3

Борис Грінченко

Другого дня вранці Роман іще спав у Ярошевій хаті, як рипнули двері і в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогодні обличчя квітчастіше, ніж звичайно, бо під лівим оком процвітав у його величезний синяк.

– А де це? – кивнув на синяк Ярош.

– Ат! – нехотя відказав і махнув рукою.

– Чи не в Левона?

Левон – то був таємний шинкарь і помішник усяким злодіям, що в його збіралися пити.

– А то ж де хиба є такі скажені? – одповів питанням Патрокл.

– Должно уп’ять з Левдиком?

– Не з яким же дияволом! – одказав Хвигуровський, ходячи по хаті туди й сюди. – Сточортове опудало сміє сікатися. Ну, я ж йому й дав!

Проходючи проз Романа сплячого, моргнув на його:

– А шо, не казав я? Тут уже! Ходім лиш у сіни!

Вийшли.

– Сам прибіг?

– Сам… учорашнього дня… вечером…

– Шо ж він каже?

– Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.

– Та це вже звісно. Кожен азінус думає, що тільки оцей раз, а більше вже й не буде. Ти йому вчора підніс?

– Авжеж: сьогодня дам опохмелиться.

– Тільки добре дай!

– Знаю плепорцію. Не гаразд переборщать, а то й на вечір негодящий буде. При йому хлопців не хочу збірать… Хай не знає всіх…

– Авжеж.

– Перекажи Лукашем, шоб надвечір зібралися в шопу. Хай пройдуть провулком та попід кручею, – щоб йому з вокна не видать було. Я загадаю – кому шо.

– Гаразд, отамане.

Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма, що Ярошева жінка ходила проз його по хаті, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горілкою, він спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горілкою останні искорки сумління.

Надвечір того ж дня у Яроша в старій шопі, що була колись возівнею, зійшлося п’ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посіли на старих недоламаних санях, діжках, дровах та иншому мотлосі, що їм захаращено було возівню. Тут були Патрокл, Лукаш і ще троє обідраних добродіїв. Прийшов Ярош.

– А де ж Левдик?

– Хто його зна… кудись завіявся… Мабуть п’є, – сказав високий похмурий чоловік.

– Сволоч! – вилаявся Ярош. – Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопці, приказу!

Усі змовкли.

– Кучма, Лукаш, Семен та Кулач – на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо, – вдався він до того похмурого, – знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана… Слухать його замість мене!.. У Охріма Бичка – багатий чорт! – четверо добрих коней. Коней узявши, не ведіть до Гапона, а скорєй на полтавський шлях… на Полтавщину… как той раз, – знаєш? (Кучма кивнув головою). Та глядіть, шоб більше двох чарок на дорогу ніхто!.. Шоб не було, як тогда з Лукашем… (Лукаш похнюпився). Розходьтесь, хлопці, да тольки тихо, по одному.

Ярош з Патроклом пішли в хату.

– Ну, Романе, треба нам у дорогу, – шоб не спізнитися.

– Чи в дорогу, то й у дорогу, – сказав зважливо Роман. – А хто ж ідьоть?

– Та от ми троє.

– А Лукаш?

– Обійдеться й без Лукаша! Нашо нам більше, як трьох?

Ярош виніс із хижки свитку й чумарку.

– А нуте, вдягайтесь, шоб потеплєй било! Та шоб і городом од нас не так пахло.

Усі троє повдягалися в сільську одежу.

– А у вас там коней замикають? – спитав Романа Ярош.

– Замикають.

– Ну, треба взять і такого, шоб одімкнуть.

І він приніс із сіней великий залізний шкворінь.

– А то ж для какой надобности? – спитав Роман.

– А прибої вирвать, коли замкнено буде, – виясняв Патрокл.

Незабаром уже все було готово.

– Ми вдвох з Романом підемо, – сказав Хвигуровський, – а ти, Яроше, згодом сам вийдеш – шоб не так помітно.

– Добре. За городом за цегельнею станція.

– Іди ж ти, Романе, попереду, – звелів Патрокл, – та помалу, а я тебе нажену біля церкви. Все люде менше вкупі бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокі, або Цербери пекельні, так пащу й роззявляють, шоб неповинну душу вхопить.

Як Роман з Хвигуровським підійшли до цегельні, то Ярош був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворі зовсім смеркалося.

– Ну, гайда! – скомандував отаман.

Всі троє пішли шляхом. Ніде нікого не видко було. Разів зо два їм зустрілися селяне возами і байдуже поминули їх: з погляду троє злодіїв здавалися звичайними селянами-хліборобами, що були в городі і тепер верталися додому. Патрокл підморгнув на їх:

– Чи це не ті коні, по які ми йдемо?

– Нє, не ті, – відказав Роман.

– Та я таких і не хочу. Це дуже погані.

Увійшовши верстов з вісім, сіли відпочити під гаєм.

– А шо, половину ввойшли? – спитав Ярош у Романа, як посиділи трохи.

– А должно.

– Ну, гайда вп’ять, шоб на полноч виспіть. Тогда найлучче мужикам спиться.

Рушили знову. Була північ, як перед Романом зачорніли хати його рідного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пізно, вороття не було.

Ніч сприяла їм. Місяць давно зайшов, по осінньому небу пересувались раз-у-раз хмари, тьмарючи і той невеличкий світ, яким блищали з неба на землю зірки.

– Я пойду попереду, а ви за мною, – сказав Роман товаришам.

Силкувався говорити спокійно, а самого трусила пропасниця, як підходив до крайньої хати.

Аби перейти першу довгу вулицю, щоб хто не стрівся, а далі – там уже скрізь можно городами.

Швидко й обережно перейшли вулицю. Стріли таки й стукача, але він любісінько задрімав на одному піддашші.

– Через тин! – скомандував тихо Роман.

Перескочили так, що й не тріснуло. Роман ішов попереду знайомими стежками, обминаючи всякі небезпешні місця. Ще раз перелізли через тин і опинилися на луці.

– Тепер ми дома, – сказав Роман. – Просто лукою дойтить до того провулка, шо мимо наш двір… У провулок – ворота з току.

– А на току, в клуні, спить у вас хто? – спитав Ярош.

– Не знаю…

Дійшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота і впустив товаришів.

– Прихиліться отут під тином, а я пойду гляну, чи не спить случаєм хто в клуні.

– Я з тобою, – сказав Ярош. Він ще не певний був, що Роман не зрадить і боявся пустити його самого.

– Нельзя, – відказав парубок, – меня собаки знають, а єжелі з вами, то загавкають. Я сам коні виведу аж сюди.

Доводилося коритися.

– На шкворінь, – може прибої вирвать доведеться.

– Давайте!

Ярош з Патроклом прихилилися біля плоту в затінку. Роман з шкворінем у руках тихо, обережно підійшов до клуні. На їй висів замок. Це добре. Роман підійшов до других воріт, одчинив і ввійшов у двір. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обізвався до їх стиха, кинув їм хліба. Пізнавши його, вони замовкли і почали їсти хліб. Роман тим часом підійшов до кінниці. Замкнено. Заложив шкворінь одним кінцем і здорово смикнув до себе за другий. Поганенькі прибої давно вже поїржавіли і один зараз одскочив. Одчинив двері і ввійшов. Він знав, що коней звичайно прив’язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками, – всі троє дома. На двох були вуздечки, на третьому оброть. На звиклому місці на кілку знайшов вуздечку і надів на коня. Обережно вивів двох коней і передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивівши його, зачинив кінницю і притулив прибой, – мов нічого не займано. Тим часом товариші вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи:

– А то як кинуть, то ще стукач побачить.

Скочив на коня, і всі троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш, – треба було їхати вулицею. То було найгірше. Але сон пригорнув усе село. Ніде ні лялечки, ніщо не шелесне. Тільки чуть було, як по хлівах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий ніс і не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без міри довга. Такою довгою вона ніколи Романові не здавалася. Дві перії покрівель тяглися, скільки видно, і зникали в темряві. Здавалося, що їм і там нема краю. Ось Миколина хата… Семенова повітка… Як далеко ще… Роман ударив би коня, полетів би з усеї сили, але не міг цього зробити, мусив їхати тихо слідком за отаманом… Замаячила Костенкова клуня… За нею ще три двори… Ось уже й останню хату видко…

– А хто це? стій!

Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем і вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шкворінем і вдарив униз. Чоловік застогнав і впав біля коня. Знову звелася рука, шкворінь упав коневі на бік. Кінь рвонувся і полетів наперед, за їм два инші. Роман припав до гриви, б’ючи ногами коня в боки. В один мент опинилися за селом і як вихор полинули рівним шляхом. Аж вітер у вухах свистів.

Добре вигодовані коні гнали з усієї сили і бігли довго. Перескочили верстов з п’ять. Ярош припинив свого коня і пустив його ходою, щоб дати хвилину відпочинку. Роман та Патрокл під’їхали до його.

– Чорт його знає, – погана штука! – сказав Хвигуровський.

– Шо? – спитав Ярош.

– Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?

– По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось, – по голові!

І знову погнав коня.

Романові стало моторошно. Невже це чоловіка вбито? Тоді йому здалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися від його. Але як по голові і той упав…

Звернули з шляху і погнали ліворуч. Дорога збігала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пізнати, що це, і якось не міг. Замаячила купа дерев, далі хата велика… Пізнав таки: Гапонів хутір.

Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справді, Роман не знав, а всі називали Гапоном. Таке собі: ні пан, ні мужик. Мав свій хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люде гомоніли, та Роман тепер не міг ізгадати. Чого ж вони туди їдуть?

Під’їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота і впустив товаришів у двір. Підійшов до хати і почав стукати в вікно:

– Одчини!

Мабуть хазяїн пізнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

– Ти, Яроше?

– Атож.

– А хто ж з тобою?

– Патрокл Степанович та ще один хлопець… новачок.

– А шо?

– Троє добрих, – одказав Ярош.

– Звідки?

– З Диблів… од Сиваша Пилипа.

– Можно до завтрього?

– Нє, катай зараз. Твої хлопці дома?

– Дома. А хиба шо?

– Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

– Погано, – цмокнув Гапон. – Треба, коли так, поспішатись. Зайдете в хату?

– Нє, – відказав Ярош, – не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели коні у хлів.

– А для какого дєла? – питав Роман у Патрокла.

– А шо ж ми самі їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство і одведе, і продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до світу верстов за шістьдесят будуть.

Підождали трохи Яроша, поки він нишком розмовляв із Гапоном, і пішли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

– Чуєш, наші коні поїхали, – тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався і почув справді тупот кінський внизу, в яру.

– Молодці, шо не баряться, – сказав Ярош.

Усі змовкли, бо всіх обняла думка про стукача. Найбільше ця думка турбувала Романа. Він сам на себе лихий був. Зважився на це діло, і зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловіка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сібіру.

А втім… Не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж і ловлють. Може ще так минеться.

Тільки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм біс! Відбере свою частку з батькових коней та зараз же й піде собі геть од їх…

Шляхом проз їх проїхали якісь селяне, торохтючи возами, – мабуть у город на базарь.

– От, якби ці клапоухі стультуси знали, звідки ми йдемо! – сказав Патрокл. – Ото б тоді було! Постраждали б ми за правду!

– Какую правду? – спитав Роман.

– А такую! Якби вони знали, звідки ми йдемо, то знали б, шо ми забрали коней, і це була б правда, і за цю правду вони б нам бебехи повідбивали. От і страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усі троє почали весело базікати. Роман зовсім забув про свої страхи, мов нічого й не сталося.

Уже зовсім розвиднилось, як вони ввіходили в город. Щоб їх не помічено вкупі, кожен пішов сам собі иншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша і вдвох із їм спали довго – аж до півдня.

Уставши Роман, пішов на точок, – не так, щоб заробити, а більше щоб не дуже бачено його в Яроша. Він почувався якось чудно. Оце й нічого неначе, а тільки все мов щось муляє його і таке негарне якесь, нелюбе… І сам не знає що, аж поки не згадає: це ж тая крадіжка… Так, мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором, чи щоб він на гріх почувався, а тільки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…

Минув день, і вже про їх справу пішла поголоска, і на базарі розказувано, що коноводи вбили чоловіка. Роман сказав про це Ярошеві.

– Пустяк! – одказав той. – Сьогодня з тих країв був знакомий чоловік. Стукач живий. Тільки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..

Романові полегшало: хоч чоловік живий.

А все страшно. І він спитав Яроша:

– А шо, сильно шукають?

– Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають. Першої ночі не піймали, то вже чортового батька знайдуть, – пропало навіки! Тепер уже коні тричі продано. Скоро й денежки получим.

Після цієї розмови Романів страх десь подівся і вже ніщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть, – чого ж іще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованців. Продано коней рублів за вісімдесят, бо коні були добрі, але частка з їх припадала Гапонові, а Ярош одібрав тільки п’ятдесят пять рублів. Ці гроші треба було поділити на все товариство, та Ярош дав самому Романові двадцять карбованців, щоб заохотити його до цього діла.

– А шо, брат, – за одну ніч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман і сам уже бачив, що це і добрий, і легенький заробіток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собі пальто, – причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Він спершу так думав, що як візьме гроші, то буде з чого жити, – тоді покине Яроша і знову служби шукатиме. Коли так думав, то так і зробити треба, хоча тепер уже він чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втім, – треба ж!..

Пішов знову туди-сюди… походив, поникав… Ніде нічого нема й тепер… Це дратувало Романа. Всі його мрії про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блідли й зникали… Ні з чим не щастило! Оце його й дошкуляло. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, і скоро брався, то незабаром було все добре…

А гроші не довго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стільки, скільки було тієї ночі, як ішов по коні до батькового двору. Заробітку не було, та Роман уже й не шукав його. Він просто пішов до Яроша і тієї ж ночі, вкупі з ним, знову подався на здобитки…

Не минуло й місяця, а вже коноводи приняли Романа до свого злодійського товариства.

Товариство це тепер складалося з восьмох чоловіка, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош – зручний, смілий і хитрий коновод. Він умів завсігди викручуваться з усяких, навіть найважчих, справ і хоча за свій вік чимало переводив коней, але до рук судові потрапив тільки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду неосуджений. Самі коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу відсиджував хтось инший і відав винного, але мовчки приймав і відбував кару, знаючи, що виказувати ні на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялися дуже. Поважали за злодійське завзяття й смілість – так саме, як поважають проміж себе люде палкого робітника, чи смілого вояку. Слухались його невідмовно, і він умів порядкувати над людьми, умів нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмів жаліти, але цього від його ніхто й не сподівавсь, а навпаки: всякий, знаючи, що він його не пожаліє, слухався дужче. Через це ні в одному товариству злодійському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.

Товариство здебільшого не вкупі ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дяків син, справді колись учивсь у семінарії, але, бувши вже в підстаршому класі, напився якось укупі з товаришами горілки і, п’яний, вилаяв ректора, а інспектора штовхнув. Його вигнали з семінарії, та ще й з «вовчим білетом», що більше вже нікуди й не мав права піти вчитися. Та він і не міг би цього зробити, бо в семінарії вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся він додому, – батько так на його напався, що хлопець утік з дому в город шукати якогось заробітку. Але вигнаному семінарові не так легко було його знайти, а надто – ще він звик пити. Через те він як і знайшов роботу (в якійсь конторі писарчуком), то не довго на їй удержався. Почав тоді міняти одну службу на другу: був і прикащиком, і листоношою, і кондуктором на залізниці, починав був торгувати дрібною копіяшною бакалією, але скрізь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п’яний, або в рахунках наплутає (собі на користь), або ще щось… а бакалію свою, дак він здебільшого пропив. Нарешті зробився вже він писарем шинковим: за кілька десятків копійок, чи за півкварти писав неписьменним селянам усякі «жалоби» та «прошенія». В одному з цих шинків доля й звела його з Ярошем… У товаристві його поважали, що «вчений» та що здоровий: він мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригоді. А що був і смілий, то Ярош часто приручав йому замісто себе отаманувати в тому гурті товариства, який ішов на здобитки окремо.

За це з Патроклом ворогував Левдик – добрий і хитрий коновод, але ще гірший п’яниця, ніж Хвигуровський. Як він був тверезий, то Ярош завсігди ладен був приручити отаманування йому, але як напивався, то вже не кому, як Патроклові. Це дуже брало за серце Левдика, і він, упившись, часто заходив у сварку та в бійку з Патроклом, а надто, що той іще й дражнив його раз-у-раз та лаяв незрозумілими латинськими словами.

Але було дещо, що й зв’язувало проміж себе товариства: вони одне одному допомогали переводити якомога далі від крадіжки коні й продавати їх. Крадучи Ярошеве городянське товариство коні, не вело їх продавати в свій город, а передавало иншому товариству, а те часом знов иншому, і бували такі випадки, що за одні сутки вкрадена коняка опиниться за яких двісті верстов, у третій уже губернії. В цій справі дуже допомогав Гапон. Сам він коней не брав, але мав двох дорослих синів і вкупі з їми передержував крадених і одводив їх до иншого товариства, або й просто на продаж. І Гапон, і кожне инше товариство, продавши коні, зоставляли собі звичаєм установлену частку грошей за «комісію», а все инше передавали тому, від кого мали коні. І так гроші передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що і вкрало коні. Контролю тут, звісно, не могло бути, але всім коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозі все було без одурювання, і через те ці справи роблено більш-менш чесно. Та коноводи завсігди знали, скільки за яку коняку можно б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, і це примушувало инших бути обачнішими й чеснішими.

Коноводи, поруч з паліями, були завсігди нашому селянинові найлютішим ворогом, бо вони руйнували йому хазяйство. Як вовк набігає на село, хапає, що зможе, і знов утікає, так і тії коноводи. Як до вовка не мали селяне ніякого змилування, ніякого милосердя жалю, так не мали вони його й до коновода. Аби попали, то вже так його не пускали. Що там суд! Суд його хоч і засудить на рік, чи там скільки, в острог, дак що з того? Вийде злодіяка на волю та й почне мститися на людях, то ще гірше їм буде, ніж як його суд і не карав. Хиба ж мало такого бувало, що коновод, одсидівши в острозі, приходив у те село, де його піймано, та й палив його так, що й зовсім усього рішалися люде? Через те селяне карали такого злодія самі.

Серед коноводів раз-у-раз оповідано страшні й правдиві пригоди з тими злодіями, які потрапляли до рук селянам. Піймано одного серед степу, як уночі хотів забрати коні, та зараз же кийками його і вбито. І так люто бито, що всього на гамуз потрощено, з людського тіла зроблено страшну купу кісток, мняса й крови. Найдено цю купу на полі, довго поліція шукала, хто це зробив і кого це вбито, але нічого не могла знайти. Знало, хто й кого, багато людей: знали про це коноводи, але мовчали, щоб самих себе не виявити; знало чимало селян, та хто ж би з-проміж їх став виказувати?

Але все ж убивати було небезпешно: могла виявитися справа, і тоді винні йшли на Сібір. Через те коновода карано здебільшого инакше: бито й мордовано так, щоб уже здоровля не могло до його вернутися, і він або в тюрмі, або незабаром після неї попрощався з цим світом і не міг уже більше нікому шкодити. І як тільки не мордовано безщасних! Одному повикручувано руки й ноги, другого пекли сірниками, третьому стягли і зв’язали докупи голову з ногами і так покинули лежати всю ніч… Вигадали ще так бити, що признаків на тілі не було, що бито, – ніхто тоді й не причепиться. Візьмуть, прив’яжуть чоловіка спиною до дошки, а тоді піднімуть дошку з їм та й кидають на землю. Піднімають та й кидають, – аж поки вдовольняться. На тілі нема ніякої признаки, що бито, а в катованого коновода все всередині повідривається. Мало таких, що виживали після того довго.

Громадянство викидало, виригало з-проміж себе людей, що не змогли з їм поладнати, не змогли знайти собі «чесного» шматка хліба – чи то через нещасливі обставини особисті, чи через визискування инших, чи через нещастя мати спадщиною із батьків і дідів нахильність ламати загально додержувані закони власности. А ці викинуті з звичайного ладу люде мстилися тоді на громадянстві, ставали йому ворогом і завзято боролися з їм – чим могли. Так саме боролися за право жити, існувати, як і громадянство.

Такими людьми були й коноводи. Вони нападали на мужика, а мужик оборонявся. Щоб мати з чого жити, вони віднімали в мужика способи до його життя, а мужик однімав у їх життя, чи хоч здоровля, волю. Це була повсякчасна боротьба, війна, часто крівава, а гірша за звичайну війну тим, що вона ніколи не кінчалася згодою…

Роман також пристав до цієї війни і незабаром зробився завзятим у їй воякою. Дужий, зручний, смілий і нахабний – він подужував скрізь і щасливо вискакував з небезпеки. В своєму товаристві він був дуже корисний чоловік ще й тим, що він був з Диблів. Ярошеве товариство так добре вичистило свою частку повіту, так обурило проти себе мужиків і примусило їх день і ніч берегти свої коні, що вже треба було трохи перечасувати, поки все це затихне та поки мужики розживуться на нові коні. Самі Диблі якось зоставалися досі незаймані. Роман знав там кожен двір, кожного хазяїна і через те був чудовим проводирем товариству. Незабаром після першої крадіжки воно дуже щасливо вивело ще четверо коней, а тоді знов троє… Роман мав добрий заробіток, жив на окремій кватирі, – у тих же таки Рівчаках, – перед людьми удавав, мов ходить на якусь там роботу, а справді мав тільки одно діло…

Жив добре, не сподіваючися біди, чи то не думаючи, забуваючи за неї.

Але вона за його не хотіла забувати.

Примітки

І він приніс із сіней великий залізний шкворінь. – шкворінь (шворінь, шверінь) – металевий болт (стрижень), за допомогою якого кріпилася вісь передніх коліс воза;

Бо вони, яко Аргуси стоокі, або Цербери пекельні, так пащу й роззявляють […] – Аргус (Арго, Арг) – персонаж давньогрецької міфології, названий Паноптес (Ἄργος Πανόπτης): той, що усе бачить; багатоокий велетень, що охороняв перетворену в корову жрицю Іо. Цербер (Кербер, Κέρβερος) – триголовий пес-чудовисько з давньогрецьких міфів, охороняв вихід з Аїду, царства мертвих;

Увійшовши верстов з вісім, сіли відпочити під гаєм. – А шо, половину ввойшли? – спитав Ярош у Романа, як посиділи трохи. – А должно. – Сивашенко, який не раз долав дорогу від міста до села, мав би досить точно орієнтуватися на місцевості. Реальне село Виблі із Черніговом розділяє приблизно така сама відстань;

Силкувався говорити спокійно, а самого трусила пропасниця, як підходив до крайньої хати. – пропасниця – гостра інфекційна хвороба, що супроводжується гарячкою; трусити як у пропасниці – перебувати у нервовому, хворобливо збудженому стані;

Стріли таки й стукача […] – стукач (стукар) тут у значенні нічного сторожа;

На двох були вуздечки, на третьому оброть. – оброть – вуздечка без вудил;

Ніде ні лялечки, ніщо не шелесне. – ні лялечки (не видно) – ні душі, нікого;

Дві перії покрівель тяглися […] – перія – ряд, лінія будинків уздовж вулиці;

Не минеш каторги, Сібіру. – приблизно з XVII cт. найбільших злочинців засилали на освоєння нових територій Сибіру;

[…] вони б нам бебехи повідбивали. – бебехи – тут у значенні нутрощів; бебехи відбити – дуже сильно побити;

[…] мов довбню над собою чуєш […] – довбня – великий дерев’яний молот;

За отамана був Ярош – зручний, смілий і хитрий коновод. – зручний – тут у значенні вправний, спритний;

Його вигнали з семінарії, та ще й з «вовчим білетом» […] – вовчий білет (вовчий атестат) – документ, свідоцтво з поміткою про неблагонадійність власника; обмежував доступ до навчального закладу, державної служби і т. п.;

[…] за півкварти писав неписьменним селянам усякі «жалоби» та «прошенія». – кварта – тут у значенні міри рідини, трохи більшої за літр;

Таких товариств на широкому просторі нашої землі було не одно: вони мов сіткою покрили край. – Чернігівська і сусідні губернії у другій половині ХІХ ст. мали високі показники кількості крадіжок коней – понад 300 щороку. Середня кількість випадків конокрадства варіювалася залежно від губернії – від 3-4 на рік у Архангельскій до понад 900 в Оренбурзькій; також важливим було географічне розташування села (наприклад, на межі повітів), рельєф місцевості, наявність лісу, річки, тощо (А. Левенстим. Конокрадство с юридической и бытовой стороны // Вестник права. – 1899. – № 2. – С. 48-52);

Суд його хоч і засудить на рік, чи там скільки, в острог, дак що з того? – визнаний винним у крадіжці коней міг бути ув’язнений на термін до одного року; а винний у свідомій купівлі краденого коня – арештований на термін до трьох місяців або ж оштрафований на суму до 300 рублів. У 1888-1893 рр. за конокрадство у Чернігівській губернії було засуджено 403 особи, тобто майже 70 щороку. Середні показники для інших губерній Російської імперії варіювалися від 2 засуджених на рік в Архангельскій губернії до 185 в Оренбурзькій (А. Левенстим. Конокрадство с юридической и бытовой стороны // Вестник права. – 1899. – № 2. – С. 36, 49);

[…] палив його так, що й зовсім усього рішалися люде? – рішатися – тут у значення позбавлятися;

І так люто бито, що всього на гамуз потрощено […] – на гамуз – вщент, на дрібні шматки;

Але все ж убивати було небезпешно: могла виявитися справа, і тоді винні йшли на Сібір. – зазвичай судові процеси у подібних справах завершувалися виправданням присяжними усіх підсудних, без огляду на переконливі докази і жорстокість скоєних убивств. Іноді один селянин брав провину за всіх причетних до злочину родичів або односельців (А. Левенстим. Конокрадство с юридической и бытовой стороны // Вестник права. – 1899. – № 2. – С. 30);