6

Борис Грінченко

Стручисі не спалося. То думки всякі розганяли сон, то блохи напосідалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловіка, сердючися, що він так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скільки в їх хліба на цей рік буде, і скільки полотна витчеться з того прядива, що натіпала, і догадувалася, яке теля приведе її влюбленниця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою і вона жаліла, що не встигла усього їй виказати… Саме на цьому на дворі загавкала собака.

– Чого це Шарка гавкає? – подумала Стручиха. – Вона по дурному ніколи не гавкає.

Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разів на ніч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисі кортіло збудити чоловіка, і вона почала штовхати його в бік.

– Мусію! Мусію!.. Чи ти чуєш?

Мусій нічого не чув і через те не озивався. Це вже зовсім розсердило Стручиху. Вона турсонула його так, що мусив почути.

– Одчепись, Охріме, не займай мене! – пробубнів спросоння Струк.

– Який я тобі Охрім? Уставай, бісова сонюго! Чи не чуєш хиба, як Шарка гавкає? – і вона так його стусонула в ребра, що він аж схопився.

– Га? Що? що там таке?

– Шарка гавкає.

– Що?

– Шарка гавкає, я тобі кажу.

– Гавкає, кажеш?

– Аж заливається.

– Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибі їй!..

І впав сонний.

– Це мені лихо, а не чоловік! Тільки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опівнічна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розіспиться!..

А Шарка тим часом гавкала дужче, і Стручиха вже й справді починала цікавитися нею. Не діждавшися Мусія, вона, як була боса й роздягнена, так і вискочила з хати.

У дворі не було нікого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче і побігла до перелазу на тік. Стручиха й собі за нею. Шарка зіп’ялася на перелаз і гавкала туди. Стручиха зазирнула на тік. І там нікого. Скирти хліба чорніли серед току, як і попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. І відразу Стручисі здалося, що там, з-за скиртів, коло клуні, чи що, блиснув якийсь огник… Сірник може хто засвітив, абощо…

– Злодії хліб крадуть! – подумала жінка і прожогом ускочила в хату.

– Уставай, проклятий лежню! Злодії!..

Вона вхопила чоловіка за ноги і в один мент істягла його мало не зовсім з полу. Він ураз прокинувся з такої несподіванки.

– Тю, дурна! Чого ти?

– Злодії хліб крадуть.

– Ну?! – він так і похолов.

– Чого став? Біжи швидче!

Вони вискочили вдвох з хати і кинулися до перелазу.

Замісто злодіїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як він вибивався з-під стріхи і червоними пасмами біг по солом’яній клуні.

– Рятуйте, люде добрі!.. Пожежа!.. – крикнув Струк і кинувся на тік. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз і впав. Устаючи, він чув, як його жінка гукала вже в Сивашевому дворі: «Рятуйте!» і грюкала в вікно, аж шибки бряжчали. Потім побігла по вулиці, стукаючи в вікна й кричучи:

– Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!..

Струк тим часом підбіг до клуні. Увесь задній ріг її вже горів, палахкаючи полум’ям та димом. Уже аж підбігши до полум’я, Струк зрозумів, що не може нічого зробити, бо прибіг з порожніми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хаті відра, збудив дочку й наймичку, що спали в сінях.

Тим часом Денис та Зінько, прокинувшися від Стручишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши на тік, вони побачили на своїй клуні одсвіт од Струкової пожежі і подумали спершу, що горить їх власна клуня. Але надбігши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашів та Струків, що були між двома клунями, видко було наскрізь от пожежі на току в сусіди. Похапавши відра з водою, брати кинулись до Струка.

Прибігли на пожежу разом з ним і вихлюпнули на вогонь усі троє по відру води. Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дужче, ясно осяваючи тік, двори, вулицю. Провулком, вулицею й городами вже скрізь збігався народ, збудившися від Стручишиного лементу. Більша частина бігла з відрами, хто з сокирою, а хто й з порожніми руками. Почався крик, плач, метушня. Дехто метнувся по пожарку. Стручиха бігала й голосила. Струк ходив од чоловіка до чоловіка й благав:

– Люде добрі, порятуйте! Там же мій хліб!.. І на току хліб!.. Ми ж у старці підемо!..

Але що могли зробити ці люде? Бігали, носили відрами воду, хлюпали на вогонь, а він горів усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро він до неї доторкався. Пожарки все не було.

Тим часом Денис кинув гасити, бо вже й без його народу товпилось багато, та й сіпнув свата Манойла за рукав:

– Треба паліїв шукати. Це неминуче підпал.

Горіло так ясно, що скрізь було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко де слідів. Біля самої клуні вже нічого не можно було розібрати, бо скрізь позатоптували люде. Вони відійшли трохи далі – Денис до городів на низ, а сват Манойло до садка – і почали придивлятися.

– Ось! ось! – крикнув ураз Манойло.

Денис підбіг до його. На сирій від осінньої вогкости землі виразно витискалися сліди пари городянських чобіт на кривий копил, з високими корками.

У Дениса й очі засвітились, як він побачив їх. Він побіг додому і приніс лихтарь. Пильнуючи сліду, пішли за їм аж до перелазу в Струків садок. Зазирнули через перелаз – слід і там. Денис, поспішаючись, перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струків садок, тоді Сивашів і нарешті перелізли на Сивашів тік. Слід ішов через тік наче до воріт, що були з току в провулок, але тоді виразно завертав до Сивашевої клуні, обходив її кругом і зникав перед ворітьми з неї. У клуні хліба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам’ятав, що він замісто замка заложив кілок. Тепер кілочок було витягнено, – видко було, що ворота відчинювано.

– Бачите? – пошепки казав Денис. – Він тут. Хотів утекти ворітьми в провулок, та мабуть або нас із Зіньком на току побачив, або вже люде провулком бігли, дак він завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви біжіть людей кличте.

Манойло побіг, а Денис накинув знову ворота і заложив кілком. Він був цілком певний, що піймав злодія, і боявся, щоб той, одразу вихопившися, не втік у його з рук.

Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловіка п’ять людей.

– А що? де? як? – питалися всі.

– Тут вовчик! Піймався! – казав Денис. – Увіходьте обережно, щоб не вискочив.

Не дуже відчиняючи ворота, всі поввіходили і знову їх зачинили. Тоді почали обдивлятися скрізь у клуні. Нікого не було видко.

– Шукайте в соломі! – сказав Денис. – Світіть лиш!

Почали розкидати солому, топтатися по їй, – нікого не було.

– Що за знак? – здивувалися люде. – От же чи не помилився ти, Денисе?

Але Денис певний був, що не помилився.

– А от ходіть туди! – сказав він і повів людей у найдальший куток, де теж лежала купа соломи. Манойло присвітив, а Денис одкинув верхній шар соломи. Перед шукачами зачорніла людська спина й голова. Чоловік лежав ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.

– Ану лиш уставай! – крикнув Денис і вдарив невідомого чоботом у бік.

Той здрігнувся, але не встав.

– Треба його звести, – сказав Тонконоженко і вдвох із Денисом ухопив чоловіка під груди, зводючи його на ноги. Невідомий не пручався, але й не вставав, а був здоровий, і вони вдвох ледві здужали поставити його. Він стояв, але не відтуляв від обличчя рук.

– Чи ба! неначе дівка на сватанні, засоромився! – сказав Денис. – Ану бо покажіться, паничу, які ви єсть!

І він враз ірвонув йому руки від обличчя.

Тоді відступив уражений: перед їм стояв Роман.

– Е-ге-ге! та це Роман! – скрикнув Манойло, а за ним і инші люде. – Дак он хто! Ну, вовчику-братіку, тепер попався!

– Чого ви до мене причепились? – озвався Роман хрипким голосом, дивлячися несамовитим поглядом. – Що я вам ізробив? Я нічого не знаю… Я прийшов у сєло і тут хотів заночувати…

– Добре! добре! Коли ти не знаєш, то ми тобі покажемо, що ти зробив. Ходім лиш!

Кільки рук ухопило його міцно і потягло з клуні до пожежі.

Він не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:

– Пустіть мене до батька… Я прийшов до батька і заночував у клуні…

– Еге! – глузували з його, – був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.

Як вони підводили Романа до пожежі, то вже всю клуню обнімав огонь і вона палахкотіла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течійкою води, і та вода, нічого не погасивши, зараз же бралася парою і зникала вкупі з димом у повітрі. Кільки душ чепляли двома гаками за клуню, силкуючися її розтягти, але нічого не помогалося, бо сухе пересипане соломою дерево горіло, упавши купою на землю.

– Бережись! Бережись!.. – розкотилися серед стовпища перелякані голоси.

Підгорілі крокви затріщали з одного боку, вся покрівля враз скривилася на бік, посунулась одним причілком униз, спинилася на хвилину, потім страшенно затріщала з других боків і провалилась наниз, усередину, розвалявши стіни стодолі. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум’я; на всі боки повіяло рясним дощем величезних искор, шматків горючої соломи, розкидаючи їх на людей і поза людей. Стовпище опинилося серед завірюхи диму й искор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум’я вже знову звилося високо, жарко лижучи чорні челюсти вночішнього темного неба. Дим розвіявся, і люде знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись і нічого путнього не роблючи, безсилі щось ізробити. В цю мить позад їх загукано:

– Пустіть! Пустіть!.. Палія ведемо.

І протискаючися поміж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.

– Хто це?.. Хто?.. Роман!.. Сивашенко Роман! – почувся крик, і люде, зацікавлені й розлютовані, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дід Карпо стояв перед Романом.

– Романе! – сказав він, показуючи на пожежу, – чи твій то гріх?

– Ні.

– А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признайся, твій то гріх?

– Ні.

Враз, зовсім з другого боку, почулися якісь крики і скудовчений, задиханий чоловік вибіг наперед, репетуючи:

– Коні поведено!.. Коні!..

– Коні?.. Які коні? Що ти кажеш? – озвалися навкруги.

– Троє коней… У Панаса… Вивели й подались… Наші побігли верхи навздогін.

Люде на мить затихли. Тоді мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, і заревли вони, зашуміли, – так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:

– Дак он воно що!.. Цей палить, а ті тим часом коні ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..

Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловіків міцно держало його. Червоні від полум’я обличчя, повирячувані страшні очі, стиснені в кулак руки… ще мить – і кинулись би всі, щоб розірвати того, хто тепер не мав уже сили ні шкодити, на боронитися.

Але дід Карпо махнув рукою:

– Стривайте, стривайте! – гукнув на людей.

На мить усі спинилися, а він знову почав питати Романа.

– Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це діло?

Роман одну мить мовчав… Як блискавка швидка, промайнула в його в голові думка: Виявилось!.. Коли признається, – може не катуватимуть. І він промовив хрипким, здавленим голосом:

– Моє… Винен…

І враз учинилося щось незрозуміле й несподіване, щось без міри нелюдське.

Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа вирвали його в тих, хто держав, і штовхнули, мало не кинули його – туди, просто в полум’я.

Чоловік пірнув в огонь, щез у йому і тільки страшний крик озвався звідтіля.

Але за мить він уже вискочив назад, димлючи, тліючи одежею, волоссям.

Але стрів перед собою несамовиті, по-звірячому люті обличчя, і дужі неминучі руки знову кинули його в пекло.

Він так саме вискочив удруге. Він уже горів.

– Скажені! Що ви робите? – скрикнув Карпо і, вхопивши відро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тільки диміла.

Безщасний стояв і трусився з болю, нелюдського страху.

– І правда, – озвався хтось, – нащо його палить? Тільки одвічать будемо.

– А що ж помилувати його, чи як? – кричали инші.

– Нам треба, щоб він своє товариство виказав, щоб гніздо вовче видушити.

– Правда! Правда!

– Ну дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрійте йому панські ніжки – поки признається…

Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорілі чоботи, хтось розгріб купу жару. Четверо людей ухопило недогорілого чоловіка і поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався як вуж у руках у своїх ворогів, але в натовпу була більша сила, ніж у його самого. І в той час, як ноги йому горіли, його страшні з муки очі бачили перед себе спокійну Денисову постать…

– Признавайсь! Ти попереду крав коні?

– Я.

– Хто в тебе товариші були?

– Я сам! Все, що у вас було попереду крадене, все то я сам!.. Все!.. Нікого товаришів не було!.. Пустіть мене!.. Пустіть!..

Те страшне «Пустіть»! покотилося далеко, і його почув Зінько. Так трапилось, що він саме в цей час був далеко, – то коло хати, то біля стогів, укриваючи їх мокрими ряднами, і нічого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське «Пустіть!», він кинувся крізь натовп, розкидаючи, валяючи людей.

Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився.

Одним скоком Зінько штовхнув двох од Романа, а двоє других, з несподіванки, пустили мордованого з рук. Він вискочив з жару.

– Каїне проклятий! – крикнув Зінько на Дениса, – брата вбиваєш! А ви, душогуби! – повернувся до людей, – катюги! Що ви робите? Чи ви Бога забули й совість? Геть, звірі люті, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум’я!

Вражене стовпище на мить притихло. Але тільки на мить.

– Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жаліти? Печіть, поки викаже всіх!

І знов штовхнули Романа, і він упав руками просто на жар…

І враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто біг сюди, мов його гнала якась надмірна сила. Дівчина задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бігу волоссям, вискочила перед пожежу… Роман підводився з огню… Несамовиті очі, змінене тяжким болем обличчя, почорніла голова й руки, ці страшні, попечені, пошмугляні в боротьбі, кріваві руки, а з їх висіла обгоріла шкура…

Голос вирвався з грудей з надлюдською силою, покриваючи і гомін стовпища, і гугот пожежі одним несамовитим, божевільним криком – і дівчина впала як мертва додолу, під ноги стовпищеві.

Примітки

Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою […] – зизоока – косоока;

Дехто метнувся по пожарку. – пожарка – мова про обладнання для боротьби з вогнем, фактично, діжку на кінній тязі; у Чернігові кінця ХІХ ст. професійна пожежна команда налічувала заледве три десятки осіб (переважно запасних солдатів), до яких долучалися добровольці;

На […] землі виразно витискалися сліди пари городянських чобіт на кривий копил, з високими корками. – копил – дерев’яна колодка, знаряддя чоботяря; корок – тут у значенні підбору;

[…] почулися якісь крики і скудовчений, задиханий чоловік вибіг наперед […] – скудовчений – скуйовджений, сплутаний (тут – про волосся);

[…] ці страшні, попечені, пошмугляні в боротьбі, кріваві руки […] – пошмугляні – тут у значенні із зідраною шкірою;