Розділ дев'ятий
Іван Багряний
1
Не четверть віку –
тридцять літ пройшло
І тридцять зим умерло
за горами…
У юних – старість
зморщила чоло,
А у старих – й могили занесло,
Родилися нові – народжені рабами…
Зарічна й Скелька –
трудно розділить, –
Для них лише була б свята земелька
Та хрест дубовий,
І здавалося: нехай пече й щемить, –
Отак довіку будуть плакатись і жить,
І од Зарічної не піде далі Скелька.
Здавалося…
Тридцятий рік вмирав,
І тридцять перший зазирав в могилу,
Як раптом – десь у ріг
сильніш сурмач заграв
І покотились шелести,
всміхнулася гора…–
Із каторги вернувсь
«Юнак»
Данило!..
2
Багато вимерло однолітків його,
Багато ще й залишилось, і вийшли зустрічати.
Та вже не ті і зустрічали не того…
І тільки в оці в нього, як колись, вогонь,
Хоч сам постарівся без міри передчасно.
Гей, то не дзвін меча і не літаври слави!..
В сльозах товариші погорблені, сухі, –
На лицях чорних борознами зморшки ранні…
І сурмить за горою день в убранні
Печальних пастухів…
3
І оселивсь Данило
Змучений, старий…
Ігумен теж постарівся за тридцять довгих років,
Але, гай-гай. Орлом дививсь униз згори;
Він був міцний, кремезний, силою горів:
Ходив збентежений в покоях по горі,
А на околицю на всю лунали кроки.
Червоний та ополистий (пішли літа в живіт),
І ще ж він думав, сподівався зжерти
Давно жадані землі. Хитро справу вів:
По всій околиці та й корчились живі,
І чули стогін їхній мертві.
Пухка рука – несхибна і міцна;
Стискав він нею все міцніш околицю за горло,
Тоді, як друга – тиха і свята –
Хрестила паству іменем Христа,
І цілувало їх обидві братство духоборне:
Старалися…
4
Котилася лиха
Про цю обитель слава по окрузі.
Творились темні там, нечувані діла.
Та про одно і приказка у звичай увійшла:
«Не кидай, кажуть, коней в лузі…»
Хоч луг чернечий (їхні ж і вони),
Але раніш то не було такого:
Пустив шкапину… Ну, то й пом’яни.
І знають люди – бачили, куди і хто гонив:
«Забрали знову, сукини сини!»
Та не моли, і не проси, і не питай ні в кого.
До всього ще й мовчи. Бо й віри не поймуть,
Й полічать ребра на додачу канчуками.
Хочь сядь та плач. До скарг озвався б камінь,
Але… Куди піти? Ще жалітись кому?
І до цариці скаржились. А як одбили ребра одному,-
Мовчали безпорадно та розводили руками…
Отак до зол усіх та ще прилипло зло,
До гурту, кажуть, – хай везе ледачий
Сіряк мізерний. Вивезе хамло,
Адже возив, ще й не таке було…
І хто б узявся тут? Хто б розв’язав задачу?!
Сказав Данило: «Ой, не кінчиться добром –
У ребра вилізуть разом з усім ці коні!..
Ще, може, й не по нас той замах топором,
Ще, може, й не по нас ті дзвони похоронні…»
Сказав це він тоді, як знов пропав табун,
Як вивели, до всього, ще й у дядька з клуні;
Сказав спокійно, тихо, тільки брови зсунув,
Але – цих слів простих
Ніхто й довіку не забув.
5
А у ченців (мовчіть, святі, мовчіть!)
Нових «союзників» щодня приймає брама:
Цигани то,
Цигани стали любими гостями…
Дзвеніли бубни, серги й дукачі:
Вихлялися циганочки до півночі
В жагучім танку; обдаровані перснями,
Владику тішили по одній і по три…
Лилось вино і блиск циганок гожих
У танку дикому… То кралі таборів,
Оголені, з зорі і до зорі,
Немов гетери в римського вельможі,
Чинили оргії.
Шалів розпутний «князь»,
Немов султан турецький на килимах.
Старий, броватий циган залітав щодня…
Ой, недаремно талери дзвенять
І в’ється п’явкою дочка його Касіма!
Тож та красуня, як татарський кінь,
В’юнка й шалена, дика і жагуча,
Що не один заплаче, не один
Після у неї куплених годин,
Після ночей таких – після такої бучі…
6
Отак з циганами владика пас «овець».
І непогано в них виходило – такі діла роздули!
Ой, хіба ж так усі циганську ласку чули
Обскубані й обстрижені вкінець…
А у ногах Касіми слухав панотець,
Як в лоскоті й вогні
Циганські бубни гули.
І сторожила ніч його гарем,
Налитий дзвоном, танками і похіттю старого,
Захований від всіх і від самого Бога
За мури, замкнуті ретельним ключарем.
І тільки інколи скликав своїх «тузів»,
Питав, чи скоро здійсняться його хижацькі плани -
Чи скоро землі, люди і ліси чужі
Та стануть їхніми?
Скажіть, мовляв, скажіть!
Та скорше жміть, бо буде нам погано…
…Десь «стадо» чухалось обскубане вкінець,
Бо дуже добре всі циганську ласку чули,
А у ногах Касіми слухав панотець,
Як в лоскоті й вогні циганські бубни гули…
7
Обитель виросла удвоє за цей час,
Та спокою не мав по оргіях владика;
Мов чорний крук, він хмуривсь кожен раз:
«Чому не йде знаменна та пора?!»
«Коли ж він зробиться могутнім і великим?!»
Їм обіцяли дати луки і лани,
їм обіцяли хутори, діброви і долини…
«О, буде час – і виросте святиня!
І на ввесь світ засяють їх вогні!..» –
Так мріяв він, так думали «вони» –
Його поплічники, його «штабна старшина» –
Ці «ад’ютанти» в чорних клобуках:
«Вже близько час… Але вже, як посієм,
То вже й пожнем. Таж і пожнемо ми!
І у віках на всесвіт прогримить,
Сподоблене Христу, ім’я Ієремії…
Це буде всім святим святиням храм!..» –
І усміхавсь владика в брови волохаті,
Розкинувшись у кріслі (Так! Пора!),
Й кошлатив бороду. Сподоблений царям,
Він вже на всесвіт думкою
Розкинув поли мантій.
8
Данило думу думає свою…
І в нього борода під масть Ієремії,
І він так само брови заломив,
Так само таємничо на умі
Великі плани креслить та хмарніє.
Десь оселивсь під лісом, як чернець;
З дверей, мов на долоні, видно вежі й мури,
У вікна світло соняшне ясне,
А ген – наскільки поглядом сягнеш:
Млини, і Ворскла, і хатки в зажурі –
Послалися під ноги дзвонарям…
О, скільки, скільки днів печуть ці думи мізок!
І кожен з днів цих черво догоряв
Та й гас навік-віків,
А тінь манастиря
Затисла серце в брамі, в кованій залізом…
Рибалив… Полював… І жив отак один,
Але у серці приховав в людей глибоку віру.
Хоч гострий біль з’їдав вряди-годи, –
Та недаремно, ні, пригнав його сюди
Цей біль
З далекого Сибіру.
І навчений тепер за все життя своє,
(Бо недарма зарані скроні посивіли),
Він знав, що лобом муру не проб’єш,
Що тільки розум панцир проклює
І тільки мудрість неосильне пересилить.
І думав він. І ждав…
9
…А як ударить дзвін
І підуть клобуки на раду з паном Богом, –
Приймав гостей тоді у себе він:
Зіходилися люди не нові –
Зіходилось
Старе товариство до нього,
Старі звитяжці; то не бидло – козаки.
Сідали на порозі; за старим звичаєм,
Запалювали дідівські люльки
І радились, плели свої думки
Без галасу, без сліз і без одчаю…
В вечірній тиші капали слова:
Розмова тиха пройнята спокоєм.
Думки гартовані у давнішнім вогні,
А тактика засвоєна з них кожним на спині,
Як добрий досвід виучки тяжкої.
Зломивши голову, боролися колись,
Та мало їх вціліло після тої бурі…
Але і знов злетілися, і знов вони зійшлись,
Та вже на старості до розуму взялись
І так повільно радились, похмурі.
Дивились з усміхом, як на рожевім тлі
За вежами готичними співають і кадилять,
Як котиться печаль по змученій землі,
І раду радили… І знову, як колись,
За отамана, за застрільника – Данило.
Прочув хтось з них,
Що влітку генерал
Та буде об’їздить «Малорасєйські» землі,
З самого Пітера. І буцімто капрал
Великий дуже… Так отож, пора!
І так спокійно в тихих вечорах
Складали змову дивну і таємну…
Це так над урвищем,
Як посмутніє синь,
Попихкують люльки роєм біля порога.
Це так подолані колись – похмурі, як один,
Це так увечорі, коли ударить дзвін,
І підуть клобуки на раду з паном Богом.
10
Ночами ж чорними на вежі в вишині
Горіли вогники – то гасло коноводам
(Казали так) – ще й на чотири сторони.
У темінь мовчазну маячили вогні
Да-алеко – до Зінькова… До Куземинського броду.
На всі чотири вартував чернець –
Просвічував тяжкі, глухі циганські ночі
Розбійним оком. Так, мов журавлів
Вислухував на приспаній землі…
Ніхто не знав, кого шукали тії очі.
Не про пожежу, ні, поставлено його;
Мабуть, не здуру говорили люди,
Що всякий мусить там відшукувать свого
Коня украденого… Тільки й усього.
Ішли вони, мовляв, туди зусюди:
На луках зайняті і просто в повітках,
Адже цигани недарма гостюють у святині.
А хто ж ще зна про те: коли по ярмарках
Баришники в червоних «кушаках»
Летять ночами на цей світ гостинний?..
Як темна ніч, такі й оці діла,
Але недурно ходять поговори, –
Адже і панщина на коні перейшла:
Беруть коня за чинш, беруть за всі побори.
11
Взялися люди написати знов
І переслати скаргу просто до цариці.
Взялися. Написали… Не жаліли слов,
Та не жаліли і святині.
Але про одно
Забули всі – як били їх по пиці
За скарги за такі, за «волю» й за «права».
Гляди, й послали б… Та з’явивсь Данило –
Узяв
І скаргу ту на шмаття розірвав:
«Куди? Кому?! А чи вас мало били?!!» –
Протверезили всіх такі слова.
Але не стало легше ані чуть, –
Ніхто не бачив краю напасти такої.
І тільки дехто знав,
А, знаючи, мовчав,
Та гнулось Ворскло полиском меча,
Покірно кинуте під ноги хитрою рукою.
12
Лежав з Охтирки шлях по нетрищах лісів –
Такий обставлений та темний, мов печера…
Отож і дослухались хлопці все сюди –
З гори його ніхто не проглядав
Ні здавна, ні тепера…
Боялися прогавити момент.
Але даремно турбувалися, бо міст старий марудний
Давно зогнив, зруйнований ущент, –
А так, як тут, з старших ніхто не їздив ще,
То і було сполучення немудре:
Тут з милости ігумена ходив пором.
Нечасто його бачили під вербами рясними –
На березі цьому, зарослому, як гай,
Тільки тоді, коли гонив нагай
З Слобідки хури на скельчанські ниви.
А так, то просто плавали човном
Та вбрід обходили повз скелі, поуз кручі.
Отож тут не прогавиш білим днем;
Та й не було нікого ані пішки, ні конем,
І хлопців помаленьку сумнів мучив,
А час минав…