Давнє народнє житлово-господарське будівництво на Заславщині
Архип Данилюк
Протягом 70 – 80 років ХХ ст. Музей народної архітектури та побуту у Львові проводив багато наукових архітектурно-етнографічних експедицій по західньому реґіонi України з метою дослідження давніх житлових і господарських будівель, відбору окремих пам’яток до музеїв просто неба. Не залишився поза увагою й Ізяславський район. Описи окремих пам’яток я надав у своїй книзі «Волинь: пам’ятки народної архітектури» (Луцьк, 2000). Крім того, на цінніші пам’ятки виготовлені «Наукові паспорти», які зберігаються в архіві музею.
У селах Ізяславського району збереглися цікаві житлові та господарські споруди, збудовані ще в ХІХ ст. Це зрубно-каркасні будівлі, у яких житлова частина робилася «в зруб». Зруб – це чотиригранне приміщення, стіни якого складені з горизонтально вкладених соснових брусів, а сіни і комора – «в стовпи». Проміжки між ними заповнені дошками-дилями. Ця конструкція називається ще «каркасною» або «стовпово-каркасною».
Поєднання цих двох технічних вирішень слід пов’язувати з тим, що в окремих місцях було обмаль лісу, який часто по-хижацьки винищували поміщики. Крім того, кількість населення постійно зростала, а отже, відповідно, зростала й потреба у житлі.
На Волині, як і в поліському житлі, виділявся зруб власне хати, складений з дубових, соснових і липових брусів. У пляні він має форму квадрата і представляє собою кліть. Комора й сіни дильовані, а стіни, що з’єднують їх, тримаються за допомогою «ушаків» (стовпів), які використовуються для продовження стін або для з’єднання двох зрубів, наприклад, хати і сіней.
Всюди на Заславщині стіни житлової частини білили. Сіни й комору з фасадного боку залишали відкритими. Правда, в деяких місцевостях повністю забілювали сіни й комору.
Відомий польський письменник Юзеф Крашевський у повісті «Осип Бондарчук» докладно описав волинське житло: «Стіни робляться з колод різного розміру і форми, про красу тут і думати не доводиться, тесати нема з чого, а криві поліна не вдається вирівняти, тому дуже часто вони випирають зверху, а знизу утворюється невелика западина, жалюгідна перепона, яка захищає сім’ю від зимової негоди і дошкульних вітрів. Зовні й усередині хата сяк-так обмазується глиною. Оточена призьбою, яку заповнюють землею або гноєм.»
На початку ХХ ст. значне поширення дістала каркасна техніка. Між дубові стовпи, що вкопували або ставили на кутах будівлі на підвалини, закладали дилі, плахи (широкі дошки або дилі). Зовні та зсередини стіни обмазували глиною. Були відомі дві техніки обробки таких стін: «в накидку» і «через дилі».
Обробка стін «в накидку» полягає в тому, що в нерівні горбаті дошки, дилі, кругляк забивали дерев’яні кілочки. Потім усю поверхню такої стіни закидали сумішшю полови з глиною.
Більшого поширення набула техніка «через дилі». На брус або диль зверху накидали ряд вальків довжиною до 20 см (вальки – суміш соломи-мерви з глиною), угорі їх притискали брусом. Потім поверхню стіни замазували глиною і білили.
Стелю робили дерев’яну. З дощок, які вкладали «впритиск» або «врозбіжку» (ряди дощок клали на віддалі 10 – 15 см одна від одної; проміжки закривали іншими дошками). Стелю тримали на 3 – 4 поперечних або одному поздовжньому сволоку.
Дим з житлового приміщення виходить у сіни, де проти «кагли» на рівні стелі є величезний димохід («комин»), виплетений з лози і обмазаний глиною. Димоходи мають форму зрізаної піраміди і спираються на поздовжні сволоки в сінях. Зовні над димоходом ставлять невисокі двосхилі дошки, які захищають будівлю від дощу.
Дахи над хатами чотирисхилі, покриті житньою соломою.
Згідно з нашими матеріялами найдавнішим типом житла на Волині було дводільне приміщення з пляном: хата+сіни.
Найпоширенішим типом волинського житла була тридільна хата. Таке житло побутувало на всій території. Будівлі мали розміри: 12 х 5 м, 13 х 5 м, 10 х 4 м.
Поширеним варіянтом традиційного житла була хата з ванькиром. Ванькир – бічна кімната, відокремлена від великої. Слово «ванькир», можливо, походить від польського «алькеж», що означає кімнату за піччю.
Ванькир утворюється шляхом перегороджування хати піччю і грубкою. З хати до ванькира можна пройти через аркоподібний прохід, влаштований між піччю і грубкою. Найчастіше піч у хаті збудовано так, що отвір її виходить на ванькир. Тому він використовується тут як кухня.
Ванькири в хаті – типове явище для Волині. Їх можна побачити на заході – у Володимир-Волинському районі, в Кременецькому районі на Тернопільщині, в Ізяславському районі. Зразком такої пам’ятки може бути хата кінця ХІХ ст., яка зберігалася до сьогодні, в селі Мокреці. Вона має плянування хата+сіни+комора. У житловому приміщенні є ванькир. Споруда зрубної конструкції, має чотирисхилий дах під соломою.
Подібні хати ми досліджували в селах Борисові, Кам’янці, Антонівці.
У середині ХІХ ст. майже при кожній хаті на Заславщині прибудовували низенькі комори, які обмазували глиною й обсипали зовні землею: їх називали «здебками», і служили вони для зберігання взимку квашеної капусти та огірків. У бідняків часто такі комірки влаштовували в сінях. Зимою вони огрівалися від печі, яка виходила одним боком у сіни. Такі прибудови біля хат були поширені на Поліссі (назвали їх тут: «стебками», «пуклітами», «теплими коморами»).
1. Хата у селі Свириди. Світлина 1910 року.
На фото 1910 року, яке зберігається в Руському музеї (Санкт-Пєтєрбурґ), зображено хату в селі Свириди з двома житловими будівлями, розділеними сіньми. Отже, такий тип хати був тут також поширений. Це підтверджували старожили в селах Заславщини.
2. Хата у селі Мокрець.
Населення Волині віддавна займалося сільським господарством (вирощуванням зернових, утримуванням великої рогатої худоби, свиней, птиці). Усе це вимагало відповідних приміщень та окремих будівель.
Перевезені з полів снопи зернових складали в клуні, які розміщувалися удворі, завжди далі від хати, часто поряд зі спорудами, в яких тримали худобу.
3. Клуня у селі Кам’янка.
У пляні клуні складаються з токів й двох засторонків, розміщених по обидва боки від нього. Від току засторонки відділяються стінкою висотою до 1,3 м (з кількох дощок), запущених у стовпи при краях стіни, чи закріплених рейками.
Найчастіше клуні мали стовпово-дильовані конструкції. Це давало змогу між стовпи закладати різний матеріял: півкругляки, дошки, бруси різних порід дерев. Стовпи в конструкціях найчастіше дубові. Їх закопують у землю.
4. Хата у селі Борисів.
Деякі клуні, споруджені ще наприкінці ХІХ ст., мають дахи, які підтримуються сохами. Вони встановлюються усередині будинку по осі.
Сохи в конструкціях будівель виявлені в археологічних пам’ятках. Наприклад, 12 великих наземних будинків типу «довгих хат» черняхівської культури (III – IV ст.) знайдено в розкопках селі Лепесівці на Волині. В одному з них наявні сліди сох, які утримували несучий брус двосхилого даху.
Отже, волинські клуні з сохами належать до реліктових пам’яток нашої культури.
5. Хата у селі Антонівка.
До господарських будинків, які служили для утримування тварин, належать хліви. Їх зводили як окремі будинки, або у вигляді приміщень, що бльокувалися під одним дахом з клунею, рідше з хатою.
Для спорудження хлівів найчастіше використовували не настільки добірні матеріяли, ніж, наприклад, у клунях чи коморах. Хліви будували найчастіше «в стовпи», між які закладали дилі, бруси або дошки. В селі Кам’янці зберігся хлів (в бльоку з клунею), споруджений в 30-ті роки ХХ ст. У ньому стіни між стовпами заповнені брусами. Всередині хліва шви між брусами замащені глиною. Стеля з дощок, які покладені по довжині будівлі. Сволоки поперечні. У хліві двері мають два полотнища: для зими з добре припасованих дощок й літні – решітчастої конструкції. З хліва є також двері до клуні.
6. Хата у селі Кам’янка.
Худобу в хліві тримали на прив’язі біля ясел на дерев’яному настилі. Тут же в хліві були кучки для телят, свиней. Всередині хліва у підлозі був «каналець», по якому витікала гноївка до спеціяльної ями, що була у дворі. Подібний «прив’язний» спосіб утримування худоби побутував в Українських Карпатах, Прикарпатті й Поділлі.
Але на Поліссі худобу утримували в хлівах безприв’язно, в окремих відгороджених клітках («кучах»). Це давало можливість запасати велику кількість гною з перегнилої підсипки, яку селяни використовували, щоб мати більші врожаї на малородючих ділянках землі.
7. Хата у селі Кам’янка.
До важливих, історично давніших, господарських будівель у слов’ян належать різні сховища для зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Ями з такою функцією відомі з часів Київської Руси. В ямах зберігали картоплю та овочі.
Крім примітивних земляних ям, вже з давніх часів були відомі дерев’яні будівлі – комори. Цим будівлям завжди приділяли багато уваги, добирали матеріял, старалися при будівництві добре припасовувати вінці.
8. Піч у хаті початку ХІХ століття. Село Кам’янка.
Серед інших господарських споруд, які побутували на Заславщині, виділяються своїми формами курнички. Найчастіше курей утримували в хлівах. Але будували також курнички циліндричної форми з конусоподібними дошками. В основі такі споруди мають шестикутник, і завдяки плетінню лозою в горизонтальному напрямку і ліпці глиною ця гранчастість тут зникає. Й у внутрішній частині під самим дашком, горизонтально прикріплені жердини, на яких сидять кури.
9. Піч у хаті кінця ХІХ століття. Село Кам’янка.
З викладеного матеріялу бачимо, що Ізяславський район багатий на давні зразки народньої архітектури. Окремі пам’ятки ще збереглися. Тому я пропоную біля краєзнавчого музею, або десь поблизу, створити етнографічний майданчик, де відтворити селянську садибу, заповнити її побутовими, мистецькими експонатами.
Література:
Данилюк А. Волинь: пам’ятки народної архітектури. – Луцьк, 2000.
Данилюк А. Шляхами України. Етнографічний нарис. – Львів, 2004.
Левкович І. Нарис історії Волинської землі. – Вінніпег, 1953.
Щербаківський В. Українське мистецтво. – Київ, 1995.
Юрченко П. Дерев’яна архітектура України. – Київ, 1970.