4

Борис Грінченко

Роман хоч і ліг звечора п’яний, але хазяї, клопочучись під вікном, збудили його дуже рано. Ледві прокинувся, згадав про вчорашній свій замір, і думка про це нове діло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Він схопивсь, одягсь… В цю мить почув, що хтось береться за двері і хоче до його ввійти. Двері відчинились.

– Левантина!..

– Романочку! братіку! Не займай мене!.. Дай мені відпочити!.. Я від хазяїна втекла… Усю ніч блукала… Не займай мене!.. Забожись, що не займеш!..

– Ну, та шо ти! Та хрест меня побєй, когда я шо-небудь!.. – забожився швидче Роман, ізрадівши. – Іди та лягай спать! А, бідняга!..

Його маленька світличка перебита була в кінці, і за тією пересічкою шильовошною він спав. Туди він і повів Левантину. Вона впала на ліжко і зараз же заснула. Він постояв, подивився на неї, усміхнувся, тоді зачинив за нею двері в світлицю і пішов з дому, замкнувши кватирю.

Ішов вулицею такий задовольнений та радий. Сама прибігла! Ну, нехай виспиться, – однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Сьогодні в його велика справа. Лагодиться знову на здобитки в Диблі. Там уже його здорово тепер бережуться, а найбільше після події в Чорному Яру. Знають, собачі сини, хто їм приятель. Але ж і Роман не такий, щоб попустити ворогам. Він іще віддячить і їм усім, і Денисові. О, сьому колись найбільше впаде… не зараз, трохи згодом… поки ж оце треба. Начхать йому на їх сторожів. Він таку штуку вигадав, що їм ніякі сторожи не пособлють. Уже вони рішили з Ярошем, що се має бути сьогодні. Треба тільки розпитатися, чи готові хлопці. [СТН ІР НБУВ. – Арк. 171–171 зв. .] Адже він учора забожився, що сьогодні підуть у Диблі. Треба вмовитись, щоб хлопці були готові.

Він пішов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жінка, куди пішов. Роман зазирнув до «чайної», – і там його не знайшов. І де він у чорта подівся?

Роман пішов блукати по городу по всяких закутках, де міг зустріти Яроша. Ніхто ніде його не бачив…

А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пізнього обіду. Щось її нарешті збудило. Розплющила очі, глянула на хату і спершу не могла зрозуміти, де вона. Чи се не ніч? У маленькій комірчині темно. Ні, он крізь не зовсім прихилені двері видко щілину світу. Чи це їй сниться? Заплющилася знову і дрімала… Ба ні, за дверима щось гомонить… Романів голос… Відразу згадала все.

– – Дурниця! – одказав Роман. – Аби ви не прогавили. Струкова клуня так стоїть, що як я її запалю, то аж з другого краю села видко вам буде. Я вас покину в ярку біля верб, а сам піду. Скоро запалю Струкову клуню її, – казав далі Р[оман], то ви трохи перечасуйте, поки народ згвалтується та побіжить на пожежу. Тоді вже й ви… Найкраще беріть у третій хаті скраю по лівій перії – се Терешко Гаман, – у його дуже добрі коні – пара. Оце двом і буде робота. [СТН ІР НБУВ. – Арк. 172–172 зв.] Я вас бросю в ярку, – сказав нарешті Роман. – Как запалю, то ви нємножко посидіть, пока народ згвалтується та побіжить на пужар. Тогда вже й ви… Найлучче беріть у третій хаті скраю злєва – Панас Гаман, – у його ха-ароших коней троє. От трьом і будеть робота. А скольки всєх нас будеть?

– З тобою – шестеро.

– Харашо. Дак двом приказать, шоб сєлі аж возлі млина. Знаєш? Там саме возлі млина у Середенка коні – велика хата, а возлі неї тополя… Усє люде й сторожі будуть на пужарі, то вам воля будеть!

– Смотри, сам не попадись! – перестерегав гість. – Тепер вони знають, хто в їх коні брал, то будуть на тебе засідать.

– Чортового батька попадуть меня! – відказав Роман. – Я знаю, куди тікать… Ат, чорт! – схаменувся він.

– Чого ти?

– Та я й забил, шо ми не самі в хаті.

Він підійшов до дверей і зазирнув у щілину.

– Нє, спить.

– А хто там?

– Дєвка одна.

– Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, еслі б тольки не так панькався з бабами. Ну, шо єслі послишала?

– Нє, так спить, шо не послишіть.

– Ходьом у сєни, чи шо.

Вони вийшли і розмовляли довгенько ще в сінях. Тоді Роман вернувсь у хату, мабуть по шапку, і кудись удвох пішли.

А Левантина чула вже досить, щоб зрозуміти все… Тепер вона знала, чим зробився Роман і хто брав у їх на селі коні… Коновод!.. Злодій!..

Боже єдиний! За що Ти так караєш її? Покарав коханням, покарав і коханим!..

Злодія покохала!..

Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..

Зірвалася з ліжка: тікати! Тікати звідси!

Побігла до дверей, торкнулася до їх, – двері були замкнені. Кинулася до вікна, – воно не відчинялося.

Вона сиділа, як у тюрмі.

Вона ж мусить тікати відсіля швидче, швидче! Мусить бігти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобігли лихові. Вона повинна сказати…

Що сказати?

Що Роман злодій, палій? І його візьмуть до тюрми, судитимуть, може й на Сібір зашлють… І вона пошле його на Сібір?

Ця думка відібрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена відразу, сіла і схилилась на стіл.

Не вважаючи на все, що було, у неї в серці завсігди жевріла искра кохання до Романа і останніми днями ця искра розгорялася все більше й більше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона ніколи не покидала його кохати.

І вона пошле на Сібір того, кого кохає!

Того, кого кохає? Ні! Вона кохала Романа, хоч і грішного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодія, не палія! А тепер вона вже його не…

Але ж ні! Вона його любить, любить такого, як він єсть, і не може вирвати, викинути з себе того!

Любить! А нащо ж вона його любить, що з тієї любови буде? Хиба він буде їй дружиною? Хиба вона піде за злодія, за палія?

Що ж їй робити? Що?!..

Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.

А може… були всякі грішники та й каялись… Чому ж би Роман не міг покаятись і знову чесним зробитись?

Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цілуватиме, аби тільки він не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришів!..

Вона благатиме його доти, аж поки він послухається її, покине все, і тоді вони будуть знову щасливі…

А як же не послухається?

І щось починало їй казати, що даремна її надія, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому він опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла…

Чи послухається, чи ні, а вона його благатиме. Коли не поможе, тоді – дійся воля Божа! Вона вже нічого на здоліє тут зробити.

Як то? То він тоді піде, підпалить село, обкрадатимуть людей? І вона те знатиме і нічим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хиба ж тоді не впаде й на неї той гріх? Люде кидаються в полум’я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй і в полум’я не треба кидатись, а тільки побігти в Диблі й сказати…

Гріх, страшенний, непрощений гріх – задля свого кохання попустити занапащати людей. І вона хоче зробити той гріх?

Але ж Боже мій!.. Вона ж його любить!

Билась головою об стіл, не знаючи, як поєднати кохання з повинністю – з тим, чого вимагало сумління.

Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли він не послухається, побіжить у Диблі.

Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокій.

Коли вона скаже йому, що все знає, то він же не пустить її з хати, з’яже її, замкне… Як же вона тоді побіжить у Диблі?

– От не надєявсь, шоб ти до меня прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Шо ж там здєлалось – з хазяїном?

Вийшли вдвох. На столі лежали пироги, ковбаса, хліб, яблука. Надіючись Роман на здобич, позичив грошей у Яроша.

– Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обідать, дак вот і приньос того-сього.

– Спасибі, моє серденько.

Посідали за стіл. Він їв добре. Їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти.

Вона тулилася до його, зазирала йому в вічі, всміхалася, хоч у неї хололи й тремтіли руки. Вона заживала всіх хитрощів, на які була здатна, бо це був останній спосіб затримати, вдержати його, зберегти його собі. І зважилась іти до краю… Сьогодні не пустить його, а там… побачить, що робитиме.

Короткий осінній день уже наближався до вечора, як вони пообідали.

– Як мені гарно, Романочку, що ми вдвох і будемо вдвох увесь день сьогодні… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?

– Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькі, шо не доведеться сьогодня дома ночувать. Уже скоро і йти нужно.

– Чого? Куди?

– Хазяїв посилаєть… На машину…

– Надовго?

– Завтра дньом вернусь.

– Ой, Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!

– Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.

– От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.

– Нє, йому то без надобности… Должон єхать, дак єдь…

– Романочку! голубчику! братіку! не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогодні, всю ніч!

– Завтра буду ввесь день і всю ноч і завсегда потом буду.

– Що завтра! Сьогодні я хочу!

Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вічі, цілувала його, обсипала ласкавими закоханими словами чарівними, обхоплена непереможним, мало не божевільним бажанням затримати його, не пустити… Її розпаленій, знеможеній думками голові здавалося чомусь, що в цій ночі вся сила, аби тільки він сьогодні зоставсь, аби сьогодні, а тоді вже все, все добре буде!

Ніколи ще вона з ним не була така, – навіть там, на селі. У його туманіла голова.

– Нельзя, серце!.. Когда б можно, – я б і слова не сказал… Ну, а то ж никаким способом.

– Який недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цілуватиму тебе, милуватиму тебе, тільки не ходи сю ніч!

– Та шо вона тебє, ета ноч, така дорога? Почему?

– Так хочу! Хочу, щоб ти ні з ким сьогодні не був, тільки зо мною! Ми такі щасливі, такі щасливі будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю ніч. І тепер, і потім щасливі будемо!

Він пригортав її, цілував, але вирвався нарешті.

– Ну, нужно йтить!

Вона так і припала до його.

– Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною!

І цілувала його без ліку, силкуючися тими поцілунками сп’янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.

– Коли зостанешся сю ніч зо мною, – буду твоєю, не піду від тебе. А підеш – утечу зараз. Сю ніч! Тільки сю ніч!

У ціх, стільки разів уже сказаних, словах «сю ніч» чути було стільки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильніше. Він ще держав її в себе, як малу дитину, на колінах, цілував їй очі, губи, шию, голова ще туманіла, а вже якась непевна думка ворушилась там. І відразу він повернув її обличчя до себе.

– Ану, глянь мені в вічі!

Вона глянула.

– Левантино, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?

Вона почервоніла враз, піймана на гарячому вчинку.

– Дак он шо! – Він зсадив її з колін. – А шо ж ти чула?

Все загинуло, все!.. Тільки одно зостається…

Вона кинулася перед ним навколішки, обхопила йому коліна руками.

– Романе! братіку! рідненький! не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душі!.. Покинь їх!.. тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вік вічний не розлучуся з тобою!.. Тільки не ходи!.. Втечемо від їх!.. Утечемо зараз!..

Роман устав, одірвав її руки від своїх колін і відійшов.

– Брось чортзна-шо патякать!

– Ні, Романочку, не кажи так! – Вона лізла за ним навколішках, чепляючись за його. – То ж гріх!.. Підпалити!.. Красти!.. Боже мій!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе!.. Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свій гріх!..

– Проч!

– Не відпихай мене!.. Мій братіку! Мій рідненький!.. Ти ж мені милим був!.. Я ж тебе як душу любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. І людей же! Вони ж не винні!.. Хиба ж не можно з иншого жити?.. Ми будем працювати, заробляти… Я робитиму… ночі не спатиму… Романочку!.. Романочку!..

І не пускала його колін з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…

– Левантино! Не дурій! Устань січас! Слухай, шо я скажу!

Вона підвелась.

– Шо ти чула, шо виділа, – шоб толькі ти сама його чула й виділа. Щоб ніхто больш! Єслі ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу і крикнуть не дам!

Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гніва, він стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її мов грім побивали ті його слова, однімали в неї мову, рухи…

– Чула?

– Чула…

– Смотри ж! Або молчи, або на світі не будеш жить! Та знай – то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тікать не думай! Я тебе замкну і скажу хазяїну, шоб доглядал… Єслі б толькі здумала навтьок, то вон тебе з’яжеть: у його ключ од хати будеть. Розумієш?

– Розумію…

– Дак єслі хочеш на свєті жить, то сиди тихо. Не будеш сидєть, – задавлю і в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок і не смєй студова виходить!

Слухняно пішла. Він зачинив за нею двері і замкнув їх на замок. Сам іще щось узяв і пішов з хати. Левантина чула як він замкнув і другі двері.

Прислухалася до того, як пішов. Сиділа на ліжкові пригнічена, зламана усім тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподіватись! Він, Роман, похваляється задавити її! Він – пропащий злодій…

Все, що було в неї в душі гарного, ясного, купчилося в її згадках про того давнього Романа з перших днів кохання. І він розтоптав те все немилосердною і нечистою ногою!..

Думка знову верталася до подій цієї ночі. Що ж воно буде? Він запалить село, погорять люде, пограбують їх. І вона нічим не може запобігти лихові!..

Вона схопилася з місця. Та не можно ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустють, – тоді побіжить…

Але ж він оддав хазяїнові ключ. Хиба ж її хазяїн випустить? Ні, не так, а треба нишком утекти.

Але ж її двічі замкнено!

Вона підійшла до тоненьких шильовошних дверей і поторсала їх. З того боку біля них були кільця, замкнені невеличким замком, – це було видко, бо двері трохи відхилилися, – вона могла просунути в щілину палець.

Левантина з усієї сили натиснула на двері плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве такий робом кільця. Двері тріщали, але кільця не виривалися. Вона спитувала ще кільки разів, напружуючися щосили, але нічого не помогалось. Задихана, сіла знову на ліжко.

Якби в неї тут було щось – сокира, молоток, – вона б тоді знала що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темряві руками, але не знаходила нічого. Нарешті після довгої шуканини, аж у далекому кутку, під ліжком, налапала якусь залізну річ. Витягла її на світ до дверей: це були старі обценьки.

Левантина спробувала просунути їх крізь двері, але вони не пролазили. Повернула тонкими кінцями і змогла заложити їх у кільце. Тоді почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кільце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, і кільце вискочило з дверей. Двері відчинилися, Левантина була в другій хаті.

Кинулась до других дверей. Але ці вже не на кільцях замикалися. Важкі, дебелі двері зачинені були щільно і замкнені мабуть на засув, абощо. Левантина поторсала, але нічого не зрушила їх.

– Буду штовхати плечем, – подумала собі, – а може відхилються хоч трохи, щоб просунути обценьки.

Почала штовхати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспішаючись, але з усієї сили. Двері стояли нерухомо. Почала тоді штовхати палкіше, б’ючися об двері плічми, оббиваючи їх до синяків, до крови під рукавом сорочки. Забула, що її можуть почути, і била на одчай плечима, ліктями, мало почуваючи в запалі біль, сама розуміючи, що це не помога, але не можучи покинути, бо хочучи вирватися з цієї тюрми. Билася об міцні двері, як пташка-невільниця б’ється об невблагані грати клітки-тюрми.

Нарешті, знеможена, знесилена, спинилася, похилившись на ті двері, важко дихаючи. Побиті плечі й лікті дуже боліли. Відпочивала так кільки часу.

Крізь невеличке вікно бачила, що на дворі вже смеркалось. Підійшла до вікна і стала його оглядати.

Шибки були такі маленькі, що якби видавити одну, то не можно було б пролізти, а зроблено вікно було так, що не відчинялося. Поламати його?

Чи вона подужає те? А коли б і здоліла, то почують же хазяї, як тріщатиме вікно, бряжчатимуть побиті шибни. Почала роздивлятись у вікно на двір і побачила перед себе якусь замкнену шопу, чи возівню. Людей не бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу ходити, отут зараз таки, то й почують її.

А якби все вікно випхати, – може б це тихше було?

Воно було прибите знадвору гвіздками. Але гвіздки ті давно вже поиржавіли, а як Левантина натисла на вікно з одного боку, то вони поламалися, і вікно зараз же почало випіратися з луток.

– І якого тобі чорта треба? – грімнув під вікном просто Левантини сердитий товстий голос.

Дівчина вмить захилилася за стіну і стояла, вся похоловши, тремтючи. Це ж побачили вже її, це ж хазяїн!

– Ходи поночі, вишукуй! Чорт батька зна що! – казав той голос знову, і Левантина почула, як забрязкав замок біля возівні.

– Та вона тут з краю зараз і лежить, – одповідав жіночий голос.

Левантині полегшало: це не до неї, це, мабуть, хазяїн з хазяйкою щось із возівні беруть. Прислухалася, як вони відімкнули, ввійшли в возівню, сперечаючися, знайшли якусь річ, замкнули і пішли геть. Все знову затихло.

Перечасувавши Левантина трохи, знову заходилася біля вікна. Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вікно з луток так, що могла в щілину просунути руку спершу з одного боку, тоді з другого. Виняти вікно і поставити його на землю надворі було вже тоді легко.

Тим часом надворі вже зовсім стемніло. Прислухалась одну мить, чи не чути когось, і легко й обережно вилізла з хати в двір.

Тремтіла зо страху, що зустріне зараз когось. У дворі нікого не було і ніхто не беріг її, бо то Роман збрехав, що віддасть ключ хазяїнові. Перейшла двір хутко й опинилась на вулиці.

Вона бігла б, та боялась, що її припинють, догадаються, що тікає. Але пішла швидко, як могла, силкуючись іти в темряві вулиць, і незабаром була за містом.

Спинилась на хвилину передихнути і побігла по дорозі до Диблів. Пробігла верстов зо дві.

І враз думка одна припинила її: та й вони ж цім шляхом ітимуть. Що, як наженуть її? А що як вони вже поперед неї? Що, як вона спізнилася?

Вона знала иншу дорогу: через ліс, тоді через байрак. Ця дорога була коротча дуже, але туди ніхто не їздив, бо не було шляху, тільки ходили люде вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з людьми, а тепер… Іти вночі лісом – це було занадто страшно.

А йти тут, то знов – або вона спізниться, або її наженуть, Роман піймає її – і що тоді буде?

Глянула ліворуч, – там ліс чорнів темною похмурою хмарою на кінці неба. Збочила з шляху і побігла туди.

Поки бігла полем, – було нічого. Але як підійшла до цього, вночі такого понурого лісу, обняв її страх. Вона знала, куди йти, вона стояла на початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в бідної Левантини стискалося перед нею серце.

Але вагалася не довго. Перехрестилася і вступила в ліс.

Тут уже не бігла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялася збігти з тропи й зблукатись. Але йшла швидко поміж величезними стовбурами старого лісу. Зрідка тільки розривалося вгорі посплутуване гілля, і тоді видко було їй клаптик неба з двома-трьома зірками. Зважилась не дивитися набік, не прислухатися, а все йти, йти…

Але очі несамохіть зазирали иноді вбік, уха ловили таємничий голос великого лісу. А він озивався тихими шептами, шелестами й зітханнями, і кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому вусі бідолашної дівчини.

Вона все йшла. Осінь уже струсила з дерев частину їх літнього вбрання і насипала на землю мнякий килим мертвого листя. Левантині добре було ступати по стежці, хоч вона часто боляче била свої босі ноги об невидне їй коріння. Та вона на те не зважала і все йшла.

Часом перед очима мріялись якісь чорні величезні постаті, часом їй здавалось, що от-от засвітються перед нею дві свічки вовчих очей… Вона тоді заплющувала свої очі…

Вона часто ходила в цей ліс з дівчатьми по ягоди, як жила в наймах у близькому від лісу селі, і добре його знала. Коли б не це, то зблукалась би давно.

Нарешті їй здалося, що вже підходить до краю. Тоді, сама не знаючи через що, враз кинулася бігти, розбиваючи до крови ноги, обдряпуючи собі гілками руки, обличчя. Бігла, бо гнав її великий страх, – аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю і трохи полежала, відпочиваючи. Але недовго. Зірвалась і пішла знову. Та не пішла вже через байрак, а збочила праворуч і вийшла знову на шлях. Це було трохи далі, але ж байрак був їй ще страшніший за ліс.

Ноги починали дуже боліти, але вона не сміла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скільки ще їй зосталося? Верстов чотирі?

Ішла… Щось замріло ліворуч. Оце ж і байрак під Диблями. Ще верства, і вона в селі.

Що це?

Темне осіннє небо зажевріло з краю – там, над селом. Це місяць зіходить? Еге, мабуть місяць… Так ні ж бо, місяць не звідтіля сходить… Усе більше й більше.. Вогняні пасма вибиваються вгору, стріляють по небу. Пожежа!..

Левантина скрикнула як несамовита і побігла назустріч страшному червоному проміттю…

Примітки

Роман зазирнув до «чайної» […] – наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Чернігові було сім трактирів і чайних (А. Русов. Описание Черниговской губернии. – Чернигов, 1899. – Т. 2. – С. 185).

[…] вікно зараз же почало випіратися з луток. – лутка – бокова частина віконної рами, косяк;

Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. – вгайка (угайка) – затримка;