Сторінка з історії містечка Білогородка,
або доля Євфросинії Горбатюк
Тетяна Яцечко
Досить складним видалося ХХ ст., але, на щастя, давно відгриміли залпи Першої і Другої світових воєн. Дорогою ціною людям довелося засягати собі щастя жити і трудитися під мирним небом на чудовій землі – Заславщині. І хоча з того часу промайнуло вже десятки років, пам’ять про тяжкі часи постійно живе в серцях людей. Вона навічно завмерла в образі битв, окупацій, концтаборів, полону, шибениць, братських могил, нужденного тилу, голоду, примусової рабської праці на ворожій землі. Як згадка про ті страшні лихоліття, по усій Заславщині залишилося чимало пам’ятників, обелісків, які закликають не забувати трагедії війн ХХ ст. і з повагою та шаною ставитися до сучасників тих подій.
На жаль, так сталося, що через суперечливість оцінок подій ХХ ст. ми не завжди знаємо, ким були наші близькі родичі, яка у них була доля, свідками чого їм довелося бути. Саме тому наш найбільший інтерес завжди викликає новітня історія України, вивчення якої стало доступним лише на пострадянському просторі. Період ХХ ст. в історії нашої держави є не досить вивченим і містить у собі багато «білих плям», які сучасним історикам потрібно ще дослідити. З кожним роком з’являються нові невідомі факти, які дозволяють по-іншому глянути на дослідження вищезгаданого періоду.
Досягнувши певного віку, кожен із нас починає в більшій мірі, ніж це було раніше, цікавитися своїми коренями, історією свого роду. Саме тому сьогодні, розглядаючи потьмарені родинні фотографії майже вікової давности, я намагаюся віднайти спільні риси зі своїми пра-, прапрародичами. Ще в дитинстві саме ці фотографії були моїм першим підручником з історії рідного краю, Волині, а в нашому випадку – Заславщини, періоду ХХ ст. Ви погодитесь із твердженням, що історія завжди краще запам’ятовується, коли її головними героями є ваші родичі…
Серед усіх моїх рідних по лінії матері у мене завжди найбільшу цікавість викликала постать однієї із моїх прабабусь. На жаль, мені не довелося бути з нею знайомою, адже померла вона задовго до мого народження. Складаючи докупи спогади про неї, які я чула від її односельчан та рідних, я намагалася відтворити її біографію через призму подій, які відбулися в с. Білогородці в ХХ ст. Хоча й не повністю, але мені це вдалось. Такий задум був здійснений мною для того, щоб зрозуміти, яким було життя селян на Заславщині від першого десятиліття й до 70-х рр. ХХ ст.
Євфросинія Горбатюк народилася на Святу Покрову в 1900 році в селі Белижинці Заславського повіту Волинської губернії. Батьками Євфросинії були Дмитро і Варвара – люди, які серед односельчан вважалися заможними господарями. Батько Дмитро влітку робив печі, а взимку шив чоботи (колодки майстра сьогодні зберігаються у фондах музею археології та кабінету етнографії Волинського державного університету імені Лесі Українки в м. Луцьку Волинської области). Про Дмитра говорили, що мав чоловік найкращі коні та бричку на цілу округу й на них постійно відвозив пасажирів до Польщі, кордон з якою тоді був набагато ближчий. Серед занять у вільний час найпочесніше місце в господаря займало полювання. У 1905 р. в сім’ї Горбатюків народився син Василь. Згодом, підростаючи, діти в усьому допомагали батькам, уміло переймали навички господарювання. Так, відомо, що Василь і, навіть, Фрося змалечку вміли їздити на конях, а це, погодьтеся, рідкість для дівчини не лише тоді, а й у наш час. Дивне заняття не заважало їй бути вмілою господинею.
Фрося з батьками Дмитром, Варварою, братом Василем. 1916 р.
Швидко минали дитячі літа. У 1925 р. молоду Фросю сватає Іван Каленіков із сусіднього містечка Білогородка, яке знаходилося неподалік. Ще дитиною Фрося часто бувала з батьком в Білогородці: то по справах, то на ярмарку, який збирався раз на два тижні…
Село Білогородка Ізяславського району в документах початку ХХ ст. звучить як Белогородка. Воно знаходиться за 22 км від Ізяслава. У 1508 р. польський король Сиґізмунд передав село у володіння до князя Івана Заславського. Так і в документах 1545 р. – селами Білогородкою та Двірцем володів князь Кузьма Заславський, цей факт зазначений в реєстрах 1570 і 1583 років. Впродовж наступних століть власниками села ставали князі Любомирські та Санґушки. У 1618 р. Білогородка належала до переліку сіл Заславщини, які пережили татарський напад [Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзнавчий словник). – 1984. 600 с. – С. 100.].
Серед споруд релігійного призначення в різний час існували дві церкви: Воскресенська (з 1875 р.), Святої Трійці (з 1825 р.); мурований костьол та єврейська синагога. На гірці в центрі села біля ставка знаходиться Замчисько, оточене земляними ровами та окопами.
Згідно з переписом 1911 р. в Білогородці проживало 6 310 жителів, знаходилося біля 800 домів. У селі була міщанська управа, волость, пошта, телеграф, земська поштова станція, школа, земська лікарня, понад 30 крамниць, фабрика сукна, ґуральня (підприємство по виробництву горілки) [Там само. – С. 100 – 101.].
…Іван Каленіков на час одруження був уже чоловіком військовим, вимуштруваним. Так склалося, що довелося йому служити в армії командира Г. Котовського, де Іван був одним із головних конярів. Між Фросею та її чоловіком було кохання з першого погляду. Але коли справа дійшла до весілля, то виявилося, що батьки нареченої проти зятя з Білогородки. Може не хотіли відпускати улюблену дочку до іншого села ? Невідомо. У результаті Фрося робить усе наперекір батьківській волі – одружившись, йде в невістки до Білогородки. За те, що дочка не послухалася думки старших, за тогочасними традиціями батько Дмитро залишає її без приданого. Молодятам доводиться все розпочинати з початку [Записано від Каленікової Тетяни Іллівни, 1928 р. н. у с. Білогородка, 15 квітня 2005 р.].
Не дивлячись на усі негаразди буремних події тих років, шлюб молодих був щасливим, один за одним у період з 1926 по 1931 народжуються три сини: Анатолій, Віктор і Георгій.
Фрося з чоловіком Іваном та синами. 1930 р.
Якщо провести паралель, то в цей час в Україні відбувається суцільна колективізація і розкуркулення. Тому родина Фросі Горбатюк, як і багато інших по селі, не стає винятком, і зазнає розкуркулення. Нова червона влада відбирає з господарства в колгосп усю худобу, землю, знаряддя праці, збіжжя… Цим самим залишаючи сім’ю Горбатюків напризволяще.
Далі був голодомор… Людей, виснажених фізично і духовно, щодня гнали на роботу в колгосп. В один з таких днів 1934 р. Іван Каленіков не витримує й на сільських зборах говорить новій владі села все, що він про неї думає… Відповідь на такий рішучий крок простого чоловіка не заставила себе довго чекати. Сміливість у той же день була покарана. Увечері за Іваном прийшли люди в «шкіряних піджаках». Голодні діти нічого не розуміли й зляканими очима спостерігали, сховавшись на печі. Заплакана Фрося збирала для чоловіка в дорогу пакунок їжі. Івану дозволили взяти із собою лише все необхідне. Куди забирають чоловіка, Фросі ніхто нічого не сказав. Вона й не запитувала, бо знала, що не з добра за ним прийшли в таку пізню пору. Так у ту ніч в невідомому напрямку від хати віддалялося кілька постатей, а серед них був її Іван…
На ранок молода мати з дітьми прокинулася вже як сім’я «ворога народу». По селу ходили чутки, що в цю ніч зі своїх осель було забрано багато чоловіків. Клеймо «ворог народу» заважало нормально існувати. Односельчани старалися зайвий раз не заговорити із Фросею, навіть деякі рідні почали цуратись. Кожен день був боротьбою з голодною смертю та байдужістю оточення.
«Одного разу Фрося несла жменьку зерна до млина, аби зробити борошно і хоч якось прокормити запухлих від голоду дітей. Виснажена побачила, як біля неї проїжджав на возі односельчанин. Спробувала сісти на віз, але чобіт в обличчя швидко відкинув її в багнюку». Такі жахливі моменти свідчать про утиски родичів «ворогів народу» на Заславщині, навіть на побутовому рівні. Найгірше було синам. У школі до дітей Івана був «особливий педагогічний підхід». Адже зі шкільної парти їм насаджували ідею про те, що вони мають лише одного справжнього батька – батька усіх радянських дітей, найдобрішого і всесильного – Сталіна… [Яцечко Т. Історія життя моєї прабабусі Фросі // Луцький замок. – № 10 (528). – 2006. – 9 березня. – С. 13.]
Батьки Фросі, які з часом змирилися з її вибором, старалися допомагати чим могли. Спостерігаючи за червоним терором, батько Дмитро до кінця свого життя повторював одну і ту ж фразу: «Я хочу побачити чим скінчиться увесь цей безлад»…
Далі було гірше. Почалася війна… Коли німці прийшли в село, перше, що зробили – обрали поліцаїв. Мій дідусь (син Георгій) згадував: «У селі задзвонили в дзвін, увесь люд зігнали в центр села до церкви, першими розстріляли євреїв, а українців, мов худобу, почали ділити на дві колони – гідні і негідні. До першої відбирали здорових і молодих, у другу направляли старих, калік і дітей. Почувши перші удари в дзвін, Фрося зрозуміла, що німці вже в селі, але ще більше вона розуміла, що її заберуть до Німеччини, а діти залишаться напризволяще. Тоді вона впала на коліна і почала молитися. Як провидіння в її голові сяйнула думка… Після того, через кілька хвилин з її двору вийшла старенька із трьома малими дівчатами. Це була Фрося із синами». Саме цей вчинок врятував життя її сім’ї, оскільки вони залишилися в селі Білогородка й не були вивезені до Німеччини. Не так лякали Фросю робота на німецького «бауера» і чужі краї, як сама думка, що загубить вона по далеких світах своїх дітей. Адже заприсяглася собі ще в ту ніч, коли забрали Івана, що нікому не віддасть своїх кровиночок…
За кілька років скінчилася війна. Спустошеною серед чорноземів стояла колись квітуча Білогородка. Змучені і виснажені поверталися чоловіки до своїх осель, молодь із Німеччини, але серед сірих постатей не було її Івана. З кожним днем надія на зустріч із чоловіком зменшувалася. Сини підростали, і жінка віддавала їм усю свою турботу та любов. Діти були центром її всесвіту, тільки заради них жила увесь цей час.
Перед самим Великоднем у 1951 р. Фрося побачила біля хвіртки сивого, зморшкуватого помарнілого чоловіка. Він стояв самотою, ніби вагався, чи зайти йому в двір. У руках він нервово перебирав якийсь згорток, як пізніше виявилося – печиво для своїх діток, яких знав такими, що пішки ходили під стіл. «Іван !» – промайнуло в голові. Не встигла вимовити ці слова Фрося, як була в обіймах чоловіка. Скільки чекала цього моменту. На щастя, все погане залишилося далеко в минулому. Але на відміну від дружини, сини зустріли батька холодно. На їхніх вустах було лише одне питання, яке вони задавали йому і собі тисячу разів: «Де ти був, коли ми так бідували, чому не допоміг, не захистив від чужого ока ?..» Відповіді на нього не було, до того ж сини її не намагалися почути. Батько мовчав, а по його тремтячих щоках лилися сльози. Іван був зламаний фізично і морально. Радянська влада назавжди відбила в нього бажання бути непокірним. Після довгих сімнадцяти років, які він провів в ув’язненні, Іван змінився, бо надто дорогу ціну заплатив за свої слова. Він приїхав із Соловків – островів біля Білого моря в Росії, куди був відправлений по арешті. Після повернення в рідну Білогородку Іван прожив лише рік, забравши в могилу пам’ять про ті жахливі сімнадцять років. Він про них ніколи не розповідав, хібащо дружині. Життя продовжувалося, сини одружилися, померли батьки, Фрося стала бабусею та покинула цей світ у 1966 р. Зараз її нащадки проживають не лише в селі Білогородці, а й в Україні та Бєларусі. Довгий час у родині нічого не згадували про Івана, його ніби не існувало. Зараз же, в період, коли в нашій країні панують демократичні свободи, варто згадати за тих, хто несправедливо був названий «ворогом народу» і через забаганки радянської влади був викинутий із нормального життя на стражденне виживання. Родина Горбатюків-Каленікових вірить, що подібні жахіття вже ніколи не повторяться з її іншими членами, негаразди – в минулому, а реабілітація невинних обов’язково відбудеться.
Доля Євфросинії Горбатюк та її чоловіка – це лише одна сторінка із багатостраждальної та багатотомної історії Заславщини періоду ХХ ст. А скільки ще таких білих сторінок, в яких бракує інформації ? Важко сказати на сьогодні, адже кожен із жителів Ізяславського району може розповісти свою історію, яка буде не менш важливою і цінною інформативно. У сумі ж подібні спогади становлять справжню і в деяких моментах важку та сумну історію Заславського краю.
Безумовним є те, що слід продовжувати нашу спільну роботу з пошуку історичної правди, але вже без емоцій, без поділу на фронти та табори, а в спосіб, який справді продемонструє високу культуру нашої нації, для якої немає тем заборонених, а навпаки є теми, які єднають і повчають.
Тому головним завданням ХХІ століття є відтворення цивілізованої культури ставлення до історії та пам’яти. Адже саме зараз настав час говорити про справжніх героїв і знати, кого ми втратили назавжди.