4

Борис Грінченко

А що ж тим часом робила Левантина?

Левантина зараз же почула про те, що сталося з Романом: як його піймано з салом, як із його знущалися. Тепер усі ті, що їми він гордував, були раді віддячити йому за те гордування лайкою чи глузуванням. А найбільше нападався на його рідний брат Денис. Той був такий лютий на Романа, що ніколи про його доброго слова не мав, а ганьбив, аж люде дивувались, що брат на брата так устає. Звісно, – казали, – Роман ледащо, нероба та ще й злодійкуватий, але ж і Денисові не годилось би так на його нападатися. А инші обставали за Дениса, кажучи, що такого, як Роман, і милувати не можно, – де ж таки!

Усе те мусила слухати й Левантина, слухати й мовчати. Озватися словом за Романа вона не сміла. Уже й так про неї та про його слава пішла, а то ще гірше буде. Треба мовчати, ніби згоджується.

А серце не згоджувалось, не могло згодитися з тим. Йому Роман здавався иншим.

Це погано він зробив, що сало узяв у батька, та ще ж це діло не таке вже й страшне. Та’дже раз-у-раз і дочки, й сини беруть з дому нишком на складки і яйця, і борошно, і сало, і курей – усячину. Як довідається батько – погрімає трохи та й усе. І всі про це знають, і дарма. А тут яку бучу збили: злодія з парубка вчинили, хотіли в холодну посадити, різками бити! Чи то ж по правді? Звісно, Роман не на складку брав, а так… Але ж… то ж із дому, там же й його, Романова, частка була. Хоч і погано, та як же ж було йому не взяти, коли йому з дому нічого не давали? Прохав же, щоб одділити, дак ні! А як би це гарно було! Роман казав їй, що тоді б зараз почав торгувати бакалією… і вони побралися б… А тепер – що сталося? Хто винен? Денис та батько й винні… Зінько – ні, бо він добрий: тільки він сам і обороняв Романа, Дениса спиняв…

Такими думками силкувалася виправдати вкохану людину бідолашна дівчина. Вона сама почувала, що трохи воно не так, що і Роман грішний у всій цій справі з сем’єю… Та на його і так усі нападаються, – невже ж і вона ще нападатиметься? Вона, що так його любить?!

А любила вона його дуже. Так його любила, що все віддала…

І що ж тепер буде? Невже Роман так її й покинув і не вернеться більше? Ні, ні, цього не може бути, вона тому певна. Звісно, не може ж він тепер знову вернутися сюди: так його зганьблено! Він пішов у город, шукає там собі служби. І певне найде: город – не село. Хоч, може, й не відразу, бо, кажуть, і там попошукати ще треба. А як найде та влаштується, то й прийде по неї… або просто покличе її до себе… Там вони звінчаються та й житимуть собі любо, забувши про це село і про недобрих у йому людей.

Тільки, коли б швидче він це зробив, щоб не спізнився. Бо як спізниться – ой сорома, великого сорома зазнає вона тут на селі! Де ж таки: покритка! Яка мати, скажуть, така й дочка. Уже ж як їй вибивали очі тією безщасною матір’ю, то мабуть її душі й на тім світі нема впокою! А тоді вже й поготів. І погане цуценя гавкатиме.

– Ой, Романе, Романочку! який ти гарний, що я й душу тобі віддала, який ти недобрий, що не пожалів і віночка дівочого! Якби не це, дожидала б тебе, виглядала б тебе співаючи, сміло б у вічі всім дивилася, не боялась би за тебе словом озватися, від лихих ворогів тебе оборонити! А тепер… Та вже не вернеш!.. Тільки ж пожалій мене, пошануй мене тепер, бо ти ж мені тепер і батько, й матінка, і дружина вірная. А я ж тобі вірю, а я ж тебе дожидаюся!

Вірила й дожидалася…

А про Романа не було й чутки. Дибляне їздили на базарь не до міста, а до близького великого містечка, то мало що й знали про той город – як там і що там. То й про Романа нічого не знали: як пішов, то як вода вмила. Левантина вже й прислухалася, й причувалася, вже й розпитувалася декого обережно – ні, нічого не чуть.

Мабуть йому, бідному, не щастить там, мабуть він шукає, та нічого знайти не може. Це буває. Он Стецько Гавриленко розказував, що одного разу два місяці тільки й жив з того, що на поденній коли-не-коли заробляв… так нічого й не добувсь у городі та й вернувся додому. Коли б цього й Романові не було! Поможи йому, Мати божа!

А місяці минали.

От і Різдвяні свята. Яка рада звичайно Левантина Різдвяним святам бувала! Як весело, випросившися, вимолившися в хазяйки, бігати з дівчатами по селу, колядувати, сміятися, гуляти на волі!.. А цього року й колядувати не пішла: сказала дівчатам, що хазяйка не пустить. Може б і пустила, та Левантина й не питалася.

Вона все дожидала: може Різдвяними святами Роман прийде. Може, досі вже службу добру має, то й прийде з родичами помиритися. Вона позирала через тин до Сивашів у двір і вбіралася в святний день, думаючи: причепурюся, а може…

Та ні, нема… Минув новий рік, минуло Водохрище… Уже й не буде…

Пішов, не попрощавшися… Невже ж і побачитися не доведеться? А що ж із нею буде?

Сумна та нерадісна збігла зіма, не було радісніше і по весні. Сонце з неба сміється, а в Левантини рясним дощем сльози капають; квітки радісно вітають життя молоде, а бідолашна своє життя проклинає… Дівчата над річкою веснянок вигукують, і далеко-далеко несуть їх голос лепетливі хвилі, а безщасній Левантині не до співу, в неї одна думка – тяжка, пекуча…

Так, вона повинна стати матір’ю…

Матір’ю! Не матір’ю, щасливою своїми дітьми, не дружиною, радісною з свого чоловіка, хазяйкою у власній хаті!.. Ох, яке це велике, велике щастя!.. Але не такою вона буде.

Не пишатися вона буде своєю дитиною перед людьми, а ховатися з нею, очей не сміючи звести на людей!

Сором!.. Ганьба!..

А за віщо? Невже це такий великий, непрощений гріх? Хиба то не Бог ізробив так, що дівчина стає жінкою, матір’ю? Якби Бог хотів, щоб у самих тільки вінчаних були діти, то він би так і зробив. А то ж не зробив! За що ж люде карають, глузують, знущаються?

Левантина не могла зрозуміти, не могла найти відповіді на ті питання, тільки мучилась їми тяжко, мучилась уже самими думками про те лихо, що мало ще прийти, впасти на неї.

А лихо йшло помалу, не поспішаючись, але не перестаючи наближатися, неминуче, невблаганне. Бідолашна щодня оглядала, навіть міряла поясом свій стан і плакала, плакала… Скоро всі побачуть!..

Вона того не знала, що цікаві давно вже побачили, давно вже плели про неї всячину. Не знала, аж поки сама почула одного разу. Розмовляло двоє дівчат на вулиці й не помітили, як вона наближилась, бо темно було. Вона почула, як Химка казала:

– Гляди, щоб і з нею не було так, як з Левантиною!

– А що? – попитала Вустя.

– Ото, дурка! Хиба ти не помітила?

– Або ж ні!

– Так змарніла з обличчя, а стан який повний – скоро ходитиме, як та копиця.

Тікала від їх, землі під собою не чуючи, і ридала тяжко, страшно, забившися головою в солому в тій самій повітці.

Господи! Невже він покинув її? На поталу ворогам, на глум, на ганьбу! Хоч би розпитати кого про його, хоч би довідатися – де він, що він!

Незабаром на селі почали розказувати, що Романа в городі нема, що він покинув свій край зовсім, а поїхав на службу в той город, де був салдатом. Сплів хтось, як звичайно плетуться серед людей усякі неправдиві звістки. А Левантина поняла тому віри.

От тепер вона знає, що покинув, забув. Коли так далеко пішов, то не вернеться.

А може… Може так трапилось, що тут ніде не міг роботи знайти, мусив податися аж туди, де його знають і дадуть роботу. Тоді вернеться і візьме Левантину.

Хоч би як безнадійно все стояло, а людина завсігди силкується вдержати в себе хоч крихтину маленьку надії, тих солодких пахощів зрадливих, що завертають нам голову, щоб ми не так гостро почували мордування невблаганного, немилосердного життя.

А час минав. Бачили вже всі Левантинине лихо. Дівчина ховалася від людей, але від хазяйки не могла сховатися. Уже їй та щодня вичитувала.

Наближались жнива. Левантина повинна була в’язати.

Одного разу ввечері вона пішла в хижку щось узяти. Враз почула гострий страшний біль, що пронизував увесь живіт і крижі. Так заболіло, що ледві встояла. Але тільки на мить, бо зараз же й перестало.

Левантина зрозуміла, що починається те страшне. Хоч вона попереду знала, що це неминуче, що воно вже наблизилося, але думка, що це буде ось зараз, цього вечора, що воно вже почалося, обняла її, мов огнем. Не думаючи, не розбіраючи, що робить, Левантина кинулася з хижки, вискочила з двору й побігла аж на другий кінець села.

Бігла, нічого не тямлючи, не бачучи, серед темряви. І враз почула знову той біль, ще страшніший, захиталась і впала, не вдержавшися від швидкого бігу. Упала просто животом на якусь колоду, що лежала під хатою… Мало не зомліла з болю.

На щастя, ніхто її там не побачив. Очутившись, підвелася і попленталась уже помалу. Сама не думаючи про те, якось забігла вона аж на той куток, де жила стара баба Олійничка, її хрещена мати. Пізнавши її хату, ввійшла в сіни і не зважувалася йти далі.

– Хто там? – запитала баба з хати і зараз же відхилила двері. – Левантино!.. Чого це ти ховаєшся?

Левантина вступила в хату і впала бабі до ніг.

– Матіночко-голубочко!..

Новий біль перепинив їй слова…

Вночі Левантина породила кволу дочку…

Стручиха довго дожидалася з хижі Левантини і не могла діждатися.

– А вже мені ця проклятуща дівка! Піде та й сидить, – бодай ти там каменем сіла! Ой піду зажену так, що аж спотикатиметься!

Пішла, але хижка стояла відчинена, а Левантини не було. Стручиха почала гукати, – не озивається.

– Мабуть побігла на вулицю! Тільки й справляє побігуці! Бодай тобі ноги поплутало! Лягла спати, лютуючи і присягаючись одлатати завтра Левантину так, щоб довго згадувала. Але і вранці Левантини не було. Сипала тоді прокльонами, мов горохом з решета.

– А, идолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу дівка! Бодай ти скрутилася і круга світу пішла, як ти від мене пішла! Щоб тобі руки покорчило та посудомило, як ти мені роботу кинула!

– Кого це так ви кленете, кумо? – озвалася з вулиці до Стручихи її кума Вівдя.

– А кого ж, як не ту світопоганку Левантину, бодай би її всю болячками взяло! Покинула мене саме в жнива.

– Еге, вже й не вернеться, кумо! – відказала Вівдя. – Кажуть, у баби Олійнички з дочкою лежить.

– Та невже? От я ж їй дам!..

І хоч робота аж кричала, а Стручиха так і метнулась із двору.

– Куди ти, дурна? Куди? – кричав Струк, але не помагало: розпалившися, баба бігла вулицею, як скажена. Струк подивився їй у слід, плюнув: – Ну й бісового заводу!.. З гадючих спинок ізшита!

А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбігла до Олійнички в хату така люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала на полу, біля неї дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хаті.

– А, ти тут, голубочко! – зашипіла Стручиха до Левантини. – Бач, як по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони відпочивають, нажирувавшися з паничем, та з ляльками панькаються! Що ж, панича, чи панночку – яку цяцю набігали? Бодай би воно тобі попухло!

– Ось слухайте, Секлето! – озвалася до неї поважно бабуся. – Ви не кричіть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно вам нічим не винне. Воно як янголятко, а ви до його з нечистим словом. Ось як видужає Левантина, тоді вже з нею будете говорити. А тепер або сідайте та гомоніть по-людському, або йдіть собі з Богом!

– А бодай би вас усіх лиха година забрала! – крикнула Стручиха і прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.

Уже ж і лаяла вона Левантину кожному, з ким стрівалася цими днями! Баби похитували головами й казали:

– Боже мій, який світ настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були молоді…

І вони починали хвалитися, які то вони гарні та звичайні були замолоду, і як тоді все добре було, а не так, як тепер, що парубок із дівчиною тільки моргнули одне на одного – вже й дитину нарядили.

Судили Левантину, глузували з неї, а таких, що жаліли, було мало. Жалів і парубок один.

Цей один був Зінько.

Несміливий з дівчатами, так він і не зважився тоді заняти Левантину. А там заняв її Роман… Ночуючи часом із ним удвох, він помітив, що той кудись уночі ходить, а одного разу побачив його з Левантиною і зрозумів, що до неї саме протоптав Роман стежку.

І йому зробилося жалко й сумно…

А далі почали про Левантину та про Романа говорити всячину, надто, як той пішов з села. Зінько почував, що цьому може бути й правда, і знов йому стало сумно й жалко дівчини. Стрівши її одного разу саму, хотів поговорити з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку відказала і втекла. З того часу обминала його.

А тепер він дочувся, що сталося. І сам не знав через віщо, а обняв його такий жаль, мов за сестрою рідною. Пропала дівчина! Загризуть її, заклюють. І як же не гріх Романові, що занапастив її? Занапастив і кинув, бо це вже видко, що він до неї не вернеться. За що ж загине молоде, нічим не винне життя дівоче? Йому б красуватися та пишатися, як квітці під теплим сонечком, а от же мусить гинути.

І дедалі Зінькові все жалчіше та жалчіше Левантини було. І немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Він і сам не знав, чого це йому так, що він не спить ночами і все думає про Левантину. Думає, як би лихові запобігти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б він знав!

Піти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб він вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нічого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городі, що вже подався кудись.

А без його – хто тепер її візьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удівець з купою дітей, то хоч за їм поневірятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?

Але ж хиба то по правді? Хиба вона така негарна дівчина? Хиба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нікому було її доглянути, напутити, остерегти. Може вона багато ліпша, ніж які дівчата, що чесними заміж пішли, тільки, що поняла віри такому… Дак чому ж би не знайшовся такий чоловік, що взяв би її?

Тому, що не всі так думають, як він.

Ну, а він думає так, як треба, то… Чому б він не міг її взяти?

Він почав думати про це, і чого не могло зробити молоде парубоцьке почування, те робив тепер глибокий людяний жаль…

Але ж вона любить Романа! Чи любить же? Тепер, як уже побачила, який він єсть?

Зінько міг би бути щасливий з нею, та й їй було б добре.

А сміятимуться з його?

Отак! А хиба не сміються з того, що він горілки не п’є?

І дедалі він думав, то все більше й більше йому здавалося, що так і треба зробити.

Довідавшися, що Левантина вже встала з пологів, він перечасував ще кільки день, а тоді пішов до неї.

Баби Олійнички в хаті не було, як Зінько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервоніла і не знала, що їй робити й казати.

– Здорова була, Левантино! – промовив до неї Зінько, але в неї тільки губи заворушилися, щоб одповісти на привітання, а вимовити нічого не могла.

– А що, баби нема дома? – питав далі парубок.

– Нема… – ледві вимовила дівчина.

– То й добре, мені її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантино…

Левантина почервоніла ще дужче, їй чогось стало так ніяково після цих слів, що вона ладна була б крізь землю піти.

– Сідайте!.. – прошепотіла, не дивлючись на його, і не відходила від полу, нахилившись над дитиною, мов усе її сповивала. А Зінько й собі не знав, як йому почати, і сидів мовчки; почував, що так же не можно, що мусить же озваться, а не знав як. І враз несподівано собі самому, встав і підійшов до Левантини.

Вона стояла спиною до його й не обернулася, тільки голова їй схилилася ще нижче.

Зінько став біля неї, і вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на світі людини. Вона спала, якось жалібно, болісно скривившися.

– Левантино, хочеш, щоб я був йому батьком?

Вона почула цей трохи тремтячий голос, ці дивні задля неї слова, але не могла ще їх зрозуміти. А він казав далі:

– Я буду йому таким батьком, мовби це моя рідна дитина була. Я ніколи тобі не згадаю… Я тебе любитиму й шануватиму… Підеш за мене?

Вона вже гляділа на його, все ще не розуміючи того дивовижного, нечуваного, несподіваного, що він казав. І відразу зрозуміла.

– Ні, ні! – скрикнула, оступаючись назад, – я не хочу! не хочу!

І простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А він, здивований, уражений цим гострим і несподіваним «ні», не знав, що казати, мовчав кілька мить, аж поки знайшов слова:

– Левантино, хиба я тобі такий нелюбий? Хиба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тоді, як будеш мені дружиною. Подумай, Левантино, яке тобі життя буде – покинутій дівчині з дитиною! А підеш за мене, будеш мені жінкою – я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як і всі.

Голосний плач, ридання озвалося на ті слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мішаючи слова з слізьми. А він пригорнув її і слухав ті безнадійні слова, більш угадуючи, ніж чуючи їх серед плачу:

– Зінечку, братіку ріднесенький! Не можу я тобі бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж мені тобі дружиною бути? Та з тебе люде сміятимуться, просвітку тобі не буде… братову покритку взяв…

– Що мені до людей?.. Хай люде що хочуть говорють, аби мені ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нікому.

– Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вільно казати… Не хочу я, щоб через мене світ собі зав’язав… Візьми собі дівчину гарну, чесну, – вона тобі буде дружиною…

– Ти мені миліша за всіх.

Перестала плакати, випручалася з рук.

– Сядь, Зіньку, сядь там! Не займай мене!

Сів на лаві.

– То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе Бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братіку, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобі не буду… ніколи… Тільки рано й вечір молитимусь за тебе…

Стояла як біль біла, тільки очі великі й глибокі сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнілому обличчю…

А він умовляв її, силкуючися добрати слів таких, щоб зайняти їй серце зглибока. І займав, займав так глибоко, що може й сам того не знав – як, але не міг її слова побороти.

З тим пішов з хати.

А вона, сама зоставшися, похилилась на піл, припала до дитини та й заніміла… тільки здрігалося тіло, знеможене хворобою й пекучим горем, тільки боліла душа так, як ще ніколи не боліла, мов прощалася з усім, що є красного та ясного в житті, з усіма пахощами, теплом і світом його…

Зінько йшов і думав про те – що йому робити. Не любив покидати того, що починав. Постановив перечасувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так ліпше, як він каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.

І незабаром, бувши з їм на самоті, заговорив, що хоче сватати Левантину.

– Як то? – спитав старий Сиваш, дивуючися.

Зінько почав розказувати, як і що він про це думає. Старий аж розсердився:

– Що це ти, сину, вигадав? Хиба ж так годиться? Чи тобі нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?

– То ваша онука, тая дитина, тату.

– Що ти мені вибиваєш очі тією онукою? Хиба я їй велів Романа до себе пускати? А тобі гріх великий, що ти надумав братову покритку брати.

Увійшла мати, довідалася, про що мова, і ще гірше напалася на Зінька:

– І не вигадуй мені! І слухати того не хочу! І очі мої на неї не дивлються! Поки я в хаті – вона в хаті не буде.

Зінько починав сердитися.

– Вам хочеться багатої собі невістки, а про те не думаєте, що нам усім треба дбати, щоб Романів гріх спокутувати, занапащену дівчину обрятувати.

– Ніхто її не занапащав! – оступалася за Романа мати, – сама до його бігала. Коли набігала, то нехай з тим і панькається, а в моїй хаті не буде її!

– Якби її Роман брав, – озвався батько, – я не то не боронив би йому, а ще й звелів би. Може вона мені й не під мислі, та вже коли так сталося, то треба. А тобі не годиться, гріх!

– Гріх? – сказав Зінько. – Ніякого, тату, гріха тут нема. Гріх – покинути покривджену дівчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду – це не гріх.

– Авжеж! – розсердився Сиваш. – Ти знаєш! Мудрі такі поробилися, що за батьків розумніші. Споконвіку гріхом було, а тепер уже в вас добром стало!

– Не все, тату, те правда, що споконвіку правдою серед людей славлено.

– Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося так, не за нас і перестане. А ти мені те й з думки викинь, бо я того ніколи не попущу.

Зінько побачив, що батько вже затнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопіт: дитина нездужала. Баба Олійничка казала, що це мабуть того, що Левантина тоді впала. Воно й до того підхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тільки два тижні, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною і плакала гірко. Бо це вже не дівчина була, що їй дитина світ зав’язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…

Другого дня ввечері Левантина пішла до Струків. Увійшла в хату і несміливо стала біля порогу. Сем’я саме вечеряла, і за столом сиділа нова наймичка. Та Левантина й сама не хотіла жити в Струків, а за иншим прийшла.

– А, здорова! Чого тобі? – відказала Стручиха неприхильно на її здоровкання.

– Прийшла вам подякувати за службу, тітко, та щоб ви мені гроші мої віддали.

– Які гроші?

– А за вами ж моїх зароблених шість рублів.

– Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу ціну дівку наймати, а тепер ще й гроші править! Нема в мене твоїх грошей! Які були, то всі пішли на дорогу ціну оцій дівці.

То була правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, ніж із Левантиною, але ж вона не хотіла пам’ятати, що на всьому селі ніхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

– Тітко, – озвалася дівчина, – а Бог же бачить!

– Що ти мені тим очі вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Іди собі, йди відкіля прийшла!

Струк розсердився:

– Що ти справді, стара, вередуєш? Коли дівчина заробила, то віддай! Ну, відверни там, що переплатила Гапці, а то віддай!

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованці й віддав Левантині. Тим і здобріла дівчина замісто шістьох.

– Піду я з цього села! – думала Левантина, вертаючися до баби. – Піду світ за очі! Тільки тут і є добрих людей, що мати хрещена та Зінько, а то хоч би воно все й завалилося, опріче церкви божої! Піду, – де знайду роботу, то там і стану.

Випрохала собі в волості білета, заплативши за його два карбованці з своїх трьох, поклонилася в ноги матері хрещеній, за ласку й поміч дякуючи, та й пішла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небі саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промінням і на хатки біленькі, і на верби кучеряві, і на далекий темний гай, і на широке поле… І все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набіралося сили, жвавости й озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого світила тисячма рухів, голосів, пахощів, колірів… Мов земля здрігнулася, і заблищали, і заплескали хвилі світового життя…

Тільки в душі в Левантини ніщо не озвалося радісним голосом, ніщо не прокинулося, опріч іще більшого болю.

Поглянула на село.

– Не зазнала я в тобі щастя-долі, тільки слізоньками стежечки свої зросила. Нехай ті стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб і нога моя сюди не ступила більше!

Пішла, не озираючись.

Примітки

Де ж таки: покритка! – покритка – дівчина, що народила позашлюбну дитину; назва походить від звичаю обстригати такій дівчині волосся і покривати їй голову хусткою;

[…] який ти недобрий, що не пожалів і віночка дівочого! – вінок – тут у символічному значенні дівочої цноти;

– А, идолова байстрюча порода! – байстрюк (байстрючка) – позашлюбний син (дочка);

– Ну й бісового заводу!.. – завод – тут у значенні породи, роду (зневажливо про людину);

[…] грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались. – шпаруна – шматок глини, що відпав від стіни або зі стелі;

[…] зрозумів, що до неї саме протоптав Роман стежку. – протоптати стежку – часто ходити, навідуватися;

Тим і здобріла дівчина замісто шістьох. – здобріти – тут у значенні задовольнитися, обмежитися тим, що є;

Випрохала собі в волості білета […] – селяни були приписані до волості; змінюючи місце проживання, вони мали отримати посвідку;