Маруся

Левко Боровиковський

(Балада)

Звечора під Новий год

Дівчата гадали:

Вибігали в огород,

В вікна підслухали;

З тіста бгали шишечки;

Оливо топили;

Слухали собак; в пустки

Опівніч вихрили;

Віск топили на жарку

І з водою в черепку

Долю виливали;

Бігали на шлях вони;

З приказками в комини

Суджених питали.

Темно. Місяць над ліском

В хмари завернувся…

Пригорнувшись, під вікном

Рюмала Маруся.

«Ти ж, сестрице, ти чого

З нами не гадаєш?

Під віконечком кого,

Відкіль виглядаєш?..

Встань, голубко, не журись,

Вийди з хати – подивись,

Де каганчик світить –

Відтіль буде милий твій…

Під віконечком постій –

Слухай, хто одвітить…»

«Ох, сестриці, як мені

З вами ворожити:

В дальній милий стороні,

Як без його жити!

Год минув – а все не чуть,

Де, чи жив мій милий?

Дні, неділеньки пливуть –

Світ гіркий, остилий!

Слова, вісточки нема;

А без любого сама

Горе я горюю!

Де ж мені його найти,

Що робить, куди піти,

Де я помандрую?»

В хаті каганець блищить;

Жар під піччю тліє;

Повна мисочка стоїть –

Віск Маруся гріє.

Ну, Марусю, загадай,

Віск на воду вилий;

Що там віллється – пізнай,

Як живе твій милий;

Чи живе він, чи мертвець…

Чи з тобою під вінець

Піде з старостами:

Зв’яжуть руки рушником,

Коло столика кругом

Обведуть з свічками…

Віск шкварчить – а в серці тьох!

К печі підбігає,

Ухватила черепок –

В воду виливає…

Тихо в хаті; під кутком

Раз цвіркун цвірінькнув;

Північ: тричі під вікном

Півень кукурікнув;

А Марусенька дрожить:

Страшно, страшно ворожить,

Труситься небога;

Слуха – мов що в хату йде,

Мов балака, мов гуде…

Рипнуло в порога…

Що ж Маруся? – На воді

Плитка воску плава,

І дівчинонька тоді

На ній прочитала:

Домовина, хрест, свічки,

Заступ, дві лопати,

Пояс, яма, рушники,

Мари, склеп дощатий..,

«Горе! – милий мій мертвець!»

Загасила каганець –

Дівка лихо чує…

Сіла бідна у вікна,

Серце б’ється, серце зна,

Серце щось віщує…

Цс! – Під хатою скриплять

Санки на причілку:

В двір, бояри гомонять –

Їдуть сватать дівку.

Тихо дверчики скриплять,

Молодий уходить:

«Піп нас жде, свічки горять

(Дівчині говорить),

В церкві вже ревуть дяки,

Ждуть світилки, ждуть дружки,

Ждуть хустки весільні».

За вгородом санки ждуть,

Коні-змії з серця рвуть

Поводи ремінні.

Сіли в санки: коні, мчать,

Аж, іскрять ногами,

Полозочки аж шумлять,

Сніг летить клочками;

Ззаду так як дим курить,

Степ кругом синіє;

Місяць із-за хмар блищить –

Тілько-тілько мріє.

Серце в дівчини дрожить:

«Що ж мій молодий мовчить?

Забалакай, милий!»

Ні півслова, все мовчить

І насупившись сидить,

Так, як глина, білий.

Коні по полю летять;

З поля вітер віє;

А навітшиб – гін за п’ять –

Церква бовваніє;

Двері вихор відхилив:

Люди в церкві; тліють

Ставники і від кадил

Тілько-тілько мріють.

Серед церкви чорний гріб

І над ним співає піп:

«Буде вічна пам’ять!»

Гірше дівчина дрожить;

Коні мимо; все мовчить

Блідний милий в санях.

Завірюха піднялась:

Рветься сніг клочками;

Чорний ворон раз у раз

Кряче над санками:

Чорний ворон не добро

Дівчині віщує!

Лихо в душу залягло,

Лихо серце чує.

На полі огонь блищить:

Між заметами стоїть

Хутірок чималий.

Коні швидше понесли,

Дим ногами підняли –

К хутору примчали.

Прилетіли до дверей,

Зупинились, стали:

Коні, санки, молодий,

Як у воду впали!

Сипле сніг, як з рукава;

Крутить завірюха;

В полі вітер завива,

Надуває фуга…

Їй вернуться? – Шлях пропав!

От каганчик заблищав –

І, перехрестившись,

Двері тихо відвела,

Поподумала, ввійшла,

Богу помолившись.

Що ж найшла? – Мертвець лежить:

В головах у тіла

Свічка воскова горить –

Дівка обімліла!

Перед мертвим на столі

Образ – божа мати…

Страшно в хаті буть самій,

Страшно кидать хати!

В полі вітер все свистить…

Дівка блідная стоїть –

Богу помолилась.

Страшно підійти к столу:

Перед припічком в углу

Тихо прислонилась.

Вітер стихнув, все мовчить;

Буря утихає;

Свічка тілько що блищить,

Свічка догоряє.

Темно в полі; в хутірку

Змовкло, заніміло;

Сумно в хаті., цс!., в кутку

Щось залопотіло, –

Мовби вітер зашумів, –

Глядь – із покуття злетів

Голубок біленький,

Крилечками замахав,

Дівчині на груди пав,

Пригорнувсь легенько.

Змовкло вп’ять усе кругом…

Блідная Маруся

Глядь – під білим полотном

Мертвий повернувся…

Впало полотно, мертвець

(Твар – темніша ночі)

Звівся: на лобі вінець,

Відімкнулись очі…

Хоче ноги розвести,

Хоче мертвий розплести

Руки омертвілі.

А Марусенька? – Дрожить,

Лихо близьке, а не спить

Голубок біленький.

Стрепенувся, розвернув

Крилечка легенько,

К мертвому на стіл порхнув –

Сів на нім тихенько,

Застогнав, заскреготав

Білими зубами,

На Марусю загарчав

Тихими словами.

Знову мертвий побліднів,

З столу голуб ізлетів –

Дівка пригляділась:

Хто ж? – «О боже мій святий!;

То Марусин молодий…

«Ох!» – і пробудилась.

Де ж? – На лаві у вікна,

В хаті, де гадала,

Де, задумавшись; вона

Вчора задрімала.

День сіріє; за ліском

Жовтий місяць зникнув;

Тричі, ранній, під вікном

Півень кукурікнув,

А Маруся не встає –

Їй покою не дає

Сон: щось серце чує…

«Охочого ж то ждать мені:

Жив мій милий чи в землі,

Що мій сон віщує?»

Так, як вкопана, сидить,

Під вікном небога

І в кватирочку глядить

В поле, де дорога;

Скрізь сідий туман наліг

На широке поле;

А в садочку іній ліг

На дерев’я голе…

Коні через мерзлий сніг

Санки мчать; з-під кінських ніг

Дим піднявся білий;

Їдуть, їдуть до воріт;

В санках парубок сидить –

Хто? – Марусин милий!

Що ж, Марусенько, твій сон?

Суджений з тобою!

Із далеких він сторон

З серцем і любов’ю

До дівчини прилетів –

Піп вас обвінчає;

Вибирайте старостів,

Хай музика грає.

Русу косу розплітай,

Хусточки заготовляй, –

Під вінець ідіте!

Заготовте рушники, –

Заспівають вам дяки

В церкві «многа літа!»

4 – 6 февр. 1829

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1829, № 6 (березень), с. 117 – 127. Твір підписаний криптонімом: «В ***». У кінці зазначено дату написання: «4 – 6 февр. 1829».

Публікація супроводжується редакційною приміткою такого змісту:

«Маруся, т. е. Марья. Это есть подражание или лучше – перевод Жуковского «Светланы»: ежели в нем «очень мало складу», «то приношу в извинение бедность полузабытого наречия моей родины», – говорит скромный переводчик; а мы прибавим, что его «Маруся» доставит многим читателям нашим удовольствие, как некогда «Твардовский» г-на Г-А-о [Гулака-Артемовського. – М. Г.]. Сие прекрасное подражание известной пиесе Мицкевича было напечатано сперва в «Вестнике Европы» (1827, № 6), потом не замедлило явиться в «Славянине», а вслед за тем и в одном из варшавских журналов.

Успеха подобного желаем и малороссийской сопернице «Светланы» Изд.».

Авторство Боровиковського підтверджується на підставі «Реестра…», де «Маруся» стоїть під номером 11 (рубрика «Баллады»).

«Маруся» є переспівом відомої балади В. А. Жуковського «Светлана». Відхід від оригіналу помітний у сценах гадання, описах пейзажу яким Боровиковський надає українського колориту (особливо перші 80 рядків). Зовсім відсутнє в «Марусі» і дидактичне закінчення «Светланы» (28 останніх рядків).

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 41 – 46.