Етнічні риси та племінна приналежність населення центральних земель
Волині у ІХ – ХІІІ ст.

Віктор Строюк

Етноплемінна приналежність населення на території сучасної України кінця І тис. та першої чверти ІІ тис. загалом вивчена порівняно добре. Відкрито багато нових археологічних пам’яток, в основному з’ясовано характер етнічних процесів.

Проте, ряд питань ще чекають свого вирішення. Це також стосується території Волині даного періоду, зокрема її центрального реґіону. Ядром території Волині того часу були землі в середній течії Західного Бугу, верхів’ях Стиру і Горині. Ця територія мала вагомий вплив на характер взаємозв’язків населення України в середньовіччі.

Так, у верхній течії Західного Бугу льокалізуються дуліби – бужани – волиняни. Літописець зазначає, що «дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни» і далі: «бужани, – бо сидять вони по Бугу, – а потім же волиняни» [Кучінко М. М. Про племінну належність ранньосередньовічного населення Побужжя і Посяння // Археологія. − 1975. − Вип. 16. − С. 8.]. Отже, волиняни мешкали у басейні Західного Бугу ще в XI – XII ст. Але про бужан уже в IX ст. писав Географ Баварський [Германн И. К вопросу об исторических и этнографических основах "Баварского Географа" (первая половина IX в.) // Древности славян и Руси. − Москва, 1988. − С. 163.], а племена дуляба і валіняна згадує арабський письменник X ст. Аль Масуді [Січинський В. Чужинці про Україну. – Київ, 1992. − С. 17.]. У цих повідомленнях незаперечними є два факти: перший – названі племена мешкали в басейні Західного Бугу, і другий – найранішими серед них були дуліби, а найпізнішими – волиняни. Практично кожний дослідник, починаючи від Л. Нідерле, торкався теми дулібів-волинян. Більшість провідних дослідників-славістів Л. Нідерле [Нидерле Л. Славянские древности. − Москва, 1956. − С. 173 − 177.], В. Ключевський [Ключевський В. О. Курс русской истории. − Т.1. − Москва, 1937. − С. 103 – 104.], М. Грушевський [Грушевський М. С. Історія України-Руси. − К., 1991. − Т. 1. − С. 180 – 183.], В. Баран [Баран В. Д. Давні слов’яни. Україна крізь віки. − Т.3. − К., 1998. − С. 120.] пов’язують дулібів-волинян передовсім з територією Волині.

Найновіші дані щодо існування та території племен дулібів-волинян приводять В. Ауліх та В. Баран.

В. Ауліх виділив аварські матеріяли на досліджуваному ним ранньосередньовічному слов’янському городищі біля с. Зимно [Ауліх В. В. Зимнівське городище – слов’янська пам’ятка VI – VII cт. н. е. в Західній Волині. − К., 1972. − С. 30 − 90.]. Цей матеріял є підтвердженням аваро-дулібської війни, про події якої згадано в «Літописі Руському» [Літопис Руський. Переклад Л. Махновця. − К.,1989. − С. 7.]. В. Баран склав карту сучасних населених пунктів з назвою «Дуліби» і окреслив територію цього союзу племен, а також визначив шляхи розселення слов’янських племен з Прикарпаття у Европі [Баран В. Д. Давні слов’яни. … − С. 130 – 137.]. За його даними дуліби, а за ними бужани та волиняни, займали територію Західної Волині та Верхнього Подністров’я.

Існує кілька поглядів щодо згадки в літописі даних племен, а саме – чи йдеться про три різні племені чи про зміну назви одного й того ж. Представники першого – І. Крип’якевич [Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. − К., 1984. − С. 57.], М. Кучінко [Кучінко М. М. Про племінну належність … − С. 80.] та ін. – вважали і вважають, що йдеться про одне плем’я, назви якого змінювалися в такій послідовності: дуліби – бужани – волиняни. Друга точка зору полягає в тому, що дуліби розглядаються як предки двох окремих племен – бужан і волинян. Його дотримувались М. Грушевський [Грушевський М. С. Там само. − С. 435.] та Л. Нідерле [Нидерле Л. Славянские … − С. 155.]. Нарешті, третій погляд належить українському археологові В. Ауліху [Ауліх В. В. Зимнівське городище … − С. 107.], який вважав, що на Волині в ранньому середньовіччі проходила не зміна назв одного племени, а почергове переселення племен: дулібів, бужан і волинян. Попри різницю в поглядах, названі дослідники не заперечують існування на Волині даних племен.

Отже, в ранньому середньовіччі на Волині проживало східнослов’янське населення, відоме в різний час під назвами дуліби, бужани і волиняни. Логічно було б вважати, що це не були різні племена. Інакше незрозумілим є безслідне зникнення дулібів, що мали бути численними, бо навіть утворили свій могутній племінний союз. І куди поділися бужани, що нібито змінили їх, а згодом самі поступилися місцем волинянам? Очевидно, потрібно трактувати їх як три послідовні назви одного й того ж племени на різних етапах його історичного та суспільно-політичного розвитку. На такий висновок наштовхують і археологічні матеріяли, які вказують на генетичний зв’язок між старожитностями VІ – ІХ та Х – ХІІІ ст.

З найбільшою впевненістю літопис говорить про волинян, не окреслюючи, однак, територію їх розселення. Важливе значення для з’ясування даного питання мають поховальні пам’ятки, які найбільш об’єктивно характеризують етнічну належність похованих. Першу спробу виділити кургани племені волинян зробив В. Антонович, який вважав, що це невеликі насипи з тілопокладеннями на давньому рівні або в ямах, подекуди в прямокутних зрубах [Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии // Труды XI Археологического съезда. − Москва, 1901. − С. 38.]. Проте, як з’ясувалося пізніше, ці ознаки не є притаманними лише волинянам, а характерні й для інших східнослов’янських племен. Аналізу волинських курганів зробив Є. Тімофєєв, який дійшов висновку, що у волинян панівним був обряд поховання в ямах під насипами [Тимофеев Е. И. Расселение юго-западной группы восточных славян по материалам могильников Х – ХІІІ вв. // Советская археология. − 1951. − № 3. − С. 56 – 75. ]. І дійсно, ареал таких поховань збігається з територією історичної Волині. Однак, дискутуючи з Є. Тімофєєвим, В. Сєдов зауважує, що кургани виключно з ямними тілопокладеннями не можна розглядати як етновизначальну ознаку волинян, оскільки в межах Волинської землі відомо й чимало підкурганних поховань на горизонті. Виходячи з цього, він ставить наявність ям у ряд з іншими ознаками поховального обряду волинян, головними з яких, слідом за Ю. Кухаренком [Кухаренко Ю. В. Средневековые памятники Полесья // Свод археологических источников. − 1961. − Вып. Е 157. − С. 32.], вважає парність курганів. Це кургани типу Головно, які мають місцеві особливості і відрізняються не лише від західнослов’янських, а й від східної групи аналогічних пам’яток. Йдеться про поховання, відомі в середній течії Західного Бугу й у верхній Прип’яті. Могильники цього типу невеликі і, як правило, складаються з двох-чотирьох насипів, розміщених попарно: великий, заввишки до 2 м, і поруч з ним маленький – 0,5 м. Для населення Полісся Х – ХІІІ ст. характерні невеликі круглі кургани, розташовані групами з кількох десятків у кожній. Нерідко 1 – 2 насипи, що знаходяться в центрі групи, виділяються серед інших більшими розмірами. Кургани розміщуються майже завжди в низовинах, лише пізніші – на підвищеннях [Кухаренко Ю. Там само. − С. 10 – 12]. Під ранніми з них знаходилися рештки захоронень за обрядом кремації в урнах або в ямках, а в пізніших – тілопокладення. На півночі кургани типу Головно сягають Берестейщини, на сході – р. Случ, на півдні – вододілу між басейнами Прип’яті і Західного Бугу з одного боку і Дністровським басейном – з іншого, а на заході – поріччя Бугу [Седов В. В. Восточные славяне VI – ХIII вв. // Археология СССР. − М, 1982. − С. 96.]. Абсолютна їх більшість виявлена в межиріччі Західного Бугу і Горині, тобто в центрі історичної Волині, отже, потрібно вважати, що це були кургани волинян. Вже в X ст. тут розповсюджується обряд тілопокладення двох типів: в ямі і на горизонті, які в області розселення волинян співіснували впродовж X – XIII ст. [Тимофеев Е. И. Расселение юго-западной группы восточных славян по материалам могильников Х – ХІІІ вв. // Советская археология. − 1951. − № 3. − С. 57 – 64.]. Ямний обряд захоронення був поширений у південній частині Волинської землі, виникнувши під впливом християнства. Тут і льокалізує плем’я волинян літописець: «бужани, – бо сидять по Бугу, а потім же волиняни» [Літопис Руський. Переклад Л. Махновця. − К.,1989.− С. 8.]. Отже, місцевим племенем, яке застосовувало обряд поховання в ямах, поза всяким сумнівом, були волиняни. Що ж до підкурганних тілопокладень на горизонті, розмішених на північ від лінії Луцьк – Рівне, то й вони очевидно належать волинянам. Для з’ясування племінної приналежности цієї частини поховань В. Сєдов запропонував порівняльну методу з аналогічними пам’ятками суміжних територій [Седов В. В. Восточные славяне … − С. 97.]. Так, у їхніх східних сусідів – древлян – характерною ознакою є специфічні прошарки попелу над похованими, а в курганах волинян вони відсутні, тому місцеві кургани з тілопокладеннями на горизонті не можуть бути пов’язані з древлянами. Не можна пов’язати їх і з дреговичами, оскільки в поховальному інвентарі цих могил відсутні суто дреговицькі прикраси: циліндричні металічні намистини із зерню. Отже, тілопокладення на горизонті в північних районах Волині, як і тілопокладення в ямах у її південній частині, належали одному племені – волинянам. Разом з тим слід зауважити, що в середньовіччі від Західного Бугу й до Дніпра панував один обряд, тому поховання на горизонті чи в ямах – явище хронологічного, а не племінного пляну. Просто в південній частині Волинської землі у зв’язку з християнізацією ямні поховання з’являються дещо раніше. І все ж на досліджуваній території і перший, і другий типи поховань слід пов’язувати з племенем волинян.

На етнічну приналежність вказують також інші матеріяли, і перш за все – жіночі прикраси, зокрема дротяні скроневі кільця. Найбільш поширеними були кільця із замкненими кінцями або кінцями, які частково заходять один за другий, та півторавиткові, характерні для полян, древлян, дреговичів і волинян. У зв’язку з цим нерідко висловлюються думки, що для земель Правобережної України, заселених названими племенами, вони не можуть бути племінним індикатором. Проте це не зовсім так, бо з огляду на розташування Волинської землі поряд з іншими етнічними групами, такі кільця є показником не лише східнослов’янського етносу в цілому, а й конкретно – волинян і є їх яскравою етнографічною особливістю.

До місцевих слід зарахувати дротяні бронзові і срібні скроневі кільця, що були в складі убору жінок реґіону. Скроневі кільця цього типу, а також загнутокінцеві з відворотом, які є його варіянтом, масово трапляються як на поселеннях, так і в похованнях на Волині впродовж Х – ХІІІ ст. У групі скроневих кілець варто виділити загнутокінцеві, в яких один чи обидва кінці закручені в протилежний бік, в той час, як один кінець розплющений в пластинку і згорнутий в трубочку. Кільця цього типу в досить великій кількості трапляються переважно в курганах волинян Х – ХІІІ ст. Знайдені вони і в Городищі поблизу Шепетівки в складі 13 скарбів у кількості від 4 до 27 екземплярів [Піскова Г. О. Скарби стародавнього Ізяслава // Археологія. − 1988. − № 61. − С. 29. ] та в культурному шарі Дорогобужа [Прищепа Б. А., Нікольченко Ю. М. Літописний Дорогобуж в період Київської Русі. − Рівне,1996. − С. 97.]. Ці прикраси, що беруть свій початок з родоплемінного часу, згодом перетворилися на реґіональну оздобу волинських жінок. Можна припустити, що знахідку великої кількости (понад 150) скроневих кілець у Городищі слід розглядати як пізній результат розвитку місцевих племінних прикрас, але не виключено, що вони є льокальним варіянтом прикрас, що в первісному вигляді збереглися до другої половини XII – першої половини ХІІІ ст.

Потрібно сказати, що особливістю волинських ювелірних виробів до XI ст. був набір стилістично однакових прикрас: нашийний ланцюжок з лопатевих намистин, лунниць, медальйонів, а також сережок із зернистими намистинами і, зокрема, сережок «волинського типу» з підвіскою у вигляді виноградного ґрона. Встановлено, що це суто волинська мистецька ювелірна школа, яка зародилася під впливом традицій раннього мистецтва Чехії і Польщі. Вже в X – на початку XII ст. існувала своя художня традиція виготовлення ювелірних виробів, центрами яких були Пересопниця, де знайдено інструментарій ювеліра, та Луцьк, де виявлено ювелірну майстерню [Кучінко М. Локальні особливості ранньосередньовічних пам’яток Західної Волині, Холмщини і Підляшшя. Своєрідність місцевої культури // Матеріали ІХ наукової краєзнавчої конференції. − Луцьк, 1998. − С. 162.].

На зміну цій традиції в другій половині XII – першій половині XIII ст. приходить інша, характерною особливістю якої було використання черні у контурному варіянті, що засвідчують явно місцевої роботи колти з Городища біля Шепетівки [Макарова Т. И. Черневое дело Древней Руси. − Москва, 1986. − С. 122.] та Дорогобужа [Прищепа Б. А., Нікольченко Ю. М. Літописний Дорогобуж … − С. 97.].

Ще однією важливою етновизначальною ознакою є пам’ятки оборонного будівництва. Ранні з них, не пізніше X ст., майже цілковито залежали від захисних властивостей рельєфу і мали порівняно незначні штучні укріплення. Це стосується городищ мисового й острівного типів, які були характерні як для Руси, так і Польщі. Водночас тут існував цілий ряд укріплень, характерних лише для даного реґіону. Це ранні городища «волинського типу» у Володимирі, Сутійську, Посникові, Пересопниці та ін., характерною особливістю яких є поєднання кола і квадрата. На інших територіях вони були поодинокими явищами [Кучера М. П. Слов’яно-руські городища VIII – ХIII ст. між Сяном і Сіверським Дінцем. − К., 1999. − С. 40 − 45.]. Процес нівелювання місцевих особливостей відбувався на Волині протягом XII – першої половини XIII ст., але вже в другій половині XIII ст. знову з’являються укріплення льокального типу. Це стосується так званих «стіжкових» городищ, які мають виразні місцеві риси. До них можна зарахувати пам’ятки в с. Вікно Старе і Докудов у Підляшші, в Камені-Каширському, Любомлі, Ветлах і Турійську на Волинському Поліссі. Загалом вони мають вигляд овального підвищення, з горизонтально зрізаною вершиною діяметром 60 – 100 м [Кучінко М. Локальні особливості ранньосередньовічних пам’яток Західної Волині, Холмщини і Підляшшя. Своєрідність місцевої культури // Матеріали ІХ наукової краєзнавчої конференції. − Луцьк, 1998. − С. 160 − 163.].

Про місцеве оборонне будівництво свідчать кам’яні та цегляні вежі, які з’явилися тут у другій половині XIII ст. і відомі в Стовп’ї, Холмі, Бересті, Кам’янці, Чорторийську. Цей вид укріплень ніде на руських землях, крім Західної Волині і Холмщини, не набув розповсюдження. Їхня поява була значним кроком у розвитку фортифікації, а Волинь стала першою на Руси, де почали застосовувати вежі-донжони в системі оборони міст. П. Рапопорт зауважував, що ця своєрідність сформувалася під впливом ґотичної архітектури західних сусідів [Раппопорт П. А. Военное зодчество западнорусских земель X – XIV вв. // Материалы и исследования по археологии СССР. − 1967. − № 140. − С. 204.].

Надійною етнографічною ознакою є житла, адже традиції міцно закріплюють за конкретними етнічними групами певні типи житлових споруд. Для земель Волині в X – XIIІ ст. характерними були напівземлянки з глиняними печами (Грубешів, Кам’янка Надбужна, Стжижув та ін.), аналогії яким на центральноруських землях є рідкісними. Щодо земель західних слов’ян, зокрема території Польщі, то тут характерними були виключно наземні житла з вогнищами посередині [Кучінко М. Локальні особливості … − С. 77 − 82.].

Специфічні місцеві риси мають і деякі типи посуду. У X ст. на Волині, переважали горшки двох форм: макітроподібні з широкою верхньою частиною і видовжені, що наближалися до глечиків. У XI ст. в Західному Побужжі домінували глечики і корчаги з високою циліндричною ґофрованою шийкою з кількома пружками на зовнішній стороні. Вони пов’язуються з проникненням сюди гончарних традицій з Польщі, зокрема з Мазовша. На інших давньоруських землях вони є рідкістю [Кучера М. П. Керамика // Археология Украинской ССР. − К., 1986. − С. 450.]. У ХІ – ХШ ст. для Волині типовими були невисокі глеки з вузькою шийкою і двома паралельними дірками у відігнутому назовні вінчику, в які протягували шнурок, а в ХШ ст. – плечики з горловиною у вигляді розтруба, оформлені зовні рельєфним валиком. Місцевим є і так званий «дорогичинський тип» горщиків з помірно випуклим конічно звуженим тулубом і високими плічками, що переходять у майже циліндричну шийку з короткими вінцями.

Таким чином, зі сказаного вище можна зробити висновок, що основним населенням центру Волинської землі в ІХ – ХІІІ ст., безсумнівно, були літописні волиняни. Які, хоча й розвивалася в руслі загальноруської культури, але, судячи з археологічних джерел, мали свої етнічні ознаки, відмінні від сусідніх племен східнослов’янського світу, і також відрізняються від племен західних слов’ян.