Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Розділ дев'ятий

Іван Багряний

1

Не четверть віку –

тридцять літ пройшло

І тридцять зим умерло

за горами…

У юних – старість

зморщила чоло,

А у старих – й могили занесло,

Родилися нові – народжені рабами…

Зарічна й Скелька –

трудно розділить, –

Для них лише була б свята земелька

Та хрест дубовий,

І здавалося: нехай пече й щемить, –

Отак довіку будуть плакатись і жить,

І од Зарічної не піде далі Скелька.

Здавалося…

Тридцятий рік вмирав,

І тридцять перший зазирав в могилу,

Як раптом – десь у ріг

сильніш сурмач заграв

І покотились шелести,

всміхнулася гора…–

Із каторги вернувсь

«Юнак»

Данило!..

2

Багато вимерло однолітків його,

Багато ще й залишилось, і вийшли зустрічати.

Та вже не ті і зустрічали не того…

І тільки в оці в нього, як колись, вогонь,

Хоч сам постарівся без міри передчасно.

Гей, то не дзвін меча і не літаври слави!..

В сльозах товариші погорблені, сухі, –

На лицях чорних борознами зморшки ранні…

І сурмить за горою день в убранні

Печальних пастухів…

3

І оселивсь Данило

Змучений, старий…

Ігумен теж постарівся за тридцять довгих років,

Але, гай-гай. Орлом дививсь униз згори;

Він був міцний, кремезний, силою горів:

Ходив збентежений в покоях по горі,

А на околицю на всю лунали кроки.

Червоний та ополистий (пішли літа в живіт),

І ще ж він думав, сподівався зжерти

Давно жадані землі. Хитро справу вів:

По всій околиці та й корчились живі,

І чули стогін їхній мертві.

Пухка рука – несхибна і міцна;

Стискав він нею все міцніш околицю за горло,

Тоді, як друга – тиха і свята –

Хрестила паству іменем Христа,

І цілувало їх обидві братство духоборне:

Старалися…

4

Котилася лиха

Про цю обитель слава по окрузі.

Творились темні там, нечувані діла.

Та про одно і приказка у звичай увійшла:

«Не кидай, кажуть, коней в лузі…»

Хоч луг чернечий (їхні ж і вони),

Але раніш то не було такого:

Пустив шкапину… Ну, то й пом’яни.

І знають люди – бачили, куди і хто гонив:

«Забрали знову, сукини сини!»

Та не моли, і не проси, і не питай ні в кого.

До всього ще й мовчи. Бо й віри не поймуть,

Й полічать ребра на додачу канчуками.

Хочь сядь та плач. До скарг озвався б камінь,

Але… Куди піти? Ще жалітись кому?

І до цариці скаржились. А як одбили ребра одному,-

Мовчали безпорадно та розводили руками…

Отак до зол усіх та ще прилипло зло,

До гурту, кажуть, – хай везе ледачий

Сіряк мізерний. Вивезе хамло,

Адже возив, ще й не таке було…

І хто б узявся тут? Хто б розв’язав задачу?!

Сказав Данило: «Ой, не кінчиться добром –

У ребра вилізуть разом з усім ці коні!..

Ще, може, й не по нас той замах топором,

Ще, може, й не по нас ті дзвони похоронні…»

Сказав це він тоді, як знов пропав табун,

Як вивели, до всього, ще й у дядька з клуні;

Сказав спокійно, тихо, тільки брови зсунув,

Але – цих слів простих

Ніхто й довіку не забув.

5

А у ченців (мовчіть, святі, мовчіть!)

Нових «союзників» щодня приймає брама:

Цигани то,

Цигани стали любими гостями…

Дзвеніли бубни, серги й дукачі:

Вихлялися циганочки до півночі

В жагучім танку; обдаровані перснями,

Владику тішили по одній і по три…

Лилось вино і блиск циганок гожих

У танку дикому… То кралі таборів,

Оголені, з зорі і до зорі,

Немов гетери в римського вельможі,

Чинили оргії.

Шалів розпутний «князь»,

Немов султан турецький на килимах.

Старий, броватий циган залітав щодня…

Ой, недаремно талери дзвенять

І в’ється п’явкою дочка його Касіма!

Тож та красуня, як татарський кінь,

В’юнка й шалена, дика і жагуча,

Що не один заплаче, не один

Після у неї куплених годин,

Після ночей таких – після такої бучі…

6

Отак з циганами владика пас «овець».

І непогано в них виходило – такі діла роздули!

Ой, хіба ж так усі циганську ласку чули

Обскубані й обстрижені вкінець…

А у ногах Касіми слухав панотець,

Як в лоскоті й вогні

Циганські бубни гули.

І сторожила ніч його гарем,

Налитий дзвоном, танками і похіттю старого,

Захований від всіх і від самого Бога

За мури, замкнуті ретельним ключарем.

І тільки інколи скликав своїх «тузів»,

Питав, чи скоро здійсняться його хижацькі плани -

Чи скоро землі, люди і ліси чужі

Та стануть їхніми?

Скажіть, мовляв, скажіть!

Та скорше жміть, бо буде нам погано…

…Десь «стадо» чухалось обскубане вкінець,

Бо дуже добре всі циганську ласку чули,

А у ногах Касіми слухав панотець,

Як в лоскоті й вогні циганські бубни гули…

7

Обитель виросла удвоє за цей час,

Та спокою не мав по оргіях владика;

Мов чорний крук, він хмуривсь кожен раз:

«Чому не йде знаменна та пора?!»

«Коли ж він зробиться могутнім і великим?!»

Їм обіцяли дати луки і лани,

їм обіцяли хутори, діброви і долини…

«О, буде час – і виросте святиня!

І на ввесь світ засяють їх вогні!..» –

Так мріяв він, так думали «вони» –

Його поплічники, його «штабна старшина» –

Ці «ад’ютанти» в чорних клобуках:

«Вже близько час… Але вже, як посієм,

То вже й пожнем. Таж і пожнемо ми!

І у віках на всесвіт прогримить,

Сподоблене Христу, ім’я Ієремії

Це буде всім святим святиням храм!..» –

І усміхавсь владика в брови волохаті,

Розкинувшись у кріслі (Так! Пора!),

Й кошлатив бороду. Сподоблений царям,

Він вже на всесвіт думкою

Розкинув поли мантій.

8

Данило думу думає свою…

І в нього борода під масть Ієремії,

І він так само брови заломив,

Так само таємничо на умі

Великі плани креслить та хмарніє.

Десь оселивсь під лісом, як чернець;

З дверей, мов на долоні, видно вежі й мури,

У вікна світло соняшне ясне,

А ген – наскільки поглядом сягнеш:

Млини, і Ворскла, і хатки в зажурі –

Послалися під ноги дзвонарям…

О, скільки, скільки днів печуть ці думи мізок!

І кожен з днів цих черво догоряв

Та й гас навік-віків,

А тінь манастиря

Затисла серце в брамі, в кованій залізом…

Рибалив… Полював… І жив отак один,

Але у серці приховав в людей глибоку віру.

Хоч гострий біль з’їдав вряди-годи, –

Та недаремно, ні, пригнав його сюди

Цей біль

З далекого Сибіру.

І навчений тепер за все життя своє,

(Бо недарма зарані скроні посивіли),

Він знав, що лобом муру не проб’єш,

Що тільки розум панцир проклює

І тільки мудрість неосильне пересилить.

І думав він. І ждав…

9

…А як ударить дзвін

І підуть клобуки на раду з паном Богом, –

Приймав гостей тоді у себе він:

Зіходилися люди не нові –

Зіходилось

Старе товариство до нього,

Старі звитяжці; то не бидло – козаки.

Сідали на порозі; за старим звичаєм,

Запалювали дідівські люльки

І радились, плели свої думки

Без галасу, без сліз і без одчаю…

В вечірній тиші капали слова:

Розмова тиха пройнята спокоєм.

Думки гартовані у давнішнім вогні,

А тактика засвоєна з них кожним на спині,

Як добрий досвід виучки тяжкої.

Зломивши голову, боролися колись,

Та мало їх вціліло після тої бурі…

Але і знов злетілися, і знов вони зійшлись,

Та вже на старості до розуму взялись

І так повільно радились, похмурі.

Дивились з усміхом, як на рожевім тлі

За вежами готичними співають і кадилять,

Як котиться печаль по змученій землі,

І раду радили… І знову, як колись,

За отамана, за застрільника – Данило.

Прочув хтось з них,

Що влітку генерал

Та буде об’їздить «Малорасєйські» землі,

З самого Пітера. І буцімто капрал

Великий дуже… Так отож, пора!

І так спокійно в тихих вечорах

Складали змову дивну і таємну…

Це так над урвищем,

Як посмутніє синь,

Попихкують люльки роєм біля порога.

Це так подолані колись – похмурі, як один,

Це так увечорі, коли ударить дзвін,

І підуть клобуки на раду з паном Богом.

10

Ночами ж чорними на вежі в вишині

Горіли вогники – то гасло коноводам

(Казали так) – ще й на чотири сторони.

У темінь мовчазну маячили вогні

Да-алеко – до Зінькова… До Куземинського броду.

На всі чотири вартував чернець –

Просвічував тяжкі, глухі циганські ночі

Розбійним оком. Так, мов журавлів

Вислухував на приспаній землі…

Ніхто не знав, кого шукали тії очі.

Не про пожежу, ні, поставлено його;

Мабуть, не здуру говорили люди,

Що всякий мусить там відшукувать свого

Коня украденого… Тільки й усього.

Ішли вони, мовляв, туди зусюди:

На луках зайняті і просто в повітках,

Адже цигани недарма гостюють у святині.

А хто ж ще зна про те: коли по ярмарках

Баришники в червоних «кушаках»

Летять ночами на цей світ гостинний?..

Як темна ніч, такі й оці діла,

Але недурно ходять поговори, –

Адже і панщина на коні перейшла:

Беруть коня за чинш, беруть за всі побори.

11

Взялися люди написати знов

І переслати скаргу просто до цариці.

Взялися. Написали… Не жаліли слов,

Та не жаліли і святині.

Але про одно

Забули всі – як били їх по пиці

За скарги за такі, за «волю» й за «права».

Гляди, й послали б… Та з’явивсь Данило –

Узяв

І скаргу ту на шмаття розірвав:

«Куди? Кому?! А чи вас мало били?!!» –

Протверезили всіх такі слова.

Але не стало легше ані чуть, –

Ніхто не бачив краю напасти такої.

І тільки дехто знав,

А, знаючи, мовчав,

Та гнулось Ворскло полиском меча,

Покірно кинуте під ноги хитрою рукою.

12

Лежав з Охтирки шлях по нетрищах лісів –

Такий обставлений та темний, мов печера…

Отож і дослухались хлопці все сюди –

З гори його ніхто не проглядав

Ні здавна, ні тепера…

Боялися прогавити момент.

Але даремно турбувалися, бо міст старий марудний

Давно зогнив, зруйнований ущент, –

А так, як тут, з старших ніхто не їздив ще,

То і було сполучення немудре:

Тут з милости ігумена ходив пором.

Нечасто його бачили під вербами рясними –

На березі цьому, зарослому, як гай,

Тільки тоді, коли гонив нагай

З Слобідки хури на скельчанські ниви.

А так, то просто плавали човном

Та вбрід обходили повз скелі, поуз кручі.

Отож тут не прогавиш білим днем;

Та й не було нікого ані пішки, ні конем,

І хлопців помаленьку сумнів мучив,

А час минав…