Дорогами життя

Євген Осередчук

Випадково дізнався про підготовку до друку збірки віршів Михайла Харишина. Знаю цю людину уже більше десяти років, а тому вирішив поділитися своїми враженнями від спілкування з нею, дещо розповісти про його життя. Допомогло мені в цьому й видання «Тернопільський енциклопедичний словник», де коротко викладено біографію пана Михайла [Тернопільський енциклопедичний словник. Том 3. – Тернопіль, вид-во «Збруч», – 2008. – 708 с.].

Народився Михайло Володимирович Харишин 7 березня 1964 року на Тернопільщині у селі Посухів Бережанського району, у мальовничому краю на річці Золота Липа поблизу невеличкої гори Лисоня, де у 1916 році відбулися одні з перших боїв Українських січових стрільців. Народився у звичайній селянській сім’ї Марії та Володимира Харишиних, першою дитиною із шести виплеканих цією родиною дітей. Відмалечку ріс допитливим, фізично загартованим хлопцем, оволодів баяном, акордеоном, гітарою. Тому й не дивно, що після успішного закінчення школи у 1981 році легко поступив до Харківського вищого військового авіаційного училища льотчиків імені двічі Героя Радянського Союзу С.І.Грицевця. Проте, після першої юначої романтики, зрозумів що його покликанням є історія, минуле та сьогодення українського народу.

Відслуживши в армії, до початку нової вступної кампанії у ВУЗи працював столяром заводу „Мікрон” – Бережанського філіалу Київського виробничого об’єднання імені С.П.Корольова та робочим тепличного комбінату місцевого колгоспу „Дружба”. У 1984 році стає студентом історичного факультету Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Там же зустрівся і з своєю дружиною Вікторією, там народилася й дочка Ольга.

Ще будучи студентом добре зарекомендував себе в Київській середній школі № 227, а тому ще до закінчення Університету був прийнятий на роботу учителем історії. Невдовзі, успішно провівши відкритий семінар у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені О.С.Пушкіна, був зарахований асистентом кафедри нової та новітньої історії історичного факультету цього закладу. Тут, у Кіровограді, народилася у подружжя Харишиних й друга донька Оксана. Водночас пан Михайло стає також й співшукачем кафедри історії Росії історичного факультету своєї альма-матер – Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка. Успішно склавши кандидатський мінімум, у 1992 році він був зарахований до аспірантури Університету, яку закінчив достроково у 1995 році, працюючи уже в Міністерстві закордонних справ України. На той час у світ вийшла й перша його наукова монографія, присвячена історії підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату [М.В.Харишин Історія підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату. – К., 1995. – 176 с.].

Познайомилися ми з Михайлом Харишиним у 1996 році, коли він разом із сім’єю прибув до Кишинева в Посольство України в Республіці Молдова. Його приїзд відразу став помітним для української громади Молдови. За його сприяння було започатковано діяльність Українського православного приходу церкви Святого Володимира у Кишиневі. Тоді перша в Молдові українська церква отримала від УПЦ Київського патріархату найнеобхідніший для здійснення Богослужінь церковний «реманент», літературу тощо. Як історик, кандидат історичних наук, не був байдужим пан Михайло й до істо-ричної минувшини. Зокрема, за його безпосередньої участі у 1998 році відбулося відкриття чи не першої на пострадянському просторі меморіальної стели гетьману України Івану Мазепі у селі Варниця під Бендерами, де закінчився життєвий шлях славного українського державотворця.

Перебуваючи в Молдові не забував Михайло Харишин й про наукову роботу. Відмінно закінчив відділення міжнародних відносин Академії державного управління при Уряді Республіки Молдова, отримавши фах референта з міжнародних відносин. Його дипломна робота, присвячена складним питанням вирішення конфліктних ситуацій на території колишнього Радянського Союзу, була рекомендована до друку, що зрештою й сталося у 1999 році [М.В.Харишин. Конфликтные ситуации на постсоветском пространстве. – Кишинёв, 1999. – 112 с.]. Тоді ж у Києві, до 10-річчя відновлення Української автокефальної православної церкви, було опубліковано ще одну роботу Михайла Харишина, написану у співавторстві з професором Київського національного університету імені Тараса Шевченка В’ячеславом Мордвінцевим [М.В.Харишин, В.М.Мордвінцев. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра або як Українська православна церква позбулася автокефалії. – К., 1999. – 333 с.]. Про перебування пана Михайла у Молдові, про його внесок у збереженні миру на берегах Дністра пам’ятають, бо було його дещо згодом відзначено медаллю Придністров’я «15 років миротворчої операції в Придністров’ї».

Взагалі, на мій погляд, дипломатичний шлях цієї людини є досить цікавим. Читаю в Тернопільському енциклопедичному словнику, що пан Михайло починав службу з другого секретаря Управління СНД, першого секретаря, радника Третього та Першого територіальних управлінь. Учасник переговорного процесу з вирішення придністровської проблеми, був членом Групи Повноважного представника Президента України з питань політичного врегулювання конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова, Виконавчим секретарем Міжвідомчої комісії України з політичного врегулювання конфлікту в Придністровському регіоні РМ, очолював Секретаріат Першого заступника Міністра закордонних справ України, входив до складу робочої групи МЗС України з питань тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. З вересня 2007 року Михайло Харишин знову перебуває на молдовській землі уже як радник-посланник Посольства України в Республіці Молдова.

Окрім Молдови, не менш насиченим був й білоруський період його життя. Працюючи в Посольстві України у Мінську, пану Михайлу судилося спілкуватися з такими видатними постатями білоруського слова, як Ніл Гілєвіч, Генадзь Буравкін, Сяргей Законніков, з патріотами української та білоруської земель – подружжям Рогойшів-Кобржицьких. Михайло Харишин активно долучився до справи відкриття у Мінську меморіальної дошки українській поетесі Лесі Українці, яка протягом свого життя тривалий час відвідувала це місто, був серед ініціаторів відкриття на Мінщині й пам’ятного знака авторові першої конституції України – гетьманові Пилипу Орлику – уродженцю Білорусі. Багато подорожував по країні, збирав матеріали та став одним з найактивніших організаторів створення в Республіці Білорусь першого за кордоном дипломатичного Музею Посольства України. Як і перед тим в Молдові, у Мінську закінчив Білоруський державний педагогічний університет імені Максима Танка. Власне, певно під впливом різноманітних подій в Білорусі і були вперше викладені паном Михайлом на папір його враження у вигляді короткого екскурсу «Раків. Витяг із записника одного мандрівника…» [М.Харишин. «Раків. Витяг із записника одного мандрівника. //«Ракоўскі шлях». – Число 1 (26), січень-лютий 2005 року] Не зраджуючи науковій діяльності, публікувався у таких провідних часописах країни, як «Беларускі гістарычны часопіс», «Спадчына, Роднае слова».

Й сьогодні, знову перебуваючи в Молдові, пан Михайло докладає максимум зусиль для відродження української самобутності в країні. За останні роки за його безпосередньої участі відбулося відкриття у Кишиневі меморіальної дошки Лесі Українці, пам’ятного знаку полеглим у Бендерах козакам війська гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика, пам’ятника Великому Кобзареві у Кам’янці, погруддя гетьману Івану Мазепі на території Військового історико-меморіального комплексу „Бендерська фортеця”. До речі, первісний варіант погруддя було урочисто передано ним й до Одеського Музею розвитку українського козацтва. «Одеське» погруддя стало третім в Україні та першим на Одещині пам’ятником великому гетьману України.

За його сприяння активно підтримується діяльність Кишинівського приходу „Покрова Пресвятої Богородиці” Української греко-католицької церкви, надається суттєва допомога Фалештській та Східно-Молдавській єпархії Української православної церкви Київського патріархату. Михайло Харишин послідовно здійснював різнопланову роботу з інформування міжнародної спільноти про найбільшу трагедію в історії українського народу ХХ сторіччя – Голодомор 1932-1933 років, провів низку відкритих уроків та публічних лекцій, брав безпосередню участь у Міжнародній акції „Запалімо свічку”, особисто передавши факел-свічку українській громаді Казахстану від імені всієї української громади Молдови. І це лише невеликий перелік.

Тому то й не дивно, що його праця знаходить відгук серед людей, громади, суспільства. За багаторічну працю був відзначений Грамотою Верховної Ради України „За заслуги перед Українським народом”, Почесною грамотою Міністерства закордонних справ України, Орденом Святого Володимира ІІІ ступеня Української православної церкви Київського патріархату, Грамотою Глави Української греко-католицької церкви «За особистий внесок у духовно-громадський розвиток української громади на теренах Республіки Молдова», іншими відзнаками. З ініціативи очолюваного мною Благодійного фонду «Renestere-Відродження» Михайло Харишин був відзначений також й Лицарським Хрестом Заслуги ІІІ ступеня.

Має дипломатичний ранг радника першого класу. За активну роботу, спрямовану на відродження історії українського козацтва, йому було присвоєно козацький чин генерал-хорунжого (генерал-майора) Українського Козацтва.

І насамкінець не можу не відзначити й літературні здібності Михайла Харишина. Прочитавши декілька його віршів, опублікованих у часописі українців Молдови «Рідне слово», не міг залишитися байдужим. Тут усе: і безмежна відданість своїй рідній Україні, любов до малої батьківщини, до батьківського дому, подружня вірність, турботливе ставлення до дітей, щирість, відкритість до світу, до людей.

Думаю, що перша спроба пана Михайла на літературній ниві, яка матеріалізована у «Витоках», дуже скоро знайде своїх прихильників, а можливо й скептиків, однак у будь-якому разі не залишить читачів байдужими до його роздумів, до його сповідань.

То ж нехай йому поталанить.