2. Бекаси

Микола Хвильовий

«Гарячого соняшного дня бекас любить сидіти на степових болотах. Сидить він там дуже міцно і виявляє не абияку хоробрість. Ані пастушки, ані корови, що тут же топчуться біля нього, не лякають його. Більше того: у великій кількості саме в таких людних місцях він і буває».

Вищеподані спостереження про названу дичину можна зробити, звичайно, в тому випадку, коли не взяти до уваги, що справа ходить не стільки про бекасину любов, скільки про бекасине нещастя. Як і всяка інша дичина, бекас любить саме «порожні» болота. Але, на жаль, таких боліт в наших краях так мало залишилося, що, шукаючи бекасиного полювання і найшовши його на якомусь напівсухому озері, засіяному чередою меланхолійних корів, принаймні молодий мисливець думає, що саме в людних місцях бекас і тримається.

Так багато років тому думав і я. І, думаючи так, я не тільки не шукав «порожніх» боліт, а навпаки: я ліз полювати саме туди, де мало не біля кожного «баранця», як сторож, стояла корова. Саме тому й того пам’ятного дня я вийшов зі своєю безкурковкою не кудись там на безлюддя, а до Сухого Лиману.

Це було приблизно о 1-ій годині дня. Сонце, скажу я вам, палило голову немилосердно. Всюди, хоч куди гляне око, тремтіли димки тендітного леготу. Золотий степ виблискував буйними хлібами . Там, де селяни зрізали жита косами й косарками та складали їх в копи, – там стояли одинокі вози і маячіли самотні коні. Гарячі соняшники то тут, то там вишикувались в окремі ділянки й задумливо посхиляли свої жовті голови. Над степом, в прозорому повітрі, ширяли хижаки. Зрідка то один, то другий із них блискавично кидався на землю й зникав у хлібах.

Я йшов по курній дорозі, не поспішаючи, бо духота і без моїх зусиль давала про себе знати: раз-у-раз я виймав хустку і витирав нею своє спітніле чоло. Я вже давно обминув останні вітряки, що досить далеченько відлетіли від села, але мені залишилося пройти ще добрих півтори верстви. Щоб не перевтомитися, я вирішив сісти на зеленому обніжку й трохи відпочити.

На бекасів добрі мисливці ходять з не менш добрими собаками. Тільки з якимсь «польовиком» і можна у смак пополювати цю дичину. Я того часу хоч і мав пойнтерка, але, на жаль, погано дресированого, так що ніяк не міг відважитись взяти його на відповідальну роботу. І, сівши на обніжок, я саме про «польовичка» й став мріяти.

Раптом мій погляд упав на крапку в далеких хлібах. Не довго розглядаючи, я одразу ж пізнав в ній собаку.

– Собачка! – з сумом подумав я, маючи на увазі, звичайно, «польовичка» і зовсім не припускаючи, що саме про цього конкретного собаку в далеких хлібах мені і слід було б подумати тоді. – Собачка!

Відпочивши трохи, я підвівся, поправив на собі ладівницю і знову помандрував по курній дорозі. На місці призначення я мусів бути за якісь кілька хвилин.

На Сухому Лимані, коли я підійшов до нього, і справді паслася велика череда корів. Меланхолійні тварини, вгрузаючи по живіт в болото, рухались в різних напрямках, висмикаючи на ходу зелену травичку. По берегах болота картинно купчились гуртки сільських пастушків. Зрідка то один, то другий із них з вигуком «а-гей!» скидав штанці і, кинувшись до якоїсь корови, нагонив її на краще пасовисько. Тоді з болота зривалися бекаси. Скрикнувши, вони мчались кудись своїм кривим льотом. Боятися, що хлоп’ята полякають мені всю дичину, не приходилось, бо я бачив, як тут же, на місце зляканих, козиряли з голубої височини нові бекаси, і бачив, що козиряло їх так багато, що тільки подавай і подавай набоїв.

Пастушки, уздрівши мисливця, завжди вважають за свій обов’язок збігтися до нього і, погомонівши з ним про дичину, про мисливський стан болота, попрохати порожній набій, сірничка чи то навіть папіроску. Скоро і біля мене були вони, скоро і ми розмовляли на різні мисливські теми.

Зі слів моїх юних співбесідників все було добре: «баранців» як насипано, і навіть по деяких плесах зрідка сідають качки. Погано було тільки те, що відігнати корів від наміченого мною місця вони не хотіли. Набоїв порожніх я не мав, не мав, на жаль, і дрібних грошей, а папірос я ніколи не даю дітям. Але ще гірше було те, що (я лише тепер примітив це) корови перешкоджали моєму пострілові не тільки на наміченій мною бекасиній ділянці, а і взагалі на всьому озері. Вони так розповзлися по болоті, що не було жодного місця, де можна було б стріляти, не ризикуючи зачепити якусь теличку.

Це мені одразу зіпсувало настрій. Повертатися додому я не мав охоти, але й полювати на такому «затовареному» болоті теж було ризиковано. Захопившись, легко було сипнути шротом в якусь корову і – зовсім не легко було влучити в бекаса. Як би там не було, але я не втерпів і рішуче поліз у болото. Маневруючи між тваринами, я й не помітив, як, мало не добрів до протилежного берега. За весь цей час я тільки один раз вистрілив, хоч з-під ніг мені зірвалося не менш, як штук п’ятдесят бекасів. Постріл був, як і треба було чекати, невдалий, бо в той момент, коли я брав рушницю «на скидку», шургнув однією ногою в таке багно, що потім ледве-ледве з нього виліз.

– Ні, мені таки сьогодні остаточно не везе! – подумав я і, набачивши горбок, зліз на нього трохи відпочити: піт градом лився з мого обличчя.

Це була та година гарячого літнього дня, коли сонце, зупинившись в зеніті, з такою енергією палить землю своїми огняними проміннями, що тільки мисливці добровільно витримують його. І справді: крім корів і пастушків, що сонно поглядали на мене, я нікого поблизу не бачив. Степ був порожній, принаймні, в поле мого зору тепер не попадали навіть ті селяни, що десь працювали в хлібах. Степ був до того порожній, що навіть якось неприємно було. І неприємно саме тому, що в цій глухій тиші, яка зрідка злегка подзвонювала своєю порожнечею, я, занадто емоційна людина, раптом ні з того, ні з сього відчув якусь неясну тривогу. Я зараз не пам’ятаю, про що я думав перед тим, але я пам’ятаю, що це було якраз тоді, коли я страждав на неврастенію.

Мій зіпсований настрій ще більш було зіпсовано. 1, коли б я не побачив, що товар, нарешті, звільнив мені найближчу ділянку болота, я напевне тут же повернувся б додому. Тепер я зненацька дістав можливість знову брести по болоті, і я побрів.

З криком зірвався бекас і човником кинувся від мене. Я вистрілив. – Єсть!

На цьому бекасі мені і слід було б скінчити своє полювання. Я повернувся б до села хоч і не в дуже гарному настрої, але в усякому разі і не в зовсім поганому. Та, на жаль, ми нічого не знаємо, що з нами трапиться в найближчому часі, і тому не завжди робимо те, що треба було б робити.

По другому бекасі я мусів стріляти за якусь хвилину в правий бік. Але саме в той останній момент, коли я ледве-ледве не потягнув курок, саме за якусь одну мить до мого пострілу я з жахом побачив, що переді мною не бекас, а один із юних моїх співбесідників, один із пастушків. Тепер мені ясно, як він попав під мою рушницю: праворуч була корова, що із-за неї він і пішов до мене. Але тоді я нічого не розумів, як не розумів, і яким чином я затримав рішучого моменту палець на спуску.

Найжахливіше для мене в полюванні – це та мисль, що «на гріх майстра нема», і це останнє часто так отруює мені найкращі хвилини, що я навіть зрідка думаю про свою, так би мовити, мисливську самоліквідацію.

Уявіть же тепер, як на мене мусів вплинути той випадок, що про нього я допіру розповів. Вистріли я саме в ту мить, коли хотів вистрілити – і весь би заряд моєї шіст-надцятки пішов би в живіт хлопчака. Отже нічого нема дивного, що я, стримавши свій палець на спуску в рішучий момент і відвівши трохи в бік рушницю, далі, в дальшу секунду, знижаючи свою шістнадцятку, відчув слабість не тільки в ногах, але і в руках і машинально натиснув пальцем на «собачку».

Грянув постріл. І в ту ж мить я почув здаля страшенний крик. Я зиркнув і побачив таку картину: в глибині озера збилася купа пастушків і метушилася біля одного, що кричав несамовитим голосом. Пастушки, що були по інших кінцях Сухого Лиману, теж почали збігатися до цієї групи.

Перша мисль, яка прийшла мені в голову, була така: смертельно поранив я хлопчика чи легенько. Я подивився на «свого» пастушка. В його очах я побачив таку розгубленість, що я одразу ж вирішив «смертельно».

– І все таки не може бути, щоб смертельно, – тут же втішаючи себе, заперечував я сам собі. – Кроків, здається, півтораста, може, навіть двісті…

Заперечення вийшло негрунтовним, тим паче, що я добре знав, що «на гріх майстра нема». Знову, отже, прий-шлося припустити гірший випадок.

Я стояв серед болота й ніяк не міг рухнутися. Ноги мені буквально підкошувались, одного моменту мені навіть здалося, що от-от знесилію і впаду в багно.

Так пройшло, очевидно, не менш, як хвилини дві. Нарешті, я очутився. І тоді ж, озирнувшись навкруги та побачивши, що покищо біля Сухого Лиману нема жодної дорослої людини, побачивши також, що поранений мною хлопчак віддаляється з кількома своїми товаришами до села, я енергійно заступав до берега.

– Ви гадаєте, що я рушив на допомогу до своєї випадкової жертви?

Нічого подібного! Я рушив у зовсім протилежний бік. Я так розгубився, що не найшов іншого виходу, як тікати від проклятого місця. Звичайно, ця утеча була багато ганебніша за першу утечу, за утечу від шилихвоста, але в моєму становищі людина (підкреслюю – людина!), очевидно, і не могла б інакше зробити.

Вискочивши на берег, я кинувся без дороги в степ. Я хотів іти дуже бистро, я хотів мчатися, але свідомість, що моя бистра хода може звернути чиюсь увагу, – ця свідомість примушувала мене якось так цікаво іти, що я йшов, то мало не зупиняючись, то роблячи саженні кроки.

Порожній степ в ці хвилини для мене зовсім спорожнів. Глуха степова тиша передзвонювала таким гнітючим передзвоном, що можна було збожеволіти. Я вже нічого не чув, я відчував тільки, як гарячі краплі соняшних променів боляче крапали на мою голову і як в грудях мені, якраз коло серця, пересувався якийсь величезний камінь. Ні голубого неба, ні димчастих лісів на горизонті, ні картинних вітряків на сільському вигоні – нічого я не бачив. Куди я йшов – я й зараз не знаю. Куди б я прийшов – я теж не знаю. Можна припустити навіть, що я, тікаючи від самого себе (а я таки, очевидно, тікав саме від самого себе), міг би збожеволіти, можна ще щось припустити. Але події (я говорю події, бо тоді я тільки гіперболічно міг мислити) – ті події, що раптом пересікли мені шлях, знову очутили мене.

– Дя-а-дю! – раптом почув за собою голоси кількох пастушків.

Діти, що за браком дорослих, взялися затримати стрільця-вбивцю, вже наздоганяли мене. Частина повела свого пораненого товариша до села, а ці, очевидно, вирішили доти ступати за мною, аж поки десь ми не здибаємо якогось селянина. Це мене не тільки глибоко схвилювало, але й вивело з того стану душевної порожнечі, що в такі моменти і саме таких людей, як я, і приводить до божевільні. Допіру мій інтелект зовсім не функціонував, допіру я буквально нічим не відрізнявся від якогось ідіотика, – тепер мені мислі заметушилися в голові, і я відчув себе цілком живою людиною. Я вже напружено обмірковував становище, в яке я попав, дякуючи нещасливому випадкові, і я вже шукав виправдання своєму вчинкові.

– Дя-а-дю! – знову почув я за собою голоси тих же пастушків. – Дя-а-дю!

Я не повертався. Я вдавав, що я не чую ніяких голосів і йду собі своєю дорогою так, як йшов до цього часу: трохи поспішаючи. Хай вони, принаймні, покищо думають, що я нічого не знаю. Припустім, я трохи глухий і трохи короткозорий. Відкіля ж мені відомо, ню я підстрелив пастушка? А тим часом я все таки хоч і поволі, а буду прискорювати свою ходу – доти буду прискорювати, аж поки не надумаю, що мені робити. Погано тільки, що от сонце не дає мені спокою! На гарячі краплі таки, мабуть, проб’ють мені череп.

І я поволі прискорюю крок. Я прискорюю, бо не бачачи хлопчаків, я ясно відчуваю, як вони хутко наближаються до мене. Але куди ж я дивлюсь? Що я думаю? Хоч це й дивно, а дивлюсь я на синю полоску лісу і на тендітні димки леготу, і думаю я не про те, як мені вийти із трагічного становища, а про те, що і ці димки, і цю синю полоску над далеким лісом на горизонті я вже ніколи не побачу так,як її бачив годину тому і мені стискається серце, і я почуваю страшенний біль.

А втім ці мої останні думки скоро зникають, бо пастушки знову кличуть мене.

– Дя-а-дю!

Коли б не ці дитячі голоси, я, очевидно, вже зупинився б і, зупинившись, спитав би, чого їм треба від мене, я сказав би їм, що я по суті зовсім невинний, що я багато більше за їх страждаю, що вони не мають жодного морального (морального!) права гнатися за мною. Але що я скажу цим дітям? Що я їм скажу?

В ці хвилини я дуже шкодував, що за мною женуться не дорослі, а маленькі і зовсім фізично не страшні пастушки. І тим більше шкодував, що мені вже соромно було тікати від дітвори, що почуття ніяковости за цю втечу щодалі, то більше ображало мою людську гідність.

Пам’ятаю, переді мною на мить постала така картина: з болота зривається бекас, і, зірвавшись, він раптом з криком зникає десь у голубих просторах. Бекас маленький, непомітний, і всі бекаси маленькі, непомітні. Причаїлись вони по закутках боліт, як уламки великого ілюзорного щастя. Але в цей уламок треба обов’язково поцілити, інакше попадеш у корову, а ще гірше у хлопчака. Тоді буде біль, і затюкають тебе навіть діти.

– Дя-а-дю! – знову почув я за собою голоси пастушків. – Дя-а-дю!

Я вже далі не міг терпіти. Я далі вже не міг тікати. Я раптом зупинився й мужньо вирішив поговорити з хлопчаками. Боятись дітей тут, у порожньому степу, мені й справді не приходиться, а узнати, в чому справа, хоч би для того, щоб краще зорієнтуватися – зовсім не погано. Припустім, я вирішу тікати – хіба ж діти зуміють стати мені на перешкоді?

Пастушки, нарешті, підійшли до мене. Це були хлопчаки дуже маленькі. Найстаршому я одразу ж дав не більше, як дев’ять років. Позираючи на «дядю» з-під лоба, як це роблять сільські діти, вони оточили мене й мовчали.

– Чого вам треба від мене? – в розпуці промовив я.

– Дядю, вбийте собаку! – раптом сказав один з них.

– Собаку? – здивовано спитав я, і тут же відчув прилив до серця тваринної радости. – Якого собаку?

– А того скаженого, що покусав Грицька!

Того скаженого, що покусав Грицька? От тобі й маєш! Тільки тут я зрозумів, що не від шроту мого кричав один із пастушків, коли я вистрілив, тільки тут я збагнув, чого гналися за мною хлопчаки, і тільки в цей момент я згадав того собаку, що метушився по степу, коли я йшов до Сухого Лиману.

– Боже мій, яка ганьба, – подумав я і сором пройняв всю мою істоту. – Замість того, щоб допомогти дітям, я тікав від них, як найгірший злочинець. Боже мій!

Що ж далі? А далі я мусів як мога скоріше спокутувати свій гріх. Я, як і треба було чекати, негайно кинувся в той бік, де мусів блукати скажений собака, але, кинувшись, я тут же зрозумів, що нема мені спокути за цей вчинок не тільки тут, на землі, але й там на легендарному небі. І я притишив ходу.

«Такі вчинки, очевидно, не замолюють, – подумав я, – а вияснюють». Хіба я, скажім, винний, що я саме так робив, а не інакше? Хіба десь в іншому місці не точнісінько так полюють, полювали чи може будуть полювати мої колеги, – поети тендітного леготу й синіх країв далекого привабливого горизонту, хіба, хіба, хіба?.. Очевидно, від прекрасної Маргарити до хама і циніка Фердищенка тільки один крок. Саме в цьому і… не моє виправдання, а нерозгадані загадки на путях до далекої, невідомої, і безперечно прекрасної людини.

… – Я скінчив і друге оповідання, – коротко кинув д-ій Степчук. – Чи не масте охоти вислухати й третє?

– Будь ласка! – сказали ми і подали йому традиційну люльку оповідача. – Будь ласка, шановний добродію!

– Коли так, – промовив д-ій Степчук, – то наби-райтес терпцю ще на кілька хвилин. Своє третє оповідання я назвав би «вовк».

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 134 – 143.