Післямова
Вирський Д.С.
Середина ХVI століття… Середина XVIII століття… Колись Данте написав «Свій вік земний здолавши до половини…». Для Кременчука окреслені тут хронологічні межі й є маркерами цієї першої половини власного історичного існування. За цей час він довів свою життєздатність і, як то кажуть, міцно зіп’явся на ноги. Він дізнався, що йому можна, а чого ні у світі, який тоді лише збирався в дорогу непевними шляхами модернізації. Він став Домом (і разом з тим «керменчиком»-цитаделлю), що обіцяв захист і затишок людям, які погоджувались зробити його Своїм.
Щеплення кременчуцького немовляти європейськими структурами соціальної організації, здійснене за посередництвом шляхетської демократії з імперсько-універсалістськими амбіціями – Речі Посполитої, лишило по собі специфічні мрії та ідеали. З річпосполитьської колиски вихлюпнута, козацька дитина марила «золотими вільностями» та забажала стати «народом». Утім, пошуки «справжньої» Речі Посполитої як істинної «справи народу» зазвичай відбувалися в межах, заданих реаліями держави ренесансних Сарматів. З цим, вірогідно, пов’язана і пізніша відносна лояльність кременчужан до використання російським урядом «європейських» кадрів (німці, новосерби та ін.) на місцевих теренах.
Народжений на цивілізаційному кордоні Кременчук та Кременчуччина міряли свій історичний час «війнами», здобували права «через шаблю». Культ українського козацтва мав тут свої численні вівтарі та «священні місця». Кременчужани, як мало хто інший, готові були віддавати серця і душі Козацькій революції середини ХVII ст. і тяжко пережили невдачу державотворчих змагань Українського гетьманату. Руїну Кременчука осені 1663 р. можна співставити хіба з руїною осені 1943 р. – найжахливішого епізоду з минулої «другої половини» історії міста, від якого сьогодні лічать його «дні народження».
Борсаючись у міграційних хвилях та демографічних катаклізмах кінця ХVII – XVIII ст. Кременчуччина тим не менш не розсипалася під тиском колонізаційних проектів Російської держави (грузинські поселення, ландміліцькі полки Української лінії, Новосербія тощо). Місцева козацько-старшинська еліта, хоча і не без втрат та застосування певної мімікрії (наприклад, перехід у пікінери), зберегла свої панівні позиції в краї (згодом «по зубах» їй виявиться навіть монументальний «новоросійський проект», хоча сам міський Кременчук цілком уже ніколи не буде достоту «малоросійським» [Під Малоросією маємо тут терени екс-Гетьманщини, об’єднані на початку ХІХ ст. під берлом малоросійського генерал-губернатора]).
Відносна готовність Кременчуччини співпрацювати з Російською державою (порівняна хіба з практиками Слобідської України), особливо помітна щоправда вже у XVIII ст. (коли зникає «чигиринська» альтернатива), зумовлена, зрештою, прикордонним статусом краю. Адже, Росія не зробила помилки Речі Посполитої та не відмовлялася від наступальної програми на півдні України, такої милої серцю більшості українців, а особливо мешканцям її південного прикордоння (з кременчужанами в тому числі).
На кінець ХVII – середину XVIII ст. на лівобережній Кременчуччині практично завершується «містерія називання» – коли «олюднюються», здобуваючи свої імена нові осади та інші місця, позначені присутністю людини [Ці імена наразі лишаються чи не єдиним нагадуванням про козацьку добу на Кременчуччині, хоча часто-густо пам’ять про зв’язок одного з другим вже цілком затерта. Офіційного вшанування на міському кременчуцькому рівні досьогодні сподобилася хіба Куруківська битва 1625 р. (в околицях Крюкова встановлено пам’ятний знак). Назви вулиць Кременчука на честь Б.Хмельницького, П.Сагайдачного, І.Богуна та провулка Д.Нечая, то власне трансляція загальнонаціональних, а не місцевих культів. Чи можна за такий прийняти назву «Козачий», яку гордо несуть один провулок та один тупик у місті, я сказати не можу. Навіть якщо це справді так, ситуацію із вшануванням козацької спадщини в Кременчуці інакше як незадовільною і не назвеш.]. На пізніше освоєному Правобережжі цей процес, щоправда, протривав аж до кінця ХVIII ст. Загалом можна сказати, що на середину ХVIII ст. кременчужани вже вийшли далеко за мури своїх первісних фортець-факторій, налагодили багатогалузеве сільське господарство, включились до досить широкої мережі торговельних обмінів та культурних контактів.
Воюючи та приймаючи біженців, Кременчуччина мала відносно обмежені можливості для духовного розвитку. Його осереддям лишалася майже виключно церква. Козацька революція подарувала православній ієрархії монополію на опікування душами в кордонах Українського гетьманату. Відтак, київська (могилянська) версія православного проекту «вселенської церкви» [Термін «вселенська церква» вжито за А.Дж.Тойнбі.] здобула чудовий експериментальний майданчик, де можна було виключити втручання конкурентів. Згасання ж політичного проекту Українського гетьманату протягом ХVIII ст. надало православ’ю численні кадри з кола небезталанних представників козацько-старшинської еліти.
З часом кількісні показники обернулися якістю та експансіоністськими замірами (на Кременчуччині це виявилось, зокрема, в успішному протистоянні останньому уніатському наступу ХVIII ст. на Правобережжі, який відбувався за підтримки річпосполитських властей). Рівень контролю церкви над життям мирян (т.зв. конфесіоналізація) саме у цей час сягнув своєї вершини, майже усунута була задавнена конкуренція із пережитками язичницьких вірувань. Отже, якщо колись й існувало те, що сьогодні мають за ідеал українського церковного життя (і подекуди навіть прагнуть відродити), то шукати цей православний Едем варто у практиках другої половини ХVII – середини XVIII століть.
У цей час усталюється й церковна мережа на Кременчуччині. У ній і надалі вкрай важливе значення мають монастирі. Пивогір’я (Пивогородиський монастир) лишалося фактично головним сакральним центром краю, але вже не таким самотнім. Адже у ХVIII ст. йому починають товаришувати: на правобережній Кременчуччині гроно невеличких монастирів Чигиринщини (найвідоміший – Мотронинський), а на південній Кременчуччині – так само невеликий Сокільський (Сокологірський) монастир.
Церквобудівний бум, особливо помітний по всій Кременчуччині у середині XVIII ст. супроводжувався й помітними позитивними зрушеннями в освіті духовенства, а подекуди і поспільства. Адже школа та шпиталь були звичайними супутниками нових церков.
На середину ХVIII ст. зміцнились позиції й породженої державою місцевої світської бюрократії. Козацьким канцеляристам довелося стати останньої хвилею інтелектуалів старої України, яким під силу було навіть підкорення імперської столиці – Петербурга. Вони ж великою мірою змогли для земляків пером захистити, те що не вдалося відстояти шаблею.
Насамкінець завважу, як часто нині світ при розв’язанні сучасних проблем людини і суспільства є схильним шукати натхнення у «досвіді дитинства». Отже, й нова оповідь, за старим добрим Лівієвим гаслом – ab urbe condita, від заснування міста, дозволить комусь і сьогодні пережити й усвідомити досвід унікальності або й пересічності краю, що з «українної» околиці, зрештою, перетворився на частину центру сучасної України. І нехай цей досвід кременчуцької юні звільнить когось від обмежень невігластва та порадує розширенням кордонів самопізнання.
Опубліковано : Вирський Д.С. Українне місто: Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 329 – 332.