Вживатись в образи

Т.Шибик

Враження

Будинок офіцерів. Стою серед залу і якось враз осягаю, чому ми так уважно ставимось до всього, що стосується Чорнобиля. Адже це не тільки співчуття людям, які потерпіли від великого лихе, що торкнулося і нас. І не тільки думки про красу природи навколо Прип’яті, яка також постраждала. Думаю, що за цих екстремальних умов у наших сучасників виявились такі риси, які за завісою буденності і не роздивишся. Ще і ще раз вдивляюся в обличчя молодих людей, які займають місця в цьому залі. Вони були там, у Чорнобилі. Намагаюсь розгадати, якими почуттями вони керувались, коли йшли туди добровільно, знаючи про небезпеку. Пориванням душі? Обов’язком? Чи тим і другим?

Член Спілки художників СРСР Олег Векленко потрапив у Чорнобиль не за творчим відрядженням. Їхати знайомитися з життям художнику не було потреби. Воно саме покликало його, владно диктуючи і ритм, і вимоги [1]. Старший викладач кафедри графіки Харківського художньо-промислового інституту брав участь у ліквідації наслідків аварії.

Люди в зоні працювали самовіддано, іноді навіть самозречено. Щоденні норми робіт великі, але їх постійно перевиконували.

Це діяла сила духу, яка народжусться у бойовій обстановці. Вона нездоланна, якщо її постійно підтримувати, примножувати. А це вже справа політичної роботи. Так думав і Олег Векленко. Само собою сталося, що за взірець взяли методи політичної роботи, випробувані на фронтах Великої Вітчизняної, «Бойовий листок», наприклад. Та як його зробити справді бойовим. На те і талант художника, підказували старші товариші. Та й сам Векленко признався, що однаково взяв би в руки олівець – не зміг би не малювати. Спочатку народилося кілька випусків «Бойового листка». Потім оформилась своєрідна Дошка пошани – на спеціально встановлених щитах вивішувалися портрети тих, хто найбільше відзначився під час робіт у боротьбі з аварією. Їх намалював Олег Векленко. Портрет за портретом, і народилась серія образів людей, для яких обов’язок перед Вітчизною вищий за все. Досить оглянути в залі доробок художника і видно ті риси героїв-ровесників, про які я розмірковувала на початку. Та й сам художник споріднений з ними. Але він про них не говорить.

– А чого говорити багато? Все що міг, уже сказав. Ось мої слова, перед вами. Можу додати: ось тут я, графік, таку велику серію портретів зміг би зробити. Це ті умови. А там, в Чорнобилі, атмосфера, люди, їх робота. Це треба бачити, бути серед них. І це спонукає якось само собою.

Читаю, що написано під портретами. Занотовую ці підписи, хоча і розумію: говорять не підписи, а зображені художником риси героїв. Вони не абстрактні, не віддалені, а реальні.

Командир підрозділу старший сержант комуніст М.К.Андреасян виявив сміливість і відвагу під час будівництва «могильника» для поховання радіоактивного сміття на території АЕС. Дозиметрист, старший сержант В.М.Кундас з перших добровольців, які вимірювали рівень радіації в різних місцях АЕС. Секретар партійної організації, рядовий Ф.Ф.Кібукевич [2]. Старшина роти прапорщик С.С.Слесарьов, його діло – харчування, турбота про побут людей – в тих умовах це непросто. Військовий водій, рядовий О.О.Лобас самовіддано працював на будівництві захисних споруд біля ріки Прип’ять, денні завдання перевиконував удвічі-втричі. Командир підрозділу М.Г.Мирко робив радіаційну розвідку, виявив сміливість і відважно боровся з пожежею [3]. Старший механік, телеграфіст Енжела Березій забезпечувала оперативний зв’язок.

Що не портрет, то образ героя. Саме образ. І ось про це – художній рівень – хочу сказати окремо. Можна було б зробити митцеві попуск: і тема – важка, і умови – не затишна майстерня.

Але попуск – не потрібен. Серія графічних портретів Олега Векленка, виконана сангіною, вуглем, олівцем – високопрофесійна робота.

Чи не найважче в мистецтві – втілити дух подій в обличчя людей. Либонь, це Векленку вдалося. Зітріть підписи – добре враження не залишить вас. Підете з виставки схвильовані, з оновленою душею. В арсеналі художника – й експресивність штриха, і вміле використання тональних рішень, і чудове володіння простором.

У кожному портреті – повноцінність місткого життя. Вся серія виконана неначе в одному творчому пориві. Зрозуміло, успіх художника зумовила драматична ситуація і високе емоційне напруження, пережите цими людьми. І все ж умілий добір матеріалу, техніки виконання плюс психологічне розуміння свого героя – усе це додало багато до здобутку художника Олега Векленка.

На виставці портретів О.Векленка «Місце подвигу – Чорнобиль». Фото В.Керекеша

Прапор комунізму, 1986 р., 1.08, № 180 (2576).

[1] Сподіваюсь, ви зрозуміли, що викладача графіки мобілізували у хімічні війська як військовика запасу? Чого б інакше він воював виключно вояків? Див. його фото в однострої (“Дорога ведет к реактору” під 30.05.1986 р.).

[2] Мобілізований із запасу, бо серед солдатів строкової служби не бувало членів КПСС.

[3] Що ж горіло, якщо не можна вказати ? Невже зайнявся польовий склад із брошувами В.І.Леніна “Що робити” ? Вони ж мають у вогні не горіти ?