12. Помста зраднику
Андрій Чайковський
Приготування до оборони тривали до самого вечора. Щоб усе відбувалося непомітно, кілька теслярів стукали сокирами, оправляючи дерево. Аж над самим вечором усе замовкло, і люди пішли вечеряти. Кожний був приготовлений, що треба буде цілу ніч не спати, а може, не одному судилося завтра не бачити вже світу. Але всі були веселі й бадьорі. Раділи з того, що дадуть орді доброго прочухана, а Недоїдкові добре відомстять за свої турботи про нього та за його зраду, якою відплатив їм за те, що хліба не жаліли йому та до громади за свого прийняли. Вже смеркало, як Книш повернувся з татарами. Він знав, що Осман утік, та чорт його бери! Без одного татарина громада не пропаде.
– Ідіть, люди, спати, – сказав до татар, – бо вдосвіта – знову до роботи.
Татари обернулись і пішли під своє шатро.
– Чому Осман не вернувся? – говорили між собою.
– Прийде з усіма.
Цим вони і заспокоїлися. В селі почав стихати гамір, здавалося, що всі люди поснули по праці. Стало тихо, мов у могилі.
Аж десь близько опівночі за валами села почувся тихий гомін, а опісля тричі закричав пугач. У кожного живіше забило серце, кожний хрестився і шептав молитву. Тепер мало настати щось страшне – боротьба на життя і смерть.
На той знак повиходили татари зі свого шатра. Розділились на два гуртки і подались до обох воріт, шукаючи в пітьмі сторожу. Та ті лише ждали на них. З ножами в руці кинулися на чорні постаті. На одного йшли два або й три. Не було часу й крикнути. Тепер відсунулись засуви, і важкі ворота відчинились навстіж. В селі почувся голос сови. Тут уже стояв татарин Максим. За валами почувся рух. Максим кликав їх по-татарськи. У ворота почали в’їжджати татари.
Попереду їхав потурнак Недоїдок. Йому показував дорогу Максим, узявши коня за поводи. Повів його аж у другий кінець майдану, а за ним пливла густа татарська юрба. Як проїхав останній татарин, ворота відразу зачинились. Тепер від воріт закричав пугач, і в ту ж мить загорілись бочки зі смолою жовто-бурим полум’ям. Потурнак наказав злазити з коней, але в ту саму мить почув на шиї петлю. Його звалив Максим з коня. Та поки харциз отямився, Максим його схопив поперед себе, потаскав, мов барана, до найближчої повітки і тут міцно зв’язав йому руки і ноги.
– Хотів ти мені віку вкоротити, собако, та я тобі відплатив.
А тим часом, як бочки добре розгорілися, як татари позлазили вже з коней, з усіх сторін почувся пронизливий свист у пальці, на татар посипався град стріл і гострого каміння, почулись рушничні постріли. Татари кричали: «Зрада, зрада, Ібрагім нас зрадив!» Вони хотіли оборонятися, та не бачили ворога. Стрілянина не вгавала. Поранені коні почали іржати і гнались по майдану, мов скажені, розбиваючи татар.
Татари кинулись до воріт, але тут почали їх колоти списами та бити бердишами і колами. До котрої б хати не наблизились, із темних вікон сипались на них стріли. З-поза загород між хатами відбивалися списами та колами, рубали сокирами, кидали на них каменюками. Все, що жило, стало до оборони села. Ворог не знайшов кутка, де б можна було сховатися. Дехто скочив у зруб церкви, бо там ще було найбезпечніше від стріл і від наляканих коней.
Ціле страшне побоїще щораз більше освічувало полум’я палаючих бочок. Так тривало до ранньої зорі. Люди повиходили зі схованок і аж задерев’яніли, побачивши, стільки трупів кінських і татарських. Хтось заглянув у зруб церкви і побачив гурток татар. Цим також не було пощади.
А за той увесь час Максим сидів у клуні і пильнував зв’язаного Ібрагіма Недоїдка. Той уже зовсім очуняв і прислухався до криків на майдані. Як почув, що його називають зрадником, то аж задрижав.
– Слухай, Мустафо, я знаю, чия це робота. Знаю, що мені не вийти звідси живим, що мене дожидають страшні муки. Я в тебе одного прошу. Заклинаю тебе на аллаха або, коли хочеш, на хреста, скажи мені: звідкіля уходники дізналися про цей напад?
– Чому тобі не сказати? Тарас підслухав твою розмову з татарами, а потім підслухав і я.
– Тарас не міг підслухати, бо ми говорили по-татарськи.
– Він навчився вже татарської мови від мене.
– Проклін на тебе!
– Ну, ну, я цього не боюся, проклинай мене, скільки хочеш.
– Ні, не буду, але ще одного буду я в тебе просити. Візьми ніж і заріж мене, хай я не йду на муки.
– Цього вже не буде. Легка смерть була б для тебе. Побачиш, що уходники для зрадника вигадають… Коли тебе кіньми не розірвуть, то настромлять на кіл.
– Щоб тебе спалив вогонь гегенни, щоб ти магометового неба не побачив!
– Спасибі тобі. Але я до цього неба не спішу. Мені ліпше подобається християнське небо, в якому ти певно не будеш.
– Чого ти на мене так заповзявся?
– Бо ти хотів мені віку вкоротити, я сам чув, як ти нахвалявся перед татарами.
Ібрагім закляв сердито і напружив усі сили, щоб порвати пута, та не подужав.
– Лежи тихо, собако, а то ще ланцюгом зв’яжу.
Тепер Ібрагім ані не поворухнувся.
Надворі розвиднілось. Уходники перев’язували свої незначні рани. Не було ні одного вбитого.
– А чи заощадили хоч одного татарина? – питав Журавель. – Нам треба свідка, зараз судитимемо потурнака за зраду. Гей, Максиме, озвись!
На порозі повітки показався Максим.
– Чи прийдеш сюди, отамане, чи принести тобі туди Ібрагіма Недоїдка? Він живий і такий радий, що танцював би, коли б не був зв’язаний.
– Давай його сюди, він потанцює поміж нами!
Максим завернув у повітку, а за хвилину виніс на плечах, мов барана, зв’язаного Недоїдка і тут бебехнув ним перед старшиною.
– Гарно ти нам відплатився за хліб-сіль, – сказав старий Кіндрат Муха, хитаючи головою. – Диявол заволодів твоїм серцем.
– Шкода, діду, слів, – говорив Журавель. – Він уже певно не виправиться. Ми зараз його судитимемо.
– Ні, діти, так годі! Ми спершу зробімо лад на майдані, серед такого страхіття годі думки зібрати.
– Нащо нам суду? – каже один уходник. – Ось ми зараз убиймо його каменюками та виволочимо стерво за ворота вовкам на жир.
– Так не можна, – каже Журавель. – Такої смерті йому замало буде. Але батько Муха добре каже, щоб спершу це падло прибрати. Недоїдка поки що де-небудь сховайте. А тепер до праці. Там за валом викопайте велику яму.
– Шкода роботи! – кричали уходники. – Досить буде виволокти все за вал або до лісу вовкам та й гайворонам на жир.
– Говорите, мов діти, – обізвався Кіндрат. – 3 того настане такий сморід, що ми подушимось, та ще яка пошесть від того прокинеться. Заступи нас, господи! Та ще нащо нам заманювати сюди вовків. Поїдять трупів, та опісля на нашу худобу кидатимуться.
Зараз вийшло кілька десятків людей з заступами копати ями. Одні здирали шкуру з убитих коней, інші вивозили трупи на возах. Ця робота протяглась геть пополудні, поки вичистили майдан. Окривавлене каміння позбирали діти. Може, ще колись воно здасться, а в степу знайти камінь трудно.
Зараз пополудні Кіндрат Муха скликав суд над Недоїдком. Привели кількох поранених татар, прикликали і татарина Максима, Тараса і Трохима.
– Давайте сюди Недоїдка, – каже Муха.
Пішло кілька людей до повітки, де був замкнений Недоїдок, та зараз звідти почувся крик. По Недоїдку і місце застигло. Він встиг розв’язати собі руки і ноги і втік через стріху. Усі аж охнули. Найбільше лютував Максим.
– Я таки його знайду, хіба би крізь землю провалився. – Він узяв аркан і ніж і шукав коня.
– Я йду з тобою теж, – каже Тарас, – бо і я не хочу, щоб він звідсіля вийшов живим. Він тепер хотів би помститись нам і привів би на нас таку орду, що не встоїмо.
– І я йду, – сказав Трохим.
– А я ще візьму такого товариша, без якого ми нічого не знайшли б, – Тарас свиснув, і зараз прибіг Гривко.
– Ходи, мій добрий Гривку, я тобі щось покажу.
Тарас пішов з Гривком до повітки, де лежав в’язень, і дав йому обнюхати мотуз, котрим Недоїдок був зв’язаний. Пес загавкав радісно, побігав по повітці і обнюхав стіну, дивлячись на діру у стрісі. Його викликав Тарас на другий бік, пес знайшов слід і відразу побіг до валу. Але через частокіл не міг перескочити і знову почав гавкати. Тарас провів його через ворота на те саме місце. Пес знову знайшов слід, перейшов рів і погнався просто до лісу.
– В лісі буде тяжче піймати, – сказав Максим, – але Гривко поможе.
Вони посідали на коні і помчали. Їхати треба було далеко, але тому, хто втікає, нічого далекого нема. Недоїдок, очевидно, був уже в лісі. Гривко гнався попереду, весело гавкаючи. Він усе оглядався, наче просив їх поспішати.
– Та ми не взяли ні одної рушниці, – спохватився Максим. – Ібрагім не дасть узяти себе живим, його треба вбити на місці.
Як зайшли в ліс, то Гривко все бігав довкола розлогого дуба, почав завзято гавкотіти, відтак підвів голову вгору і спинався лапами на дерево.
– Певно, звіра почув, – сказав Максим.
– Він тепер за звіром нюхати не буде, побачиш.
Вони всі три подивились угору, і Максим перший помітив між галуззям схованого чоловіка. Це був Недоїдок. Максим, побачивши його, закляв сердито і крикнув по-татарськи:
– Ібрагіме, прийшла твоя остання година, пошлю тебе у гегенну і к шейтану, так як ти на моє життя зазіхав.
- Ану підлізь до мене, – гукнув Недоїдок, – то я тобі зроблю те, що обіцяв.
Він так страшно засміявся, наче чорт, аж відголос по лісі пішов.
Максим дуже розізлився і хотів лізти з ножем на дерево. Тарас і Трохим його зупинили.
– Ви тут пильнуйте, – сказав Трохим, – а я скочу до села і прикличу людей. Ми його таки живого піймаємо.
Трохим пішов до коней, а Максим з Тарасом присіли під дубом. Гривко стежив за Недоїдком і гавкав. Спершу було спокійно. Ібрагім не рухався. Аж раптом заворушилось галуззя. Пес загавкав дуже. Максим і Тарас поглянули вгору. Недоїдок просувався по грубій дубовій гілляці до її кінця, де вона сходилася з гіллякою сусіднього дуба. Йому вдалося перелізти на друге дерево. Він так пересувався далі. Розгойдувався на одній гілляці і чіплявся за другу.
– Нічого тобі не поможе, – говорив Максим, – підемо за тобою слідом.
Але Недоїдок на них не зважав і пробирався з великою наполегливістю з дерева на дерево. Він уже збирався перейти п’яте дерево, як сталося щось неждане: гілляка, якої він тепер учепився, затріщала і зламалася, і він упав на землю з висоти п’ятнадцять сажнів. До нього миттю прискочив Гривко, ще поки Максим з Тарасом встигли прибігти, і почав його завзято шарпати. Ібрагім не міг поворухнутись і важко стогнав. В ту хвилину затупотіли коні, приїхали уходники з мотузами й рушницями. Позлазили з коней і йшли на голос собаки. Журавель сказав:
– Змайструйте ноші з ліщини, ми таки завеземо його до села, і кара його не мине.
Сплели ноші. Їх треба було прив’язати до двох коней. Та коли приступили до Недоїдка, він уже не жив. Виявилося, що в нього був переламаний хребет і розбита голова: під ним стирчав з землі грубий пень.
– Собаці собача смерть! – гукнув Журавель і плюнув на нього з огидою. – А суд засудив його посадити на кіл!
– Тепер з нього вовки матимуть вечерю. Залишімо його тут і вертаймося. Скоро вже і смеркне.
Уходники залишили труп на місці і вернулися додому.
По тій пригоді, про яку люди довго балакали, жилось уходникам спокійно. Ті, що особливо відзначились у перемозі над татарами, були у великій пошані.
Максима вважали всі за свого чоловіка, і вдова Настя не відмовлялась вийти за нього заміж. Тараса та Трохима люди любили. Навіть Гривка так усі полюбили, що кожний, хто його лише здибав, гладив по голові і частував тим, що знайшов у кишені.
Старшина вирішила вже тої осені добудувати церкву і попівство, привезти з Канева все, що для церкви було треба, а також умовленого вже панотця з дружиною.
А Тарас усе роздумував, як би село укріпити перед ворожими набігами. Він ходив до Журавля та все йому пропонував, що треба було б зробити.
– Хоч би навіть, батьку отамане, довелося ще одну зиму тулитися в тісній хаті, то якось перемучимось, але коли орда застукає нас незабезпеченими, то вся наша праця пропаде!
– Я це, сину, добре розумію, робимо що можемо, та вже й рук не вистачає до праці, ти подумай.
– Та ти подумай, батьку: у нас є вали з частоколом і ровами, а придивись до них ближче, – чи вони нас справді охороняють?
– Нема такого валу чи частоколу, через котрі не міг би ворог перелізти.
– Як – його зупинити не можна?
– То, на твою думку, і рів, і вал, і частокіл ні до чого? Шкода було стільки праці! – сказав Журавель з докором.
– Я цього не кажу, та як уже стало на юшку, то стане і на петрушку. Поставили ми частокіл, з таким трудом копали рів і вал, то треба його забезпечити. Ми його обставимо людьми, то кожний боронитиме місце, де його поставили, а як не буде стільки людей, щоб усі місця обставити, то у прогалини влізе ворог безпечно, і нікому буде його здержати.
– Як же ти думаєш? Бо я не розумію, куди ти прямуєш.
– Річ проста. Треба на кожному розі села високо над валом поставити чотири городки. З них можна буде на два боки обстрілювати увесь рів і вал та частокіл.
– Ага! То ти думаєш, щоб покласти чотири башти так, як це по замках водиться?
– Я не знаю, чи воно баштами називається, я називаю це просто городками, трохи міцнішими, як ті, що в степу. Це для нас пильніше за все.
– То вже з Книшем про це побалакати б. Він майстер над теслярами.
– Ходім таки зараз, поки ще звезеного дерева не використали на будівлі. Опісля його не буде, справа затягнеться, а хто зна, чи ще восени татари нас не провідають. Вони, певно, схочуть помститися за останнє. Мусив хтось з них утекти до своїх. Вони підозрівають того проклятого Недоїдка в зраді, то, певно, прийдуть його тут пошукати. Я знаю від тих татар, яких ми пощадили, що цю останню напасть вигадали торговці невільниками з Козлова. Вони дали на це і гроші, і коні, і зброю. Хіба ж не пам’ятаєте, скільки дукатів випороли ми з лахміття потурнака, в якому він сюди прийшов? Вони тепер можуть на нас наслати таку силу, що не витримаємо.
– То ходім до Книша зараз.
Книш вислухав усе, подумав трохи і сказав:
– Коли тих городків треба, то й поставимо. Та я з того скористаюсь і поставлю на одній башті ще й вітряк. Міркував я над будовою млина. Десь близько від нас на річці немає пригожого місця на млин. Можна б далі, та все ж небезпечно так розпорошуватися, бо при першому наскоку татари його спалять. Роздивлявся я по степу за місцем на вітряк, і знову не знайшов нічого близько. А так високо над баштою вітряк буде, а він башті не завадить. Ну й добре ми зговорились. До осені будуть городки і буде свій млин.
Всі були з того раді, робота почалася зараз. По жнивах послали цілу валку возів до Канева. Повезли на продаж хліба та меду. З того треба буде дати старості вить, та бог з ним! Треба там умовити покупців, котрі два рази на рік сюди приїздили б, а тоді старості дуля…
По трьох тижнях валка щасливо вернулася. До неї приєдналось ще кілька канівських родин. Правда, староста забрав з того, що привезли, аж половину. Та уходники не перечили – аби їх тільки не зупиняв, вони обіцяли (щоб його задобрити) щороку привозити йому не те що хліба та меду, але й дорогих кожухів, бо звіра тут доволі. З тою валкою приїхав ще й молодий священик з дружиною. Для нього була вже готова хата з обстановкою.
Як уже церква була готова, поставили всередині престол, навішали образів, поставили іконостас і все, що треба. Все це було просте, невибагливе, але всі раділи, що воно своє, а згодом заміниться кращим. Відразу всього не робиться. Змовилися посвятити церкву на святої Покрови і завести на той день кожного року храм. Того дня загадали охрестити новонароджених дітей, а з ними і татарина Максима. Того дня треба було освятити церкву та омолитвити ціле село. А старі люди радились, як їм назвати його? Вигадували різне, а старий Кіндрат Муха сказав громаді таке:
– Ми поки що не можемо вирішити, як його назвати, бо нема між нами згоди. Отож я гадав би, щоб цю справу ще відкласти, а ми станьмо на таке: без назви наше село не знівечиться, а хто найбільше послужить для нього, іменем того його назвемо.
– Добре говориш, діду, хай тепер кожний старається, щоб дав назву селу на вічну пам’ять майбутніх поколінь.
На святої Покрови було багато роботи в селі. А вже панотець Атанасій стільки напрацювався від ранку до ночі, що ледве переводив дух. Того-таки дня звінчались татарин Максим з Настею – вдовою по Андрієві Березі.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 176 – 182.