Звичайна річ, подумала і про наших людей, які працюють на вулиці Жаданівського. Телефоную у Хельсінкі, на фірму. Звідти – короткий наказ: повертайтесь на батьківщину, Повернулась – наші «кияни» вже тут. Живі. Здорові. Посміхаються…

Всміхається тепер і сама Арта. А я подумки уявляю ті тривоги, зустрічі з батьками і знайомими, застережні розмови.

– Були такі? – запитую.

– Звичайно.

– Однак вас вони не залякали?

Арта хитає головою і тут же щось говорить молодому чоловіку, одягненому так, що його одразу ж вирізниш серед робітників – легко, по-спортивному.

– Наш директор, пан Хуовіла Рісто, – представляє його перекладачка.

Пан Хуовіла Рісто охоче розповідає про об’єкт, підкреслює, що працюють на ньому відмінні спеціалісти, схвально відгукується про взаємини, що склались із радянськими замовниками. Чи вдасться надолужити перерву, що сталась у роботі? Безумовно. Вона ж не з вини замовника [4]. «І взагалі, – розводить руками пан Рісто, – ви повинні нас зрозуміти: тоді був стривожений увесь світ. Та вже невдовзі фірма одержала грунтовну інформацію про стан радіоактивності, і всім фахівцям було запропоновано повернутись до Києва».

– За принципом добровільності, – підказує хтось із фінських робітників. – Лише двоє залишились вдома, – уточнює він же. – Та й ті, мабуть, через сімейні обставини.

Це – Петрі Лехман. Йому 24 роки. В Радянському Союзі працює вже не перший рік. У Москві брав участь у спорудженні аеропорту «Шереметьєво», у Ленінграді – готелю «Пулковский».

– Умови не тільки для роботи, а й для відпочинку у вас відмінні, – продовжує розмірковувати Петрі.

– І все ж таки буває так, що виникають проблеми? – звертаюсь тепер уже до гурту фінських робітників, які заповнили бюро.

– Є проблема! – вийшов з гурту кремезний чолов’яга у синьому комбінезоні – з численних кишеньок визирають плоскогубці, різних розмірів викрутки. Тут же, на грудях, мініатюрний дозиметр. – Іллка Хуммаркоскі – так мене звуть. Запитуєте про проблему? Так ось я ніяк не вирішу, куди вирушити мені на святкові дні Янки Купали. Пропонують Сочі, Крим… А мені, знаєте, хочеться побачити ваші невеличкі міста.

– А чутки про радіацію? – запитую жартома.

Веселий сміх заповнює маленьке бюро. І найгучніше за інших сміється Іллка Хуммаркоскі.

– Нехай це хвилює тих, хто й далі хоче творити мильні бульки. Між іншим, коли ми повернулись, я з нашим приладом обійшов усю будову. Рівень радіації такий же, як у нас у Хельсинкі. Коротше кажучи, існувала б небезпека – мене тут тільки й бачили б.

Міркування Іллки підтримали всі інші фінські робітники, які завітали на той час у бюро. Вони також радились з Артою Елхімаді про те, де найкраще провести святкові дні. Інших проблем, інших турбот, як видно, не було.

Київська правда, 1986 р., 13.06, № 140 (18622).

[1] А київські кравці навчать паризьких колег шити солдатські шинелі загальносоюзного зразка, щоб парижани могли якнайскорше включитися у процес забезпечення Совєтської Армії обмундируванням, коли та армія їх визволить з-під гніту капіталу.

[2] Якби хто сказав, що вони лінію Манергейма збудували – от справді була б рекомендація.

[3] Так, на відміну від совбидла, яке теж охоче повтікало б з Києва; але воно боялось начальства більше, ніж радіації.

[4] Ну це ще з якого боку подивитись. Замовником усього будівництва в СССР виступала держава, якій належало все. І ця ж держава вчинила вибух на ЧАЕС.