Фарис
Левко Боровиковський
(З Міцкевича)
Як човен веселий, відчаливши в море,
По синім кришталі за вітром летить
І веслами воду і пінить, і оре,
Лебежою шиєю в хвилях шумить, –
Так дикий арап, поводи відпустивши
Коню вороному, в пустиню біжить.
Кінь шибкий, копита в піску потопивши,
Як криця гаряча в воді, клекотить.
Вже кінь мій по морю сухому ниря
І хвилю піщану грудьми розтина.
Дальше – глибше, дальше – глибше,
Вгору курява вихрить;
Дальше – вище, дальше – вище,
Понад пиллю кінь летить.
Мій кінь вороний так, як хмара, літає,
І лисина в лобі – як з місяця ріг,
І шовкова грива по вітрові має,
Кругом блискавки розкидає з-під ніг.
Мчи, літавче білоногий!
Ліс і гори – пріч з дороги!
Дарма мене пальма в полі
Жде з шишками й холодком –
Утікаю я поволі –
Пальма скрилася з стидом
І в повітрі утонула,
І шелестом листя з гінця усміхнулась.
Там скали – понура сторожа пустинь –
Піддержують неба кінці головою!
І дражнять, що гупа копитами кінь,
І сваряться слідом за мною:
– О невіглас! – де він гонить!
Там від сонця весь скипить;
Де пісками кінь летить –
Голови там не приклонить
Під шатер серед пустинь –
Небо там шатер один.
Тілько скали там ночують,
Тілько звізди там кочують.
Вітер свару розімчав;
Я присвиснув – кінь помчав.
Глядь назад – понурі скали
Всі від мене повтікали:
Довгим рядом в степ біжать…
Слизли – сліду їх не знать.
Грак, почувши, що сваряться гори, гадає,
Що в пустині коня й бедуїна піймає,
І, розправивши крила, погнався гінцем –
Тричі голову чорним обвів обручем:
– Чую, – кракнув, – запах трупій,
Сам ти глупий, кінь твій глупий:
Хоч найти в пісках дороги?
Хоче паші білоногий? –
Лишня праця; хто зайшов –
Не виходить відціль знов.
Сим шляхом вітри блукають,
Слід пісками замітають.
Трав лука ся не несе –
Ся лука гадюк пасе.
Тілько трупи тут ночують,
Тут тілько граки кочують.
І, крачачи, когті на мене справляв;
З граком ми зіглянулись око на око.
Хто ж злякавсь? – Грак злякавсь і порвався високо.
Я хотів накарать, і майдан напинавсь,
І очима грака я слідив за собою –
Грак мій чорною плямкою в вітрі повис:
Показавсь горобцем… і жуком… і бджолою,
А далі в повітрі цілком розтопивсь.
Мчи, літавче білоногий!
Скали і граки – з дороги!
Я оглянувсь – аж з заходу хмара летить
На крилах широких по синьому склепу:
В небі хмара гінцем так хотіла прослить,
Як літав вороним я по степу, –
І зависла надо мною,
З вітром свиснула враждою:
– О невіглас! Там тобі
Спека груди всі розтопить;
Дощик з хмари не окропить
Куряви на голові.
Джерело в піску степовім
Не озветься срібним словом.
Росту там – к землі не зсяде –
Вльот голодний вітер краде.
Дармо, дармо лякає; я мчусь по пісках;
Хмара, мов занудившись, по небу слоняє,
Нижче голову склоняє
І застряла на горах.
А ще раз як хмару очима я скинув –
Її за всім небом позаду покинув;
Що в серці ховала – я бачив в очах:
Обімліла, зчервоніла
І від злості поблідніла,
А далі зчорніла, як труп, і сховалась в горах.
Мчи, літавче білоногий!
Грак і хмари – пріч з дороги!
Око небо обвело;
Я оглянувсь коло себе:
Ні в пустині, ні на небі
Вже нікого не було. .
Мертвий степ – і світ настав –
Людських ніг не цілував.
Все там сном мертвецьким спить,
Як звіряк ватага дика
Не боїться, не біжить,
Вперше вздрівши чоловіка.
Мій боже! Тут я вже не перший! В пісках
Чи люди, чи відьми в степу бовваніють?
Чи бродять, чи добичі ждуть там в горах?
Їздці всі як сніг, і їх коні біліють!
Прибіг – всі ні з місця; гукнув – всі мовчать! То кістки
Стародавня каравана
Вітром з пісків вигрібана.
На шкелетах верблюжих – з людей маслаки:
В ями, де лежали очі,
В голі щоки, між кісток,
Буйний вітер піски точить…
І ворожить той пісок:
«Бедуїне ошуканий!
Де летиш – там гурагани!» –
«Не боюсь!» – Кінь мчиться вскок.
Мчи, літавче білоногий!
Відьми, гураган – з дороги!
Гураган, старший брат з африканських вихрів,
Серед степу гуля, серед жовтих пісків.
Мене зуздрів здалека – і став оглядати,
Вертячися на місці, собі зашумів:
«Що за вихор летить?.. З моїх менших братів,
Мабуть, вирвавсь, нікчемний, пісок розмітати…
Як посмів він моє дідівське розсипати?»
Заревів – і до мене горою порвавсь,
Зблід, посинів, що я не втікав, не злякавсь;
Землю рив, пісок сипучий,
Всю Арапію ізмучив
І, як грип-птах, мене з вороного зірвав:
Віддихом огнистим палить,
Крилами куряву валить,
Кида вверх, об землю б’є,
Крутить, рве, пісок шпує.
Вирвавсь я – борюся сміло,
Рву, клочком пісок несу,
Роздираю його тіло
І зубами мну, гризу.
Гураган з моїх рук хотів в небо втекти,
Та не вирвавсь: в півтіла зірвавсь і рунув,
І піщаним дощем мене зверху облив,
Але ліг біля ніг моїх валом – і лунув.
Віддихнув я! На звізди тоді поглядів.
І все небо якраз золотими очима
Зріло все на бедуїна,
Бо пріч мене ніхто на землі там не жив.
Як-то любо поволі дихнути грудьми!
Віддихнув я так широко,
Що повітря в Арбістані
Ледве на віддишку стане.
Як-то любо поглянуть очима всіми!
Розпістерлось моє око
Так далеко, так широко,
Що більш світа засяга,
Ніж – як небо заляга.
Як-то любо розкинуться серед степів! –
Я розкинувсь тілом і руки розняв,
І, здається, світ з Сходу на Захід обняв:
Моя думка в повітрі літає і рветься
Вище, вище і вище – аж в небо несеться.
Як бджола топить з жалом кінець животів,
Так я з думкою й душу у небо втопив.
Июля 1829 с. Милюшки
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1830, №3 (лютий), с. 177 – 183, за підписом: «Л. Боровиковского». У кінці тексту зазначено дату і місце написання: «Июля 1829, с. Милюшки».
Публікація супроводжується просторою приміткою автора:
«Размер:
0/0/ – 000 – 00 – 00 – /0/ и пр.
– 0 – 0 – 0 – 0/0/ и пр.
Этот размер более приближается к подлиннику… и, может быть, только этот размер… Что ж делать? Мицкевич неподражаем – тем более на ограниченном наречии Малороссии. Соч.».
До двох місць у тексті подано авторські пояснення. До рядка: «Піддержують неба кінці головою…» – «В подлиннике этот стишок: «Dzika na Beduina poglądają twarzą…» Соч.». І до рядка «Тричі голову чорним обвів обручем…» – «Ближче: «Тричі голову чорним окинув вінцем.» Соч.».
У «Реестре…» «Фарис» стоїть під номером 74 (рубрика «Разные пьесы»).
Перекладаючи «Фариса» Міцкевича, Боровиковський зумів зберегти і досить точно передати його яскраво виражену романтичну тональність. Проте відносна бідність лексичних прийомів тогочасної української поезії змусила його шукати нових виражальних засобів, що не завжди вдавалось. Саме цим зумовлена наявність у перекладі ряду русизмів («прослыть», «враждою»), важких для вимови і малозрозумілих виразів («Кочком пісок несу…», «Як бджола топить з жалом кінець животів…»), а також деякого спрощення в передачі окремих образів.
Подається за першодруком.
Як пояснив Олександр Галенко, арабське слово фарис означає кіннотник, вершник (19.02.2018 р.).
Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 47 – 51.