1. Шилихвіст

Микола Хвильовий

На Лиманській Ямці кінчався вечірній переліт. Правда, сонце тільки но загорнулось останнім валом завітрякового темного обрію, але для мене ясно було, що сьогодні наді мною вже не просвистить жодна зграя чирят. Сьогодні тяга почалася раненько, і все, що на моє мисливське око мусіло летіти з Лиману – все вже летіло і… пролетіло. Ясніше кажучи, я того вечора добре «мазав». Так, можна сказати, «мазав», що навіть і лосі ніяково почуваю себе. Так «мазав», що будучи людиною з дуже маленькими забобонами, я все таки не втерпів і безнадійно вирішив: «безперечно мою рушницю зачаровано якимсь поганим’ оком».

Як бачите, невдача на такого романтичного складу мисливця, як я, таки добре впливає. Коли приходиш до таких вищезгаданих, можна сказати, середньовічних забобонів, то, очевидно, кожний свій невдалий постріл розцінюєш як мало не світову катастрофу. Але чи можу я сказати, що ці ж таки невдачі тримають мене в поганому настрої довгий час? Ні в якому разі! Спершу, як і треба чекати, я страшенно хвилююсь, спершу я енергійно лаю себе, свою рушницю і зовсім невинних качок, але потім, коли переліт скінчиться, я одразу заспокоюсь і, нарешті, остаточно примирюсь зі своєю невдачею. Допомагає мені в цьому завжди природа.

На цей раз, себто цього пам’ятного перелету, заспокоїла мене вона ж таки. Над озером зупинився такий чудовий вечір, що я вже ніяк не міг гніватись ні на себе, ні на руш-цю, ні на качок.

Та й справді: як я буду гніватись, коли з мого звичайнісінького човна, що стоїть серед звичайних осок, іде така надзвичайна поверхня срібнозолотого озера! Як я буду обурюватись, коли в груди мені ллється таке запашне повітря, що не треба тоді найкращих коштовних вин! Як я буду лаятись, коли моя лайка відгукнеться в потойбічному гаю такою мало не земною луною!

На полювання я приїхав в буденний день, так що, крім мене, на Ямці нікого не було. Отже, я залишився господарем становища не тільки на час перелету, але й на час післяперелітного споглядання. Навіть місцеві сільські мисливці не перешкоджали мені: ні звуком пострілу, ні голосними розмовами та вигуками, ні, нарешті, настирливими плямами своїх фігур, що вже давно чекають мене на березі зі своїми, можна сказати, не зовсім приємними і зовсім безглуздими запитаннями: «чого ж це ви сьогодні так мазали?» Словом, я дістав цілковиту можливість не квапитись із від’їздом і сидіти та мріяти на човні аж поки остаточно стемніє. Правда, мені ще жевріла в грудях надія, що якийсь одиночка-крижень чи то самотній чирок таки нарветься на мене і я матиму задоволення ще раз, принаймні, вистрілити. Але правда і те, що не тільки ця надія, але й всі фарби й звуки цього надзвичайного вечора не затримали б мене тут, коли б я знав, яка, висловлюючись нашим мисливським жаргоном, «історійка» підчікувала мене.

А втім, не буду забігати вперед. Давайте все пустимо по черзі, не забуваючи навіть деталів, бо в противному разі «історійка» не справить на вас того – скажу одверто – чималого вражіння, що його вона справила на мене.

Повісивши свою готову до пострілу безкурковку на плече, я вийняв портсигар і запалив папіросу. Ледве помітний вітрець підхопив димок і поніс його на схід. Якісь дві хвилини я дивився на захід, – в той бік, де на поверхні срібного озера танули ніжно-рожеві смуги, що їх залишило багате на золото сонце, ховаючись у потойбічних краях темного обрію; спершу я якийсь час дивився в той бік, де на сторожі озер маячіли силюети задумливих вітряків, де одиноко палахкотіло якесь степове багаття, а крізь нього миготіли гурти рогатої худоби зі своїми завжди ідилічними пастушками. Потім я став лицем до Лиману.

Лиман погасав зі своїм вечірнім сходом. Небо наді мною було світлоголубе і повітря прозоре, але на великі лиманські води вже насувалася важка, покищо, синя (в майбутньому чорна) нічна тінь. Хуторок, що стоїть над озером праворуч, потроху танув у просторах, і можна було чекати, що за якісь півгодини він зовсім зникне з очей. На селі завзято гавкали собаки, мукали корови, і вже чути було, як місцеві дівчата то тут, то там робили спроби розпочати гуртових пісень.

Допаливши цигарку, я знову взяв рушницю в руки і, прислухаючись та пильно вдивляючись в небо, продовжував чекати. Божествений вечір, можна сказати, не остаточно заворожив мене своїми фарбами й звуками: принаймні, підсвідомо я досі не розлучався з надією ще разочок вистрілити по якійсь качці.

І я таки вистрілив. Як вистрілив – це буде видно далі, а покищо дозвольте трохи ухилитись убік.

Я, запевняю вас, ніколи не заперечую того твердження, що серед мисливців різні бувають стрільці: погані, гарні, середні і т. д. Я, звичайно, не заперечую й того, що гарний стрілець більше вбиває дичини, ніж поганий. Але я рішуче буду відстоювати ту думку, що і вдачі, і невдачі і поганого, і гарного мисливця завжди ідуть під знаком мало не фатального випадку, який з’ясувати можна було б тільки при дуже старанному вивчанні далеких причин, малопомітними нитками зв’язаних з цим випадком. Я сам не раз бачив, як призери стенду і досвідчені мисливці ганебно «пуделяли» в той час, як в тих же самих умовах слабенькі «берданочники» без промаху збивали одну за одною по кілька штук качок. Правда, це не більш, як випадки, але такі випадки все таки мають місце в нашому мисливському житті, отже, треба думати, ви не здивуєтесь і тому випадкові, що до нього я, нарешті, й дійшов.

Вдивляючись пильно в східне небо Лиману, я раптом почув свист. Десь недалеко, можливо над моєю головою, летіла качка. Летів, напевне, крижень. Саме тому крижень, що, поперше, серце мені надто вже хутко забилось, подруге, тому, що свист був порівнюючи різкий і навіть важкенький. Сказати, що в цей момент було вже зовсім темно, я не можу, але й сподіватися побачити дичину я теж не міг. Коли ви мисливець, то ви добре знаєте, що в ту пору, коли зайде сонце і коли на озері вже тануть його блідорожеві смуги, – в цю пору тільки дуже бистре і надзвичайно сильне око може здаля схопити летючу качку. Я такого ока, на жаль, не маю і тому, почувши свист, не довго думаючи і нікуди не націляючись, зробив дуплет із своєї безкурковки. Над спокійним вечірнім озером розтявся грім двох пострілів, і на воду, недалеко від мене, щось шльопнулось.

Ну, я вже цього ніяк не чекав! Як і належить серцеві в таких випадках, воно, серце, закалатало від радости так, що я ледве-ледве не вивернувся з човна. В небі я нічого не бачив, але тепер на воді вже маячіла качка. І то не якийсь чирок, а по меншій мірі – крижень. Правда, цей «крижень» був підбитий, очевидно, на крило, бо, опам’ятавшись і повертівши головою, почав пливти від мене, але я зараз же заложив в набійник нового набоя і негайно ж почав його добивати.

Раз, два! «Крижень» пливе. Три, чотири! «Крижень» пливе. П’ять, шість! «Крижень» пливе.

Ви, мабуть, принаймні в душі, смієтесь з мене. Ви, очевидно, вже вважаєте мене за дуже поганого стрільця. Але ви і помиляєтесь, і зовсім даремно смієтесь. Я не такий вже поганий стрілець, як це може здатися комусь (це можуть посвідчити навіть мої вороги із кола «мисливських друзів»), а справа в тому, що такі «випадки» і справді трапляються зі всіма «гарячими» мисливцями. Замість того, щоб спокійно націлитись і добити дичину, «гарячий» мисливець бухкає в повітря з цілковитою упевністю, що він стріляє в качку.

Коли я схопив ладівницю, щоб витягти з неї два нові набої, я не тільки побачив, що мій «крижень» від мене не менш вже як на 150 кроків, але й з досадою переконався, що ладівниця моя порожня. Отже вияснилося, поперше, що я за один переліт вистріляв стільки набоїв, скільки іншого разу у мене хватило б на кілька перелетів, і вияснилося, подруге, що мені нічого іншого не залишається, як положити рушницю в човна й, узявши в руки весло, ловити «крижня» руками.

Я так і зробив. Вмить мій човен вискочив із осок і я вже був на чистій поверхні озера. Почалися шалені перегони. Підбита качка, побачивши, що за нею женуться, напружила всі свої сили й, церелякано озираючись, помчалась від мене. (Зрідка вона робила спроби пірнути, але це їй чомусь не вдалося: очевидно, перебите крило невдало заломилося й перешкоджало їй). За качкою мчався я на своєму човні. Сили були не рівні, і за якісь кілька хвилин я таки наздогнав свою жертву. Враз качка опинилась у мене на колінах, і я побачив, що це був прекрасний з лебединою шиєю екземпляр тієї породи, яку ми звемо шилихвостами.

Я і справді не помилився: шилихвіст був з перебитим і саме невдало для нього заломленим крилом.

Жалість у мисливця до дичини прокидається тоді, коли ця дичина безпомічно лежить у нього на колінах, скажім, і перелякано крутить голівкою. Але в таких випадках з жалістю приходить і досада: «Яка шкода, що я її одразу не вбив! Ну, що я, мовляв, тепер буду робити з нею?»

І мій шилихвіст сидів на моїх колінах, і мій шилихвіст крутив перелякано голівкою. Словом, і для мене прийшла морока. Залишити шилихвоста живим для того, припустім, щоб віддати його до зоологічного саду, я ніяк не міг: по-перше, до Харкова я повертався за кілька днів, і качка без відповідного догляду обов’язково здохла б, подруге – я й не хотів везти її в такому вигляді: поранена дичина завжди викликає в мені почуття ніяковости перед самим собою. Значить, я мусів її добивати.

Але й добивати птицю, доводжу до вашого відома, теж не легка процедура. Вихопити з її крила пір’їну, скажім, і, найшовши на її голові т. зв. «мозжичок», проколоти його цією пір’їною – це найкращий засіб бистро покінчити з муками жертви. На великий жаль, я цим засобом погано володію, і тому мені залишилось одне і найгірше: розбити його голівку об борт свого каюка. Іншими словами, я мусів негайно взяти на себе ролю своєрідного ката. Саме ролю ката, а не якоїсь домашньої хазяйки, бо одна справа різати, скажім, курку і зовсім інша добивати ту птицю, що ще так недавно вільно мчалась під небом, що ще так недавно пурхала в ранкових соняшних комишах.

Ах, Боже мій, як це неприємно! Як неприємно виступати в такій ролі! Схопивши все таки за ніжки прекрасного шилихвоста, я зі всієї сили вдарив його голівкою об борт. Вдарив і кинув птицю в човен. Шилихвіст стрепенувся, кілька разів здригнув ніжками і – стих. Я з полегченням відкинув своє волосся назад і запалив нову папіросу.

Рожеві смуги від далекого сонця вже догоріли. Синя тінь ночі насунулась з Лиману і розтягнулась на водах Ямки. Хутір зовсім зник з очей, і лиманські озера ледве-ледве маячіли мені своїм сріблом. Багаття, що в степу, зацвіло буйним огнем і на південному небі зупинилась заграва від якогось далекого пожару. По всіх кінцях села заметушилися співи гуртових пісень. Звичайні осоки причаїлись по своїх закутках і суворо випроводжали мій човен. Прокинулись таємничі шелести і звуки, що про них уже багато писалося і що все таки завжди тривожать душу якимись неясними, напівзабутими спогадами. То тут, то там булькала в воді риба і примушувала раз-у-раз здригатися й озиратись.

До берега не так було далеко. Але я, рушивши до нього, якось непомітно для себе відбився в бік і раптом наскочив на обміль. Зробивши кілька спроб одштовхнутися від єрчика, я побачив, що заліз ще в більше багно. Залишалося встати з човна і взяти його «на буксир». Так було й зроблено: піднявши повище халяви своїх ботфортів, я шугнув ними в болото і взявся за борти.

Раптом в моєму човні щось заворушилось. Я зиркнув і побачив: шилихвіст, що я йому, як мені здалось тоді, зовсім розтрощив голову, шилихвіст, що на моїх очах уже конав в останніх конвульсіях, – цей шилихвіст сидів на моєму ягдтащі і, наче нічого не трапилось, крутив своєю голівкою.

– От тобі й раз, – скривившись, подумав я. – Невже ж я тебе так невдало добив?

Нервово підсмикнувши плече, я в другий раз спіймав шилихвоста за ніжки і в другий раз із силою вдарив його голівкою об борт. І, вдаривши, я подивився: голівку було розтрощено і одне око вилізло качці з орбіти. Я кинув шилихвоста в човна і, вже не дивлячись на нього (стільки в мені накопилось вередливости і до себе і до цієї процедури), посунувся далі. Деякий час качка трепотіла, здригалася, потім враз стихла і на цей раз безперечно навіки. Пам’ятаю, як мене раптом ні з того, ні з сього знову потягнуло подивитись на неї, та пам’ятаю, як якась друга внутрішня сила стримала мої очі, і я знову так і не зиркнув на шилихвоста.

Човен враз вискочив до єрчика, і я мусів лізти в нього. Але дивно: я відчув несподівано, що лізти в нього я зовсім не маю охоти. Більше того – я відчув раптом, що я в нього не полізу, що, нарешті, ніяка сила не примусить мене витягти свої ноги із багна і положити їх на чистеньку каюкову солому.

– В чому справа? – запитав я самого себе. – Що це таке? Совість? – Нерозумно! Тоді послідовно треба назавжди відмовитись від полювання, чого я, звичайно, ніколи не зроблю. Страх перед мертвим шилихвостом? – Ще нерозумніш! Як же тоді розуміти цей мій внутрішній стан?

Очевидно, тільки так, що це було не те й не друге – і ні совість, і ні страх. І це в той же час було і те, і друге: і совість, і страх. Нерозумно, що совість? – Це безперечно! Яка ж то совість, коли я, можливо, завтра вранці точнісінько так буду катувати другого шилихвоста… І все таки десь на споді душі ворушиться щось неясне, страшенно подібне до категорії тих душевних зворушень, що ми їх називаємо «совістю». Ще нерозумніш, що страх? І це безперечно! Який же то страх, коли я напевне знаю, що навіть мертва людина нездібна щось комусь заподіяти, не те що якийсь там мертвий шилихвіст… І все таки десь на споді душі ворушиться щось неясне, страшенно подібне і до тієї категорії душевних зворушень, що їх ми називаємо «страхом».

На сором мені, я в човна все таки не сів і продовжував тягти його за борти повз того ж таки єрчика.

На Ямці зовсім стемніло. Десь кричали чирята, десь далеко брехали собаки, а тут під зоряним небом стояла напівтасмнича тиша. Ніде поблизу жодної людини, наче вимерло все озеро і вимерли всі його береги. Ніде ні рибалки, ні мисливця, наче хтось нарочито взявся зіпсувати мені вечір, наче хтось спеціяльно робив ці напівзагадкові шелести. Я відчув раптом таку самотність, ніби нікого на світі, крім мене, вже давно не існує, ніби в ньому океані напівтемною повітря саме тепер мені й судилося якось трагічно загинути. Навіть ріжок молодика, шо по моїх підрахунках мусів уже стояти десь в небі, тепер ніде не блискав, наче й його якась невідома сила зірвала з безсмертного круга й затягла у темну, загадкову безвість.

Човна свого я тягнув дуже енергійно, але, поспішаючи, я знову заліз в таке багно, що скоро примушений був ще раз зупинитися й ще раз стати на відпочинок. Діставши з кишені нову цигарку, я черкнув сірника. Фаркнув огник і… я не втерпів: я таки подивився на те місце, де мусів лежати мій з розтрощеною головою мертвий шилихвіст.

– Що за чортівщина! – мало не скрикнув я і озирнувся навкруги: качка і тепер спокійно сиділа на ягдташі й спокійно дивилася на мене своїм одним чорним оком. (Друге око і справді вискочило їй і висіло біля її закривавленої орбіти).

Я викинув з рота папіросу і, охоплений нервовою зимницею, враз відчув, що ті почуття, які досі панували в мені, залишають мене і в мені прокидається люта тваринна злість. Прокидається саме та злість, що виникає тільки з безвихідної розпуки. В цьому безсилому, побитому мною шилохвості я тепер раптом пізнав якогось свого давнього ворога, і я відчув, що з ним я мушу зараз остаточно розправитись, що інакше, відчув, нагряне велике нещастя, і я вже ніколи не вилізу з цього повного таємничих шелестів болота.

Як смертельно поранений звір, я кинувся до ягдташа. Схопивши качку за ті ж ніжки, я безумно замотав її голівку вдарами об борт. Я її добивав так, що аж пір’я летіло навкруги, я її добивав так, що від неї могло тільки нічого залишитись.І все таки, коли я кидав шилихвоста в човна, то і тепер мені ввижалося, що він живий, що і тепер він тріпотить крилами, і мені здавалося, нарешті, що я його ніколи не доб’ю.

Я бив, бив і бив. Я збожеволів. Я бив, бив і бив.

Нарешті, лють моя дійшла до останньої межі, і я відчув, що побороти шилихвоста я не можу. Я переконався, що шилихвіст безсмертний і ніколи не злізе з мого ягдташа. Я переконався, що він завжди буде дивитись на мене своїм холодним чорним оком. Страх пройняв всю мою істоту. Це вже був той тваринний страх, що від нього тільки один крок до божевілля. Тоді я схопив рушницю й, покинувши човна, як безумний, кинувся навпростець.

Там, де мені дозволяло болото, я біг до берега звичайним людським бігом, а там, де я загрузав мало не по пояс, я біг на четвереньках. На березі я був за якісь п’ять хвилин. Але коли я вискочив на дорогу й кинувся до села, на сході раптом метнулась огняна блискавиця і, роздерши небо, потрясла озеро різким улюлюкаючим ударом грому. Тоді ще більший жах охопив мене, і я вже не пам’ятаю, як добіг до села.

На другий день, коли вже сонце стояло височенько, я пішов до Ямки. В осоках, на східньому боці, я побачив свій човен, а біля нього рибалку.

– Це не ваші тут причандали? – крикнув він мені, показуючи рукою на ягдташ

– Мої, – відповів я. – Будь ласка, заберіть їх, а то йти з берега дуже грузко.

– Та тут ще лежить і качка… Боже мій, як її побито, – сказав селянин і похилився на борт.

«Ще б пак!» – подумав я і пішов до тієї затоки, що в неї мусів в’їхати рибалчин човен. – Ще б пак!..

– На цьому я й кінчаю своє перше оповідання, – промовчавши, сказав д-ій Степчук. – Друге оповідання теж про втечу, і я його назвав би «бекаси». Отже, слухайте далі…

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 125 – 134.