25. Наліт сарани
Андрій Чайковський
– Що воно таке, яка тому причина, – говорили між собою уходники, – що цього літа стільки нагнало, навіяло дичини в наш степ? Цілі стада диких кіз, табуни коней, а то й турів з’явилися в нас, як ще ніколи. Чабани казали, що таки між наші стада пхаються.
– Либонь, щось їх вистрашило звідтіля, де паслися. Може, вовки або ведмеді.
Так пояснювали між собою люди це незвичайне явище, не догадуючись про іншу причину.
Та ось незадовго причина показала себе.
Цього року заповідався гарний урожай. Усе оброблено вчасно, погода була гарна, про татар не було чутки, ніхто їх не бачив.
Якось перед петрівкою показалися зі сходу якісь дивовижні чорні хмарки. Вони йшли не дуже-то високо, а з них виходило якесь шелестіння, нікому не відоме досі. Хмари ті, чорні, мов смола, погнались далі, люди заспокоїлися.
Аж одної днини вранці, коли вже сонце значно підійшло вгору, надігналась така сама чорна хмара, більша від тих, що досі бачили, з великим шумом. Вона геть заслонила сонце, а далі впала великою плахтою на землю якраз у тому місці, де паслися стада. Худоба почала розбігатися і ревіти, а там, позадиравши хвости, гналася щосили до села. На хребти худоби та коней і на вовну овець чіплялися якісь великі комахи. Худоба прожогом кинулася в воду, тоді ті крилаті комахи попливли з водою. А ті комахи, що впали на землю, гризли все під собою, мішалися, вкривали землю на кілька пальців завтовшки.
Це була сарана.
Старші уходники чували про неї від старих людей, чували, яке спустошення вона на людей та худобу наводить, і всім тепер стало страшно.
Худоба, перепливши ріку, ще не заспокоїлася, гналася з таким ревом у село, що трохи не подушилася в воротах. Щойно на майдані заспокоїлася. За нею чимдуж бігли налякані чабани. Вони бродили в такій погані, яка чіплялася до їх ніг і одежі. Перебігли місток, як з поля почали втікати ті, що там працювали, а з левади – косарі. Із степу пригнався з козаками Тарас. Тепер побачили з берега, як Максим-татарин з кількома чабанами поспішно розривав подення містка, що йшов через ріку. Татарин кричав щось, та цього не можна було сюди почути.
Нарешті вийшли всі на берег. Татарин, страшно схвильований, показував на схід сонця і кричав:
– У дзвони бийте, стріляйте, он нова хмара йде, пропадемо!
І справді, від сходу сонця сунула по небі інша чорна плахта, більша від усіх. Тарас не знав, що йому робити.
– У дзвони бийте, стріляйте, – кричав він вслід за татарином, не розуміючи, нащо воно здалося.
Зараз задзвонили в дзвони. Почулися рушничні постріли. Аж тепер Тарас здогадався, що йому робити. Свиснув у пальці на сполох. Козаки хапали з хат рушниці, ставали сотнями.
– Гуртом, братіки, гуртом, сотнями без куль стріляйте.
Стріляли сотнями відразу. Ішов від того гул по околиці. До Тараса прибіг татарин.
– Отамане! З гарматою в поле! Обороняймо наші нивки, а то велике нещастя буде!
Тимчасом сарана, що впала на пасовисько, миттю пожерла все, лишаючи за собою чорну землю, та почала розлазитися на всі боки. На трьох сторонах була вода. Сарана клубилась густою лавою, мов чорна погана гноївка, пливла по землі, котилася аж до води і тут пропадала. Тепер стало ясно всім, чого татарин розірвав подення моста. Сарана не могла перейти на цей бік до села, а підлетіти їй було важко. А ця чорна плахта, котру татарин помітив, летіла просто на село. Рушничні постріли та голос дзвонів, від яких дрижало повітря, схвилювали її – вона заколихалася. Тоді татарин почав страшенно кричати різними голосами. За ним і інші почали кричати, всі підняли такий вереск, ніби вже кінець світу. Це справді помогло, сарана завернула на північ.
– Боронімо ліс, – кричав татарин, помчав туди, а інші за ним.
Знову почувся страшний лемент і постріли.
Тепер помітили нову плахту, що сунулась південним краєм по обрію саме туди, де лежали лани доспілого збіжжя, готового вже під серп. Та тут стояли вже налаштовані до вистрілу звернені дулами вгору гармати. Тепер почули в селі рев гармат. Від того хвиля сарани заворушилася; ціла плахта прорвалася, частина полетіла далі, а частина таки сіла на землю. Безпорадні гармаші дивилися з розпукою, як буйне колосся золотої пшениці погнулося під сараною, що спадала. Вона сікла все на ходу на дрібну січку, відтак сунула далі по землі. Один гармаш побіг у село скликати людей.
Ціла юрба уходників з заступами, лопатами, а то і з мітлами бігла сюди. Почали копати широкі рови. Сарана дійшла до того місця, стала напливати у рів, а тоді люди засипали рів землею. Сарану, яка лізла на другий бік рову, згортали лопатами. Та цього було замало. Треба було ще другий і третій рови копати. Зате врятували одну третину нивок.
А левади вже не було кому рятувати. Там сарана знищила і ту траву, що ще стояла, і ту, що вже лежала в покосах. Люди з розпукою дивилися на чорну землю. Такого ще не бачили, як довго тут жили, – ні одного стебельця.
Цілорічна праця пропала за кілька годин. Тепер усім стало ясно, чого дичини та звірини стільки сюди набігло. Втікали перед голодною смертю; здається, що сарана й інші околиці навідала.
В селі стало сумно, наче тільки що мерця з хати винесли. Всі розуміли, що не буде з чим пережити року ані чим засіяти. Розмовляли між собою про важкі часи, які доведеться переживати. Журавель сказав:
– Наслав господь на нас нещастя, та нічого нам у відчай падати. У нас по льохах стільки хліба на запас, що і два роки буде чим прохарчуватися. Не журіться, брати.
Аж тепер люди нагадали собі, що ще з часів головування Кіндрата Мухи зсипали щороку в бочки та плетінки збіжжя на запас. І люди справді заспокоїлися. Та чим прогодувати худобу? Все понівечиться та вигине марно. Вернувся татарин з лісу.
– Ліс урятований, буде де попасти худобу, а свині будуть живитися жолудями.
– Тепер нам небагато залишилося роботи, та господь відає, чим худобу перезимувати.
– Є трохи в нас запасного сіна та соломи у стіжках, – сказав Максим-татарин. – Тепер пастимемо в лісі, за той час трава підросте, бо сарана коріння не повигризала. Але нам треба подбати, щоб сарану чимскоріш винищити. Коли б вона нанесла нам яєчок, то з весною мали б свого домашнього гостя. Отож зараз піти б на пасовисько і все гарненько згорнути в ріку.
– Ти, видно, знаєш добре цю погань, – сказав Журавель.
– Як мені з нею не знатися? Не раз доводилося нам у татарщині з нею боротися. Це в нас там частий гість. Не раз довелося з голоду пухнути цілим татарським селам, бо там мало хліба родить, ціла сила в паші та худобі. Не стане паші чи від сарани, чи від посухи, тоді й худоба вигине, і людям ні з чого жити. Це було не раз причиною, що орда йшла на грабунки в християнську землю.
– Звідкіля ця погань береться?
– Вона виводиться геть далеко від нас, на схід сонця. Та ви до неї ще гаразд не придивилися, я зараз вам її покажу.
Пішов Максим над ріку і за якийсь час вернувся, несучи за крила здоровенну сарану. Люди почали придивлятися до неї. Зверху була вона темно-зеленої барви, під животом темно-жовтавої.
– Тож бачите, – пояснював Максим, – вона наче старша сестра тих мавок, що інколи цілим роєм налітають. Та цього нам нічого лякатися, бо мавка нічим не шкідлива, хіба що горобці та інша птиця мають празник. А тут придивіться до рота сарани – яка пащека.
Максим підсунув до її рота кусник тріски, і вона зачепила її сильно кліщами.
– Сарана дуже пажерлива, – говорив далі Максим, – летить великими гуртками з далекого світу. У нас, на татарщині, кажуть, що вона ніколи не полетить проти вітру, а все з вітром. Тому-то татари так дуже бояться східного вітру, бо він нам нещастя може принести. Ви, певно, почули дивне шелестіння, як вона летіла? Це вона так на тих твердих крильцях грає.
– А в нас вона не виводиться?
– Вивелась би, коли б її гнізда не винищили та коли б такого морозу в нас не було. Вона загрібає свої яєчка в землю. Тому треба те місце, де сарана налетіла, переорати. Тоді яєчка будуть зверху, а вже наш мороз доїде їм кінця. Та поки що нам треба всю цю погань вимести. Треба, пане голово, піти з заступами, лопатами та мітлами і все дочиста позгортати. Сарана тепер не буде мати що жерти і виздихає, від цього буде сморід гірш стерва. Від цього смороду прокидаються пошесті на людей і на худобу. Нема жарту.
– От раділи, що не буде нам роботи, – казав уходник, – а то треба буде добре зіпріти, поки все поприбираєш.
Тепер уходники працювали від ранку до ночі, згортали кляту мушву. Де було ближче до ріки, там згортали у воду, далі від ріки треба було копати глибокі рови та доли і туди згрібати погань та присипати землею. Як згорнули сарану в яму, то вона шипіла, мов гуща.
Люди почали вже заспокоюватися, та ось настала нова турбота. Щодня убувало по декілька штук худоби, і чабани не могли упильнувати овець. Де-небудь скочить з лісу хижак, мов той шуліка на курчатко, задушить тварину, висмокче кров і залишить пошарпане м’ясо. Треба було і цьому покласти край. А хижаків було в лісі дуже багато. Зараз можна було доміркуватися, що це робота рисей та диких котів. Згодом знаходили вбитого вола або корову. Це вже ведмідь господарював. На ніч не можна було залишати худоби в лісі. Яку худобину загризли за дня, то над ранком знаходили одні кістки. Це вже вовки доїдали решту і робили собі свято.
Зібралася громадська рада і вирішила, що треба перетрусити ліс і шкідників винищити або прогнати.
Назначеного дня не виганяли худоби в ліс, а годували в селі торішнім сіном і соломою…
Рано-вранці зібралися сотні на майдані. Одні залишилися в селі, другі пішли в ліс. Поставали в довжелезний ланцюг і рушили з місця. Йшли з рушницями, луками, ножами. Набрали харчів з собою на цілий день і кілька добрих собак, які нюшили звіра на деревах, ставали і завзято гавкали. Зайшли так у ліс, де вже не було кущів, а самі великі дерева. Та не довго йшли без діла. Гавкали собаки, люди дивилися вгору і, де лише помітили хижака, стріляли. Від тієї стрілянини, вигуків і гавкання собак лунав гомін у лісі. Хижаки тікали щораз далі, а погоня просувалась за ними.
Уходники не знали ще добре того лісу, бо не мали раніше потреби далеко заходити. Тепер помітили, що лісові ще далеки до краю. Вбили кілька рисей і котів та два ведмеді. Тарас хотів конче зайти до краю, бо хижаки знову вернуться. Вже й вечоріти стало. Загадали тут заночувати і вранці йти далі. Зійшлися разом і розвели велике багаття. Та тепер Тарасові було ніяково, що так залишив село саме. Хто зна, що може там статися? Правда, про татар не було чути, але їм не можна вірити, біда не спить, а на людей скрізь чатує. Тож коли люди позасипляли при вогні, лише він один не міг заснути: турбота не давала йому спокою.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 243 – 246.