13. Претензії черкаського старости

Андрій Чайковський

Минуло так чотири роки. Село, не маючи над собою іншого пана, крім своєї виборної старшини, працювало само на себе. Щороку зорювало більше степу під посів. Множився товар, два рази на рік приїжджали покупці по хліб, мед та шкури. Вони привозили на обмін залізо, рушниці, зброю, порох, сіль. Все інше, як полотно, сукно, ремінь на взуття, робили уходники самі для себе і були цим задоволені. Щороку приїздили до них нові уходники. Треба було село розширити та вал посунути далі.

Ще кілька разів намагалися татари напасти на село зненацька, та кожного разу їм не вдавалось. Уходники пильнувалися добре. Скінчилось на тім. що деколи татарам пощастило вкрасти трохи товару або коней. Село прославилось. Про нього знали в Каневі, Черкасах та Кременчуку, а то й далі на північ. Його називали сторонні по-всякому. Здебільшого називали його «уходом з Канева» та й годі. Татари село обминали, воно було для них страхом. Розуміється, що нікому й на думку не спадало посилати старості вить. Зрештою, канівський староста не мав над ним влади, бо сюди вона не сягала.

За той час багато дечого в селі змінилось. Старші люди повмирали. Один Кіндрат Муха держався ще, і його щороку вибирали головою. Уходникам жилося добре. Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих, не було дармоїдів чи лежнів. Правда, кількох прогнали з села – хто не хотів старшині підкорятися.

Але про село довідався черкаський староста, бо йому було сюди ближче; він вирішив накласти свою руку на уходників та брати з них вить. До села приєдналось також декілька родин з Черкас, а це вже його люди. Вони звали себе козаками, славились тим, що воювали з татарами і аж у Крим забігали.

Та як це зробити? Він радився з підстаростою. Підстароста був не проти і для себе дещо від уходників видурити і сказав:

– Послати до них когось і зажадати виті, а коли не послухають, то налякати їх княжим військом. Я знаю, що вони на таке не схочуть задиратися і дадуть вить по-доброму. Правда, що всього не дістанемо, але бодай що-небудь. Там дуже багаті люди.

– Ану, попробуймо, – каже староста, – поїдь до них ти, пане підстаросто, зі значною частиною війська, і таки наступи їм на шию добре. Четвертина з того, що здобудеш, дістанеться тобі.

Тепер підстароста почав шкодувати, що піддав таку думку. Одна справа – взяти готове, а друга – їхати за цим самому. Їхати в далекий степ, де можна зіткнутися з якимсь татарським загоном і попасти в сирівці, – це не проста справа. Та їхати таки треба було, коли наказали, і він поїхав.

Довго він намучився в дорозі, набідився в степу, наблукався, поки добрався до села. Якось пощастило гатар не стрінути. Їдучи понад річку Висунь, він бачив великі стада, що паслися на межиріччі, і з цього визначив, що село мусить бути дуже багате. А далі побачив село, оточене валом, оброслим терниною. Здалека воно було схоже на ліс. Побачив, що це село, як аж до воріт під’їхав. «Якого тут добра мусить бути по льохах та коморах». Намагався проїхати в ворота.

– Стійте! – крикнув вартовий і наставив спис. – Зачини, Миколо, ворота! – сказав до товариша.

– Зараз пускай! – крикнув підстароста. – Ми приїхали сюди з наказу пана черкаського старости до вас брати вить, котрої ви не хочете платити… Ви злодії!

– Ми тут жодного старости не визнаємо, а ти, пане, не лайся, щоб бува не дісталося тобі!

– Я з тобою інакше буду говорити! Гей, хлопці, – крикнув до княжих вояків, – відчиніть ворота, а того зухвальця палицею.

Вояки почали злазити з коней. Та в цю мить вартовий свиснув тричі в пальці так, що підстарості аж у вухах залящало. Прибігло кілька уходників з бердишами та списами, а за ними йшли інші, бо свист почали повторювати по цілому селу. Прибіг сюди і Тарас.

– Що тут сталося?

Вартовий пояснив йому кількома словами, і він сам побачив, як якісь вояки бралися відсувати ворота, а за воротами стояла ціла валка людей з кіньми.

– Ставай у лаву! – крикнув Тарас на своїх.

Уходники настовбурчили списи і посунули вперед. Перед такою силою вояки покинули ворота і відступили до коней.

Підстарості стало ніяково. Такого опору він не сподівався.

– Чи тобі, пане, надокучило жити, що зачіпаєш спокійних людей? – каже Тарас. – У нас така постанова, що чужому без дозволу старшини сюди невільно входити, ми не знаємо, хто ви і чого ви хочете.

– Я тут не з власної волі, а з наказу пана старости, пустіть нас.

– Ходи сам до старшини, а як дозволить, то пустимо всіх.

Він казав відчинити ворота настільки, щоб пройшов один чоловік. Підстароста мусив лишити коня за воротами, і так його пропустили на майдан. Тарас пішов з ним до Кіндрата Мухи. В селі зчинився рух. Почули люди знак на сполох і позбігалися, хто вдома був. Вони оточили хату Мухи. Підстароста дуже налякався: як скаже що про вить, то люди готові його вбити. Він почав дрижати перед сивоголовим Мухою та виправдувався, що він не приїхав сюди з уходниками воювати, а лише так поговорити з ними про їх повинності. Він дуже м’явся, і як сказав яке слово, то зараз жалкував, що воно вирвалось і може йому наробити лиха. Муха сказав людям, щоб увійшли.

– Маємо гостя з Черкас. Сідайте, пане, та побалакаємо, бо не дуже-то я слухав те, що ви говорили.

– Я не приїхав сюди з власної волі, мене прислали по вить для замку в Черкасах. Ви живете на просторі нашого старости.

– По-перше, ми вийшли з Канева, а не з Черкас. Ми ні там не платимо нічого, ані нікому платити не будемо. Нам черкаського замку не треба, і замок нас перед бідою не заступить, але самі мусимо оборонятись. Ви, пане, побачите, що ми побудували свій замок з великим трудом, і на нього наша вить іде, та й іще більше, бо ту вить ми платили нашою важкою працею і нашим потом та кров’ю. На цім нашім замку поломили собі татари не раз зубила ніхто не прийшов з Черкас нас рятувати. По правді, то нам від пана черкаського старости належалася б вить, бо ті татари, котрих ми нашими грудьми, нашою кров’ю здержали, могли на вас наскочити або деінде пограбувати. Ось тому-то ми кажемо, що даремно ви турбувались, бо ми не дамо нічого…

– Справді так, добре кажеш, пане голово! – гукала громада.

– Так не може бути, панове, бо такий княжий закон, що люди, які живуть на княжих землях, мають князеві платити.

– А хто князеві ту землю дав, що вона його? Бог сотворив землю для всіх, і хто на ній засяде, того вона і є. Ми засіли на тому степу, що про нього князь не знав, і він тепер наш. Ми нічого не дамо.

– Зважайте, князь може прислати військо і забрати те, що йому належиться, силою.

– Що ти нам про силу говориш? – гукнув Журавель. – Князь навіть не знає, чи ми живемо на світі. То лакомство старости. Ми вас добре знаємо. Який канівський, такий черкаський. Обидва одним миром мазані. Коли була на нас яка напасть з того боку, то певно не княжа, а таки старостинська. Та хай попробує прийти з військом!..

А до того докинув Тарас:

– Як ми відбивали цілі тисячі татарської орди, що тепер нас обминає, мов чорт церкву, то ми і старостинських посіпак не злякаємося. Хай лише попробує перейти степ, а тут ми його привітаємо, що десятому буде заказувати не зачіпати наше село.

Підстароста поглянув на Тараса, що, мов той дубок, стояв випрямившись. Згадав собі розмову з ним при воротах і зараз пом’якшав.

– Я, панове, так зле не думав. Певно, ніхто не схоче воювати зі своїми людьми. Я лише так прошу, дайте бодай що на знак, що ви до черкаського староства належите. Я знаю, що ви не відмовитесь.

– Ми б не відмовились, – сказав Муха, – бо, слава богові, у нас усього доволі. Та коли ти, пане, кажеш, що це мусить бути знак нашої приналежності, чи залежності, чи там підданства, то ми не дамо ні стебла. Ми жодного пана над собою не визнаємо, хіба бога та й нашого старшину. Вертайся, пане, назад.

Підстароста зміркував, що по-дурному вибалакався і програв справу.

– Та чейже мені і моїм людям не відмовите в гостинності та дасте шматок хліба, не проженете нас у степ, мов собак.

– Це вже інша справа. Будьте нашими гістьми, відпочиньте, скільки вам схочеться… Накажи, Тарасе, відчинити ворота та розмісти гостей по хатах. А ми поки що поїмо хліба-солі, бо ти, пане, либонь, голодний, та поговоримо про таке, за що не треба сперечатися.

Тарас пішов порядкувати, а тим часом у хаті Мухи пригощали підстаросту, і зав’язалась мирна розмова.

Тарас пропустив старостинських дружинників і почав пригощати. Тут була невидана річ приймати гостей з далекого світу. Посходились черкасці, що восени переселились були сюди, і почали розпитувати про своїх знайомих.

Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 182 – 185.