1

Борис Грінченко

Вийшовши Роман з волости, повернув знов у город.

Ще ніколи він не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.

Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цілим селом!

І все через його, через цього клятого Дениса! Якби він його зараз отут, серед шляху, стрів, – задавив би його, розтоптав би, як гадину!

Та гарні й батько з Зіньком, потураючи такому хамлетові, як Денис. Вони могли б одділити його, Романа, дати йому що треба, – він би пішов од їх, і нічого б тоді не було.

А тепер!..

Та всі вони, всі йому за шкуру сала залили!.. Всі ці мужлаї кляті!..

Він повернувся до села, що вже поринало в долині, визираючи з-за горба солом’яними покрівельками з білими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб і темного листу садків. Зняв кулак угору, і крізь затиснені зуби вилетів якийсь півзвірячий згук лютости й зненависти. Повернувся і пішов швидко-швидко.

Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце і міг думати і про щось инше.

Що саме він зараз робитиме в городі?

У кишені в його бряжчало трохи грошей, – зосталось од попередніх крадіжок, – але їх не могло стати надовго.

Ет! там видно буде! Стукатиме скрізь – десь та відчиниться.

Але як він увійшов у город і проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкі одноповерхові будиночки, пооббивані дошками і помазані сірою хварбою, то не знав – у які саме двері має почати стукати. Всі були однаково непривітні, однаково замкнені від кожного чужого.

І так ішов усе далі та далі, аж поки дійшов до невеликого базарю, засміченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакаліями та крамницями.

Сі бакалії й крамниці надихнули йому думку: а що, якби туди в прикащики?

Не довго думав і зайшов зараз же у велику бакалію. Там було кільки покупців, і крамарчуки метушились, поспішаючи все подати, не баривши покупця. Один підбіг і дуже ввічливо озвався до Романа:

– А вам что угодно?

– Та мені хазяїна.

Обличчя в крамарчука зараз одмінилося, скоро виявилось, що се не покупець. Він недбало кивнув рукою на високого худого чоловіка, що стояв за касою:

– Он!

Роман підійшов до хазяїна, поздоровкався.

– А шо скажете?

Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:

– Не нужно! не нужно! У нас усі прикащики єсть.

Роман вийшов з ції крамниці і подавсь у другу. В другій хазяїн спитав:

– А рекомендації єсть?

Цього в Романа не було.

– А по какой часті ви служили?

Роман одказав, що швейцаром.

– Та ні, по торговой часті… чи в бакалейной, чи в мануфактурі?

– Та я по торговой савсьом не служил.

– Е, дак ви нам не подходите, – відказав хазяїн і одвернувсь у другий бік.

Роман вийшов знову без нічого. Але він уже наважився походити сьогодні по крамницях і почав заходити в кожну підхожу по черзі. Здебільшого ніде не треба було прикащика, а як часом і не відсилано його відразу, то зараз же виявлялося, що він торгівлі не знає, і після цього вже годі й говорити. Обійшовши так десятків трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподіватися. Треба було це облишити.

Почувся на втому й голод. Купив на базарі хліба, тут же сів на рундучку їсти. Базарь був порожній, бо було вже пізно і день не базарний. Коли-не-коли тільки перейде засміченим майданом який чоловік, але ніхто не займав Романа. Міг їсти як хотів помалу і думати, скільки хотів.

Думав усе про одно. Завтра піде по палатах, тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романові було те сторожування, та вже ліпше це, ніж нічого. Пішов би й сьогодні, та пізно: з усіх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, Роман походив по городських бульварах, почитав на стовпах афіші та инші оповістки та розпитався, де тут є «ночліжний дім». Скоро почало вечоріти, пішов у той «дім» ночувати за три копійки.

Не сподобалось йому там. Велика світлиця була така нечиста й темна, що ліпше було б її темницею звати. На стінах колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од їх позоставалися тільки де-не-де великі й малі клапті. Обдерті стіни були такі занехаяні, обпльовані, помазані роздавленими блощицями, що Романові гидко було на їх дивитися. Чорні, затоптані грязею помости, попрогнивали. У вікнах найнижчих шибок зовсім не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всій хаті стояли широкі ослони з дерев’яними приголовачами – і серед хати й попід стінами. Котрі були порожні, а на котрих, на якомусь дранті, сиділи або лежали люде. Під чорною від сажі стелею висіла поганенька лямпа і ледві освічувала тьмяним світом цей притулок людського вбозтва.

Роман обібрав собі порожній ослін під стіною в кутку. Скинув пальто, пославсь і мовчки ліг. Ще було рано спати, і він, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старі, зовсім сиві діди, були здорові дужі люде і хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти. Простої сільської одежі було мало, – більше всяке городянське вбрання. Які сиділи або лежали самі собі, а які купками, розмовляючи – певне знайомі. Он недалечко троє лагодиться вечеряти: порозкладали поперед себе на якійсь ганчірці порізаний хліб і ковбасу, а один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє пляшку до губів, і Романові чуть, як булькає горілка. Надпивши трохи, передає другому… Романові починає страшно хотітися випити чарку горілки і закусити отією ковбасою…

– Ти чого тут? – зненацька грімнув над їм страшний басюра.

Роман глянув і побачив, що біля його стоїть здоровенний чолов’яга, убраний у широке й довге літнє пальто, руде, заялозене й обдерте. На голові пом’ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.

– Ти чого тут ліг? – знову зикнув новий гість.

– Того, шо тут мєсто било, – відказав Роман.

– Ах ти болван неучений, стультусяка халдейський! Хиба ти не знаєш, що це моє місто, га?

– А скудова ж би я знал? – сказав Роман, нехотя встаючи. – Я сьогодня тут у первой раз.

– У первой раз! – перекривив здоровило. – Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще милійон разів, то знай, що на це місто в мене давность земська, понімаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!

– Шо це там уже бурса розвоювалась? – озвався хтось із другого кутка хати.

– Сердиться! – додав другий.

– Цитьте, ви, суси тупорилі! До каких пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарія! Бурса!..

– Ну, ти вже, Хвигура! – одказав перший голос.

– Да, Хвигура. А знаєш ти, азінус клапоухий, шо значить хвигура? Вид, образ, все одно що образець! Понімаєш ти: образець, примір для вас усіх, сервуси ви черв’яковські!

Регіт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А він, не зважаючи на те, почав моститися на своєму ослоні, бо Роман перейшов на инший. Тепер уже Роман роздивився на його дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле і червоне від випитої горілки, але зовсім не лихе. Роман іще й далі роздивлявся б на його, але новий гість хотів спати, бо в його добре гуло в голові: умостившися, ліг, повернувся до стіни і незабаром захріп так, що один сонний аж жахнувся.

А Роман довго не міг заснути, – то від думок, то від усякої погані, що за ніч скусала йому геть чисто все тіло. Заснувши, спав погано і зараз же прокинувся, скоро ночліжане заворушилися в хаті. Поспішився вмитися і вийти на вулицю.

Було ще рано куди-небудь іти за ділом. Роман пішов на базарь ізнову, купив собі снідання й попоїв. Пробавившись годин до десятьох, пішов «по палатах».

Тут уже рекомендацій не треба було: досить, що він салдат, бо сторожів же й беруть найбільше з колишніх салдатів. Та на лихо, в маленькому губернському городі небагато було тих «палат», а які й були, то скрізь уже народу повно й без Романа.

Він виходив увесь день і вернувся ввечері до ночліжного без ніякої поки надії на службу.

В ночліжному були й нові гості, і ті, що їх Роман бачив учора; тільки не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє місце і зараз же ліг, утомлений.

До його підійшов парубок – високий, безвусий, у старенькому піджачку та в полатаних на колінах штанях. Обличчя зовсім молоде, але якесь невиспане, брезкле, з великим синцем під оком.

– А шо, земляк, не тутешній? – запитав.

– Нє.

– А скудова?

– З Дибльов.

– А! Чи не служби шукаєш?

– Та служби…

– Ну-ну!.. етого іщо попошукаєш!

– Разлі трудно?

– А то нє? Я сам уже з місяць шукаю! Витратився, ободравсь увесь…

Вони розбалакалися. Роман розказав парубкові про свої городянські пригоди, а той і собі оповідав, що він там та там бував, прохав, та ніде роботи нема, – хоч пропадай з голоду! От сьогодні він іще й не їв нічого.

– Чи нема в тебе, земляк, хоть гривеника? Позич пожалуста! Зароблю – оддам. А то так воно – не ївши…

Роман і сам був голодний.

– А гдє б тут можно купить чого закусить? – спитав.

– Можно! І закусить, і випить! – відказав парубок. – Давай, збігаю!

Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копійок їжи, а п’ятака здачі приніс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Приніс оселедець і булку, але без здачі.

– А п’ятака, – прости, земляк! – і сам не знаю как – випустил з рук… отут у дворі. Шукал, шукал – темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.

– Та вже пущай, – сказав Роман, але йому чогось здалося, що від парубка не пахло попереду горілкою і що його п’ятак лежить тепер не на дворі, а в шухляді в монополії.

Порізали на шматки оселедець, розділили надвоє булку й почали їсти.

– О, дикі неуки! – озвався біля їх, підійшовши несподівано, Патрокл Хвигуровський. Їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древніх хвилозопів сказано, що риба любить воду. І коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.

Його здорова лапище простяглася між два їдці, ухопила шматок оселедця і вкинула його в величезний ріт. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки і послала її слідком за оселедцем.

– А самі ж зачим їсте, когда водки не пили? – запротестував невдоволений з таких заходів парубок.

– Дурень єси! – одказав Патрокл, чв’якаючи на всю хату. – Водка вже там єсть і через те нехай ця тварь іде в мою горлянку.

І знову шматок оселедця зник за густою щетиною його вусів.

– Не гнівайся, земляче, – озвався до Романа, – шо так, не питаючися, беру: довлієть бо пища алчущому оної. І коли ти цього сервуса черв’яковського і неключимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже мені й Бог велів.

– Садіться! – сказав Роман.

Патрокл сів на ослін і моргнув на парубка:

– Моторний хлопець! Уже й напав на свого!

– Как там напав? – одказав сердито парубок. – Позичил у його грошей, пойшол та й купил.

– Ну, ну, знаєм! – припинив його Патрокл. – Позичив, бо роботи нема, витратився…А скільки загубив?.. Він постоянно роботи шукає і губить чужі гроші – до себе в кишеню, – сказав він уже до Романа. – Багато твоїх загубив?

– П’ятака, – відказав Роман.

– П’ятака? – Дурак, що губив такий пустяк! То – так він і по карбованцю губив. Одначе треба поспішаться, а то цей каніс ненажерливий сам усе похапа. – І він знов укинув собі в рот шматок оселедця й булки. – Ех, чорт його зна! Все таки треба рибі води! Лукаш! получай три злоті: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч одну копійку, – не дам ні крихотки, ще й шию наб’ю!

Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи шматок ковбаси, хліб і горілку. Почали випивати й їсти. Розбалакались із Патроклом, і Роман мусив і йому розказати про свої ходінки й шуканину.

– Жалію, амікус, тебе. Но не рюмсай і возвеселись: терплять і кращі за тебе. Глянь на мене! Духовного званія, кончив два класи семінаріїї, алтарю повинен був предстоять!.. Глянь на мене! Кончив два класи семинарії, греки й латини читав і думав ученостю превише всіх превознестись і – пропав!

А тепер ушелепкався в сю бездну гнустости, идеже кишать тварі, подобні сій богомерзкій мармизі! [СТН ІР НБУВ. – Арк. 70 зв.] – Стультус!.. З Вакхом у компанії побив морду єзуїтові інспекторові і за те поневіряюся й досі. І ушелепкався в цю бездну гнусности, де кишять тварі, подобні сій, богам зненависній, мармизі! – І він штрикнув пальцем просто в пику Лукашеві. – Но не розквасюй губи, бо то подла манєра. Як зазнаєш усього і не знайдеш нічого і схочеш уже наплювать на цей город, – приходь до мене, і Патрокл Хвигуровський дасть тобі достойную тебе роботу.

Роман глянув неймовірно на обідрану постать Патрокла Хвигуровського і подумав собі, що ледві чи можно чого від його сподіватися. Той зрозумів його погляд.

– О, азінус клапоухий і Хома невірний. Не витріщай своїх сліпаків на мою костюміровку, а дивись на мої діла, і будеш подобен мені і не пропадеш з голоду!

Поки, одначе, діла героя з поганою костюміровкою обмежились на тому, що він найбільше за всіх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що міг прибрати, а потім захріп по-вчорашньому на своєму ослоні з «земською давностю».

Три дні ще ходив Роман та шукав собі служби, а на четвертий зостався з п’ятаком у кишені. Ще одно можно було йому зробити: стати на базарі.

Щодня на одному звичайному місці на базарі стояла купка людей. Всі виглядали заробітку. Сільські парубки й дівчата, поприходивши в город шукати наймів, стояли поруч з городянськими куховарьками й покоївками, що, покидавши старих хазяїнів, дожидалися нових. Кільки старіших людей з сокирами за поясами – це були дроворуби. Тут же стояли й міські обідранці з таких ночліжних домів, як отой, що в йому Роман ночував. Ці й собі виглядали, але вже не наймів, – хто ж би їх найняв? – тільки поденного або хоч на один раз якого заробітку. Сільські дівочі вбрання з ясними зеленими, синіми, червоними колірами, парубочі свити, чумарки, шапки й брилі мішалися з обдертими лахманами нечепурної загидженої городянської одежі. Уся ця купка товклась серед базарових яток на засмітченому, закиданому недоїдками і всякими покидьками майданчику, – люде стояли, сиділи, часом лежали на порожніх рундуках. Дівчата цокотіли проміж себе завзято, парубки поштурхували дівчат, а ті верещали голосно й весело. Городянські куховарьки та покоївки у «кохтах» та в «палітах» тримались трохи осторонь і проміж себе судили й лаяли на всі заставки хазяйок та навчали одна одну (а часом і сільських дівчат), як треба поводитися з хазяйками, щоб не давати їм волі, як прикидати більшу ціну до того, що купуєш на базарі… Було голосно й весело: кому й не щастило, то соромився перед людьми сум виявляти. Але все ж часом було чути смутне нарікання на нещасливу долю, що й роботи нема й їсти нічого, і нездужає… Бліді й змарнілі обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обідранці часом і собі встрявали до гуртової розмови, але більше стояли самі собі; часом вони приносили пляшечку «монопольки» і зараз же, на якому рундучку, а то й навстоячки випивали її, закусюючи гнилою ковбасою або смердючим оселедцем. Иноді підходила до дівчат і куховарьок яка панія, або й пан, – вибірали собі підхожу і починали з нею вмовлятися; якщо єднали, то вели з собою. Тоді ті, що позоставалися, лаяли панію, чи пана, казали, що вони й сліпі й дурні, бо взяли найпоганішу, а не взяли ні одної з їх. Часом хто приходив наймати дроворуба – пиляти й колоти дрова, а то кликав і обідранців – найбільш переносити щось важке. Дроворуби стояли тут щодня. Обідранці – теж щодня, хиба що ходили часом по базарю, доглядаючи, щоб панії та куховарьки добре ховали гроші: котора не робила цього, тую карали, бо зараз ті гроші потрапляли до рук обідранцеві, і вже тоді кільки день не видко було його на точку. Всі инші стояли – поки хто найме, а з сільськими бувало й так, що як докучить стояти ненанятому, то й піде воно собі знову додому.

Серед цієї купки мусив стати й Роман. Тепер уже він думав про те, щоб поки знайти собі хоч поденний заробіток, бо йому не було чого їсти. Але доля була до його неласкава: він простояв увесь перший день до вечора і не вистояв нічого.

П’ятака проїв, – не було з чим іти й до ночліжного. Роман думав, думав і пішов у великий міський сад:

– Засну десь у кущах! – гадав собі. – Поки ще не холодно.

Вишукуючи в саду ліпшого, затишнішого місця, натрапив на чималу будівлю, що стояла там серед прочищеного майданчика. Зроблена з шильовок, в одному місці зовсім не було стіни – самі поручата. Роман перескочив через їх і пішов у середині по дощаному помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Йшов у темряві і відразу почув, що падає вниз.

Упав, але більше злякався з несподіванки, ніж забився. Встав, почав мацати руками. Був у якомусь дощаному коритарі неглибокому. Виліз із його легко і пішов обережно далі. Дійшов до якихсь дверей і відчинив їх. Засвітив сірника: невеличка дощана комірчина, мов хижка, попід стінами лави.

Зважився тут заночувати. Ліг на лаву, положивши шапку в голови.

Уночі кільки разів прокидався, не розуміючи, де він. Тільки вставши вранці, побачив по видному, що це був літній театр, покинутий уже тепер, порожній, старий і обдертий. Мусив бути йому притулком і надалі на той час, коли не буде грошей, щоб ночувати деинде.

Сьогодні він продав за три рублі своє пальто. Осінь тільки почалась і була суха й тепла, – можно поки було й без його прожити, а далі… що буде! За карбованця купив сокиру і вийшов на базарь… Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже зрадів цій роботі. Але поки він наколов купу дров та заробив півкарбованця, то в його так заболіли крижі й руки, що він кляв свою роботу всякими словами. Ввечері пішов у ночліжний, стрів там Лукаша і з горя проїв і пропив з ним увесь свій заробіток.

Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було заробітку, Роман жив з тих грошей, що зосталися йому від пальта. Це діялося тижнів зо два, – аж поки знову так сталося, що в Романа не було й трьох копійок заплатити за ніч у ночліжному.

– Доробився, – гірко нарікав на свою долю Роман, ідучи ночувати знов у той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пішли дощі і зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоючи на базарі, і був голодний. Він увесь трусився.

Дотягся до театру, переліз через поручата і пішов у свій закамарок. Ідучи темною сценою, він спіткнувся на щось і трохи не впав.

– Який тут стультусяка собачий ходить, людей колошкає? – несподівано грімнуло з темряви.

Роман пізнав голос Патрокла Хвигуровського: це він на його спіткнувся.

– Се я, Роман, – одповів.

– Який Роман, азінус?

– Та тот, шо з вами в ночлежному ночувал.

Увесь цей час їм не доводилося стріватися.

– А чого ж ти тут?

– Та должно того, шо нєту на ночлежний деньог.

– Резон, хоч ти й болван!

– А чого ж я болван?

– А того, шо повинен тут ночувать.

– Та й ви ж тут ночуєте.

– Я – инша річ. Я, братіку, так собі… ще вдень сюди зайшов… а був трошки випивши… та як ліг – та й досі!.. Ну, а все таки я це місто, правда, знаю добре… Дак це вже ніч?

– Ніч.

– А чого ж ти зубами ухналі куєш?

– Бо холодно.

– Ну, й ти скоро загудеш.

– Куди ж я буду густи?

– К чортовому батькові в зуби! Пропадеш без одежі.

– Продал… топор нужно було купить… Що ж мені було дєлать?

– Клапоухий азінус! Попитайся мене, то я скажу, шо тобі треба робить.

– Говоріть!

– Я тебе поведу до добрих людей.

– Ведіть!

– Там, поки шо, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть гроші.

– Хароша штука, спасибі вам!

– Не кажи – хароша, поки не з’їв! Як будеш розумний, то матимеш і роботу.

– Какую?

– Кращу за ту, яку робиш. Тоді знатимеш.

– Пущай і так!

– Тільки одно…

– А шо такоє?

– Чи зостанешся там, чи ні; чи возьмеш роботу, чи ні, а шо побачиш – про те мовчи!

– Ето можно.

– Заприсягнись!

– Пущай мене хрест побйоть і сира земля не прийметь, єжелі кому скажу.

– Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобі зламаю шию… І під землею знайду. Ціла голова не буде. Цього не забудь!

– Не забуду.

– Гайда!

Примітки

[…] захаращеного шопами й рундучками […] – шопа – тут у значенні навісу;

Роман походив по городських бульварах […] розпитався, де тут є «ночліжний дім». – нічліжний притулок знаходився у центрі Чернігова, на розі вулиць П’ятницької та Воскресенської (сучасна Чернишевського);

– Ах ти болван неучений, стультусяка халдейський! – стультус (лат. stultus) – дурень; халдеї – семітський народ, що мешкав в області гирл річок Тигру і Євфрату на північно-західному березі Перської затоки з Х по VI ст. до н. е.; згадуються у Біблії. Також халдей може мати значення блазня або нахаби;

[…] на це місто в мене давность земська […] – земська давність – відповідник сучасної позовної давності; термін, протягом якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; на час подій повісті земська давність складала десять років;

– Цитьте, ви, суси тупорилі! – сус (лат. sus) – свиня;

[…] не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарія! – бурса, семінарія – відповідно нижчий і середній духовні навчальні заклади;

А знаєш ти, азінус клапоухий […] – азінус (лат. asinus) – віслюк;

[…] сервуси ви черв’яковські! – сервус (лат. servus) – раб;

Та на лихо, в маленькому губернському городі […] – у Чернігові кінця ХІХ ст. нараховувалося менше 30 тис. мешканців, це був найменший губернський центр на території сучасної України;

– З Дибльов. – прототипом зображеного у повісті села могли бути Чернігівського повіту Чернігівської губернії (зараз – Куликівський район Чернігівської області). Відомості про село під цією назвою сягають 1635 р. Наприкінці ХІХ ст. нараховувало близько 400 дворів і понад дві тисячі мешканців. Грінченко згадував Виблі зокрема в огляді «Народній театр» (Б. Грінченко. Перед широким світом. – К., 1907. – С. 280–281). У автографі тексту «Під тихими вербами» зафіксовано одиничне написання села саме як Виблі (СТН ІР НБУВ, арк. 198 зв.)

[…] довлієть бо пища алчущому оної. – довліти – задовольняти, сповнювати; алчущий – спрагнений; тобто, зі старослов’янської вираз можна перекласти як «задовольняє бо їжа того, хто її прагне»; переінакшення новозавітніх рядків «Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть» (Матв. 5:6);

І коли ти цього сервуса черв’яковського і неключимого годуєш […] – неключимий – недостойний;

[…] цей каніс ненажерливий сам усе похапа. – каніс (лат. canis) – собака;

– Жалію, амікус, тебе. – амікус (лат. amicus) – друг;

Герой був такий… Патрокл: і Трою воював, і багато совершив діл славних… – Патрокл (давньогр. Πάτροκλος) – один із головних учасників Троянської війни, друг Ахіллеса. Загинув під мурами міста від руки троянця Гектора. Гомер оповів історію Патрокла у своїй «Іліаді»;

З Вакхом у компанії побив морду єзуїтові інспекторові […] – Вакх – бог виноробства і веселощів в античній міфології; єзуїт – чернець римо-католицького ордену «Товариство Христа», заснованого у ХVI ст. Ігнатієм Лойолою; тут у значенні підступної, жорстокої, авторитарної людини; інспектор – помічник ректора в управлінні семінарією, головним обов’язком якого був нагляд за моральним та фізичним вихованням підопічних;

Роман глянув неймовірно на обідрану постать Патрокла Хвигуровського […] – неймовірно – тут у значенні недовірливо;

[…] кільки день не видко було його на точку. – точок (товчок) – базар, на якому торгують переважно вживаними речами;

[…] натрапив на чималу будівлю […] Зроблена з шильовок […] – шильовка (шалівка) – тонка дошка для обшивки стін, стелі та ін.;

[…] це був літній театр, покинутий уже тепер, порожній, старий і обдертий. – у Чернігові кінця ХІХ ст. діяли три театри: зимовий у сквері на поблизу Красної площі (на розі сучасних вулиць Кирпоноса і Магістратської), а також два літні: на Валу та у міському саду. У тексті йдеться про останній;

[…] в його так заболіли крижі й руки […] – крижі – поперек;

– А чого ж ти зубами ухналі куєш? – кувати ухналі (вухналі) зубами – тремтіти від холоду;