23. Випробування гармати
Андрій Чайковський
Тривало так аж до Спаса. В селі вже було по жнивах, тепер звозили снопи з поля, складали в стіжки. Тут ніхто не мав свого власного поля. Все було спільне. Разом сіяли, жали, звозили, молотили, а тоді видавали на кожну сім’ю стільки хліба, скільки було душ у сім’ї, стільки пашні, скільки в кого було худоби. З решти відкладали пайок на випадок неврожаю і ховали в бочках та солом’яних плетінках. Те саме зробили з медом і шкурами диких звірів. Решта була призначена на продаж або обмін, із цього припадало на сім’ю стільки, скільки було треба.
Але і кожний уходник мусив робити, що йому казала старшина і що хто міг. Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра. Журавель дбав, щоб ніхто не їв даремно хліба, а коли цього було треба, то, бувало, і вибили. Найбільше боялися нероби того, щоб їх не прогнали з села в степ, бо траплялося й таке.
Все йшло в селі, мов у годиннику, ніхто не питав уранці, що йому робити. Кожний робив для всіх, всі для кожного. Далеко від інших сіл, під безупинною небезпекою татарського наскоку, залишені на власні свої сили, всі любилися взаємно і один одному допомагали, а що всього було досить, то не було причини до сварок і колотнечі. Дрібні непорозуміння вирішувала старшина, і її мусили всі слухати.
Сторожа коло переправи щотижня змінялася. Про татар не було чутки. Тепер не було потреби вартувати на фігурах, бо одна сторожа на переправі заступала все. Так само не дбав ніхто про городки. Вони опустіли і занепали. Пасовиська були на межиріччі між Інгульцем і Висунем. Було тут гарної трави доволі, і худоба нікуди не розбігалася та від дикого звіра була забезпечена.
Під Спаса здавалося вже, що цього літа орда не покажеться, і тарасівчани хотіли забрати сторожу з переправи. Тарас не хотів цього робити. На його думку, поки надворі літо, татари можуть кожної хвилини з’явитися. А знову не хотів пропустити нагоди помірятися силами з татарами і випробувати свої гармати.
Аж прискакав на запіненому коні гонець від переправи з вісткою, що по той бік річки, далеко в степу, показалися татарські загони, а за ними велика орда. По селі залунав умовний знак на сполох. Свист у пальці подався з одного кінця в другий. Кожний кидав роботу, хапав з хати зброю і ставав на майдані. Пригнали зараз коней з пасовиська, викотили три гармати, впрягли до них коней. Цим разом ішла в похід кіннота і гармати. Поспішали чимдуж вийти в степ, поки ще орда не встигне перейти річки. Відчинилися ворота, і сотні виїхали в степ. За військом їхали вози з порохом, бочками з водою і кам’яними кулями.
Було вже геть пополудні. Тарас вів їх так, щоб від переправи було непомітно. На хвилину зупинялись, щоб дати коням відпочити, бо гнались галопом. Об’їхали великим колом вершок балки і тут спинилися. Вже вечоріло. Від переправи прийшла звістка, що татари отаборилися по тім боці річки. Можна було здогадуватися, що там і переночують. Це було тарасівчанам на руку. Коли вже цілком стемніло, Тарас під’їхав над річку з кількома уходниками. Позлазили з коней і пішли над самий берег.
Татари порозкладали вогні, але поводилися тихо, щоб не звернути на себе уваги. Вони знали, що гул по воді може зайти аж до села і накликати їм на голову шайтанів з Тарасівки. З Тарасом пішов і запорожець, чоловік досвідчений, якому не раз доводилося з татарами боротися. Розглянувши вогнища, він визначив силу татар – яких дев’ять, до десяти тисяч, 3 такою силою не було б безпечно зачіпатися в чистому полі.
Вони бачили добре з берега, що татари робили, як ладили вечерю, пекли м’ясо, пили кумис з козячих мішків і вешталися один поза одного.
– Нічого гаразд не будемо знати, – сказав запорожець до Тараса, – поки не піймаємо язика.
– Тож бо й є, – відповів Тарас, – та як його здобути?
– Звичайно в них водиться, що вони ще сьогодні пішлють сюди шпигів роздивитися, – сказав запорожець. – Вони не почувають себе безпечно, бо були б зараз частину орди переправили на наш бік.
– То ти думаєш, щоб з них язика піймати? А коли він не вернеться до своїх, то зараз знатимуть, що ми тут.
– Твоя правда. Ми їх таки не будемо зачіпати; коли б котрий ліз таки на нас, то вступімся йому з дороги. До вогню то ми їх бачимо, а вони нас ні. Тільки коли б їх чорт заніс аж до нашого війська, тоді їх з рук не випустимо. Підождемо до ранку, а вранці привітаємо їх гарматою «на добрий день». Ми їх і так не переб’ємо всіх, хіба що перейти сюди не дамо і проженемо.
І зараз побачили (коли говорив запорожець), що кілька татар пороздягалися, поприв’язували собі клунки з одежею на голову і пустилися з кіньми через річку вплав. Під берегом поодягалися знову, посідали на коней і повиїздили обережно на берег. Тим часом Тарас вислав козака до війська з наказом, щоб, як до них прийдуть татари, піймали всіх на аркан. Стріляти не можна. Сам вступився татарам з дороги і сховався в бур’ян.
Довгенько так лежали, коли почули знову голоси татар, що верталися. Вони їхали тепер вкупі і розмовляли між собою. Тарас почав прислухатися.
– Можемо і забожитися перед мурзою, що нікогісінько не стрінули.
– Досі нам ще не доводилося, щоби ті чорти з Тарасівки заступили дорогу. Тепер ми безпечні, а коли вертатимемось, тоді їх тут певно зустрінемо. Тільки цим разом не так зробимо, як раніше робили. Я чув, як вирішила наша старшина. Пожалкують тарасівчани, що нас зачіпають… Отож ми частину здобичі повеземо туди на приману, а решта сховається в лісі. Коли хитрий отаман Тарасівки наскочить на нас при переправі, тоді головна наша сила піде лісом, і ми застукаємо їх з того боку, де нас не будуть сподіватися. На те нас і вибралося п’ятнадцять тисяч, ми і не підемо далеко в глибину християнських країв, і швидше повернемося, ніж вони нас будуть сподіватися.
– В такому разі вони й не будуть знати, коли вертатимемось.
– Ну, ні. Ми навмисне будемо так шуміти, що й глухий почув би. Знати тобі, що ми цим разом лише на Тарасівку йдемо.
Тарас розказав запорожцеві, що почув.
– Тепер треба нам вибрати з двох одне – або не пропустити їх і перебити тепер, як саме ми вибралися, або не чіпати зовсім і дати їм пройти і, замість тут на них нападати, засісти там, де вони на нас збираються. За той час можна б добре приготуватися їх привітати, покопати в лісі рови і засіки, понарізувати дерева тощо і потрощити їх. Села вони не здобудуть, як ми будемо вдома.
– Ти говориш, Тарасе, як лицар. І я був би такої думки, якби був молодший. Та ти подумай, яка з того вийде шкода для села. Наступ буде від лісу. Там лежить Нова Тарасівка, нічим не забезпечена. Вона певно піде з димом. Багато добра понівечиться. А коли татар не випустимо, щоб вийшли на нас з лісу, тоді нічого їм не зробимо. Ти кажеш про засіки і вовчі доли. Як татари їх там помітять, то, певно, не підуть далі, і вся наша робота пропаде. Вони завернуться і прийдуть знову колись. Тож краще ми залишимось при попередній думці і не пустимо їх сюди.
Тарас довго вагався, що робити.
– Завертаймось до своїх та ще поміркуємо.
Пішли над балку, де були заховані коні, і поїхали.
– Хай буде по-твоєму, – сказав Тарас, – я не хочу брати на свою голову такої великої відповідальності. Зараз під’їжджаємо на берег.
– Не під’їжджаймо, а підходьмо, – сказав Клин. – Підемо з кіньми, то зараз видамо себе. Наші коні, почувши коней з того боку, почнуть іржати, ті озвуться. А як видамо себе, то певно нічого з цього не вийде, нічого не вдіємо.
На тім і стало. Всіх коней залишили тут. Уходники тягли гармати і всі пристрої аж над берег і тут очікували ранку.
Почало розвиднятися. Над річкою стояв густий туман. Але запорожець помітив собі добре ще звечора, в котрому місці був татарський обоз, і в те місце направив гармати. На тім боці річки татари вже прокинулися і збиралися до переправи. Гармаші держали запалені льонти в руках і чекали знаку. Тарасові не терпілося, та не казав нічого, бо отаманування над гарматами передав запорожцеві.
– Ще не час, – обізвався запорожець. – Хай трохи туман уступиться, а то ми стрілятимемо навмання в одне місце, де вже нікого не буде. Вони, коли куля між них попаде, розбіжаться з того місця. Чекаймо сонця або вітерця.
– А вони, кляті, не ждучи ні сонця, ні вітерця, будуть перепливати до нас.
– Я цього хочу. Ти держи в руках мушкетників та лучників, а гармату залиш уже мені.
I так стояли на березі, аж поки не почули по той бік Інгульця гомін.
Татари перекликалися та сідлали коней. А далі чути було, як коні заходили в воду. Гомін доходив щораз ближче. Нарешті чути було, як коні перепливли річку, струшували з себе воду. За ними пливли інші. Перші забовваніли на березі, ведучи коней за поводи.
Тепер заторохкотів мушкетний вогонь, ревнула гармата. Пішов гул повітрям, чути було, як важка кам’яна куля прорізувала повітря, а далі впала у збиту юрбу в таборі. Почувся страшний крик і прокльони. Татари заметушилися, не знали, що їм робити. Ті, що перепливли, хотіли таки пробитися і лізти на берег. Тоді Клин звернув гармати під берег і почав стріляти дробом, дрібним камінням і жужелем.
На татар падав цілий град каміння. Багато їх було ще голих, не встигли одягтися. Кілька таки вийшло на берег, та тут зараз зафуркотіли аркани, і їх піймали живими. А запорожець стріляв з гармати важкими кам’яними кулями в татарський табір по тім боці річки. Зійшло сонце. Повіяв вітер, розніс туман. Тоді татари, побачивши козацьку силу на березі, кидали коней і скакали з берега в воду. І з табору почали втікати в степ. Та тепер уже було видно, на кого стріляти. Кулі летіли слідом за ними і творили великі спустошення. На тих, що пливли у воді, стріляли з мушкетів і луків.
– Вони вже, певно, не вернуться, – сказав Тарас.
– Певно, що ні. Та нам не можна відступати від берега, поки з очей не зникнуть.
– Це вже третя перемога на цьому місці…
На другому боці річки бачили тепер страшну картину. Багато побитих татар та коней, багато поранених. Коні з поламаними ногами намагалися вставати. Вони жалібно іржали. Далеко на обрії степу видно було втікачів. Піймані на аркан татари казали те саме, що Тарас звечора підслухав.
Як татари зникли з очей, уходники підраховували свої сили. Виявилось, на велику радість усіх, що не поліг ні один уходник.
– Гармати нам помогли, – сказав Тарас. – Коли б ми їх були мали попереднього разу, не втратили б восьмеро гарних козаків.
– Тоді б нам гармата нічого не помогла, – каже один козак, – бо годі ж було нам між бранців з гармати стріляти. Тоді татари позаду найкраще себе забезпечили, бо тут їх найбільше було. Я тоді був з Трохимом, а потім відбивався з дідової печери. Одне ми погано тоді зробили, що списів не брали.
Запорожець за той час придивлявся до полонених, потім сказав:
– На якого біса ти, отамане, возишся із спійманими татарами? Ми, запорожці, ні одного живим не лишаємо. Завезеш їх до села, то будуть шпигувати, а як утечуть, то нам тих чортових синів на голову приведуть.
– Ні, брате, в нас так не водиться. Нам робочих рук треба, даремно вони хліба не будуть їсти. А опісля їх можна обміняти на християнських бранців. Ми одного разу за одного знатного татарина тридцять невільників виторгували.
Привели коней під гармати, вози тепер верталися всі на місце.
– Я голодний, мов вовк, – сказав запорожець.
– Ми харчів не брали, бо знаєш, як нагло ми виходили.
– Це правда. Признаю тобі, отамане, що гарне у вас військо, кращого і на Січі немає. Ти служив у княжому війську?
– Куди пак! Я сюди прийшов малим хлопцем. Та я вже тоді розумів, що нас тут жде, і тому все придумував способи, щоб не датися біді. Біда – найкращий учитель. Я збирав таких самих дітваків, як і я сам, і вчив їх того, що сам надумав, і вчився сам.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 237 – 241.