5

Борис Грінченко

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий і заколот. Зроду-звіку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звісно, що коли-не-коли і вкрадуть… та й то бувало на степу: хлопці поснуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала. Де ж таки! Просто в двір ідуть, беруть коні – замалим не з-перед очей – та й ведуть. І не можно спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дідом-стукачем: провалили голову та й уже. Воно дід не вмер, та добре ж, що незручно вдарено. А то й каюк дідові був би. І то з місяць у лікарні пролежав та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тільки чоловік зіб’ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема й нема. Не можно бідолашному в пера вбитися. Он уже в скількох забрано коні: у Сивашів троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена… Руйнують та й годі прокляті коноводи! Уже й засідали на їх, і стерегли – не пособляється. І не знати хто, – хоч би відав чоловік, де шукати. А то як украли, то вже й пиши – пропало.

Найбільше за всіх клопотався Денис. Та й було чого! Скільки працював, дбав, щоб збитися на добрі коні, збився, придбав і – от тобі, маєш! В одну ніч – як вода вмила!.. Після крадіжки він аж плакав з жалю й зо злости. І досі як згадає, то так серце вогнем і візьметься. А надто ще… одно… Та цього він нікому не казав, не признавався… сам собі думав до слушного часу.

У голову заходив, міркуючи, що б його тут ізробити.

Нарешті йому таки пощастило.

Після того, як украдено коня в Оксена, то на який час затихло було, – аж поки люде забулися трохи та не так уже коней берегти стали. А вже так після жнив украдено знову пару добрих коней у Денисового кума Терешка Тонконоженка. Скоро Денис про халепу дочувся, зараз пішов до його. Кум такий, як хмара. Почав його Денис розважати, а далі й каже:

– От що, куме! Скільки люде не шукали коней, ніхто досі не знаходив. А ми давай таке зробимо. Є в Чорноусі знахарь Гострогляд. Кажуть, що до його багато людей ходить ворожити, як коні або воли пропадуть, то як скаже де, то там і найде чоловік.

– Та невже? – зрадів Тонконоженко.

– Ій-бо, правда! Угадує, мов там був. Ходімо до його!

– А що ж йому треба нести?

– Грошей. Кажуть, що треба положити скількись там рублів.

Кум Терешко швиденько вбрався, взяв грошей та й у дорогу вдвох із Денисом. Поки йшли до Чорноуса, то Дениса брала страшенна нетерплячка, ще більша, ніж Тонконоженка: що то скаже знахарь?

Увійшовши в Чорноус – зараз чоловік воли жене, – вони його й питають за Гострогляда.

– А нащо вам? Чи не коні шукаєте?

– А вже ж не що! – і вони почали йому розказувати про своє лихо і питати, чи може тут Гострогляд допомогти.

– Такий не може! Як скаже, то як ув око вліпить! Такий знахарь, що на всю округу. Спершу він так помагав людям – од хвороби, тощо, а оце взявся й на злодіїв ворожити. Народ до його так плавом і пливе, бо як скаже, що ні, то вже ні, а як сказав, що буде, то вже в тебе коні дома.

Балакучий дядько залюбки розказував, який гарний знахарь Гострогляд. Йому до вподоби було, що в їх у селі та живе такий великий чоловік, – от цілком так, як город там якийсь хвалиться иноді своїм славетним ученим, чи що. А наші подорожане залюбки його слухали і з великими надіями підійшли до знахаревої хати. У хату вступили не то з повагою до неї, а з деяким навіть страхом.

Увійшли в хату – знахарь мов і не чує їх і не гляне. Несміливо поставали біля порогу й промовили:

– Здорові були, дядьку!

Знахарь ні пари з уст, мов нікого і в хаті нема. Обом гостям стало якось моторошно. Стояли і несміливо поглядали на дивного хазяїна. Чоловік іще не старий, з невеличкою бородою руденькою, в чумарчині. Бере зілля і зв’язує пучечками. Позв’язував усе, що було на столі, зложив докупи. Тоді глянув на їх.

Глянув – і Денис одразу зрозумів, за що Гостроглядом його прозвано: такий у його погляд, що як зиркне, то так тебе й пройме всього.

– А, здорові, дядьки! Що скажете?

– До вашої милости! – гості вклонилися.

– Сідайте та кажіть!.. Хоч я… – припинився і так пильно на обох поглянув, – і знаю, чого ви прийшли, та все ж кажіть.

Посідали. Тонконоженко почав розказувати. Гострогляд слухав мовчки, иноді тільки покивуючи головою, мов потакуючи.

Вислухав, подумав…

– Посидьте тут, а я піду подивлюсь.

Пішов з хати. Дожидаються куми, і кожна хвилина того дожидання за годину їм мабуть здається. А знахарь усе не йде та й не йде.

Рипнули двері, – Денис із кумом здрігнулися. Увійшов знахарь, сів мовчки за стіл, подумав…

– Так-так-так… Одна коняка була гніда, з лисиною на лобі?

– Вона! – скрикнув Тонконоженко.

– На передніх ногах мички білі?

– Їй-бо вона! – Терешко аж зірвався на ноги, не міг висидіти.

А знахарь спокійно та байдужно казав далі:

– А другий кінь вороний, – добрий кінь.

– Ой, добрий! – вигукнув бідолашний хазяїн доброго коня.

– Так… Знаю, де твої коні. Можно знайти.

– Дядьку! будьте милосердні! Скажіть – де! Я вже вам не пожалію!.. – прохав Тонконоженко, стурбований надією побачити знову свої коні.

– Та шо ж… – байдужно, не поспішаючись, одказав знахарь, – можно й сказати… аби було за що.

– Та я хоч і зараз ладен… Кажіть – скільки! – поспішавсь Тонконоженко.

– Двадцять п’ять карбованців положи, – матимеш коні.

– Ой, це ж начебто й дорого буде! – зажурився Тонконоженко.

– А коні ще дорожчі. Мабуть, за кожного рублів по сорок дав?

– За одного сорок, а за другого сорок і три.

– Ото ж бачиш. А тепер ще подорожчали коні, то вже за їх не вісімдесят три взяв би, а може й сотню. І я ж не можу дурно робити: воно й мені стоїть. Та про мене – як знаєш…

Устав і почав знімати з кілочків зілля та розкладати на столі, мов йому вже й байдуже про Тонконоженкові коні.

Жалко було Терешкові таку силу грошей давати. Та бачив, що инак не поможеться. Спробував ще поторгуваться з Гостроглядом, дак той і не озвався. Довелося витягти гроші. Не було з собою всіх, дак позичив ще в Дениса. Так-сяк удвох наскладали, положив їх Тонконоженко на стіл. Знахарь мов і не глянув на їх.

– Сьогодні в нас п’ятниця… – почав казати, – так… Дак отже в понеділок, як сонце зійде, підеш у Чорний яр… Знаєш? – Там будуть твої коні стояти, прив’язані до великого дуба, що росте посеред яру, аж на дні.

– А як не будуть? – несміливо спитав Тонконоженко, бо йому стало страшно: а що, як гроші пропадуть?..

– Кажу, що будуть, то будуть! – сердито відказав знахарь. – А коли не ймеш віри, то хоч і назад гроші забери, – мені однаково. Тільки вже тоді й коней там не побачиш.

Тонконоженко злякався й змовк.

– Та нікому й словечком не пробовкнися, аж поки додому коні приведеш. Тоді кому хоч кажи. А скажеш раніше, то й коней не побачиш, і сам біди не минеш. Чуєш?

І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима, що Тонконоженкові мов поза спиною снігом сипнуло.

Денис спитався:

– А чи не можно б, дядьку, так, щоб і про злодія довідатися – хто він такий є?

– Ге! Чого схотів! Буде й того, що коні знайдуться! – одказав знахарь. – Того не можно. Воно, сказати, можно й те, да тільки тоді вже по вік вічний коней не побачиш, бо воно так, що або про те, або про те можно ворожити, – тільки про одно.

– Та Бог з ним! Мені вже хоч би коні! – махнув рукою Тонконоженко.

Попрощалися й пішли. Жалко було грошей Терешкові, та веселило хоч те, що коні знайдуться.

Пішли наші додому, а згодом, слідком за ними, подався й Гострогляд. Узявши палицю, та й пішов полями та гаями зілля збірати. Збіраючи зілля, дійшов до Гапонового хутора: він же був біля дороги з Чорноуса в Диблі.

– А що, клює? – спитав Гапон, увівши гостя в хату.

– Тонконоженкові коні… Ось двадцять і п’ять… Він розказав про те, як приходили Терешко з Денисом. – Двадцятка вам, а п’ять рублів мої. Нехай ваші хлопці виведуть коні у Чорний яр, – так, щоб на понеділок на схід сонця були там прив’язані до того великого дуба.

– Ото ж то й біда мені, що коні вже не в мене. Бо я знав, що до мене становий мав приїхати за ділом, дак я, щоб тихше було, відіслав їх до Лабзи. Та й з хлопцями клопіт: один хворий лежить, а другого далеко послав за ділом.

– Шкода… Якби ж я знав, то я б инак якось…

– Ну, та дарма! Мені треба поїхати в город. То перекажу Ярошеві, щоб хто з його хлопців вивів коні.

– Ото й добре!..

Приятелі розійшлись.

А тим часом Денис усе думав про знахаря. Він не дивувався, що знахарь і коні які вгадав, і все знає, бо через те ж він і знахарь, що може вгадати, – а дивувався, як це коні у Чорний яр потраплють. Де вони там візьмуться? Хто їх туди приведе? Може, злодії там коні ховають? Дак ні, – незручно… Хиба самі прибіжать? Ні, не впада, бо казав знахарь, що коні будуть прив’язані, – уже ж вони самі не прив’яжуться. А хто ж їх прив’яже?

Ці думки не давали Денисові спокою. А що, якби?.. А що, якби піти та заховатися там поміж кущами та й допильнувати – де коні візьмуться? Може, таким робом викрив би він і коновода. Ото було б добре!

Тільки страшно! А що, як то нечиста сила туди коні приведе? Денис боявся нечистого, хоч і знав, що від його легко оборонитися хрестом. Та хоч би й не нечистий, а самі коноводи, то хиба тих не страшно?

Та хиба вже так він і попадеться? У тому яру можно так заховатися, що й не побачить ніхто. А то можно вдвох із кумом Терешком піти – охітніше буде. Денис пішов з цим до кума, але кум ніяк не хотів пристати до його.

– Ні вже, – каже, – як знахарь сказав, то так і зроблю. А то як не послухаюсь, то й гроші пропадуть, і коні не вернуться. І ти, куме, не ходи, прошу тебе!

Денис сказав, що не піде, а сам своє думає. Так-сяк суботу перебув, а як прийшла неділя, то нема йому впокою: муляє та й муляє його той Чорний яр. Чи йти, чи не йти?

Чи вже таки він маленький, що боїться піти? Що буде, а вже піде!

Уже коли хто коні приводитиме, то цієї ночі, – під понеділок. Він піде звечора.

Більше нікому вже він не признавався. Дома сказав, що піде на ніч у Чорноус за ділом, – вигадав уже там діло. Узяв з собою добру киюру й завидна ще подався з дому. Поки дійшов до Чорного яру, почало вже трохи смеркатися. Озирнувся, глянув геть навкруги полем – ніде ні лялечки. Тоді тихо пішов у яр.

З поля Чорний яр здавався просто лісом, а як увійдеш у той ліс, то це байрак глибокий. Дуби, клени, осики, берести та всякий чагарник густо поросли й позчіплювалися гіллям. На полі ще було трохи видко, але тут була вже ніч. Денис ішов помацки, находючи ногами знайому вузеньку стежку, розхиляючи гілля руками, заплющившися, щоб хоч по очах не хвиськало вітами.

Він знав того дуба, де мали коні стояти, і простував до його. Але поки дійшов, то добре увесь вид подряпало. Нарешті вийшов аж на дно яру, – тут була невеличка прогайльовинка, а посеред неї той дуб.

Велике старезне дерево, чорніючи своїм могучим стовбуром, розкинувши чепурно проти стемнілого неба нерухоме шатро сонного листя, стояло, як і попереду, самотне, і ніяких коней біля його не було.

Де ж би його сховатися так, щоб усе побачити, а самого щоб не видко було? Треба недалечко. Почав роздивлятися й незабаром ізнайшов собі добру місцину поблизу біля дуба, в кущах. Звідти видко й дуб, і всю маленьку прогайльовинку. Відкіля б що не прийшло до дуба – воно Денисових очей не мине.

Положив біля себе кийок і ліг. Хотів закурити, та побоявся: табак далеко чуть, то щоб не сполохати злодія. Терпітиме вже.

Ну, а що він робитиме, як побачить злодія? Біда, що темна ніч. Якби по видному, то пізнав би – хто, чи хоч би добре роздивився, коли невідомий. А то, як на лихо, і місяця нема, і зірки за хмарами не дуже світють. Уже ж не спиниш злодія та не спитаєшся – хто. Погано зробив Денис, що послухався кума і нікому не сказав. Треба було зібрати чоловіка п’ятеро людей та тут і заховатися, отоді б вони вже піймали злодія. А так не буде діла.

Чи не вернутися додому?

Подумав трохи Денис. Ні, вже буде тут! Хоч побачить, що буде, а там уже знатиме, що робити.

Холодне вночішнє повітря було в яру зовсім вогке, і Денис аж ізмерз од його. На селі тепліше вночі, дак він і вдяг чумарчину, а треба було добру свиту взяти. Устав з землі, позастібався гарненько й сів, зіпершися спиною на якийсь пень. Раз-у-раз дивився на прогайльовину й на дуб, але нічого не бачив. Починали втомлятися очі.

По тому клаптику неба, який видко було Денисові, снувалися хмари; зірки то потопали в їх, то знову виринали, ледві блимаючи.

– Ще дощ буде, – подумав Денис. – Це кепсько: змерзнеш так, що й не висидиш.

Великі дерева понависали над їм своїм кудлатим чорним гіллям. Товсті стовбури мріли в темряві. Здавалося, що якісь здоровенні люде, якісь велетні похмурі й страшні, поставали навкруги мовчки і попростягали над Денисом свої величезні лапи, щоб його вхопити. От саме над головою нависла така лапа, широко-широко розіп’явши товстючі волохаті пальці-кігті. Тільки трохи нижче – і вхопила б його. І враз ті пальці почали ворушитися, вся лапа схитнулася, мов кидаючися вниз йому на голову. Денис хотів вискочити з-під неї, але ту ж мить побачив, що всі вони, всі ті страшні чорні лапи ожили, заколихалися і простяглися до його, ворушачи своїми довгими пальцями-кігтями… Холодний важкий страх притис до землі Дениса, не давав йому поворухнутися… Зашелестіло, зашуміло, озвалася навкруги вся темрява… Ще мить…

Денис зірвався на рівні ноги, і враз розвіявся ввесь той страх. Тільки вітер тихо шелестів листом, колишучи віти. Денис зітхнув глибоко, мов що важке з себе скинув, плюнув, думкою сам себе вилаяв, що так перелякався з дурного розуму, і знову сів, перехрестившися.

Не дурно цей яр Чорним звуть: у йому й дерева страшні.

А давно ще прозвано його Чорним. Батько розказував, що колись, у стародавню давнину ще, тут розбійники жили, кишло їх у цьому яру було. Бо тоді тут не такий ліс був, – це вже його вирубано тепер. Був такий ліс, що й не долізе ніхто сюди було. А вони мабуть отут, саме біля цього дуба, й жили, ті розбійники. То вдень у яру сидять, а вночі на здобитки йдуть, людей розбивають. Переймуть, хто їде, та й пограбують, а то так і вб’ють. А одного разу, кажуть, дак їхав пан багатий, молодий, та й з молодою панією… вночі… І саме проз цей яр проїздили. А розбійники й вискочили на їх. Пана ж убили, а пані отаман розбишацький, Чорний на прізвище, собі взяв. Уже вона його прохала-благала, щоб він її не брав, казала, що й викуп за себе пришле… Дак дуже гарна була, закохався в неї отаман при місяшному сяєві та й повів її з собою в оцей яр. Вона спершу пручалася, кричала, а далі й затихла. Як приведено її в яр, то була ще ніч, і отаман узяв її до себе в шатро. А розбійники спати полягали, сміючися та заздрючи отаманові. Поснули. Попрокидалися вдень – не чуть отамана. Зазирнули в шатро, аж отаман лежать і кинджал стремить йому в грудях, а в другому кутку пані вродлива мертва: сама себе зарізала, отамана заколовши. Поховали розбійники обох тут у яру, а собі вибрали нового отамана. Дак що ж? Не могли вижити. Як ніч, так і ходить мертва пані, ходить, і плаче, й проклинає за свою недолю розбійників. І такий страх їх узяв, що вони покинули цей яр та й подалися кудись далеко. А пані, кажуть, щороку тієї саме ночі, як зарізалась, виходе з ями та й іде байраком. Тихо, тихо йде, вся в чорному, ледві чуть її…

І йшло тихо, ледві чуть. Але Денис це почув. Дух йому забило, полізло догори волосся… Тупотить… Здалека ще чуть, як щось тупотить… Ось ближче… Ось уже й на прогайльовині…

Якась купа велика чорна наближається. Денис силкується зрозуміти, що то, але темрява не дає йому роздивитися. А купа все насуває, все насуває… Ось одно, двоє… Та це чоловік з парою коней!..

Денисові знову забило дух, але вже не з страху, а з думки: що то зараз буде, що то він довідається?

Підвів чоловік до дуба коні й почав мацати – до якої б гілки краще прив’язати. Прив’язав одного, тоді другого. Постояв хвилину, мов подумав, що йому далі робити, і пішов стежкою в той бік, де був Денис, трохи навкоси від його.

Втече! От зараз піде, покриється, і Денис нічого не знатиме, даремні будуть усі заходи, знову нічого він не довідається про те, хто його ворог. І враз мов імпетом що кинуло Дениса назустріч невідомому чоловікові. Вискочив і став перед їм, лівою рукою вхопив його за горло, а правою, держучи кийок посередині, розмахнув і вдарив з усієї сили в бік. Чоловік упав, і Денис опинився на йому.

Але даремне на свою силу важив. Далеко дужчий за його був чоловік. Відразу вивернувся з-під його, збив його під себе і пригнітив коліном.

– А! ти мене будеш бити! – захрипів знайомий Денисові голос.

– Роман! – скрикнув Денис.

І змовкли, вдивляючись один одному в обличчя: той на землі, під коліном, а той нахилившися над їм, з рукою на горлі. Дивилися серед темряви хмарної ночі, силкуючися пізнати знайомі риси.

І враз пізнали…

Денис почув, як Романова рука ще дужче стиснула йому горло, але тільки на мить. Як звір дикий, одним скоком, Роман зник у темряві.

Денис підвівся, хитаючись. Груди в його боліли від Романового коліна. А, проклятий! як пригнітив! Здоровий, як бугай!..

– А вийди лиш, куме, сюди!

Познавши Тонконоженко голос, зараз вийшов. Перед дверима стояв Денис і держав пару коней.

– А що це?

– Твої коні.

– Ой! Та ну?

– Дивись!

Тонконоженко кинувсь до коней і хазяйським оком зараз же пізнав їх, хоч і в темряві.

– Та як же то? Нічого не розберу.

– Замкни коні в повітку та ходім у хату, то розкажу.

Дочувшися Тонконоженко, як усе сталося, радів поверненим коням, і трохи боявся: а, що як це знахаря розгніває?.. А як Денис сказав, що він хоче направити врядника на Романа, то він і зовсім перелякався.

– Ой, куме, не роби цього! Хиба ж ти не знаєш того Гострогляда? Та’дже всі люде кажуть, що його не можно займати, бо як схоче, то таке поробить чоловікові, що й жити не дасть. Кажуть, хворобу насилає і на товар моровицю.

Денис почав сперечатися. Адже тут нема ніякої нечистої сили. Певне знахарь у спілці з коноводами. Діло звичайне, людське.

Та кум ніяк того не слухав. Нехай там і людське діло, та знахарь має нелюдську силу.

Щоб не сперечатися більше, Денис замовк. Він заночував у кума, а вранці вернувся додому.

Було свято, і Домаха пішла до церкви. Мати поралась біля печі, батько й Зінько були у хаті.

– От, тату, викохали синочка-коновода! – озвався Денис до батька.

Старий мов здрігнувся.

– Що ти кажеш, Денисе? Про кого це ти кажеш?

– Про кого ж я казатиму, як не про те ледащо, злодюгу клятого? – злісно відповів Денис, роздягаючись і сердито кидаючи чумарку на піл.

– Не лютуй, а краще до ладу розкажи! – звелів батько.

Денис почав розказувати. Він і поперед сього ще думав на Романа. Та що ж? Не можно було довідатись. А от тепер уже довідався… І він по ряду оповідав усю подію.

А старий Сиваш слухав, похилившись кінець столу, про свою ганьбу від рідного сина, та й не помічав за великим смутком, що пекучі сльози котилися йому по обличчю, по бороді й падали великими ясними краплями на спрацьовані почорнілі руки. Дожився! Хиба він того сподівався, того дожидав? На старість йому сиву голову таким соромом син покрив, перед усіма людьми і його, і весь рід ізганьбив!.. Ніколи цього не було, щоб із-поміж Сивашів злодії були. А от же!..

Мати стояла біля печі, прихилившися в кутку до рогачів, та й собі втирала сльози. Зінько сидів такий, як перед смертю. Тяжка хмара налягла на всю сем’ю.

А Денис усе оповідав, не помічаючи того нічого, розпалений своїм оповіданням, згадкою про відбуту боротьбу. Він доказав і замовк, і всі мовчали. Тільки материне хлипання чути було серед тиші. А Денис, не зважаючи на те, правив своє:

– Цього не можно так попустити. Це він і далі буде все село грабувати та й нас. Я піду зараз у волость. Хай їдуть у город та щоб там забрали його до тюрми.

– Денисе, чи ти розуму не згубив? – понуро спитався батько.

– Чого б я розум ізгубив?.. А що ж я – подарую йому троє коней, чи як?

– Ех ти безсоромний, безсоромний! – гірко і докірливо промовив батько тихим голосом, шо ще тремтів од недавніх сліз. – Дак ти підеш ото самого себе поганити, людям розказувати, що Сиваші злодії?

– Та це ви, тату, через те так кажете, що ви вже старі, вам байдуже про хазяйство, а нам із Зіньком треба своє добро берегти.

– А ти, Денисе, на мене не здавайсь! – озвався поважно з притиском Зінько. – Мені честь миліша за добро. Хоч би й тридцятеро коней пропало, а я на брата не піду виказувати, самого себе ганьбити.

– Хі! Яка ж то й ганьба! Адже не ми крали, а він. Ну, як собі знаєте, коли такі добрі та багаті! А я того не подарую, бо мені ні з чого дарувати. Я зараз до врядника! – і він почав удягатися.

Мати заголосила на всю хату, кинулась до Дениса і вчепилася за його:

– Денисе! Що ти робиш? Не пущу я тебе! Не ходи!

– Одчепіться, мамо! – сердито гарикнув Денис і вирвав у матері свою руку.

– Облиш його, стара! – озвався батько. – Слухай ти! – загомонів він до Дениса, і голос його задзвенів так гостро, що той ураз спинився. – Я тобі того не дозволяю і велю не робити того. Поки я живий, то я тут хазяїн у своєму добрі, а не ти! Підеш казати – проклену і сьогодні ж викидаю тебе з усіма твоїми манатками з хати, щоб ти мені її не ганьбив! І нічого не дам.

Денис знав батька. Він був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на піл і пішов з хати мовчки, тільки дверима грюкнув так, що аж шпаруни посипались.

Він справді облишив іти до врядника, але не міг утерпіти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пішла по всьому селу. Довідався й урядник і пішов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нічого він не знає, а коні самі знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нічого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нічого й не міг зробити. Звісно, можно потрусити і знахаря, і Романа, та хиба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але зайняти не можно було, бо ні до чого причепитися.

А люде, довідавшися, що то свій злодій краде, ще більше почали турбуватися. Цей знає всі закуточки й суточки, то від його ніде не заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачів ще більше найняли. Ночували завсігди біля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всі були на Романа дуже лихі; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що ті хазяї, яких він коней позбавляв, то ті кляли так, що й кісточки в його неклятої не лишили. Двоє через це зовсім зубожіло, а всім иншим довелося позичати грошей на коні. Тепер Романові страшно було й поблизу Диблів проходити, коли не хотів головою наложити.

Але після події в Чорному яру крадіжки притихли: чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люде, а Роман думав собі инше.

Примітки

Є в Чорноусі знахарь Гострогляд. – на таку назву населеного пункту Грінченка могли наштовхнути села неподалік Чернігова, і (сучасний Чернігівський район, передмістя обласного центру). Про фактичну точність не йдеться, відстань від цих сіл до Виблів (розташованих на схід від Чернігова) надто велика, аби герої подолали її пішки протягом короткого часу, як це змальовано у повісті;

Народ до його так плавом і пливе […] – пливти плавом – іти безперервним потоком;

– На передніх ногах мички білі? – мичка – тут у значенні волосся у коня над копитом ззаду, щітка;

І так подивився своїми гострими, пронозуватими очима […] – пронозуватий (пронозливий) – той, що усюди проникає;

Збіраючи зілля, дійшов до Гапонового хутора: він же був біля дороги з Чорноуса в Диблі. – описана у художньому тексті ситуація цілком відповідає реаліям. Крадені коні нерідко віддавали потерпілим за певну суму. Часом викуп вимагали напряму, іноді до схеми долучався сільський знахар, ворожбит (А. Левенстим. Конокрадство с юридической и бытовой стороны // Вестник права. – 1899. – № 2. – С. 69)

[…] до мене становий мав приїхати за ділом […] – становий пристав – начальник поліцейської дільниці в сільській місцевості;

Але поки дійшов, то добре увесь вид подряпало. – вид – обличчя;

[…] тут була невеличка прогайльовинка […] – прогайльовина (прогальовина) – галявина;

Товсті стовбури мріли в темряві. – мріти – ледве виднітися;

[…] тут розбійники жили, кишло їх у цьому яру було. – кишло – житло, гніздо;

От зараз піде, покриється, і Денис нічого не знатиме […] – покриватися – тут у значенні зникнути, щезнути;

І враз мов імпетом що кинуло Дениса назустріч невідомому чоловікові. – імпет (импет) – раптовий порив, сила;

А, злодію, коноводе, харцизе проклятий! – харциз – злодій, грабіжник;

Кажуть, хворобу насилає і на товар моровицю. – моровиця – мор, пошесть;

[…] викидаю тебе з усіма твоїми манатками з хати […] – манатки – дрібнє домашнє майно, особисті речі, пожитки;

Денис сердито швиргонув чумарку знову на піл […] – швиргонути – різко з силою кинути;

Цей знає всі закуточки й суточки […] – суточки – тут у значенні стежки; знати закуточки і суточки – знати найпотаємніше;