29. У царгородській в’язниці

Андрій Чайковський

Коли за кілька днів довелося вести бранців до Козлова, то сталося так, що Тараса скували одним ланцюгом з Бідолахою. Їх вели пішки. За валкою йшли татари-розбишаки. Вони просто вважали себе його слугами, у всьому йому догоджали. Він причарував їх своїми очима і своєю сильною волею. Інші бранці не могли надивуватися, що ті дикуни так у всьому підкоряються Тарасові. Тим, що вони його постачали, Тарас ділився зі своїми товаришами по неволі. Через те й дорога не здавалася такою надто прикрою.

Місто Козлів, по-турецьки Геславе, лежало над морем. Мало свою пристань, було важливим торговельним пунктом на Криму. Сюди з’їжджалися купці з Татарщини, з Туреччини, з Венеції й Генуї, з північних країн. Тут була велика торгівля невільниками. Як їх вели через місто, зараз сходилися з усіх боків купці, яких дуже манили зріст і кремезність невільників. Та отаман валки сказав їм зараз, що це не на продаж, і вони відступали.

Тарас нагадав собі Мустафу, сина торговця невільниками, що побував у Тарасівці, і навіть вихрестився, та опісля його виміняли за тридцять християнських невільників.

– Слухай, татарине, – сказав він до свого опікуна-розбишаки, – у Козлові живе один купець невільників Мустафа. Перекажи йому, що я хочу з ним говорити. Як ти йому скажеш за Тарасівку, то він пригадає собі і буде знати, хто я, то певно прийде. Він мене викупить, і ви на цьому заробите без великого труду.

– Я його добре знаю, – сказав татарин, – і зараз до нього піду.

Невільників повели аж у пристань і завели до якогось великого поганого будинку. Тут аж кишіло від. невільників різного віку і стану. Всі дожидали своєї нещасливої долі, бо ніхто не знав, що з ним станеться, куди ним вітер завіє. З усіх закутків того пекла розходилися стогони тих нещасливців, аж серце кривавилося, слухаючи. Бранців з Перекопу тримали окремо, бо вони не були призначені на продаж.

Щодня приводили нові гурти, нові жертви, інших, знову, виводили. Тарас придивлявся з болем серця, як не раз розлучали рідних братів, матерів від дітей, батьків від синів. Вони у відчаї ридали, не давалися, треба було їх силою розводити і виносити на руках. Тарас бачив тепер на свої очі страхіття, про які доводилось йому не раз слухати від старих людей про татарську неволю. Тепер він зрозумів, які великі заслуги мав той, хто бився з бусурманами за визволення бранців. Це сповнювало його надією, що за його працю над переправою біля Тарасівки йому доля допоможе визволитися.

Аж на третій день з’явився татарин Мустафа. Це був уже не той татарський дітвак, якого козаки вивели з церкви, що так без великих роздумувань дав себе охрестити. Це був чоловік у силі віку, одягнений добротно, в турецькій чалмі на голові. Він привітався ввічливо з Тарасом, бо зараз його пізнав, та почав розпитувати, яким чином він сюди потрапив. Тарас розповів коротко і зараз почав говорити про діло.

– Ти пам’ятаєш, Мустафо, як я в Тарасівці заступався за тебе і як у нас було тобі добре. Я допоміг тобі визволитись. Тепер визволи ти мене, я тобі всі кошти поверну, на це даю тобі своє лицарське слово.

– Я все пам’ятаю добре і зроблю що зможу.

Тарас дуже зрадів. Він вирішив, щоб іще й запорожця Бідолаху визволити, і тоді обидва вертатимуться додому. Та недовго тривала його радість. Мустафа довідався від наставника того дому, що ввесь той гурт, приведений з Перекопу, призначений до султанських галер і що цих викупити не можна. Він може хіба зробити так, що Тараса обміняє на іншого невільника, а тоді його візьме до себе. За це треба буде добре заплатити, та він це зробить.

Тарас спершу зрадів, та потім завагався. Він знав, що на турецькій галері найтяжча неволя. Може, якраз тому якомусь іншому невільникові легше живеться, а він через Тараса пішов би на тяжче, отже, він зробив би йому кривду. Тарас відмовився від такої заміни, на велике здивування татарина. Тоді татарин, прощаючись з Тарасом, всунув йому гаманець з дукатами і радив добре сховати, щоб у нього не забрали. З його відходом Тарас почував себе дуже пригніченим.

У тій нужденній будівлі, серед плачу і стогонів бідних невільників, Тарас пересидів цілий тиждень. Стільки в нього й було розради, що з товаришем Бідолахою балакав про рідний край, про любу Україну. Вони взаємно потішали себе, що доля допоможе їм визволитися.

Невільників харчували дуже погано, коли б не допомога тих розбишак, котрі Тараса й тепер не лишали, довелося б дуже бідувати. Та незабаром і їх не стало. Опікуни, як переконалися, що Тараса не визволять, вернулися до Перекопу.

Лихий дух нашіптував йому, щоб перейшов на муслемську віру, а тоді може зайти дуже високо, не одному християнському невільникові допомогти. Та таку думку відганяв він молитвою, наче самого чорта. Що ж би тоді з ним сталося? Чи це була б справді воля, чи ще важча неволя? На Україну не було б йому вороття, бо земляки гидяться перевертнів-потурнаків. Значить, треба було б вічно залишатися тут між невірними, терпіти безнастанну гризоту сумління та ще й душу запропастити, бо такому Христос ніколи не вибачить, хто його відцурався і зневажив. Ні! Він і без цього визволиться. Наділив же його господь відвагою і розумом. Це допоможе йому певно. Цієї думки Тарас учепився, мов той, що потопає, дошки, і це його підбадьорило.

Не так було з його товаришами по неволі. Вони втратили всю надію, впали в розпуку. Кілька збожеволіло. Тих повиводили дозорці і повкидали в море. Кілька наклали на себе руки. Інші без упину плакали і голосили, і тим діставалося від дозорців. Їх били до крові. Були такі, що хулили християнського бога і прославляли Магомета. Тим зараз ставало краще, їх визволяли. Тих, що були у відчаї, підбадьорював Тарас як міг:

– Не будьте ж, люди, дітьми. Поки вам не повідрубували голів, то надія ще не пропала. Хіба ви не чували такого, що і з галер невільники визволяються?

По тижневі невільникам об’явили, що приїхали турецькі судна з Царгорода і заберуть їх. Так і сталося. Рано вивели їх закованих до пристані. Тут стояло вже велике турецьке султанське судно, і туди почали їх перевозити. На тому судні зустріли інших старих невільників-галерників. Під помостом судна вони були приковані ланцюгами до лавок, на котрих сиділи по двоє до кожного весла, довгого і важкого. Страшно було на них дивитися. Обдерті, мало що не голі, виснажені, з покаліченими плечима від побоїв дротяними малахаями і таволгою. На ті рани насідали роями влізливі мухи і пили теплу кров.

А бідний невільник не мав змоги покрити зраненого тіла або бодай відігнати влізливу муху. Бо як лише на хвилину припинив би веслувати, то зараз з’являвся безсердечний стражник-дозорець і пригадував йому його обов’язки. Живили їх якоюсь падлиною, що можна було зомліти від самого смороду. А до того така в цьому місці була духота, що доводилось загибати. А коли який невільник так уже знемігся, що й биття йому не помогло, зараз посіпаки розковували, виносили нагору і викидали через борт у воду.

На такі страхіття надивився Тарас доволі, поки його привезли до Царгорода. Не раз спадало йому на думку видушити руками дозорців і запанувати над судном. Про таке перешіптувались собі під вухом з запорожцем, та це поки що здавалося неможливим. На судні була велика чота добре озброєних яничарів. Цю думку треба було відкласти до іншого часу, а поки що терпіти та молитися. За той час кілька пар скованих невільників кинулися на очах усіх у море. Їм кращою здавалася смерть, як такі муки, які бачили на інших.

Коли ще в Козлові отаман судна перебрав бранців, Тарас запитав його:

– Скажи мені, отамане, куди нас везуть і що з нами станеться?

– По тобі бачу, що ти не татарин, а по-татарськи балакаєш добре.

– Я довго жив з татарами, і час було навчитися.

– Ти в неволі побував?

– Ні. Я в степу з татарськими чабанами довго жив і від них навчився.

– Навчишся ще й нашої віри, і буде тобі добре, коли муслемом станеш. Яким чином ти в неволю попав?

– Через зраду. Ті самі чабани, з котрими я кілька літ жив, взяли мене, як я спав, до Криму заволокли та в неволю продали. Скажений мурза на мене розізлився, що я не хотів перед ним на лице впасти, казав мене вибатожити і призначив до султанських галер.

– Як бачиш, це важка неволя, і хіба тим себе визволиш, що на турецьку віру перейдеш.

– Не знаю ще, як воно буде.

– Погано буде, коли цього не зробиш. Хіба ти не бачиш, як галерникам погано живеться?

– Та я не відмовляюся, але мені треба перше турецьку віру пізнати, я від чабанів не міг її. навчитися.

– На це я тобі пораджу. Як приїдемо до Царгорода, то я на тебе вкажу отаманові невільницького дому. Він теж з ваших, по-вашому потурнак. Він поставить тебе перед муфту-муллу, а той тебе навчить. І зараз за тим днем твоя доля зміниться на краще.

– Так буде добре, – сказав Тарас, – а ти, добродію, будь ласка, не заганяй мене на дно судна, а залиши нас обох наверху, нехай ми на свіг божий дивимось.

Отаман повірив, що Тарас не хто інший, як чабан, простий собі чоловік, просто говорить, без хитрощів. Тарас подобався йому, і з цього він скористав. Скори-став з цього і його товариш, бо обом вільно було цілий день пересиджувати на палубі судна. Отаман часто з ним розмовляв, і Тарас був певний, що коли б попросити, то й наказав би розкувати його з ланцюга. Але Тарас не хотів цього просити через запорожця, з яким могли його розлучити, а вони обидва так зжилися, мов рідні брати.

Подорож до Царгорода тривала досить довго. Судно допливало до прибережних турецьких міст, куди розвозили менші гуртки невільників. Та за кожним разом поминали Тараса, і він так доплив аж до Царгорода. Вивели всіх і перевезли судном на берег. Отаман судна, передаючи їх до невільницького дому, звернув увагу наставника на Тараса: це, мовляв, один з тих, що певно прийме турецьку віру, його тільки підвести б до мулли, а наука не буде важка, бо він добре балакає по-татарськи.

Начальник невільницького дому був потурнаком. Почувши таке, він не сказав нічого, та коли отаман судна відійшов, приступив до Тараса і сказав по-українськи:

– Поки дійдеш до мулли і вчитимешся турецької віри, я тебе дам на галеру, покуштуєш саламахи і таволги, а тоді й наука піде краще.

Той потурнак не любив усіх перевертнів, хоч сам такий був. Вони нагадували йому важкий гріх, який не давав йому спокою. То й на Тараса дивився вовком, думаючи, що він справді хоче потурчитися.

Невільників помістили в якійсь старій грецькій будівлі, наполовину розваленій, вогкій і непривітній. То, очевидно, був колись магазин. Це житло було гірше за те, що в Козлові. Не було тут вікон, лиш невеличкі прорізи для продуву високо під самою стелею. Поміст був брудний, застелений перегнилою соломою. Не було тут ні продуву повітря, ні сонячного проміння, а від гнилі виходив такий сморід, що хто туди вперше ввійшов – закашлювався.

Що ж діялося бідному Тарасові, що дотепер жив на свіжому повітрі?

Та тут не було порожньо. Застали багато невільників, які тут сидять уже давно.

– Краще нам було на судні, краще буде на галері, – сказав запорожець, кашляючи, що аж очі зайшли сльозами, – як у цій клятій ямі. Ми тут подушимось.

Як дозорці позамикали двері, стало дуже темно, один одного не бачив. Невільники лягали один біля одного на брудний поміст. Чути було важке дихання і стогони, кожний своєю мовою взивав помочі в бога. Тарас з товаришем теж полягали в це болото. Та як у цій норі стишилося, зараз почало вилазити всяке плюгавство та лазити по людях. Різні кузьки, особливо блощиці, лазили людям по обличчі, влазили за сорочку та дуже кусали. Потім вилазили зі своїх нір щурі і розпочинали перегони. Вони анітрохи не лякалися людей: бігали по них, а то й кусали. Треба було без упину рухатися і обганятися. А сон дуже на всіх налягав. Тоді Тарас сказав до товариша:

– Ти спи, а я від себе й від тебе проганятиму, потім я трохи подрімаю, а ти мене постережеш.

Та це багато не помогло, – бо як його від кузьок вберегтися? їм дивно стало, що інші невільники хропли на всі голоси.

«Хіба ж до них та погана тварюка не чіпляється? Ні, вони вже до цього звикли, то й нам так буде».

Так думав собі Тарас. Та запорожець, який мав тепер спати, таки не міг заснути. Він сказав до Тараса:

– Слухай, брате, не лише галера, а саме пекло краще від цієї нори. Я не видержу. Та я сам не можу на себе рук накласти, зроби ти мені цю ласку. Ось у мене в жупані зашитий ніж, невеликий він, та вистачить, щоб ним проколоти серце. Я помолюся, а ти візьми та штовхни мене в моє серце, хай не мучуся. Відтак вклади мені в руку, і вони, кляті, подумають, що я сам себе зарізав. Цим зробиш мені велику ласку, і я на тому світі господа за тебе буду молити. Повір мені, що це не гріх. Ти ж відправиш мене на кращий світ з пекла.

Він почав плакати.

– Коли тобі бог поможе, – говорив він далі, – добратися на нашу Україну, то перекажи до моєї неньки, бо батька в мене вже немає. Вона вдовою живе в Черкасах, Одаркою Чіпчихою зветься, перекажи їй моє вітання. Скажи, що я, вмираючи, про неї думав.

– Бог з тобою, брате, – відповів Тарас, – Я не дозволю тобі таке думати. Хочеш зробити з мене Каїна? Я християнської крові не проливав ніколи і не буду, а тим більше не вб’ю того, кого вважаю братом. Не гніви бога, заспокойся. Дивись, як інші до цієї біди позвикали, звикнемо і ми згодом, а може, недовго нам мучитися. Може, вже завтра завезуть нас на яку галеру, і ми вийдемо звідсіля. Ти подумай, що інші не раз більше терпіли, як ми тепер, і в гіршому були. У тебе є ненька. Вона за тебе певно бога благає, материна молитва з дна моря визволяє, не то що…

Від цієї щирої мови Бідолаха заснув, та Тарас не спав уже до ранку. А потім уже й не можна було спати, бо зчинився великий рух. Відімкнули двері, ввійшли дозорці й почали нагаями зганяти невільників, хто не поспішив сам встати. Принесли і почали паювати між невільниками якусь погану вонючу юшку та давати по шматкові чорного хліба. Кожний старався не думати про те, що їсть, бо кожний був голодним.

Пережили так два важкі тижні.

Третього тижня прийшов старий дозорець і став розділяти невільників на гуртки. Їх виводили зараз і саджали на галери. Тарас молив бога, щоб його не розлучили з його новим побратимом, і воно так і сталося: їх взяли в одну партію і погнали на одно судно.

– Живих у могилу кладуть, – сказав Петро.

– Дасть бог, що з цієї домовини воскреснемо, – відповів Тарас.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 257 – 261.