Волино-Київське порубіжжя ХІ – ХІІІ ст.
за «Літописом Руським»

Сергій Демидко

Давньоруські літописи згадують понад 40 топонімів, пов’язаних з Волино-Київським порубіжжям. Серед них 2 території (Погорина, Побужжя), 7 річок (Горина, Случ, Бог та інші), 2 урочища (луг Хоморський, Чортів ліс), 31 місто. Найбільш докладні відомості щодо згаданого реґіону подають південноруські хроніки: «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, що дійшли до нас у двох списках – Іпатіївському і Хлєбніківському [1]. Для даної роботи використано український переклад Іпатіївського списку [2].

Згідно літопису, активні політичні події починаються на Погорині у 80-х рр. ХІ ст. [Літопис фіксує утворення перших уділів на заході Волинської землі. Так, у 1084 р. великий князь київський Всеволод Ярославич садить у Дорогобужі бунтівного Давида Ігоревича [2, 125]. Статті 1097 – 1100 рр. розповідають про війну, що спалахнула між руськими князями після з’їзду в Любечі. Закінчилась вона черговим розподілом володінь, у т. ч. на Волині. Давиду Ігоревичу запропоновано: «…ти сядь у Бужську [і] в Острозі… і після цього дав Святослав Давидові Дорогобуж» [2, 155].], що пов’язано з відносно пізнім освоєнням території між Гориною, Богом і Тетеревом. Це підтверджується археологічними джерелами: лише одиниці з відомих на сьогодні давньоруських пам’яток мають культурний шар, датований Х – поч. ХІ ст., переважна ж їх більшість виникають не раніше сер. ХІІ – ХІІІ ст. [У басейні Горині: з 60 городищ шар Х ст. виявлено лише на 5: Дорогобуж, М. Мощаниця, Іваничі, Шорків, Листвин (Рівненська область). У басейні Случі відповідно з 35 – на 9: Деревичі, Гульськ, Несолонь, Новоград-Волинський, Пилиповичі, Городище, Маринин, Залужжя, Полонне (останнє – Хмельницької области, решта – Житомирська область). У Побужжі співвідношення складає 30 до 4: Городище, Сосни, Сабаров, Прибужне (Вінницька область) [3, 447, 448].]

Першу згадку топоніму «Погорина» знаходимо в статті 1097 р. За підтримки київського князя Святополка Ізяславича був схоплений і осліплений удільний князь теребовлянський Василько. Це викликало обурення руських князів. Виправдовуючись, Святополк перелічує землі, які нібито намагався захопити Василько: «…Туров, і Пінськ, і Берестій, і Погорину» [2, 150]. Згідно існуючої на той час традиції літописець, згадуючи певні адміністративні одиниці (волость, князівство тощо), наводив лише назви їхніх центрів, тобто, в даному випадку, він мав на увазі Турівську, Пінську і Берестейську волості. Натомість топонім «Погорина» в цьому й наступних записах [Серед іншого: «У рік 6658 /1150/… Ізяслав [Мстиславич] ідучи, зайняв тоді Погорину і посадив сина свого Мстислава в [городі] Дорогобужі…» [2, 233]. Ця стаття цікава також визначенням східної межі волинських володінь (притязань?) по р. Корчик [2, 230]. Крім того, «У рік 6665 /1157/… і дав він йому Дорогобуж і Пересопницю, і всі погоринські городи…» [2, 269].] вживається як природно-територіяльне визначення земель у середній течії р. Горинь. Згодом – у середині ХІІ ст. – тут остаточно формуються 3 уділи: Дорогобуж, Пересопниця і Шумськ. З переліку уділів ми вимушено вилучаємо Острог, оскільки його існування у другій половині ХІ ст. (тим більше в якості удільного центру) залишається гіпотетичним. Єдину згадку про нього знаходимо в цитованій вище (прим. 1) статті 1100 р., однак текст її дозволяє подвійне тлумачення. На це вказував ще М. Грушевський [4, 385, 386], проте й він, й дещо раніше, М. Теодорович [5, 631], не заперечували можливости існування цього населеного пункту в давньоруський час [М. Теодорович у історичній довідці щодо м. Острога наводить 2 уривки – з Іпатіївського та Густинського літописів. У останньому, між іншим, зазначено: «…призваша же и Давида Игоровича и наказавши его, сотвориша съ нимъ миръ и Даша ему въ державу Бузько, Чорторискъ, Острогъ, Дубно…».].

У середині ХІІ ст. літопис фіксує утворення першої адміністративної одиниці у Побужжі (Побожжі) [Зазначимо, що топонім «Побожжя» вжито у літопису лише один раз – у статті 1257 р. Тут же востаннє згадано місто Межибоже [2, 416].] – Божської волости. Ізяслав Мстиславич (великий князь київський у 1146 – 1149, 1150, 1151 – 1154 рр.), здобувши київський стіл, садить на волость свого недавнього ворога Святослава Всеволодовича, що засвідчено записом 1146 р.: «…дав йому Божський і Межибоже , /всього/ п’ять городів…» [2, 203].

У 1148 – 49 рр. волость тримає Ростислав Юрійович, син постійного суперника Ізяслава Мстиславича – Юрія Володимировича Довгорукого: «У той же час прийшов був Юрійович найстарший, Ростислав, розсварився із отцем своїм, бо отець йому волості не дав у Суздальській землі і прийшов він до Ізяслава в Київ… Ізяслав тоді сказав йому: «…Нині ж, коли отець тобі волості не дав, то я тобі даю». І дав він йому Божський, Межибоже, Котельницю й інші два городи» [2, 219].

Виходячи з подальших записів того ж 1148 і 1149 рр., зазначені в переліку п’ять міст складали єдиний, великий за розмірами, уділ. Він охоплював верхів’я Південного Бугу та (частково?) праві притоки верхнього Тетеріва. Враховуючи малу щільність заселення цієї території, в поєднанні із значним відсотком городищ (42 % населених пунктів) [3, 448], суттєву віддаленість реґіону від політичних центрів (Києва, Володимира, Галича), можна стверджувати, що волость виконувала подвійну функцію: з одного боку – як місце заслання колишніх супротивників або непевних союзників київських князів (принаймні за Ізяслава Мстиславича та його сина Мстислава), а з другого – як фактичне поширення далеко на південний захід пороської оборонної лінії. У випадку з Ростиславом необхідність захисту кордонів підкреслена недвозначно: «А ти постережи землю Руську звідтіля» [2, 219, 222].

Сталість порядку переліку міст у записах: Божський, Межибоже, Котельниця – ймовірно, відповідає їхній ієрархії всередині волости. Але порядок цей протримався недовго: вже в 1169 р. останнє за рангом місто – Котельниця – зазначене як центр окремого уділу. Великий князь київський Мстислав Ізяславич засилає туди свого стрия Володимира Мачушича [2, 292].

Межибоже відокремлюється від Божської волости й стає центром самостійного уділу значно пізніше – у першій третині ХІІІ ст. Це засвідчують записи Галицько-Волинського літопису 1227 року: «А потім же (Данило й Василько) відпустили Ярослава (Інгваревича) і дали йому Перемиль, а згодом Межибоже» [2, 384], і 1234 року, де наведено ім’я ще одного межибожського князя – Бориса [2, 391].

На відміну від Побужжя, яке у середині ХІІ ст. ще знаходилося під владою київських князів, Погорина, а згодом і Послуччя стають об’єктом суперечок між Києвом, Володимиром і Галичем. Провідну ролю у цих подіях відіграють Ізяслав Мстиславич та його сини. Завдяки їхнім зусиллям Волинь – чи не останньою з руських земель – перетворюється у домен – вотчину Ізяславичів. Але якщо їхні права на Володимир і Луцьк особливого заперечення не викликали, то за окраїнні землі точилася вперта боротьба. Так, скориставшись з поразки Ізяслава під Києвом, Володимир Володимирович Галицький захоплює у 1150 р. волості південної Волині, у т. ч. Погорину [2, 233]. Втім, остання недовго протрималася в чужих руках. Повернення ж уділів, розташованих в верхів’ях р. Горинь, затяглося на тривалий час.

Ізяслав, який у черговий раз пересів з Волинського столу на Київський, бажає повернути втрачене. У союзі з угорським королем Гейзою ІІ він перемагає галичан у битві на річці Сян 1152 р. [2, 251 – 253]. Умови перемир’я, укладеного в Перемишлі, були досить м’якими для Володимира: «Але нині ми на тебе гнів облишаємо і волості від тебе не одбираємо. Але на тім тобі цілувати хреста: скільки ти взяв волостей Руської землі, то тобі треба повернути все…» [2, 253]. Однак угода не була виконана: «І прийшовши Ізяслав до города Володимира, послав посадників своїх у городи, що про них цілував був хреста Володимир, – у Бужськ, у Шумськ, у Тихомль , у Вигошев , у Гнійницю . Та не дав їх Володимир». [2, 254]. Похід Юрія Довгорукого на Чернігівські землі на деякий час відвертає увагу Ізяслава від волинських проблем. Наприкінці 1152 р. Володимир Галицький помирає. Його наступник Ярослав Володимирович визнає залежність від київського князя, але волостей, захоплених батьком, ймовірно, не віддає. Літописець у записі 1153 р. не наводить причин нового походу Ізяслава на Галич, що свідчить, на нашу думку, про намагання князя розв’язати нарешті саме територіяльну проблему. Вирішальна битва відбулася поблизу Теребовля й завершилася невдало для обох сторін: «Ізяслав гонив галичан, а брати його повтікали» [2, 259].

Гнійниця у літописах більше не згадується, що, можливо, пов’язано з поступовим занепадом міста внаслідок не зовсім вдалого його розташування. Натомість Тихомль, як виглядає, стає центром окремого уділу, про що свідчать записи ХІІІ ст. Так, під 1211 р. (дата коментатора – 1214 р.) зазначено: «Потім же Данило й Василько з Лестьковою підмогою забрали Тихомль і Перемиль од Олександра і княжили обидва з матір’ю своєю у ньому, а на город Володимир поглядали» [2, 374]; під 1227 р.: «…пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв Тихомль». [2, 382]; або під 1223 р.: Ізяслав Мстиславич Смоленський, який привів військо на допомогу Данилові у боротьбі проти угорського нашестя, «учинив обман і звелів військом своїм пустошити землю Данилову, і вони взяли Тихомль і вернулися» [2, 390].

З кінця ХІІ ст. у літописах фігурує нове місто на Волино-Київському порубіжжі – Полоний [Нині – залишки городища (вали) у центрі м. Полонне.]. Запис 1171 року (дата коментатора – 1170 р.) називає ім’я полонського князя – Володимир Мстиславович (великий князь київський у 1167, 1171 рр.). Літописець дає йому неґативну характеристику: «…він був до всіх братів своїх вертливий, не додержував їм хресного цілування» [2, 297].

Запис наступного, 1172 року (дата коментатора – 1169 р.) розповідає про похід половців на Русь. Вони рухалися двома крилами по обох берегах Дніпра. Київський князь Гліб Юрійович (княжив у 1169 – 1170, 1170 – 1171 рр.), не маючи сил для боротьби одночасно з двома загонами, вирішив замиритись – спочатку з лівобережним, що загрожував його сину – 12-річному переяславському князю Володимиру, потім – з правобережним. Проте правобережні половці, не чекаючи на послів від руського князя, вирушили у набіг. «І поїхали вони за Київ пустошили, і приїхали до Полоного, до города (церкви) святої Богородиці Десятинної, і до (города) Сімця, і взяли сіл без ліку з людьми, і з чоловіками, і з жінками, і коні, і скот, і овець погнали вони в Половці» [2, 301].

У 1195 році Рюрик Ростиславович (великий князь київський у 1194 – 1204 р.) садить свого зятя Романа Мстиславовича (майбутній князь галицько-волинський і великий князь київський) у Полоному і половині области Корсунської. Роман, який отримав фактично другорядні, та ще й розташовані на значній відстані одна від одної волості, переходить в опозицію до Києва й укладає договір з чернігівськими Ольговичами про спільну боротьбу проти Рюрика та його союзників. Як наслідок, у 1196 р. «Роман увіслав людей своїх у Полоний і звіти повелів їм, їздячи, пустошити… волость Рюрикову і Давидову, помагаючи

Ольговичам…» [2, 361]. З цього часу, ймовірно, Полоний [Додамо, що статті 1262 і 1268 рр. засвідчують існування у Полоному православного монастиря. З ним пов’язаний епізод із життя великого князя литовського Войшелка. Після хрещення він вирішив прийняти схиму: «пішов він у город Полоний, до ігумена Григорія у монастир і пострігся в ченці, і пробував у монастирі в Григорія три роки» [2, 424; коментатор датує ці події 1255 – 1257 рр.]] (як і загалом землі по Случі та П. Бугу) остаточно виходить з-під влади Києва (у 1234 році Данило Романович захопив поблизу міста «в лузі Хоморському» Олександра Всеволодовича – свого двоюрідного брата, союзника галицьких бояр [2, 390]).

Галицько-Волинський літопис (статті 1201 – 1292 рр.) називає 7 нових міст Волино-Київського прикордоння.

Запис 1231 р. (дата коментатора – 1233 р.) розповідає про війну угорсько-галицької коаліції проти Романовичів. Захопивши значну частину Галицько-Волинської Руси, «двинув рать Андрій-королевич на Данила і пішов до (города) Білобережжя . А (боярин Володислав Юрійович їхав у сторожі од Данила з Києва і стрів він рать у Білобережжі, і билися вони через ріку Случ, і гонили [угри] їх до ріки Деревної [Нині – р. Деревичка, ліва притока р. Случ.]» [2, 389].

Літописець зазначає, що союзниками угрів, крім галицьких бояр, були «князі болохівські». Фактично це перше повідомлення, що свідчить про існування нового територіяльного утворення – Болохівської землі. Формування його почалось, можливо, ще у другій пол. ХІІ ст. з поступового об’єднання дрібних володінь межиріччя Случі-Бугу, у т. ч. тих, що входили до складу Божської і Межибожської волостей. Літописець при висвітленні подій вживає переважно загальні терміни: «князі болохівські», «болохівські міста«, майже не наводячи конкретних даних. Насамперед це стосується правителів землі, жодного разу не названих на ім’я або поодинці. Це може свідчити або про існування певних родинних зв’язків між ними, або, скоріше, про конфедеративний характер цього державного (?) утворення.

Небажання княжого літописця подати докладніші відомості про болохівців можна пояснити вкрай неґативним ставленням Романовичів та їх оточення до дрібних князів, що відзначались відвертим сепаратизмом. Протиріччя між Володимиром і Болоховом досягли крайньої межі на початку 40-х років ХІІІ ст. – під час нашестя монголо-татар на південноруські землі.

У грудні 1240 року після захоплення Києва Батий вирушив у похід на Галицько-Волинське князівство. Ордою були знищені Колодяжин, Каменець та Ізяславль [Нині – залишки городища в уроч. «Рогнеда» в м. Ізяславі.], Володимир, Галич «і інших городів багато, що їм нема числа» [2, 397, 398]. Данило Романович змушений був на деякий час покинути князівство. Скориставшись з відсутности князя, галицькі бояри захоплюють міста і землі Галичини. До них приєднуються син князя чернігівського Ростислав Михайлович з болохівськими князями. Їхнє військо вирушило на Пониззя й обложило Бакоту. «Данило ж, почувши про прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі віддав і вали їх розкопав…, а взяв він такі городи їх: Деревич, Губин і Кобуд , Кудин , Городець , Божський, Дядьків… Звідти ж він, [Данило, пішов назад], пограбувавши землю Болохівську і попаливши, – бо заставили їх, [болохівських князів], татари, щоб вони їм орали [та сіяли] пшеницю і просо. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали» [2, 399]. Розгром більшости міст, проте, не дав бажаних наслідків: «зоставлені татарами» князі не підкорилися Романовичам, хоч і змушені були на деякий час припинити втручання в міжусобну боротьбу. Протягом наступних 14 років літописець жодного разу не згадує болохівців – Данило і Василько Романовичі займалися розв’язанням набагато складніших проблем: уреґулюванням відносин з Ордою, боротьбою з набігами ятвягів і т. п. Лише після чергового нападу татар на Волинь у 1254 р. Данило вирушив у похід до східних кордонів Галицько-Волинської Руси [Цікаво, що після битви на р. Калка (1223 р.) Данило Галицький жодного разу не наважився особисто протистояти монгольським військам на полі бою. Це виглядає досить дивним на тлі загальної військової активности «короля» Руси – його запалу вистачало на битви з власними боярами, з ятвягами, з Польщею, навіть на організацію війни проти Чехії – «бо ніхто у землі Руській не воював землю Чеську – ні Святослав, ні Володимир Святий. І сповнив Бог його бажання, бо прагнув він і поривався на війну» (!). Походи на болохівців (супротивника далеко не найсильнішого) – єдиний приклад його активних бойових дій на сході своїх володінь.]. «Після крем’янецької ж війни [хана] Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом [Васильком] і з сином [Львом], послав він [воєводу] Діонісія Павловича [і] взяв [город] Межибоже. А потім Данилові-таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові – Побожжя і людей татарських» [2, 416]. Весною наступного, 1256 р., Шварно Данилович вирушив на «всі городи, що піддались татарам… Шварно прийшов [назад], узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці і чернятинці, і всі болохівці [з покорою] до Данила» (стаття 1257 року – [2, 416]). Оскільки в подальших записах Болохівська земля більше не згадується, можемо припустити, що або – протягом наступних 35 років [Остання стаття літопису датована 1293 р. (дата коментатора – зима 1289/90 р.).] місцеве населення визнавало зверхність галицько-волинських князів, або їхня територія була винищена в кращих традиціях громадянських воєн [Достатньо одного прикладу: ятвяги, які в цей момент виступали союзниками Данила, запізнившись до штурму Звягеля, побачили наслідки галицького штурму, а точніше: «не побачили нічого – самі головні та псів, бігали по городу…».]. Наведений вище текст цікавий також тим, що засвідчує існування ще одного давньоруського міста у верхів’ях р. Случ – Чернятина [Вірогідно, зруйноване городище поблизу с. Великий Чернятин Старокостянтинівського району.].

Джерела та література

1. Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – СПб., 1908. – Т. 2.; Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей. – Ленинград, 1926 – 1928. – Т. 1.

2. Літопис руський. – К., 1989.

3. Демидко С. Ю. Освоєння межиріччя Горині – П. Бугу у VI – XIII ст. // Велика Волинь: минуле і сучасне. – Хмельницький, 1994.

4. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 2.

5. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. – Почаев, 1889. – Т. 2.

6. Терещук К. І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К., 1976.