2

Борис Грінченко

Як хазяїн виходив чого з крамниці, то замість його сиділа хазяйка, а як і хазяйки не було, або було їй ніколи, то на другий місяць служби Левантининої Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грішми та й посадить дівчину, поки сам увійде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть иноді – таке, що йому ціну знає.

Одного разу вона сиділа отак у крамниці, коли ввійшло щось. Був осінній хмарний вечір, а скупі Квасюки шкодували рано світити, – у крамниці було поночі, – і Левантина тільки й побачила високу постать якогось чоловіка в пальті.

– А дайте чвертку табаку! – попрохав покупець.

Левантина здрігнулася вся, всією своєю істотою.

Перед нею стояв Роман.

І він пізнав її і спинився здивований, навіть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся.

– Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?

Вона стояла перед ним нерухома і щось не давало їй дихати, не давало говорити.

– Служиш тут, чи как?

– Служу… – ледві вимовила вона, і в цю мить увійшов Квасюк.

Роман зараз же кинув розмовляти з Левантиною, і вона пішла з крамниці. Але Квасюк, увіходючи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину і почав її допитуваться – хто цей парубок, і через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.

Здавалася зовсім спокійною, хоч уся холола. Дожидала ночі як Бога, щоб зостатися самій. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям і пекло її, мордувало.

Присягання, божіння і тоді зрада й ганьба, неслава, сором!.. А він живе тут, нікуди не поїхав, гарно вбраний… живе добре, мабуть… і покинув її, забув, мов то не він присягався, не він занапастив їй життя!..

Нащо доля знову їм зустрітися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нічого, – тоді б вона думала, що, може, він умер, або живе десь далеко, у злиднях, у горі й нічим не може їй допомогти. Тоді б їй було легше. А тепер!..

Пекучий жаль обнімав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника!..

Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собі, що не любить його більше після того, як він так із нею зробив, але зла, зненависти не було в неї до його.

А ті згадки, ті прокляті згадки минулого, недовгого і так страшно розбитого щастя!..

Це ж усе минуло, його немає й не буде вже ніколи… Навіщо ж їй згадується, як його очі зазирали їй у вічі при місяшному сяєві?.. бачить той погляд… чує його палкі уста на своїх устах… і як його дужі руки, обнявши її, забравши її всю, цілком, пригортають так могуче і так болюче-солодко!..

Безщасна кидалася по ліжку, сон утік од неї далеко, зляканий палкими неспокійними образами… образи минулого щастя мішалися з образами перебутої ганьби й сорома… ішли один за одним, як хвилі в річці, і не було в неї сили припинити їх, прогнати від себе і хоч на мить угамувати цю муку.

І довго це діялось…

Крізь маленьке віконце вже починало сіріти першим уранішнім світом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очі, а його очі стояли перед нею і дивились, дивились на неї… пильно-нерухомо… такі великі… аж горять на чорному Романовому обличчі… Яке воно страшне стало!.. А очі все більшають і все наближаються і печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути – не може, хоче ворухнутися – не здужає. А вони вже печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, і його страшна рука, чорна така, як і обличчя, бере її бідне серце і стискає дуже, дуже і хоче вирвати з грудей…

Крикнувши, зірвалася на рівні ноги і стала серед хати, вся тремтючи.

То був сон, що на мить одну до неї злетів, але який же страшний сон!..

Стояла і тремтіла.

– Левантино! чого висипляєшся? На базарь треба! – озвалася з другої хати Квасючка.

Левантина схаменулася. Провела тремтячою рукою по чолу і стала вбіратися.

Убралася, взяла кошик і вийшла. На дворі вже було зовсім видко, скрізь ішли на базарь люде.

Ледві звернула за ріг своєї вулиці на другу, перед нею став Роман.

З несподіванки злякалася так, що аж спинилась, і на мить чорне обличчя з минулого сна промайнуло перед нею, та зараз же й зникло, бо живий Роман нітрохи не нагадував тієї страшної примари. Він стояв перед нею з білим викоханим обличчям, ще чепурнішим, ніж воно було на селі, і всміхався:

– Здорова була, Левантино!

Він, видимо, дожидався на неї, стояв тут, поки вона вийде.

– Здоров… – одказала, не дивлючись на його.

– А шо, не думала, шо встрєтиш меня тут?

– Ні…

– Дак ти служиш у городі… Та чого ж ми стали? Іди, куди йдеш, а я немножко пройду з тобою… Дак давно служиш?

– Третій місяць…

Вона відказувала тихо, спустивши очі додолу, йдучи з їм поруч.

– Штука! Зроду не думав!.. Каким же це ти образом попала сюди?

Він ще питається!..

Але перемогла себе і відповіла, силкуючися говорити спокійно:

– Як умерла… наша дочка… то я й не схотіла вже зоставатися в своєму селі… і пішла по наймах…

– Дак дочка була… вмерла!..–сказав Роман, трохи помовчавши. – Ну, царство їй небесне!.. Ето вона й харашо здєлала, шо вмерла.

– Нащо ти так кажеш, Романе?

– А разлі б лучче було, как би вона зав’язала тобі світ?

– Не вона мені зав’язала світ, а… мій дурний розум та… ти, Романе…

– А ти не нападайсь на меня! Разлі я про тебе не думал? Скольки раз! Може б полєтєв до тебе, дак чого лєтєть? Случалось по скольки день голодному ходить… Шо я тебе – голодувать позвав би? А кватиря була така – сад на ноч, а на день – базарь та вулиця. Куди б же я тебе брав? Тольки недавнечко Бог дал службу таку-сяку знайтить; думал – розживусь нємножко, а тогда вже й до тебе вєсть подам, щоб приходила.

– Невже ти думав мене кликати? – спиталася Левантина, і радіючи, і віри не ймучи.

– Ну, отак! А тож как? Разлі ти думаєш – я какой?

І він почав їй розказувати, що він за нею журився, та як він шукав роботи та бідував, і скрізь прибільшував своє лихо та розтягав його на довший час.

– А я Боже ж тебе дожидала на Різдво!

– Ну й чудная ти! Как же б я до тебе прийшол, когда меня дома вором об’явили?

– Дак хоч би звісточку подав – де й що ти, щоб я хоч знала.

– Ну й чудна! Ну й какую б же я подав звісточку? Що голодний та холодний? Не стоїть того дєла! Та й так сказать: не хотєл озиваться, шоб Денис та волосні не довідались, де я: вони б же мене тогда січас у холодну запакували, а то й у тюрягу. Разлі ж я дурной, шоб в огонь самому лєзть?

Левантині все, що він казав, здавалося правдою. Та тільки гірко, що воно так усе зробилося.

– А що ж ти тепер робиш, Романе? – спиталася вона.

Роман загомонів швидко, мов поспішаючися мерщій проминути це питання:

– Вот видиш, я тут на службі служу… Тут, знаєш, єсть такой лісной склад, дак я там… за прикащика… Не очень шоб прекрасно й жить – ну, та живйом как-небудь.

Цю казку він усім розказував, хто не знав його.

– Отут недалечко й живу, – у Рівчаках… Приходь когда-небудь.

Левантина махнула рукою. Минулося! Буде вже й того, що зазнала.

Він почав упевняти, що зовсім лиха їй не хотів, що робив з нею по щирости. Говорив ласкаво, прихильно, і Левантині здавалося, що перед нею оживав той давній Роман, якого вона так кохала..

А він усе прохав прийти до його.

Що він вигадує? Хиба вона яка, щоб до парубка в хату йти? Та й коли б вона йшла? Їй просвітлої години нема за роботою.

Але він не покидав свого. Коли до його прийти не хоче, то нехай випроситься в хазяйки в неділю. Вони пішли б удвох на прохідку, – от хоч би в городський сад… Він їй багато має розказати. Вона його робить винним, а він не винен, – треба ж йому виправитися… бо він її любить і не хоче, що б вон так про його думала.

Вона мов того не чула.

– Куди це ми зайшли? От я за балачками замісто базарю бозна-куди пішла.

– Поспєєш іщо на базарь!

– Не можно, – хазяйка лаятиме.

Вони повернули до базарю, і він ще трохи її провів, усе просючи вийти. Наприкінці сказав, що в неділю ввечері, годин у п’ять, дожидатиметься її коло воріт у городський сад, і з тим пішов.

Вона не відказала йому нічого. Але ввесь тиждень думала про це. Піти, чи не піти? Після того всього, що він їй заподіяв? І чого? Він кликав її, але ні словом не озвався – що тепер думає робити! І чого ж вона піде?

Чудна вона. Стрілася з ним раз на вулиці на якусь там часинку і хоче, щоб уже все зробилося. Може ж він на те й кличе її, щоб це все розказати та порадитись, як зробити.

Думки хилилися туди й сюди. Не знала, на чому стати, і рада була, думаючи, що однак хазяйка її не пустить. Та зовсім несподівано сталося инакше. У суботу приїхав з свого хутора хазяйчин батько і забрав дочку до себе та й надовго: її мати занедужала.

У неділю Левантина не мала за думками спокою з самісінького ранку. Проситися, чи не проситися в хазяїна? Цей певне пустить. Ні, мабуть не треба. Коли Роман не зводить, а справді по щирости хоче що зробити, то зробить, а їй нема чого назустріч йому бігти.

Може й так, а може й не так. Як тепер вона не вийде, він подумає, що вона й зовсім одкинулась од його, та й облишить усе. І впустить вона з рук те, що могла б мати.

Таки надумала: вийду, чи не вийду до його, а попросюсь у хазяїна. І справді попросилася погуляти, подавши ввечері самоварь. Квасюк, бажаючи придобритися до неї, зараз же пустив, тільки наказав не довго ходити.

Принявши самоварь, Левантина вбралася в що було краще та й пішла з дому.

Вийшла на вулицю, а все з тією думкою, що може вийде до його в сад, а може й ні.

Помалу йшла вулицями, не дуже й дивлючись, куди йде, і опинилась перед мережчатою брамою великого саду.

У саду нікого не було. Почалася вже осінь, накрапали часом дощ, і городяне кинули ходити в цей сад, що розрісся аж на краю города, а товклися по посипаних піском стежках бульвару в середині міста. Не було нікого й сьогодні, хоч на дворі була й година.

Перед Левантиною лежала стежка, що вганялася вглиб гаю з гарних великих дерев. Постояла трохи і пішла нею.

І відразу голос знайомий промовив над ухом:

– Спасибі, серденько, шо прийшла!

Він уже йшов біля неї, вийшовши з маленької стежечки збоку. Обвив їй стан рукою, але вона тихо визволилася з тих обіймів, і вони пішли поруч під рясним верховіттям старих високих дерев. Надворі вже смеркалося, і на стежці було темно.

Дійшли до якоїсь будівлі.

– Отут я ночувал, как не було деньог на ночлежний, – показав на будівлю Роман.

– Бідненький! – промовила Левантина і схотіла подивитися всередину.

Роман одігнув гвіздок той, що їм забито було дверці, і вони ввійшли в порожній партер. Перед Левантиною ледві мріли в темряві стіни, а там, у тій чорній пащі, де була сцена, якісь стовпи… Вони підійшли ближче до місця, де був оркестр, хода їх гучно озивалася по дощаному помосту, котилася луною туди, в темряву, і щось там затріщало, – мабуть двері зарипіли…

– Ух, як страшно! – скрикнула Левантина і несамохіть притулилась до Романа.

Він знову хотів її обняти, але вона зараз же повернулася й вибігла з театру.

– Боже!.. І як тобі не страшно було тут ночувати! – промовила вона, йдучи з їм далі стежкою. – Я б зроду не пішла сюди, – краще б на вулиці!

На вулиці полиція не дозволить, – нада ховаться туди, куди вона не загляда.

І він знову почав розказувати про своє минуле життя в городі, багато прибріхуючи, і казав, що він її любить і ніколи не покидав любити. Вона слухала те, і їй згадувалось, як він покинув її на поталу, на глум людям, але вона зараз же проганяла від себе ці згадки, і вони зникали, а вона впивалася його солодкими словами… Він малював їй краще життя. Казав, що незабаром хазяїн дасть йому кращу посаду, він одбіратиме аж триста рублів на рік, і тоді вони могтимуть жити вкупі.

Левантині здавалося, що вони могли б жити вкупі й тепер, або хоч звінчатися тепер, але вона це тільки подумала, а чомусь не сказала…

В саду було таємничо й тихо, високе склепіння з віт схилялося над їми так захисно-прихильно, і вони були тільки вдвох, і вона так хотіла йому вірити. І сама не помітила, як його рука обняла її стан, і дівчина вже не пручалася. Вони йшли, близько-близько притулившись одне до одного. Якась солодка знемога починала опановувати її всю від цього доторкання, від його ласкавого голосу… І його губи нахилились їй до уст і, заплющивши очі, вона відповідала йому на поцілунок.

І відразу розгорнулися вгорі віти, і темне, поважне, високе небо глянуло на їх своїми очима-зорями. І цей погляд мов одразу розігнав Левантинині мари. Вона вирвалась од Романа, відскочила і, простягши поперед себе руки, мов хотіла від його оборонитись, скрикнула:

– Ні, Романе, ні! Не займай мене!.. Не хочу!.. Зроду не хочу!..

Вона вся тремтіла. Ще раз сказала – «не хочу»! – і пішла швидко, мало не побігла, назад, мов боячись його, мов утікаючи від його. Він поспішався слідком за нею, кажучи, що вона дурна, що нема чого бояться. Але вона йшла хутко, нічого не кажучи, не дивлючись на його.

Незабаром вийшли з саду. Левантина мов заспокоїлася, пішла тихше. Роман почав говорити про инше, розказував дівчині, що він був у театрі, і як там гарно, і що то театр. Вона спершу тільки слухала його, потім почала й розпитуватися, зацікавившися. Про те, що було в саду, вже більше не згадували.

Він повів її додому иншими вулицями, не тудою, кудою вона йшла. Як проходили проз один двір, він показав на невеличку хатку:

– Отут я живу.

Левантина нічого не сказала, тільки швидче пішла далі, мов боялася, щоб він не повів її до себе. Як вийшла на свою вулицю, попрохала його не йти вже за нею і швидко дійшла додому.

Вертаючися Роман од неї, сердився, що йому так не щастило. Але це ще більше розпалювало його. Він зовсім не сподівався, що Левантина буде така вперта. Думав, що як у городі, сама собі, то ще краще… Бери, каже, та вінчайсь… Туди к чортам! Саме тепер йому женитись та дітей заводити!

Але нехай не бришкає! Його рук не мине.

І він почав учащати в крамницю – чи не побачить Левантини. Але Квасюк помітив, що цей парубок не дурно зробився охочий у його купувати, і не став зовсім покидати в крамниці Левантини. Роман почав тоді стерегти дівчину на вулиці в той час, як вона мала йти на базарь. Вона знала це і боялась тих зустрічів, разом і бажала їх. Перш, ніж вийти з хвіртки, страхаючись, позирала, чи нема де Романа, обходила иншими вулицями, а не стрівши його, почувалась так, мов її надія одурила… І сама гнівалася на себе за те почування…

Але иноді йому щастило переняти її. Тоді він проводив її до базарю, силкуючися спершу завести дівчину на які инші вулиці, щоб довше ходити. І все так гарно до неї говорив і прохав вийти…

Якби вона не бачила його, то їй би легше було, вона б його потроху забувала. Але оці зустрічі, оці втікання від зустрічів і жаль за їми, оці розмови й думки, думки, думки про його та про його слова – не давали їй спокою.

Лихо було Левантині з Романом, а ще гірше з Квасюком. За ним не було їй просвітку. Відколи Квасючка поїхала – в’яз до неї, як шевська смола, ліз обнімати й цілувати її. Вона звичайно штовхала його, втікала з хати й сідала надворі, аж поки він ішов знову до своєї бакалії. Добре хоч те, що не міг довго сидіти в хаті.

Уночі вона защіпала на защіпку двері з кухні в світлиці. Але одного разу прокинулася, почувши біля себе когось. Схопилася спросоння як божевільна.

– Не пужайсь! не пужайсь! ето я… – озвався знайомий гидкий їй голос, і вона почула на собі його руку. Зірвалася з лави та з хати. Перебігла двір і заховалась аж у другому кінці його за сажнями дров.

Була боса, в самій сорочці та в лихенькій спідничині.

Вона сиділа там довго, тремтючи зо страху й холоду, цокотючи зубами. Сиділа, аж поки подубіли з холоду ноги і всю її мов трясця трусила. Тоді догадалася злізти на горище над кінницею і закопатися в сіно. Там зогрілася і, дрімаючи та прокидаючись, пролежала до ранку.

Уранці, тільки рипнула дверима в кухню, Квасюк зараз же й вийшов з другої хати.

– Гдє ето ти бродяжиш по ночах? Давно нада по хазяйству пораться, а вона біга!

Так говорив, мовби сам нічого й не зробив, а вона була винна. Не стала з ним сперечатися, тільки сказала:

– Оддайте мені пашпорт та зароблені гроші, то я піду від вас.

Він зареготався.

– Иш, какая умниця!.. Хазяйка з дому, а вона будеть рощитуваться, без роботниці хазяйство покидать! Дав би я їй деньги й пашпорт! Нічого не дам! Хочеш ітить – іди такая, какая єсть, то посидиш у полиції, та по етапу додому пошлють.

Левантина боялась полиції та етапу. Вона згадувала, як одну з їх села дівчину приведено додому етапом. Боже, якого сорома було! А скільки назнущались з бідолашної в полиції!

– А шо? вже й спужалась? – казав далі Квасюк. – Ну, єслі ти така ніжна, то я тебе больше й не займу. Живи себе, – я до тебе й не торкнуся.

І почав божиться й присягаться, що не займатиме. Вона не знала, чи вірити йому, чи ні. Якби не той пашпорт та гроші, то зараз би втекла. А так – що вона робитиме?

Зважилася зостатися, але того ж дня купила за свої гроші кільця до дверей і замок, бо защіпку можно було відкинути з Квасюкової хати в щілину. Прикрутила кільця і замикала на ніч двері, але не могла спокійно спати. Раз-у-раз прокидалася, бо їй усе марилося, що хтось увіходить до неї.

Стрівшися Левантина з Романом, похвалилася, що їй погано жити, що хазяїн до неї в’язне.

– Дак шо? Бросай тут та ставай на другую службу! – порадив той.

– Як же я кину, коли він ні пашпорта, ні грошей не віддає?

– Скверная штука: без пашпорта ніхто не прийметь… Ну, а ти таки бросай та й переходь до меня жить. А тим часом пожалєємось у полицію, шо вон пашпорта не оддаєть. Поки пашпорта получиш та службу найдеш, то живи в меня.

Левантина не приставала на це і все думала, що його робити. Правда, ось уже кільки день хазяїн її не займає, але хто його зна, як воно далі буде.

І справді, далі не було нічого гарного. Квасюк нишком висмикнув з дверей кільце і знову його застромив, – аби держалося. Левантина не помітила цього.

Вночі він попхнув двері, кільце вискочило, і він увійшов у кухню. Левантина почула це вже тоді, як він обхопив її руками. Вона скрикнула, прокинувшись, і схопилася, але він зараз же знову звалив її на ліжко. Вона почала відбиватися з усієї сили, але тієї сили було мало, щоб подужати здорового чоловіка. Вона вже знемогала в останній боротьбі. Його гидка пика лежала їй на обличчі. Сама не знаючи як, ухопила його зубами за щоку і стиснула зуби так дуже, що він скрикнув з болю і розняв руки. Вона відопхнула його і чула, як він упав додолу, загрюкотівши. За мить вона вже була на дворі. Страх так опанував її, що вона вибігла з двору на вулицю і тільки там пішла тихше.

Ішла вулицею і вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Після першого випадку в Квасюком вона спала завсігди вбрана, але була боса, і холод дошкуляв їй у ноги. Пішла швидче вулицями без ніякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожніх півтемних вулицях догоряли лихтарі, ледві блимаючи. Де-не де блукали стукачі, розганяли свій сон, калатаючи в калаташку; а деякі вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.

Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без ніякої мети, аби не стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася і сіла на ослінчику під чиїмись ворітьми, підобгавши під себе задубілі з холоду ноги. Недовго посиділа, бо зараз же стукач прогнав її звідти.

– Іди, йди! Багато вас тут таких шляється! Не огинайсь, бо свисну, то прибіжать городовий, – забере в полицію.

Левантина пішла далі. Перейшла кілька кварталів і знову притулилась уже на рундучку. Тут посиділа трохи довше, бо стукач з цього кварталу десь заснув. Але нарешті таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тоді знову з вулиці на вулицю, аби якось доблукати до світу. Хоч не знала, що вона мусить робити й світом.

Вернутися до Квасюка? Але тільки подумала про це, то всю її почало трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, ніж од його пропасти!.. Піти зранку ж найматися, стати на точку? Хто ж її там візьме босу й простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в своє село? Але туди її так само не навертало, як і до Квасюка. Та поки вона дійде, то й задубіє на дорозі.

Думки мучили її так саме, як холод та втома. Вона вже кільки ніч спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її – от-от упаде й засне на вулиці. З усієї сили бадьорила сама себе і все йшла, йшла…

Все вулиці, вулиці, вулиці… Мертві вулиці… Такі чужі, як і люде… Ні душечки рідної!.

Яка самотна, яка покинута!.. На всьому світі!..

Без помочі, без надії.. Хоч би куточок теплий!.. Хоч би людина добра!.. Тільки вулиці темні, холодні і щось торохтить-торохтить-торохтить…

Спіткнулася і трохи не впала. Вона спала, йдучи. Не спала, а так – голова туманіє… Люде їдуть на базарь – торохтять. Уже починає світати.

Хоч би прихилитись! Куди вона йде?.. Ох, як тяжко, – все тіло болить!.. І душа… Хоч би і вмерти… Хоч з мосту та в воду – он з того мосту…

Зійшла на його, перехилилась через поручата. Дивилася вниз.

Сіра, нечиста вода пливе ліниво, заспано під уранішнім туманом… Така холодна, негарна… Далі, далі!..

Зовсім уже видко, по городу метушаться люде. Де це вона? Неначе вона тут була, а не пізнає… Стала й дивилася. Хатки й поганенькі обшарпані будиночки тислися в яру попід глинястою кручею. Згадала: це Рівчаки… Ті, де Роман… Чи не його це й хата?..

Тепло у його в хаті… Піти б туди, бо там тепло… І заснути можно…

Хитаючися, перейшла двір і пішла в хату. Відчинила двері, – перед нею стояв Роман.

Примітки

Їй просвітлої години нема за роботою. – просвітла – незатьмарена, радісна; немає просвітлої години – немає просвітку;

[…] городяне кинули ходити в цей сад, що розрісся аж на краю города […] – чернігівський міський сад був відкритим для публіки у теплі пори року, його могли відвідувати представники всіх верств населення; до упорядкування узялися щойно на початку ХХ ст.;

[…] в’яз до неї, як шевська смола […] – шевська смола – згущена варінням темна органічна речовина з неприємним запахом; в’язнути (прилипати і т.п.) як шевська смола – чіплятися, настирливо лізти;

[…] заховалась аж у другому кінці його за сажнями дров. – сажень – тут у значенні одиниці виміру об’єму, майже 10 м³;

[…] та по етапу додому пошлють. – етап – пункт для ночівлі груп арештантів в дорозі; по етапу – у супроводі озброєного загону, під конвоєм;

[…] блукали стукачі, розганяли свій сон, калатаючи в калаташку […] – калаташка (калатало, калаталка, калатайло) – тут у значенні дерев’яного дзвоника, яким стукав нічний сторож;