Відгук серця
Віктор Кожухар, Катерина Кожухар
Мабуть, в житті кожної людини приходить час, коли хочеться зупинитися в круговерті життя, озирнутися на прожиті роки, згадати все до кожної дрібниці і вдумливо все прожити і пережити знову. І відкривається зовсім новий зір – ти бачиш те, чого раніше не помічав. Бачиш по-новому не лише своє особисте життя, а і весь навколишній світ. Це – зір серця. І серед нас є зовсім не багато щасливих людей, які мають дар Божий викласти на папері свої почуття, думи, все те, що почали бачити зором серця. Це – і щастя, і мука одночасно, солодка мука.
Книга, яку Ви тримаєте в руках, шановний читачу, написана такою щасливою людиною, людиною, яка, будучи професійним істориком і дипломатом, за своєю натурою є художником і філософом. «Копирсаючись у життєвих буднях, на які і я звертаю увагу, душею лину до філософського осмислення буття. Це надає мені снаги у житті, окрилює мою натуру, як художника, у щоденному польоті. Так, зрештою, й живеться гоноровіше. І за все дякую Богу!», – признається автор. І продовжує: «Маю бажання написати, висловити деякі думки, бо при зустрічі якось не виходить. Заглибитися у проблеми, які хвилюють душу. Зустрічі, як правило, поверхові, хоча і віхові. Коли ж перо концентрує думку, то тоді душа має вихід на чисте поле».
Хотів би, очевидно, розповісти
Про вічні почуття людські, земні,
І про розлуки, й про кохання чисте,
Про долю, Україну, про батьків.
А може хочу лише посміятись
Над черствістю, безглуздістю служак,
Над тими, хто лиш вміє догоджати,
Над посіпаками, що втрапили в підсак.
А може задаю собі питання,
Чи правильно у цьому світі я живу,
Чи Бога недаремно закликаю,
І де правдивий – в сні, чи наяву?
(«А може не вірші»)
Цей програмовий вірш окреслює теми і проблеми, які хвилюють автора і спонукають його, а разом з ним і нас, читачів, до глибоких роздумів про земне буття, його неповторність, про покликання людини бути Людиною у всіх її іпостасях.
Автор відчуває себе частинкою природи, сприймає буденне і просте «як досі ще не бачену картину», упивається дарованим щастям чути симфонію весни, вдихати бентежні подихи землі, милуватися шовком ніжної трави, гладити тендітне листячко верби, а відтак – злитися воєдино з природою («Березень», «Весна», «Перший дощ», «Дощ», «Симфонія», «Літо», «Сонце», «Грусть», «Осінь», «Природа», «Зимовий ліс»). Дитяча безпосередність і захопленість нежданим приходом весни, витівками сонячних зайчиків, казковим літом з бабусиними пиріжками, морем і сонцем природно поєднуються з філософськими роздумами про весну, літо і осінь людського життя:
Здравствуй, осень, пора
Желтых листьев, свиданий,
Тихих дней, иногда
Вспоминаний печальных.
О прошедших годах
И любви безмятежной,
Заставляешь мечтать
И вздыхать как-то нежно.
Або ж:
Ах, осінь люба, осінь золота,
Тривожиш душу нам, наводиш думу,
Гучніше битись змушуєш серця,
Приносиш радість, позичаєш тугу.
Особливо любить автор весну як уособлення оновлення, життєдайності, вічності земного буття:
Приходить з березнем весна,
Життя приносить на лелечих крилах.
Й мене весною мати зродила,
У світ манливий з березнем пустила.
Весна – це не тільки пробудження природи, але й зародження людських почуттів, тендітного юнацького кохання, пора сумнівів і страждань, пора надій. У весни очі зелені, як у коханої. І перший дощ сприймається поетом як перше кохання. Весна і кохання, вірність, відданість нерозривні і вічні («Весна», «Нам не забуть весни», «Вірність», «Глаза», «Доля» «Юність», «Чи пам’ятаєш, мила», «Чекання», «Удвох», «Тобі бажаю», «Щаслива жінка», «Ромашки»).
З особливим трепетом, ніжністю і вдячністю звертається автор до дружини, своєї вікторії, свого щастя, радості, печалі і відради, коханої з зеленими, чистими, як озера, як цвіт весни, очима, матері золотих доньок. І він, такий усе ще юний, закоханий, палкий, вигукує:
Це все тобі,
весь світ тобі.
Тобі до неба,
до зорі.
Бери його ти на світанку,
у ніжному любові танку.
Бери його у день ясний –
сумний, веселий, гомінкий.
Бери його у чисту нічку,
коли зірки летять у річку,
Коли навкруг все спочива,
лиш серденько чогось вола.
Це все тобі,
весь світ тобі.
Тобі до неба,
до зорі.
(«Тобі»)
Особливістю поетичної збірки є її певна автобіографічність. М.Харишин майже хронологічно відтворює свій життєвий шлях, переосмислюючи і гостро відчуваючи кожну щасливу хвилину, ті «дрібниці», які й мережать життя. Зворушливі спогади про дитячі роки, рідну домівку, безмежна любов до батьків і вдячність дорослого сина вилилися в пое-тичні рядки. Світлий образ матері, яка «Ростила … шестеро дітей, мостила шість доріг, викохувала долі» постає у віршах «Мати», «Сорочка», «Пасха», «Сон», «Дитя». З таким же трепетом і вдячністю говорить автор і про батька, про брата, про сестер, і про весь свій козаків рід та закликає нас:
Не забуваймо про своїх батьків,
Ніколи, де б нас не носила доля…
А доля подарувала панові Михайлу чимало стежин. За фахом своєї роботи, і не лише, він побував у багатьох країнах – в Болгарії, Румунії, в Молдові, Польщі, Австрії, Литві, Латвії, в Росії, Естонії, Німеччині, Словаччині, Угорщині, Туреччині… І все ж він признається:
Та де б, в яких краях, в країнах не бував,
Завжди тужив за рідним домом,
За Києвом гостинним, і Дніпром,
За Україною, і батьківським порогом.
Ця туга переростає в нестерпний біль, крик пораненої душі, гостре слово, коли йдеться про Україну, її нелегку долю, її сьогодення і майбутнє, про тих, хто знищує «проросле вкраїн-ське зерно». Він з пристрастю звертається до нас, українців, благає не відвертатися від отчого краю, підставити свої руки і плечі, щоб допомогти Україні звестися на ноги, і врешті-решт зрозуміти, що:
Що тільки в рідній стороні,
І на своїй лишень землі
Її чекають рай і слава.
Попри все, автор гордиться Україною, великим українським народом, гордиться за свій край, що виразно простежується у таких віршах, як «Я українець», «Присяга», «Варниця»:
Я з вільних Карпат, я з духмяних степів,
Я з синього моря, золотавих ланів,
З Славути-Дніпра, з Черемоша стрімкого,
З дрімучих лісів, з чорнозему в’язкого.
Нащадок опришків, стрільців, козаків,
Героїв, повстанців, митців, трударів,
Хто віру плекає, шанує родину,
Я з тих, хто в важку чи щасливу годину,
Не зрадить ніколи країну, батьків.
А ще він просить не зрікатись материнської мови, і звертається до самої мови, до «звеличеного генієм і зневаженого рабом благодатного слова»:
Ворогами топтана,
Зроджена героями,
Трударем оспівана,
Постаєш ти знов.
І автор впевнений, що житиме мова, процвітатиме Україна, бо:
Нове покоління росте, як колосся,
Нова Україна встає, молода.
Зворушливі рядки знайде читач і про Молдову та красень Кишинів:
Молдова черноглазая, радушная страна,
Земля вина, людей гостеприимных, жока, дойны.
Тебе душой вовек желаю мира я,
И счастья, в этом мире беспокойном.
Безмежна любов до Батьківщини, до рідної землі, до свого роду і народу, щастя людського буття – ось лейтмотиви поезій пана Михайла, який дякує долі і Всевишньому за «ту стежину, не завжди легку, все ж щасливу, яку Господь подарував…».
Окрема розмова про прозові «Витоки». М.Харишин так пояснює їх появу: «…я дозволив собі уже з досвіду і власного світосприйняття… поділитися деякими міркуваннями з приводу прадавньої історії українців, джерел української духовності, характерних рис ментальності українців.
Так з'явилися «Витоки». Зауважу відразу, що міркування ці є далекими від науковості. Не претендують вони і на жодний літературний жанр. Це звичайні, покладені на папір у вигляді листів, роздуми звичайного українця, який десь щось прочитав, десь щось почув, десь щось побачив, але який переживає за долю свого народу, долю свого краю, своєї Вітчизни, намагається докопатися до її основ, ділиться своїми набутими знаннями, здогадками». Що стосується «звичайного українця, який десь щось прочитав, десь щось почув, десь щось побачив…», то автор дещо лукавить – він професійний історик, кандидат наук, автор трьох монографій.
У своїх міркуваннях Михайло Володимирович використовує точку зору прихильників трипільсько-арійської концепції походження українського народу, які стверджують, що український етнос бере свій початок ще з часів Трипільської культури (IV (V) – перша половина III (IV) тисячоліть до н.е.), що на теренах сучасної України охоплювала землі від Дністра до Дніпра і серед кола землеробських культур залишила найяскравіший слід у давній історії України. Він припускає, що праукраїнські (підкреслено нами – В.К.) племена, які входили до об’єднання пелазгів (венеди, етруски, лелеки, трояни, давні, пани, галичі (галичани, галли), обричі, гірники, любичі, поляни, вовки, попелі, компанійці, савини, доляни, лучани, шикули (сикули), інші) мешкали на території сучасної України за часів Трипілької культури і ймовірно були серед засновників давнього Риму, Греції, Трої, Єрусалиму, Франції, Німеччини і т.д. («Етруски організувалися в державу Етрурію, котра стала підґрунтям для утворення грецьких держав та, щонайперше, Риму. Галичани (галичі, галли) перейшли Альпи та на заході Європи утворили державу Галлію, яка з часом отримала назву Франція»; «місто Троя пелазги-трояни назвали в честь бога Трояна – бога Місяця, ночі та будівництва. У Палестині за V століть до приходу племені іудеїв з Єгипту, пелазги збудували велике місто Русалем – «Русів постій». Саме про таку першоназву міста Єрусалима ми можемо дізнатися з праць багатьох американських та ізраїльських учених»).
Міркування дуже сміливі, виглядають патріотично, привабливо і, без сумніву, мають право на подальший розвиток. Але існує й інша точка зору. Відомі українські вчені-історики спростовують таку теорію «праукраїнськості» племен часів Трипільської культури та «заснування» ними європейських цивілізацій. Вони вважають, що трипільсько-арійська версія етногенезу українців – типовий приклад історичної міфо-творчості, оскільки надто слабко аргументується науковими фактами, і доводять: спадкоємність у ланцюзі сотень етносів, які мешкали на території сучасної України, безумовно, є, але власне українці як етнос беруть свій початок безпосередньо лише з давніх слов’ян; стверджують неможливість довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від Трипільської культури до історичних українців, оскільки саме безперервність є необхідною умовою встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології [Див.: Бунятян К.П. Давнє населення України. Київ, 1999. С. 7-8; Залізняк Л.Л. Первісна історія України. Київ, 1999. С.119-120; Історія України: нове бачення. У 2-х томах. Т.1. Київ, 1995. С. 32 та інші].
Гарячі дискусії з цього приводу продовжуються, крапка ще не поставлена. І те, що існує плюралізм у наукових підходах – природно і корисно. Головне, щоб ці дискусії велися коректно, аргументовано, без зайвих емоцій. У будь-якому разі той, хто прочитає «Витоки» не загубить час. Згодні з позицією автора знайдуть для себе нові вагомі аргументи на користь своєї точки зору, не згодні будуть шукати нові аргументи для себе, поглиблюючись у проблему. Може, хтось переконається у тому, що автор і його однодумці праві, а хтось – навпаки.
Сподіваємося, що ця книга буде далеко не останньою у доробку творчої біографії Михайла Харишина, про що обнадійливо він і сам пише:
Життя прекрасне, як не дивно,
Як не хотіли б зіпсувати
Його обставини всесильні,
Воно кипить. Буду писати!
То ж побажаємо йому наснаги та всіляких гараздів.
Віктор Кожухар, завідувач сектору етнології українців
Інституту культурної спадщини
Академії Наук Молдови, доктор історії
Катерина Кожухар, старший науковий співробітник
сектору етнології українців Інституту культурної спадщини
Академії Наук Молдови, доктор педагогіки