Піски

Богдан-Ігор Антонич

Пустині мідне озеро й кощаві скелі,

червоні і глухі рівнини летаргії.

Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,

що грізно підіймає гриви суховіїв.

Порожня і дірява сонця шкаралуща,

що, наче скорпіон, само себе вбиває

жалом свого проміння й на червоних пущах

душа його крилата й звільнена від форми

ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,

за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,

спочине у вульканах сонних і погаслих.

Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,

тут родяться вітри, що на сто крилах згодом

стяги червоних заграв хилять понад сходом.

Кубло орлів поразки вигнаних з прараю

квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають

лілеї зір сходячих й ос грайливі перли

в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.

Піски плащем червоним на пустелі лоні

зірвалися до льоту, впали і завмерли.

І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,

до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів

підземних таємничий і далекий поклик.

Піски і зорі завирують крутежами

і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.

Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві

грудьми ста бур зідхає й попіл червонавий,

мов хмари з сірки й крейди, вдихує просохла.

На бурунах піску качаються шакали,

їх очі, мов монети божевілля, впали

у гирла куряви і у безумства ями.

Це будяться міста прадавні під пісками.

Подається за виданням: Антонич Б. І. Книга Лева. – Львів: 1936 р., с. 34.