15. Підготовка засідки на татар

Андрій Чайковський

Тарасові засіла тепер у голову інша думка. По тім, що почув від татарина, та по тім останнім розгромі орди він був певний, що зараз орда їх не зачепить і довший час буде спокій. За той час їх село зміцніє і побільшає. Але як татари сюди не прийдуть, то треба їх пошукати, а до того найліпша буде нагода, як орда буде вертатися колись із здобиччю. Вона десь тут, недалеко від Інгульця, проходить, значить, треба на неї засісти при переправі. Але про те, як татари зі здобиччю вертаються, треба добре розвідати між своїми татарами. Трохи скаже Максим, трохи розвідає від того молодого татарина. Він говіркий, мов сорока на плоті, і все скаже.

Той татарин звався Османом, походив з багатого купецького роду з Козлова. Його батько перепродував невільників. Тепер він був під рукою Максима, котрий почав його вчити української мови та багато говорив йому про християнську віру. Він казав Максимові, що батько його дав би за нього викуп, щоб міг додому вернутися. Це Максим переказав Тарасові.

– Тобі, Османе, бачу, між нами не подобається, – каже Тарас.

– Я до такого не звик, та й за батьком мені скучно.

– А що ти вдома робив?

– Помагав батькові в купецтві, ми скуповували в татар бранців і продавали далі. Скільки їх через мої руки перейшло!

– І тобі не сором в тому признаватися? Це ж погано торгувати людьми, мов худобою.

– Чого ж соромитися, що в цьому поганого? Це ж вигідніше, ніж торгівля худобою. У татар-хижаків купують за що-небудь, а продають з великим баришем. А брати ясир – це воєнне право.

– Ти зрозумій, що нам, християнам, цього не вільно, це в наших очах гидке.

Татарин похитав головою

– Ти не кажеш правди. Я знаю, що й християни людьми торгують, таки християнськими. До мого батька приходять по невільників різні християни: вірмени, греки, генуезці.

Тарас аж сплюнув спересердя. Та не мав причини татаринові не вірити. Він говорив щиро і з переконанням, що так воно є.

– А що б ти робив, коли б ми тебе пустили?

– Те саме, що й раніше. Я одинак у батька і нічого іншого не можу робити, як те, що й батько робить.

– Чого ж тебе батько пустив на таку небезпеку?

– Я сам пішов потай від батька. Я хотів побачити той край, де такі виводяться гарні дівчата, де такі рослі та дужі чоловіки.

Тарас не знав, що йому далі на це сказати.

– Знаєш, Османе, це дуже важко, щоб ти додому дістався. Хоч би ти й викуп за себе дав, – то хто з нас по нього поїде?

- Це пусте. Ви впіймаєте якого татарина в степу – шкода, що ви декого не пощадили, їх можна було перепродати як християн, – тоді я послав би до батька письмо, батько прислав би сюди своїми людьми гроші, а мене забрали б додому.

Тарас подумав, чи справді так могло б бути.

– А чи ти приймеш нашу християнську віру, охрестишся?

– Чому ні? Охрещуся. Годі мені бути самому муслемом поміж стількома християнами.

– А як ти вернешся додому, то що буде?

– Е! Вдома я знову буду муслемом, бо інакше не можна. Мені батько не дозволив би.

– А можна б так зробити, щоб тебе проміняти в батька на християнських бранців?

– Чому, можна й так. Тих прислав би батько сюди, і десь у степу їх обміняли б, і ви мене туди вивели б.

– Яка була б умова? Кращих дав би менше, а звичайних більше, хоч би й сто.

Тарас уже нічого не говорив, а думав над тим, що почув. Виходить, не треба спійманих татар нещадно вбивати. Отже, шляхом обміну можна багато християнських душ з неволі визволити. А він сам убив знатного якогось татарина, який обіцяв дати за себе викуп. То лише розпитати б добре, чи татарам можна вірити на слово. Ось привели б полонених для обміну в призначене місце, а вони зрадять, нікого не приведуть та ще й цих заберуть.

Тарас почав розпитувати відтак у Максима. Той запевнив його, що муслеми в таких справах додержують слова. Але перед ними треба слова додержувати. Вони вважають викуп і обмін за купецьку річ, що її треба додержати. Так завжди там водиться.

– Але я не міг би бути посередником.

– Чому?

– Бо мені не повірили б, я ж відрікся Магомета і повірив у Христа. Як що до чого, мене міг би хтось убити.

– А ходив ти коли походом у християнські краї?

– Ходив, грабував, брав ясир, перепродував. Ну, але це вже для мене не гріх, бо я охрестився, а панотець мені сказав, що як хто охреститься, тому всі попередні гріхи прощаються.

– А ти, Максиме, коли б попав ще коли між муслемів, покинув би християнську віру?

– Неможливо. Я туди не попаду живим, бо мене певно вбили б. Та Настя б мені очі видряпала, не то… Я вже не татарин. Усе, що було, пропало.

Тарас тепер почав розпитувати, які звичаї в татар у походах: яку вони беруть здобич, як повертаються…

Максим розказував усе докладно.

– А як вони вертаються, навантажені здобиччю, то такі неповоротливі, як та скотина, що об’їсться. Тоді легко їх розгромити і здобич відібрати. Татарин небезпечний у великій масі на коні, коли не має нічого, крім коня, списа, лука, ножа або дрючка з кінською щокою. Зі здобиччю він неповороткий. Татари беруть здобич усередину. Самі йдуть попереду, позаду, по боках. Коли б удалося розбити їм бік, то вони вже дурні.

– А як вони річку переходять?

– Коли вони самі, значить без здобичі, то пускаються в річку вплав. Роздягнеться, прив’яже клунок коневі до хвоста, сам учепиться гриви і пливе, хоч би вода найглибша. Татарські коні вміють добре плавати. А коли зі здобиччю вертаються, то вже не так. Тоді вони збивають плоти, стягають туди вози зі здобиччю і так переправляються. Звичайно приходять на переправу надвечір, тут ночують, а зранку лаштують плоти. Часом плоти готові лежать десь у комишах, бо переправи є в одних намічених місцях. А коли нема, то треба влаштувати. Одна частина орди переходить на другий берег і там жде. Часто заступає їм дехто дорогу, і та частина має. ворога відбити. А коли вже все готове, тоді перевозять попереду бранців, бо це найцінніше, потім вози з награбованим добром, опісля худобу, а наприкінці і друга частина пускається вплав.

– А де такі переправи?

– Найважливіша переправа через Дніпро. Там є більше таких місць, де можна переправитись, – ну, відтак інші річки – Інгулець, Буг, Дністер, теж велика річка…

– А в якому місці є переправа через Інгулець?

– Звідсіля досить далеко. Треба їхати понад Висунь, перейти його. Відтак лежить велика та широка балка. За тою балкою переправа.

– Колись мені покажеш.

– Чому ні, покажу.

Максим зараз здогадався, чого Тарасові треба.

– Я знаю, Тарасе, що ти думаєш, – сказав він, усміхаючись. – Воно справді можна. І вдалось би та добре окупилося б. Я був разом з загоном аж на Покутті. Добре ми тоді поживились. Скільки ми золота та срібла набрали!.. Уся біда в тому, що звідсіля до переправи далеко, і ми не знатимемо ані коли татарський загін на грабунок їде, ані не знатимемо, коли вертатися буде. Треба сидіти комусь у тій балці і пильнувати. А там, у тій балці, сидить якийсь старий татарин, сивий мов голуб, нічого в балці не затаїться перед його оком і перед його злючою собакою.

– А той татарин помагає своїм?

– Певно, що помагає, вони ж його там на те держать, щоб їх добра пильнував. Йому дають всячину, а в нього купують цілюще зілля та мед.

– Я мушу з цим дідом познайомитись.

– Цього я тобі не радив би, бо я певен, що він з нечистою силою знається.

– Завтра, Максиме, поїдемо туди з кількома товаришами.

– А балка? Я не мав би охоти туди заходити.

– Ми її обминемо куди-небудь.

– Хай буде й так.

На цьому розійшлись. Тарас зараз сказав це Трохимові і ще двом товаришам та взяв з них слово, що нікому про це не розкажуть. І справді другого дня поїхали, узявши харчів на дорогу. Журавлеві сказав Тарас, що відправляється на роз’їзд у степ. Вони їхали берегом річки до того місця, де Висунь впадає в Інгулець. Опісля побачили вершки дерев, що росли в балці, спустились над берег Інгульця, туди проїхали самим краєм балки.

Максим пояснював, що дідуган живе вище, і нічого його боятися. Вкінці добрались до переправи. Тут обидва береги були такі плоскі, що й возом можна на воду з’їхати. На другому боці простятся широко розлогий степ і кінчався десь далеко на обрії. Тарас розглядався пильно і все собі добре запам’ятовував. На берег не радив Максим виїжджати, бо там, певно, побачить їх той самий чорт.

Але Тарас не втерпів, щоб не вийти на берег пішки і не роздивитись. Він помітив, що в тому місці не росла трава така, як у степу. Тут було місцями повно високого хабаззя, місцями не було нічого. Запримітив тут попелища. Значить, татари ставали тут обозом, і то ще недавно. Зайшов, ховаючись поміж високий бур’ян, аж над берег балки. Вона була дуже велика, поросла старим лісом. Цей берег був стрімкий, з нього виступали каменюки, великі, наче хати.

«Найкраще було б сховатись у балці, як татари вертались би, а вночі на них наскочити. А що з дідом зробити? Авжеж, коли покажеться, що він татарський поплічник, треба буде його кудись запроторити».

Розглянувши все гаразд, Тарас відправився на переправу під берег Інгульця і зараз вернувся з товаришами до села.

Ця думка не виходила Тарасові з голови. Але він ні перед ким про це не говорив.

Була вже пізня осінь. Замість спалених з’явились нові городки. В полі обробили все, хліб звезли до села і поскладали в скирти.

Зараз у пилипівку взялись морози і нападало доволі снігу. Зима почалася раніше, як собі люди міркували. Тепер звозили з лісу дерево на паливо вже саньми.

Одного такого дня вибрався Тарас з Трохимом до тої балки пошукати того татарського чорта, про якого говорив Максим. Вибралися дуже рано, бо днина була коротка. Приїхали прямо над балку менш-більш навпроти місця, де мав жити той дідуган. Вони роздивилися по балці. Безлисті дерева стояли мов мертві, вкриті млою і снігом. Долом було повно снігу, так що не можна було зміркувати, куди б перейти на другий бік. Ніде не було сліду. Вони почули під другим берегом гавкіт собаки.

– Як тут є собака, то буде й людина, – сказав Трохим, – ану роздивімся.

Дивились, як би з’їхати з берега, та це здалося неможливим. Берег був стрімкий, мов стіна. Вони поїхали далі, та потім роздумали. З’їдуть з берега, та хтозна, чи конем переїдеш. Лишити б тут коні і піти пішки, але ж небезпечно самих коней лишати.

– Ні, Трохиме, добре, що ми слід знайшли. Приїдемо сюди ще з іншими, тоді залишимо тут коні і підемо обидва пішки… А дивись лишень – там під берегом видно смужку диму.

Дим справді виходив десь щілиною і здіймався вгору.

– Отож ми вертаймося, а незабаром, може, і завтра, приїде нас більше.

Та на другий день настала відлига, почав іти дощ. Так тривало кілька днів. Тарас сказав Максимові, що відшукали місце в балці, де живе дідуган

– Я б вам був сам показав, та я його боюся, бо він з чортом руку держить, і татари мають перед ним страх. Я б вам радив покинути цю думку.

– Вдень хрещеним людям нічого чорта боятися, – сказав Тарас. – А з людиною, коли б того треба, дамо собі раду. Нас піде туди двоє.

Як знову погода поправилась, Тарас узяв іще двох товаришів, і вони поїхали ранісінько до балки. На тому самому місці почули гавкіт собаки і побачили смужку диму. Тарас з Трохимом узяли списи в руки і пістолі та зсунулися з берега вниз. Тут загрузли в сніг вище пояса, і треба було пробиватися далі. Місцями йшли поверх примерзлого снігу, місцями загрузали.

Вони пробували списом промостити собі дорогу, поки не зійшли до дна балки. Тепер почали йти вгору. Два товариші, що стояли коло коней, бачили їх крізь безлисті галузки дерев. Нарешті, як добре вже попріли, дісталися на другий берег. Тут з-під берега стирчало велике каміння, наче скелі, присипані снігом. В тім березі побачили чорну щілину до якоїсь печери. Звідси вискочив великий собака і почав до них прискакувати. Хлопці обганялися списами.

– Який там чорт швендяється? – почувся з печери старечий голос по-татарськи.

– Чорт удень не ходить, – відповів йому Тарас теж по-татарськи. – Та ти, чоловіче, краще зробиш, як вийдеш та уговкаєш собаку, а то, далебі, списом проколю цю влізливу тварюку.

Тепер вийшла з печери чоловіча постать. Був це старезний дідок у високій татарській шапці, з сивою головою та бородою. Був він одягнений увесь в овечий білий кожух догори вовною. Здавалося, що те волосся виростало з його тіла, бо одежа прилягала до нього. В руці держав короткий спис, з-за пояса стирчав такий гострий ніж, що аж блищав. Старий заслонив долонею очі від світла, котре його разило, і дивився на них.

– Ходи сюди! – замимрив беззубим ротом по-татарськи.

– Ходімо! – сказав Тарас до Трохима по-українськи.

– Як ти хрещений, – обізвався дідок по-українськи, – то говори до мене хрещеною мовою, якої я вже давно не чув.

– Здорові були, діду! – сказали обидва і поклонилися шапками.

Дід заспокоїв собаку, наблизився і почав до них уважно придивлятися.

– Здорові, хлопці! Ви, певно, будете з того села уходників, що тут недалеко в степу розляглось…

– А хіба ви знаєте про наше село? Ми вже тут п’ять років живемо, а ви, діду, до нас ні разу не заглянули.

– А хіба мені вас треба? Про село я знаю від татар. Знаю, що вони кілька разів хотіли вас загорнути, та не вдалося. Ви здорово б’єте, і вони мають перед вами страх. Але ви таки не встоїте, як прийде їх велика сила. І сліду по вас не останеться.

– Бог ласкавий на нас, і ми добре бережемось.

– Та чого ви в цю самітню до мене забрели?

– Ов! Та бо не гнівайтеся, діду, та краще нас у хату запросіть.

– У мене катма хати, так як у мого пса. Я живу в ямі.

– Так пустіть нас у яму, ми гості, з добрим словом прийшли, нічого злого вам не зробимо.

Старий махнув рукою і замимрив:

– Ходіть.

Сам пішов попереду, зігнувшись при вході. Пес обнюхав їх з усіх боків та кілька разів вишкірив зуби. Вони теж пішли у печеру. Тут горів малий вогонь і було тьмяно. Дід підкинув скіпок – і стало ясно. Печера була досить простора, висока, закурена димом. Не було тут нічого помітного, а все ж було воно для хлопців незвичайне і дивовижне.

Серед печери горів вогонь, коло нього стояв глечик. При одній стіні настелено сухої трави та моху, на ній кілька кожухів. Зараз недалеко стояв простий стіл, збитий з грубих дощок, та один ослін. Стояв ще тут пеньок, на якому старий колов дерево на скіпки. На столі були два глиняні горшки, миска і мідний кухоль на воду. На стіні висіли на кілку сокира, лук і сагайдак зі стрілами.

– Коли вам хочеться сідати, то сідайте на ослоні, я на пеньку присяду. А як ви голодні, то дам вам по кришці меду та в’яленої риби. Тепер, либонь, піст, тому не даю вам вудженини. Більше в мене нічого немає, вибачайте.

– Спасибі, діду, у нас є дещо в торбі, що на дорогу взяли, ось ми вас почастуємо горілкою та пшеничним хлібом.

Тарас добув з торбини пляшку, хліб і поклав на стіл.

– Дай боже, дідусю! – сказав Тарас, випивши чарку, та зараз налляв і подав дідові.

– Спасибі, що пошанували мене, старого.

Випив чарку і взяв хліб. Він його понюхав.

– Як гарно пахне, справді. Вже й не тямлю, коли такий їв. Еге ж! І ковбасу привезли. Та тепер піст. Ну, спасибі!..

Видно було, що старий був з цього дуже радий.

Невдовзі Тарас спитав:

– То ви, діду, знаєтеся з татарами?

– Як не знатися? Я сиджу при їх дорозі, і щороку ті грабіжники проходять мимо туди й назад.

– Переходять через балку впоперек?

– Куди, пак! Можна б місцями переїхати одинцем, але вся орда не перейде.

– І нічого вам не роблять злого?

– Якби так було, то я б уже давно не жив, бо вони не вміють церемонитись, – відріжуть башку, мов горобцеві, – засміявся дід. – Але вони мене вважають за свого, за татарина, бо я так по-татарськи говорю, наче їх брат. Далі то я забув би хрещену мову, коли б сам до себе не говорив та молитви не промовляв уголос.

– А не скучно вам, діду, без людей?

– Чого ж скучно? У мене все якась робота є, я не без діла. Влітку зілля збираю та сушу, а відтак у татар міняю. В мене трохи садовини в балці, пасіка, а взимку шию собі одежу, та полюю, та шкіри виправляю, які теж у татар міняю.

– Випиймо, діду, ще по чарці, веселіше буде балакати.

– Чи не забагато буде на мою голову? Вона відвикла, а ваша горілка неабияка. Та тепер ви мого меду покуштуйте.

– А довго ви, діду, в цій балці живете?

– E! Який ти цікавий! Перший раз тебе бачу – і зараз душу перед тобою розкривай.

– Ні, то ні, ми не цікаві, а тільки так спитали. Ну, дідусю, ще по чарочці, щоб лиха не знати. Ми зараз-таки підемо, а коли нас не прожене, то ще деколи навідаємося, та й вас до себе в гості просимо.

– Мені за людьми не скучно, а ви, як схочете, то заходьте до мене, я буду вам радий.

– У вас, діду, не все би нам було безпечно, бо можна татарам у петлю попасти.

– Говори здоров! У мене безпечніше, ніж у вашому селі. У мене є печери, де можна безпечно сховатися, і не то татарин, але й сам чорт не знайде. А ніхто про них не знає, хіба бог та я.

Тарас, почувши це, дуже зрадів. Це якраз підходило під його думку. Тут можна засісти на татар, коли повертатимуться.

– Воно й правда, та все ж усього села в печеру не сховаєш.

Старий під чаркою повеселішав і лише підморгнув на слова Тараса.

– Хто його знає? У моїх печерах я можу сховати триста душ та ще і стільки коней чи худоби.

– Так ми, діду, запрошуємо вас у гості, а коли б нам стало скрутно, то не відмовте нам, будь ласка, і сховайте тут цілу нашу громаду.

– А де ж я зможу до вас так далеко зайти? Мені вже дев’яносто літ зроду.

– Пусте! Ми коня приведемо або й возом чи саньми приїдемо.

– Спасибі вам, діти. Про це ми ще побалакаємо, а тепер їжте.

– Ще чарочку, діду, по тім добре спати будете.

Старий не дав довго просити себе і випив третю чарку.

– Та ще, будь ласка, діду, кращу дорогу нам покажіть. От ми й тепер залишили коней з того боку балки з двома товаришами, а самі бродили в снігу, аж попріли.

– Го, го! Без снігу ви б сюди не перейшли. Тут багато ям, тепер їх завіяло снігом, позамерзали. Влітку інша річ. Я покопав ті ями на звірів. Тепер то я вже так не стріляю, як колись, тепер і лука добре не нагну, треба йти на хитрощі.

– Нам пора їхати, діду, та не прогнівіться, що ми за кілька днів знову навідаємось та й гостинця привеземо.

– Е! Ще час, підождіть, ще встигнете перед ніччю, а ви мені розкажіть, як там у вашому селі люди живуть.

– Не розказав би і до півночі. У нас гарно, всього доволі. Нема ні голодного, ні голого. Працюємо без упину, хоч нема над нами ні пана, ні старости.

– От і гарно. Я церкви вже давно не бачив. У мене церква ось під божим небом. Але колись то я до вас зайду, не відмовлюсь.

– Ми до вас, дідусю, саньми приїдемо та на свята під різдво до нас привеземо. Почуєте колядок.

– Спасибі вам, діти, і не забувайте старого. От розвеселили мене.

Він вивів їх з печери та просльозився.

– Постривайте, хлопці, я вам ще іншу дорогу покажу, нею можна буде легше пройти.

Як уже сиділи на конях і верталися додому, Тарас сказав:

– Те, що ми нині розвідали, багато варте. Ми там, у тих печерах, засядемо на татар та так їх змолотимо, що терміття з них посиплеться.

– Шкода, що він нам зараз не показав тої печери, – сказав Трохим. – Хто знає, чи дід нас не обдурив?

– Чи це правда, то ми цього не вгадаємо, поки не побачимо, але так відразу не можна було наполягати. Дід зараз став би сторчаком, і нічого з цього не вийшло б. Старих людей треба знати.

– Хто цей дід може бути?

– Господь його знає. Якийсь степовик-пустельник. Може, за великі гріхи покутує. Але помалу ми розвідаємо, лише старого треба задобрити. От ми найближчим часом привеземо такого гостинця, що старий буде радий. Лише ви, хлопці, запам’ятайте собі добре і ні перед ким ні словечка, де ми були і про що довідались.

На другий раз привезли старому барильце горілки з медом, пшеничного хліба, буханців, медяників, сала, ковбаси, борошна на галушки і куліш, а також білизну, бо помітили, що дід ходив без сорочки, лише в кожусі.

Дід, як побачив такі дива, дуже зрадів.

– А бог би вас благословив, мої діти, от обдарували старого, буде й у мене свято. Та от ви останнього разу забули забрати пляшку з горілкою. Вона стоїть на тому самому місці. Я не чіпав, бо це не моє.

– Діду, – сказав Тарас, – та ми навмисне для вас її залишили.

– Я цього не знаю, а чуже для мене – святе.

Старий випив чарку, повиносив з комори що мав та почав їх пригощати. І зараз розбалакався.

– То у вашому селі ви все це маєте – і борошно, і полотно?

– Дідусю, у нас два млини-вітряки та ще й млин на річці. Ми все маємо, чого нам треба, чого душа забажає. От, дідусю, переберіться до нас у село та заживете на старості літ, нічим не турбуючись. Ми для вас не пожаліємо хліба-солі.

– Е! То ви так від себе говорите, а інша річ, чи ваші батьки захочуть непотріба годувати.

– У мене батенька давно немає. Я сам собі господар і прийму вас, діду, в хату. Я буду радий, як ваша досвідчена голова мене при нагоді порятує.

– Спасибі, синку, ми ще про це побалакаємо.

– Але на різдво таки вас перевеземо, діду, в наше село. У нас дуже весело: колядок послухаєте, в церкві побудете.

– Ой, то, то! Цього я собі дуже бажаю… таки поїду, коли візьмете.

– Поїдемо саньми. Діду, ви казали нам про ту велику печеру. Чи не можна б її тепер побачити?

– А нащо тобі її треба?

– Я собі таке подумав: коли б нам скрутно стало перед ордою, то щоб було де сховатись… Ну, дідусю, ще чарочку.

– Сховатись було б де, – сказав дід, обтираючи губи, – але це дуже далеко від вас. Поки сюди встигли б утекти, то татари б вас геть порозбивали.

– Це пусте. Можна б заздалегідь сюди перебратися, тільки я не знаю, чи ціле село помістилось би. Мені здається, що це неможливо, щоб така велика печера знайшлася.

– А що ти скажеш на те, коли в мене не одна така печера?

– Не можу цьому повірити, поки не побачу.

Старий почав сміятись.

– Хитрий ти чоловік, та не на такого натрапив. Я знаю, що ти печеру хочеш побачити й тільки так мене випробовуєш. Та я тобі і без цього покажу. Ходімо зараз, коли хочеш.

Тарас досягнув чого хотів. Дід узяв смолоскип, кресало та віхоть соломи. Він повів хлопців трохи далі від своєї печери. Прийшли в таке місце, де було просторніше. Тут росли кущі ліщини. Поза тими кущами була щілина, через яку просунулись. Йшли так довго якимись сіньми, аж вийшли на просторе місце. Дід викресав вогню і запалив смолоскип.

Хлопці опинились у великій печері, краю її не було видно. Стеля була дуже високо. Тут звідкілясь подув вітерець, бо світло смолоскипа хиталося і чути було свіже повітря. Дід почав обводити хлопців попід стіни, з яких стирчало каміння, наче в мурі. Вони так довго ходили. Звідсіля вели різні печери в сторони, так що можна було заблудитись.

– Дивіться. По цих закутинах можна всього добра наскладати, що й цілий рік прожив би.

– А звідкіля взяти води? – зауважив дехто.

– Є й вода, та трохи далі. Тут джерельце випливає, а куди воно пливе, то ніхто не вгадає цього.

– А татари до вас, діду, заходять?

– Кожного разу. Вони вважають мене за свого і нічого передо мною не ховають.

– І говорили кожного разу, як ішли наше село добувати?

– Говорили, і кожного разу я потерпав за вас. Тому чотири роки буде, як привів їх сюди якийсь потурнак, його Ібрагімом кликали. Він тут у мене переодягався за нашого в лахміття та й пішов вас зрадити. А потім мені татари казали – ті недобитки, що то він їх зрадив і в таку матню завів, що ваші уходники всіх побили. Не знати, що з ним сталося? Татари погрожували, що як його впіймають, то з живого шкуру злуплять.

– Ні, діду, то не так було. Він сам себе зрадив, бо заходив у шатро до тих кількох татар, що в нашому селі жили. А мій товариш, от цей Трохим, вислідив, а я підслухав, та й ми все знали наперед і обдумали всю оборону. Ібрагіма ми спіймали живого і присудили на кіл посадити.

– І посадили?

– Відай, бог того не хотів, бо він утік на дерево, та й упав, і так поламався, що сам здох.

– Це дуже цікаво. Та, голубе, скажи мені, де ти навчився татарської мови?

– Я не був, діду, в Криму, а таки навчився від одного татарина, що до нас пристав, вихрестився і одружився з нашою молодицею Настею. Вже й діти є…

– От які штуки ви вмієте. Тепер мені дуже цікаво побачити ваше село та й вас усіх пізнати. Не дивно, що вас орда не могла взяти. Скільки разів верталися ті недобитки, то я дуже з цього радів. Тепер вас обминають.

– А коли б так, діду, вони ще коли захотіли нас застукати, – чи ви б нас не остерегли?

– Та як? Це далеко, не забіжу, послати не маю кого, а фігури таки в мене не може бути.

– На це ви видумаєте спосіб. Коли тут є де у вас сховатися, то ми посилали б кожного літа на зміну до вас одного з наших, щоб коло вас жив, а в слушний час – на коня і дав нам знати.

– Це гарно ти придумав. У мене є де сховатися, мені самому було б веселіше і вам безпечніше, не треба б людей по фігурах томити.

– А коли б так татари верталися зі здобиччю, а нас можна про це звістити, то чи могли б ми попробувати їх розгромити, та здобич відібрати, і християнських невільників визволити?

Старий почав крутити головою.

– На це треба б зо дві сотні добрих лицарів. Правда, татари, вертаючись зі здобиччю, дуже неповороткі, лізуть рачачим кроком, але все ж таки з чим-будь не можна їх зачіпати.

– Не турбуйтеся, діду, в нас може бути три сотні добре вишколеного і озброєного війська, у нас уже козацтво завелось.

– А ти мені говорив, так щось собі пригадую, що у вашому селі не буде більше як триста душ. Хіба у вас ні жінок, ні дітей немає?

– Чому я так говорив, то я потім поясню. А тепер, дідусю, бувайте здорові, перед різдвом ми приїдемо сюди саньми з кожухами, повеземо вас у село на свята та заколядуємо. Та скажіть іще, дідусю, як вас кликати?

– Я Гараськом звусь. А як ваше село величають?

– Ми його ще не назвали. Старшина вирішила, що його назвуть іменем того уходника, що для села найбільше послужить.

– Дай боже, щоб воно назвалось Тарасівкою.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 190 – 199.