5

Борис Грінченко

Ярош таки трохи боявся тієї штуки, що вигадав Роман. Дибляне стали вже такі злі на коноводів і так їх пильнували, що було небезпешно так скоро туди потикатись. Але Патроклові Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши з вечора, всю дорогу, поки йшли до Диблів, був страшенно веселий, смішив товаришів своїми жартами й лайками і все зачіпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всі його вигадки. Поділилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в одному гурті сіли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався біля млина, взявши на свій пай пару Середенкових. Роман, підпаливши, повинен був зараз же тікати в город.

Трьом у яру було дуже добре сидіти, бо не видко було їх нікому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня і звідки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман і не дозволяв розмовляти, але в голові в Патрокла ще гуло від горілухи, то й язик у його ніяк не хотів одпочивати, а все шепотів до Лукаша. Той пирхав зо сміху, а розлютований Ярош нарешті не витримав:

– От как дам шкворінем по голові, то ти швидко змовкнеш! – прошепотів він, штовхнувши тим шкворінем парубка в бік.

Тоді обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсігди можно жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й до віку згадуватимеш.

Усі сиділи мовчки, втупивши очі в той бік, звідкіля дожидались ознаки.

Сидючи так довгенько, помітили нарешті, що їм стало видко далекі верби на почервонілому небі. І незабаром жарке полум’я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат і дерев. Скрізь по селу загаласували, забігали люде, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, і тільки там, де ясно шугало вгору полум’я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозуміли, що люде з близьких до краю вулиць уже побігли на пожежу.

– Ану лиш! – промовив тихо Ярош. – Та швидко!..

Мало не біжучи, перейшли невеличкий клапоть вигону від яру до перших хат. По лівій перії третя хата з краю – Панас Гаман.

Швидко й мовчки ввійшли в покинуті відчиненими ворота, вступили в двір. Велика повітка з кіньми була перед ними. В дворі нікого не було, тільки собака вискочила з-під хати і кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Він убив її за одним махом, розбивши їй голову шкворінем. За одну хвилину він своєю дужою рукою, заложивши за прибої шкворінь, одірвав їх і кінниця відчинилася. Лукаш із Патроклом убігли всередину і недовго барилися, вивівши троє коней. Скочили на їх були всі вже за ворітьми.

– Ану, припусти! – сказав отаман.

Але в цю мить сталося несподіване.

Четверо людей в’їздило верхи з поля в вулицю. Це ночліжане, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.

– Хто їде? – гукнув передній.

Ярош ударив свого коня, і три злодії мовчки проскочили проз ночліжан. Ті не відразу розібрали що це, а зрозумівши, погнали за їми слідком, гукаючи:

– Лови!.. злодії!.. коноводи!..

Ярош бив коня без жалю шкворінем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Коні бігли з усієї сили. Але видко було, що в ночліжан коні кращі, чи не такі потомлені. Вони насідали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна річ утікати. Треба було иншим робом рятуватися.

– Пускай коні!.. самі – в яр! – крикнув до товаришів.

Саме добігали до яру. Стрибнули на одчай душі додолу. Коні порснули в поле, а за ними й ночліжане.

Троє коноводів попадали на землю трохи не під копита коням, та, на їх щастя, тільки Лукаша зачепив кінь заднім копитом. Попадали саме над краєм і, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на дні і зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цілі, нічого не поламали собі.

– Яром дальше! – звелів Ярош.

Побігли яром і думали біжучи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробігши чимало, почули, що в їх під ногами вже не земля, а каміння. Яр нижчав, глибшав і враз вони опинилися в якійсь кам’яній ямі, а перед ними стрімко й високо, як кручі, стояли кам’яні стіни глибокого яру, і ніде не було виходу.

Задихані втікачі спинилися.

Вони піймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.

– Назад! Може вспєїм вискочить! – крикнув Ярош.

І всі троє повернули назад і побігли скільки сили. Не перебігли й половини яру, аж перед ними зачорніло кільки верхівнів і людських постатів пішо. Це двоє ночліжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кіньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, і вернулися до яру. До їх тим часом набігло кільки чоловіка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.

Не сподіваючися того, коноводи так і наскочили на їх у темряві.

– Бий! бий! вони!.. – загукано враз, і кільки кийків гупнуло по плечах і по руках коноводам. Вони відскочили назад, повернулись і, як захоплені в суточках звірі, не знаючи вже з одчаю, що робити, побігли від ворогів знов туди, в кам’яний куток яру.

Тепер селяне були певні, що вони від їх не втечуть. У цьому яру пан бив колись камінь на свою кам’яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стінами. Звідти вже не вискочиш.

Галасуючи, побігли всі слідком за коноводами.

А ті вскочили знов у ту яму і постали нерухомо, щоб хоч передихнути.

– От коли так пропали! – промовив Лукаш.

– Ну, ти! патякай!.. – визвіривсь на його Ярош.

Хмари розійшлись і з-за них визирнув місяць, осяваючи все навкруги. Втікачі були серед набитого дрібного й великого каміння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному місці, мало не біля самої стіни, каміння було наложене стовпом сажнів на півтора. Патрокл глянув на його.

– Беріть каміння, накидайте, щоб можно було злізти на це! – скомандував він.

– Нащо? – спитав Лукаш.

– Стультусяка чортів! Бери швидче! – і він загріб своїми лапищами цілу купу каміння і потяг до стовпа, муруючи там немов східці. Лукаш допомогав йому.

Та тільки почали робити, а вже дибляне набігли, махаючи кийками й ломаками та гукаючи:

– А, бісови шкуродери, попалися!..

Бігли просто на коноводів. Їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, він держав його в лівій руці, а в правій був на поготові залізний шкворінь, І як селяне, з розгону набігши, були від його за три-чотирі ступні, він скрикнув, стрибнув наперед і вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловік ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяне теж на мить подались назад, одбігли, але зараз же схаменулись.

– Дак ви так! – загукали розлютовані. – Бий їх! Бий на смерть!..

І вони кинулись знов з піднятими вгору кийками.

– А, падлюки, пси! – ревнув страшний Патроклів бас, і ту ж мить здоровезна постать вискочила поперед Яроша, широко розмахнулася рукою і пошпурила важку камінюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живіт, та так і сів на землю.

– Раз! – ревнув Патрокл. – А оце вам два! – Нова камінюка примусила селян одбігти ще далі.

– Назад, каніси куцохвості, бо і ребра й зуби вам сокрушу! – гукав Патрокл. – Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?

Ярош і собі жбурнув камінюку, але зараз же скрикнув:

– Бережись!

Ледві встигли заховатися за каміння, бо селяне кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затріщали об кам’яні купи кийки, розкидаючи дрібне каміння, але шкоди коноводам не зробили ніякої.

– Кидайте! чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо, – гукав на своїх ворогів Патрокл.

Хмара знову набігла на місяць. Потемніло враз. Селянам стало зовсім не видко коноводів. Певні були, що ті не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподіваючись милосердя, боронитимуться до загину, і двох селян добре вже було вдарено камінням, а третій був увесь у крові після Ярошевого шкворіня. Кинутися на їх у темряві, дак ще й гіршого добудеш.

– Побігти в село по рушницю та й постріляти їх! – радив хтось.

– Уцілиш у темряві!

– А хоч і вцілиш, дак на Сібір підеш. Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.

– Дак підождемо до світу.

– А там село горить!

– То не з нашого краю.

– А там і до нас дійде, як не погасють.

– Вітру нема.

Нарешті наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можно, то ще й людей на поміч покликав. Певні були, що пожежа до їх хат не дійде, і мали вартувати до ранку: по видному зручніше буде брати.

Ледві парубок побіг, коли враз одна камінюка, друга, третя гупнула поблизу селян.

– Чи ти ба! знову кидають чорти!

– Хай кидають, – сюди не сягнуть.

А каміння все гупало. Нікого, щоправда, не зачіпало, але все падало…

А це коїв Патрокл.

Поки ото мужики радилися, і коноводи не гаяли по дурному часу і наскладали цілі східці вгору на кам’яний стовп.

– Ану скоч, хлопче, на каміння, – звелів стиха Лукашеві Патрокл, – чи сягнеш рукою аж нагору, до берега!

Лукаш скочив.

– З аршин не стає.

– Дурниця! На каміння, бери, муруй там!.. Ні, не так! Ти, Яроше, подавай йому каміння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, шоб не помітив нашої роботи.

І ото почалася киданина. Патрокл зовсім не силкувався влучати, та й не міг би цього зробити, бо селяне стояли таки далеко і було темно. Йому не того треба було: він кидав, аби ті знали, що вони в ямі, і думали, що вони тільки те й роблють, що каміння кидають. Швиргав і до кожного разу додавав словами:

– Оце тобі галушка у твій свинячий рот!.. Що? подавився? – А оце тобі крашанка межи очі в лоб, – бодай тобі з його твої чортови сліпаки повилазили! – Маєте ще, азінуси, – ось!..

– Готово! – озвавсь Лукаш стиха.

– Нагору, братці!.. Та ждіть мене там, – я зараз.

І вхопивши дві здоровенні камінюки, Патрокл вискочив з ями, надбіг у темряві ближче до своїх ворогів і кинув одну камінюку за другою. І мабуть когось улучив, бо серед селян крикнуто. Патрокл засміявся, мурчачи собі стиха:

– Що? До смаку припала? Ну, гризіть собі на здоровля, цуцики слиняві! Не вискалюйте зубів, люпуси задріпані, бо не вкусите!

Мурмотав і вилазив нагору.

– Отамане?

– Тут.

– Гайда!

Але в цю мить хмари знову розірвалися і зрадливий місяць сяйнув на втікачів. Крик зчинився серед селян:

– Тікають! тікають! Лови!..

Полем затупотіло три пари моторних ніг, а слідком за втікачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.

Примітки

[…] побігла назустріч страшному червоному проміттю… – проміття – заграва;

[…] перед ними зачорніло кільки верхівнів і людських постатів пішо. – верхівень (верхівець) – людина, що їде верхи, вершник;

[…] як захоплені в суточках звірі […] – суточки (сутки) – вузький прохід, провулок, тощо; (бути) у суточках – (бути) в скрутному, безвихідному становищі;

– З аршин не стає. – аршин – міра довжини, 0,711 м;

[…] а я шпурлятиму на той плебс свинячий […] – плебс (плебеї) – у стародавньому Римі нижчий стан вільного населення;