Передмова

Вирський Д.С.

Не секрет, яку роль козацтво та породжений ним «козацький міф» зіграли в історії України. Пієтет до Козака став нині добрим тоном серед громадян молодої української держави, втім, як і у випадку з попереднім претендентом на місце того, хто «живіший за всіх живих», часто-густо складається враження, що жива людина (історичне явище) далебі «бронзовіє», поступається місцем іконописному лику, який кличе до «віри через абсурдність», а не завдяки «розумінню». Відтак, минуле як «досвід» перестає існувати, пізнавана реальність, як і на початку цивілізації, стискається до меж спадку (пам’яті) одного-трьох наразі діючих поколінь, здійснюються пророцтва Ф.Фукуями про «кінець історії».

Утім, якщо знову надходить час первісних форм світосприйняття, то історії локальних спільнот, нео-«полісів» сучасності напевно також уготоване нове відродження. Таке обмежене поле дослідження («назад до Геродота» чи то, вірніше, до Т.Лівія) призводить до підвищення вимог щодо рельєфності зображення окремої особи та знову повертає на порядок денний проблему засвоєння «чужого» досвіду. В цьому бачиться один з нових шансів для історика, адже чим більше «живого» знайде він у людині, незалежно від того в які часи їй доводилось виявляти свою «спрагу до життя», тим цікавішим буде історична творчість для сучасників. Історик місцевої спільноти володіє уже тією перевагою, що може забезпечити «єдність місця дії», яка може суттєво впливати на інші почуття співпричетності («єдність часу і дійових осіб»), приводячи читача до певного «катарсису», зрозумілого як засвоєння «досвіду іншості».

У випадку із Кременчуком та Кременчуччиною, коли загальнонаціональний «козацький міф» безпосередньо пов’язується з місцевим «міфом заснування» («ідолом витоків» як це називав Р.Дж.Колінгвуд), роль його в усвідомленні себе саме «українцем» для «кременчужанина» важко переоцінити. Тим прикріше, що часи козаччини на кременчуцькій землі ще не ставали предметом доскіпливого дослідження. Навіть класичній синтезі минулого Кременчука Ф.Ніколайчика (1891 р.) шановний рецензент зробив один єдиний закид саме щодо характеристики цього етапу місцевої історії. Він, зокрема, зазначив:

«Гетманство Выговского, Брюховецкого изображены слишком уж безцветно и обращаются в простое перечисление имен, между которыми фигурирует и имя Кременчуга. Автор предполагает, очевидно, все события, их главный характер известными читателю; но, нужно сказать, что и для человека, знакомого с событиями малорусской истории, легко потеряться в массе нагроможденных имен, не говоря уж об обыкновенном читателе, который, читая страницы труда г. Николайчика, просто умрет со скуки и вынесет мало представления о ходе, причине и следствиях событий, разыгрывавшихся возле Кременчуга; для него будет неясна и судьба этого города в период разных малорусских «шатостей»» (Киевская старина. – 1891. – № 11. – С.333).

Відтак, моє звернення до сюжету козаччини на Кременчуччині є поверненням певного боргу як перед науковим загалом, так і перед локальною «уявною спільнотою» моїх земляків – кременчужан (у широкому регіональному сенсі). Сподіваюсь, читач не пожалкує, що взяв до рук цю об’ємну книжку.

Опубліковано : Вирський Д.С. Українне місто: Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 5 – 6.