“Яко той мародер…”
С.Козін, М.Назар
Ми довго шукали заголовок до цієї статті. У філософські прозі Конфуція знайшли:
“Яко той мародер…”
Зранку Островського викликала заступник начальника управління робітничого постачання Головрічфлоту УРСР В.Й.Голуб:
– Є термінове завдання. Поїдете в Чорнобиль, треба організувати гаряче харчування для тих, хто бере участь в ліквідації наслідків аварії.
Швидко окинула поглядом Островського:
– Думаю, що таке Чорнобиль – знаєте?
– Знаю, – відповів він. Що ж, Геннадій Григорович сумлінний працівник, діловий, скажеш – не відмовить.
Через деякий час «Ракета» взяла курс на Чорнобиль. По Дніпру пропливали наповнені піском баржі, снували невгамовні катери, сповнюючи повітря натужним лементом своїх двигунів. Усе було як завжди і, дивлячись на цю ідилію, не вірилося, що десь там існує небезпека тридцятикілометрової зони, працюють такі, як він, люди, знаючи, що поряд – навіть не треба простягати руку – невидимі окупанти. Тримали атом на замку, а він збунтувався, явивши світові несамовиту силу. Але це все – там. Йому б тільки до Чорнобильського річкового порту потрапити. Він швиденько організує харчування для робітників, в управлінні не пошкодували ящиків з тушкованкою, «Сніданком туриста», гречаною крупою та всім іншим. З цих продуктів кухар ресторану «Одеса» Г.Г.Островський і мав готувати безплатні обіди.
Перша зупинка біля дебаркадеру Зеленого Мису. З «Ракети» вивантажили виїзний магазин, у ньому порядкували інші люди, їх завдання – продавати товари. І тут Островському раптом щось вдарило в голову. До цього був звичайною людиною, як він казав, без комплексів, знав правила життя, виконував їх – «не зловживати», «не красти», «не…», «не…» [1]. І поворот – на 180 градусів, одного кидка було досить, щоб з гуркотом розсипати гірку моральних принципів. Це після того, як «Ракету» залишили працівники управління робітничого постачання, і він зостався один. Хоча ні, з ним ще були ящики з тушкованкою і «Сніданком туриста». Багато ящиків, «Невже все їм? – десь з глибини пробивалась думка, долаючи розвали колишніх принципів. – Безплатно?».
Тепер Островський не роздумував – продавати. Ще раз озирнувся, останній представник управління, єдиний свідок його злодіянь, щезав на очах, і він від радості свиснув. Налітай, розбирай, вистачить всім. Навіть не лічив гроші, кидав до купи зіжмакані троячки, що насторожило покупців. Але він не розгубився. «В який час живемо, – став дорікати. – Тут таке коїться, а ви…».
Коли продав частину продуктів, серце замлоїло: а що як розкриють? Прощай тоді тепле містечко в ресторані «Одеса», до якого, можна сказати, навкарачки повз, прощайте колеги і ти, моя незрадлива зарплата. Але тут же відігнав злі думки, хто в цьому гармидері буде докопуватись, скільки він ящиків віз, а скільки не довіз. В порту, певно, паніка.
Був здивований – в порту ніщо не натякало на паніку. Людей стало менше, але кожен чітко, без метушні, виконував свої обов’язки. Кудись поспішали дозиметристи, комусь кричав міліціонер, певно, працівник ДАІ, бо машини від нього розбігались у злагодженому порядку. Робітники зустріли стримано: «Давай же годуй, бо заждались…». Островський опустив очі.
Довго чаклував над ящиками, щось шепотів, наче повторював призабуті рецепти, а люди вичікували і він махнув рукою: «Підходьте…». Що думав у ці хвилини – нестерпні в його житті, але не придумані, спровоковані ним самим? Каявся задньою думкою, гарячкове шукав виходи, забуваючи, що в людини без совісті їх нема, що, зламавшись в чомусь важливому і приховуючи це від себе, вона так і буде ходити зігнутою.
Ні, він чув про мужність чорнобильців. І в нього могли вирватися слова захоплення, а разом з тим співчуття, готовності прийти на допомогу. Слова, слова… Як легко, прикриватись ними, ховаючи справжні наміри. Потім у нього прорвався вигук: «Подумаєш, узяв трохи! А хто не бере?..». У крапках затаїлось – якщо погано лежить, якщо можна вийти сухим з води, навіть ризикуючи, – тільки б до рук потекли матеріальні блага.
І ми подумали: такого навряд чи переконаєш епізодами чорнобильської хроніки. Чи зрозуміє він подвиг тих, перших, хто, відкинувши вагання, ступив у вогонь четвертого реактора і відвів вогонь від нас, сущих. Чи збагне горе матері Валерія Ходемчука, яка повторювала: «Коли зможу підійти до Валериної могили і вклонитись його кісточкам, що горіли в огні страшному». Чи пройметься висотою обов’язку лікаря Володимира Печериці і заступника голови виконкому міста Прип’яті Олександра Есаулова, які в ту страшну ніч та й пізніше зробили те, що навряд чи змогли зробити в звичайні дні.
«А хто не бере?..» Лікар Печериця кілька разів «зловживав владою» в евакуйованій на базу реакторників медсанчастині – не здавав кров на аналіз, знаючи, що його відразу ж повезуть в «тил» [2]. Що про мене подумають? – це не давало спокою, знесиленого піднімало вперед, вливаючи нові сили у виснажений організм. «Тільки б не дізналися, – думав Островський. – Тоді все, кінець».
Не хочеться співставляти цих людей – моральна прірва розділяє їх. Перо скоріше за звичкою робить своє сюжетне коло.
І ось Островського спіймали. Ніхто, звичайно, не ганявся за ним не кричав: «Стій, злодію! Як ти посмів у нас останній кусень забрати?». Коли робітники дізналися про крадіжку їх продуктів, мовчки відвернулись. Пішли займатися своєю справою. Не було часу поганити язик. А він, зацькований несподіваним розкриттям, метався у пошуках виходу. Зрозумійте, не хотів я брати. Не зрозуміли. Повірте, я продавав лише те, що залишилось. Так, так, по дорозі в Київ. Але ніхто вже не чув цих нісенітниць, не бачив згорбленої спини, зляканих очей – дивилися поверх них. Тільки в одного робітника вирвалося: «Мародер». І слово це страшніше прокльону припечатало до стінки громадського осуду.
Напередодні суду в колективі ресторану «Одеса» розгорнули гарячкову діяльність. Чули, Островського за щось там будуть судити? Це такий симпатичний, діловий? Ага, і кухарем працює. Вже ось-ось мало вирватися протестуюче: «Не дамо, краще його на поруки візьмемо», та, ознайомившись з матеріалами слідства, вирішили стриматись. Послали на суд громадським обвинувачем профорга К.С.Морозенко. Але сталася метаморфоза: кажуть одне, роблять інше. Свою обвинувальну промову Морозенко побудувала так, що вона перетворилась в яскравий зразок непересічних якостей кухаря-злодія. Так підсудний вчинив злочин, по-людськи важко кваліфікувати його і все ж… дайте колективу на поруки.
Допускаємо, що в ресторані кримінальну справу сплутали з кулінарною. Допускаємо, що якимось чином хворобливі емоції дали відкоша здоровому глузду і почуттю справедливості. Але тут же напохваті інша думка – можливо, старші товариші поправлять? Скажуть і про ситуацію, в якій відбувалася ця негарна, неприємна, непоказна – ні, не ті слова підбираєм, занадто м’які вони – історія і про виховні наслідки її.
Сказали. Вустами начальника управління робітничого постачання А.А.Фрунзе, секретаря партбюро В.М.Здесенка і голови профкому М.П.Шкляр підтримали своїх нерозважливих підлеглих, а водночас взяли під захист кухаря Островського. Судова колегія міського суду не задовольнила касаційну скаргу на рішення Подільського районного народного суду – засудити Г.Г.Островського до двох з половиною років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії. Водночас колегія відхилила клопотання названих вище товаришів про передачу колишнього працівника ресторану «Одеса» на поруки колективу.
Кожна історія дає нам уроки, не завжди солодкі. І якщо керівництво управління робітничого постачання не хоче на них вчитися, то ми маємо право звернути свій погляд вище: а що думають з цього приводу партійна організація Головрічфлоту УРСР.
Не можна дозволяти спекулювати на людській біді. Не можна і мовчати про це.
Прапор комунізму, 1986 р., 30.07, № 178 (2574).
[1] Забув, неборака, що зловживати і красти в СССР можуть тільки начальники.
[2] Ці два уступи – плагіат з В.Яворівського (“Чернобыль: зона повышенной ответственности” під 25 червня 1986 р.).
Неясно: а) чи була покладена на “злодія” матеріальна відповідальність? Кухар готує їжу, а не обліковує продукти; б) скільки конкретно і чого було “вкрадено”.
Натомість ясно: а) за пару банок тушонки чоловіка засудили до тюрми; б) це із задоволенням мало сприйняти совєтське бидло, якому не було чого їсти і яке мало пройнятись ненавистю до таких “злодіїв”, через яких нема чого їсти.
Але знов неясно: а) злодії не створюють матеріальних цінностей, але лише перерозподіляють ті, що є. І тим, кому “злодій” продав тушонку, теж не було чого їсти; б) чи не була ця злощасна тушонка вкрадена кимось вищим, ніж кухар, а на нього тільки скинули недостачу? Бо й такі випадки траплялись.
Одним словом, суд має вирішувати справу, дослідивши всі її обставини. Журналісти нам цих усіх обставин не показали, обмежившись патетичним розпатякуванням про героїзм.