Слово про пожежних

В.Сало, спецкор «Київської правди»

Коли надійшло повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС, першими на місце виклику прибули пожежні. Тієї квітневої ночі вони виявили найкращі людські якості – мужність, героїзм, відвагу, взаємовиручку.

«Пожежа – це бій, тактика якого не знає відступу». Скупий рядок із статуту пожежної служби.

Вони не відступили.

І ось щаслива нагода зустрітися одразу з десятьма учасниками подій – бійцями і командирами прип’ятської ВПЧ-2.

У першій шерензі

Начкар перед строем сказал тяжело:

Хоть риск и смертелен, но что же…

– Запнулся, как будто бы горло свело,

– Но если не мы, то кто же?..»

А.Прокоф’єв, інженер УПО МВС УРСР.

Поїзд наближався до Москви, а в голові дедалі більше нуртувало думок: «Як вони там, наші герої? Чи вдасться дістати у лікарів дозвіл на зустріч?»

Однак хвилювання були марними. Напередодні нашого від’їзду начальник політвідділу УВС Київського облвиконкому П.В.Киян переговорив з московськими колегами, попросив у разі необхідності посприяти нам. Інструктор політуправління Головного управління внутрішніх справ Московського облвиконкому Валерій Леонідович Балашов, водії Федір Федорович Гаріфулін і Юрій Михайлович Захаров виявилися людьми напрочуд люб’язними, і два дні спілкування з ними залишили найкраще враження. Без їхньої допомоги нам довелося б скрутнувато.

Л.П.Телятников (другий зліва) з дружиною Ларисою Іванівною та її батьком Іваном Антоновичем (у центрі) на залізничному вокзалі. Перше інтерв'ю на київській землі

…Філіал Центрального госпіталю МВС СРСР знаходиться в Луньово кілометрів за 30-35 від столиці. Після медикаментозного лікування пожежні проходили тут курс кліматотерапії, дієтотерапії і лікувальної гімнастики, готувалися до повернення додому. Довго розшукувати їх не довелося, за лічені хвилини ми вже знайомилися з ними на одній з алей тінистого парку. Начальник Прип’ятської воєнізованої пожежної частини № 2 майор внутрішньої служби Леонід Петрович Телятников, його бійці старші сержанти Іван Олексійович Бутрименко, Володимир Олександрович Прищепа, Віктор Семенович Біркун, Василь Васильович Булава, сержант Олександр Іванович Петровський, молодший сержант Андрій Миколайович Половинкін, рядовий Володимир Семенович Палагеча. З лейтенантом внутрішньої служби Петром Григоровичем Хмелем і старшим сержантом Іваном Михайловичем Шавреєм зустріч довелося відкласти на наступний день, вони ще знаходилися в Центральному госпіталі МВС СРСР у Москві.

Ці десятеро були в числі двадцяти восьми пожежних, котрі першими вступили у бій за станцію.

Пам'ятний знак, переданий пожежними американського міста Скенектаді пожежним підрозділам Прип'яті і Чорнобиля, які несуть службу на станції, вручив заступник постійного представника УРСР при ООН В.Ф.Скофенко (на фото ліворуч)

Словами не передати хвилювання і зворушення, які відчували в ту мить начальник прес-центру УВС області М.І.Лук’янчук, кінооператор С.Г.Бурд і автор цих рядків. Перед нами стояли звичайні люди і водночас – герої, які до кінця виконали свій обов’язок. Потім вони призналися, що теж були зворушені несподіваним візитом, хоча без уваги, і це зрозуміло, вони не залишалися. Того дня їх «атакувала» група московських журналістів, а надвечір завітали викладачі і курсанти Вищої пожежно-технічної школи МВС СРСР. Був серед них і полковник внутрішньої служби Микола Миколайович Брушлинський, начальник кафедри наукової організації праці в пожежній охороні, доктор технічних наук. Досвідчений викладач, чудовий лектор, людина надзвичайної душевної щедрості, він чимало зробив для становлення Л.П.Телятникова як офіцера і громадянина.

– Під час навчання в школі, – згадує Леонід Петрович, – я працював у нього на кафедрі, якщо можна так висловитися, займався науковою роботою. Ось тоді пізнав його ще більше – і як високоерудованого спеціаліста, і як людину, котра вміє ненав’язливо, тактовно вчити, а не повчати інших. Він же був керівником моєї дипломної роботи. Більше того, наставником. Коли дізнався, що я тут знаходжуся, ось приїхав. Зворушений його увагою і турботою.

А першим наставником Л.П.Телятникова був батько. Тридцять три роки пропрацював він в органах внутрішніх справ, полковник міліції. І сину порекомендував піти тією ж дорогою.

І хоча нам хотілося побільше побути в цьому оточенні, лікарі були невблаганні: емоційні перевантаження можуть зашкодити скорішому одужуванню.

П.Г.Хмель та І.М.Шаврей одразу розгорнули привезені газети: «Що нового там, в Прип'яті?»

Наступного дня, зранку, знову приїхали до земляків. Пощастило майже годину поговорити з хлопцями наодинці, бо вже о десятій прибули працівники Головного управління пожежної охорони Мосміськвиконкому, телебачення, фотокореспонденти. Невдовзі на одній з паркових галявин відбувся майже імпровізований мітинг. Від імені особового складу Московського двічі орденоносного гарнізону пожежної охорони начальник ГУПО столиці полковник внутрішньої служби Віктор Михайлович Конов висловив глибоку вдячність прип’ятським бійцям за героїзм і відвагу, яку вони виявили під час ліквідації складної пожежі.

– Ми гордимося вами. Кожний пожежний знає про ваш подвиг, – сказав він. – Про це писали газети. Про вас уже складені вірші. Впевнений, будуть написані книги. Водночас ми сумуємо за тими, хто загинув. Їхні імена будуть навічно занесені в списки особового складу нашого гарнізону, ми завжди зберігатимемо найтепліші спогади про цих героїв. На їхньому подвизі ми виховуватимемо нашу молодь.

Над галявиною зависла тиша. Хвилина мовчання. Вшановуються герої, котрі прийшли на пожежу в першій шерензі і прийняли вогонь на себе.

Сержант Микола Васильович Ващук.

Старший сержант Василь Іванович Ігнатенко.

Лейтенант Віктор Миколайович Кибенок.

Лейтенант Володимир Павлович Правик.

Старший сержант Микола Іванович Титенок.

Сержант Володимир Іванович Тищура.

Час загоює рани, та залишає шрами. Назавжди.

Шість скромних плит на Митінському кладовищі під Москвою. На кожній – червона зірка й ім’я. І квіти. Святе місце. А на пам’ять знову приходять слова, написані одним з наших поетів:

И если би глухой ночной порою

Те парни свой не выполнили долг,

Беда была б непоправимей втрое,

И ты бы тоже мог быть неживой.

«Бійці діяли грамотно…»

Удача впереди, и исцеление больным.

Впервые скачет время напрямую, не по кругу…

Володимир Висоцький.

В ту жарку квітневу ніч час летів з шаленою швидкістю. Для пожежних це була звичайна робота, тільки виконувати її доводилося в незвичайних умовах. В описанні бойових дій підрозділів пожежної охорони по ліквідації наслідків аварії, де все розписано по хвилинах, є і такий рядок: «В результаті самовідданих дій особового складу, вмілого керівництва підрозділами в період ліквідації аварії, виявлених при цьому мужності і героїзму, виконання службового і громадянського обов’язку була ліквідована загроза знищення вогнем покрівлі машинного залу АЕС і дальшого ускладнення аварійної обстановки». Користуюся нагодою і прошу одного з тих, хто здійснив тоді справжній подвиг, детальніше розповісти про дії бійців. Слово – старшому керівнику гасіння пожежі начальнику ВПЧ-2 майору Л.П.Телятникову. Леонід Петрович на мить замислюється, а потім своєю звичною скоромовкою, впевнено і чітко говорить:

Подарунок Л.П.Телятникову від шотландських пожежних

– Я четвертий рік працюю в цій пожежній частині і людей взагалі знаю добре. В ту ніч вони теж виявилися на висоті. Не треба було нікого ні вмовляти, ні підганяти. Всі команди і розпорядження кожен розумів з півслова і виконував їх буквально бігом. Хлопці діяли грамотно, з почуттям великої відповідальності. Вважаю, тільки завдяки цьому ми вийшли переможцями. Однак хотілося б ще раз подивитися станцію. Так би мовити, з відстані минулих днів. Проаналізувати наші дії…

– Леоніде Петровичу, ваші бійці знали, що на станції на той час уже був підвищений радіоактивний фон? Мені доводилося чути: якби знали – не пішли б туди.

– Обстановку в принципі знали [1]. Можливо, я це допускаю, в душі і були якісь сумніви, та вони повністю їх відмели. Ні хитких, ні таких, хто сумнівався, не було. Багато важив особистий приклад начальників караулів Володимира Правика і Віктора Кибенка. Бійці вірили своїм командирам, котрі йшли першими туди, де на той момент було найважче.

Це ж запитання адресую Віктору Біркуну і Василю Булаві. «Ми обидва на цьому об’єкті по десять років відпрацювали. Цим сказано все, – говорить Віктор. – А тоді про дози ніколи було думать. У кожного свої обов’язки, і їх треба було виконувати».

Мужність, героїзм, відвага, подвиг… У нас не прийнято кидатися такими словами. Вони – для особливих випадків, як ось цей. А пожежні сприймають їх спокійно, як і належить військовим людям. Кожен з них, як і багато їхніх колег, чиї прізвища тут не названі, може з чистою совістю дивитися у вічі друзям, близьким, рідним.

Події на станції ще рельєфніше, ніби укрупнено, показали, на що здатні радянські люди. Але вони показали й інше. Знайшлися такі, що не витримали випробування. Злякалися. Втекли. Відмовилися взяти на себе важчу ношу. Кілька таких чоловік знайшлося і серед когорти пожежних. Та не про них ні тепер, ні в майбутньому мова.

Іван Шаврей, один з трьох братів-пожежних, висловив загальну думку, кинувши зневажливе: «Дезертири».

Рукостискання через океан

Нам горе люте миром перебути,

Нам поховати зло в бетон і бронь.

І – не забути! – доки світ і люди,

Синів Землі, що відвели вогонь.

Борис Олійник. «Дорога на Чорнобиль».

Згадаймо перші тижні після біди, що спіткала нас. Скільки злорадства було у наших недругів з приводу аварії на Чорнобильській АЕС. Однак, попри все, американським пожежним вдалося дізнатися багато. Хоча б про те, як самовіддано діяли їхні радянські колеги, ліквідуючи пожежу на четвертому блоці. Пожежні американського міста Скенектаді, штат Нью-Йорк, знайшли спосіб висловити своє захоплення діями бійців ВПЧ-2 і ВПЧ-6 міста Прип’яті, передати слова підтримки рідним і близьким тих, хто загинув, рятуючи станцію. На зібрані кошти вони виготовили дві ідентичні меморіальні дошки, одну з них встановили на території пожежної частини в Скенектаді, а другу вручили постійному представництву УРСР при ООН з проханням передати її пожежним, які несуть службу по охороні Чорнобильської АЕС. Не можна байдуже читати текст: «Пожежний. Часто він першим приходить туди, де виникає небезпека. Так було і в Чорнобилі 26 квітня 1986 року. Ми, пожежні міста Скенектаді, штат Нью-Йорк, США, захоплюємося сміливістю наших братів у Чорнобилі і сумуємо з приводу зазнаних ними втрат. Ми віримо, що існує особливе братство пожежних усього світу, людей, які відповідають на поклик обов’язку з виключною мужністю і сміливістю. Як це довели пожежні Чорнобиля».

Недавно заступник постійного представника УРСР при ООН В.Ф.Скофенко передав пожежним Прип’яті і Чорнобиля, які сьогодні знаходяться на бойовому посту – охороняють атомну, пам’ятний знак і лист віце-президента асоціації пожежних США і Канади Джеймса Дж.Макгована. «Як професійні пожежні, – говориться в ньому, – ми на власному досвіді знаємо про такі трагічні випадки. Ми знову і знову втрачаємо наших братів в силу непередбачених небезпек, з якими пов’язана наша професія».

Тоді ж на зборах особового складу пожежних підрозділів по охороні АЕС було прийнято лист-відповідь. «Прийміть нашу сердечну вдячність за виявлені благородні почуття, за данину поваги пам’яті наших товаришів… Високо цінуємо те, – пишуть далі радянські пожежні, – що ви з відкритим серцем поставилися до біди, яка трапилася в нас, і по-братськи оцінили мужність і героїзм пожежних Чорнобиля, їх беззавітну вірність громадянському і професійному обов’язку. Чорнобильська аварія показала, наскільки грізною силою є ядерна енергія, що вийшла з-під контролю людини. Та набагато небезпечніша ця енергія, якщо вона буде використана у воєнних цілях.

Нині немає благороднішого і відповідальнішого завдання, ніж збереження миру, розширення і зміцнення співробітництва між народами».

Такі дохідливі слова простих людей двох великих держав. Як мости взаєморозуміння між нашими народами.

Високу оцінку дістали дії наших пожежних з боку англійських колег, багатьох людей з інших країн. Пожежні Лондона, наприклад, засвідчуючи свою глибоку повагу пожежним Прип’яті, передали їм пам’ятний сувенір. Ще один сувенір був адресований особисто Л.П.Телятникову – від пожежних Шотландії.

Ось що сказали з цього приводу пожежні ВПЧ-2.

П.Г.Хмель: «В усьому світі пожежні виконують одну роботу – гасять пожежі. Це нелегка робота, тому вони так добре розуміють один одного».

Л.П.Телятников: «Нас всіх схвилювало, що пожежні інших країн висловили нам почуття солідарності, віддали належне мужності, яку виявили всі, хто брав участь у ліквідації пожежі на атомній станції, подвигу наших бойових побратимів, котрих уже немає поруч з нами. Мені здається, що люди, які несуть службу на таких об’єктах, гостріше відчувають небезпеку, і наш інтернаціональний обов’язок – не допустити пожежі, а в ширшому розумінні – спільно боротися за мир».

…Вмикаю магнітофон. З гучномовця линуть знайомі голоси. Нараз постає в уяві Підмосков’я. Частина хлопців уже повернулася на Україну, почувають себе добре. Кілька чоловік невдовзі випишуться і теж поїдуть додому. Там же залишаться люди, які зробили все, щоб поставити всіх їх на ноги. Медики. Серед них – начальник філіалу госпіталю Дмитро Кузьмич Афанасьєв, лікарі Сергій Петрович Скворцов, Карелія Олексіївна Бабаскіна, Римма Михайлівна Шагіна, медсестри Лідія Григорівна Шелгунова, Олена Василівна Семенова, Галина Сергіївна Зіміна, Валентина Іванівна Кисельова… Працівники клінічної лікарні № 6 м.Москви… Центрального госпіталю МВС СРСР…

І вкотре згадається Калінінський проспект, велика засклена вітрина і 35 фотографій спеціального кореспондента «Правди» Альберта Назаренка в ній, об’єднаних однією темою: «Чорнобиль: станція і навколо неї».

Біля фотовітрини завжди людно.

Фото автора і В.Білика

Київська правда, 1986 р., 1.08, № 179 (18661).

[1] Оце “в принципі” в устах командуючого офіцера дорівнює “не знали”. Не було кому вести радіаційну розвідку в місці пожежі.