Розділ другий

Микола Хвильовий

Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролітали останні пера розірваних хмар і коли бірюзове небо і післяобіднє сонце почали вже прориватись на брук і винувато посміхатись до публіки. Вулиці шуміли такими величезними потоками весняної води, що не можна було ні пройти, ні проїхати. По всіх кінцях дзюрчали ринви і пропускали останню воду з добре обмитих водою покрівель. Публіка, як і треба було чекати, стояла ще під навісами і безпорадно топталася на місці. І тільки, коли трохи зійшла вода .і коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них імпровізовані мостики, город потроху зашумів.

Звичайно, і наші напівзагадкові герої дістали можливість рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли біля квартири професора і, як і досі, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партійці, і по-друге, що Спиридонова колишня опозиціонерка. Виявилось також, що Марченко раніш зустрічався з Спиридоновою тільки на кущових зборах партії і що там він декілька разів виступав проти неї і виступав, до речі, не без успіху. Мало того: і захворіла Спиридонова, як виявилось (принаймі зі слів тієї ж Спиридонової), саме після однієї зустрічі з Марченком на кущовому зібранні, де він її публічно назвав «контрреволюціонеркою».

Про те ж, як вона так близько взяла до серця його різкість і навіть скоро після того (цю інформацію дала та ж таки Спиридонова) мусіла йти до Сабурової дачі, він, як вияснилось, нічого не знав до цього часу, бо в домашній обстановці він ніколи з нею не зустрічався, а поцікавитись йому й на думку не спадало.

– Ну і прекрасно! – тихо промовила Спиридонова. – Вам і цікавитись не треба.

– Чому ж не треба? Я не такий вже мізантроп, як це вам здається.

Марченко винувато посміхнувся і навіть трохи почервонів. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсім несподівано й, у всякому разі, проти його волі.

– Не треба, товаришу, – ще тихше сказала Спиридонова. – Це не ваша справа… А втім, про це іншим разом поговоримо. Тепер скажіть мені от що: ви знаєте, де я зараз працюю?

– Ну?

– Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте!

Вона засміялась тихим, глибинним та неприємним сміхом і, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрілки її химерних брів знову вп’ялися їй в зачіску. Марченко цілком щиро сказав:

– Де ви зараз працюєте – я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засміялись.

– А вас це дуже цікавить?

– Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рідко мені приходиться сам на сам зустрічатися з такими людьми…

– А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

– Як би вам сказати, – Марченко незадоволено подивився на прохожих і на Спиридонову. – Чудненьке трохи.

– В чому ж ви це «чудненьке» добачаєте?

– Як би вам сказати… Очі у вас, скажім, хоч і незрозумілі трохи, але це все-таки звичайні безцвітні очі. Ніс – рівний і… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!

Він раптом посміхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справді ще не приходилось вести.

– Так де ж я зараз працюю? – кинула Спиридонова, і здалося, що вона зовсім не слухала свого супутника і що в той час, коли він говорив, вона й справді, дивлячись в землю, про щось інше думала і що ставила йому запитання цілком механічно.

– Не знаю! – трохи незадоволено кинув той.

– Але, може, ви тоді знаєте, де я раніше працювала?

– Знаю.

– Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? – з зовсім невиправданим гнівом сказала жінка. – Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.

– Ви хочете мене залишити? – перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку. – Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стільки рішучости й стільки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнівався – вона й справді може закричати на всю вулицю. І він – кремезна людина – відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.

– Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! – сказав він. – Я й не думаю залишити вас.

– От і добре. Дякую, – промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

– Дякую сердешно… А працюю я, – несподівано додала вона, – щоб ви знали, в канцелярії? Правда, смішно?..

– По-моєму нічого тут смішного нема, – похмуро заперечив Марченко. – Хіба?.. А по-моєму… смішно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри! Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть… Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків… І ви думаєте, мені це легко? Га? – Це ж жах! – раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову. – Це – жах! Це білий жах!

– Ну, заспокійтесь! Заспокійтесь! – Марченко остаточно розгубився й розвів руками. – Не знаю, що й робити з вами.

– Що вам зі мною робити?.. Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу… От скажіть мені, я – маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я – маленька?

– Ну, ладно, маленька.

– Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкиньте в Лопань… Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… І не буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!

Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, і стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога – Ліді Спиридоновій!

– Що значить – не буде Ліди Спиридонової – сказала вона. – Що значить – ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз – ходімте!

Вона взяла його під руку, і вони пішли. І чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії й бажання міцно притиснутись до нього – у всякому разі, вони йшли «під руку» приблизно так, як іде сліпий з проводирем. Спиридонова мовчала. Над городом уже стояло чисте небо і сонце розкидало свої теплі проміння. Післядощове повітря пахло тим ледве вловимим і надзвичайно приємним запахом, що завжди асоціюється з народженням нового, досі невідомого життя. Всюди шелестів симпатичний міський гомін і всюди, під ногами веселих балакучих пішоходів, тротуари фаркали бризками дощової води. І не тільки асфальт, але і звичайний сірий булижник почав блискати й переливатися в срібних ромбиках відзеркаленого сонця. На темно-синій грозовій полосі підвелася, як і завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етері. Уже бігли автобуси, дзвеніли трамваї й між ними метушилися візники.

Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

– Ну от – і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одіж її і справді ще не зовсім підсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?

І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:

– Я, звичайно, – сказала вона, – говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись, – я говорю про інший потоп… Ви вже… збагнули?

– На жаль, мабуть, не зовсім, – сказав Марченко.

Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.

– Як же так не зовсім? Ну?.. – вона вмить вхопила його за руку й прошепотіла. – Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:

– Яка ви чудна дівчина… їй-богу!

– От бачите! – підхопила Спиридонова. – І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що це просто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

– Не знаю!

– Уявіть собі, – усміхнулась Спиридонова, – я теж не знаю. Веду… і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчки.

З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири СпиридоновоЇ їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як «відомий харківський опозиціонер» (так принаймні автор про нього не раз чув) – Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.

– Драстуйте! – сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, «драстуйте» він вимовляв, як – «драстє»).

– От і Коля, – зрадівши, кинула Спиридонова. – Це – до речі: ти мені, Коля, дуже потрібний.

Товарищ Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.

– Я знаю, Лідусю, – поспішно сказав він. – Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!

Між Спиридоновою і новою людиною зав’язалася розмова і тому Марченко поцікавився:

– Може, я вам перешкоджаю?

– Боже борони! – поспішно заперечила Спиридонова. – Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!

Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.

Товарищ Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, заюртався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:

– Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?

– Себто про яку це секретну постанову? – буркнув Марченко.

– Ну, та про ту ж, що… – І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.

– Покиньте, будь ласка, свої секрети, – ухиляючись, рішуче пробасив Марченко. – Яка там постанова?

Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.

– Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! – уперто сказав він. – Яка там постанова?

Товарищ Хрущ здивовано подивився на «дивака» (так принаймі він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.

– Я голосно говорити не можу! – сказав він. – Постанова дуже секретна.

– Ну, тоді і не треба, – добродушно посміхнувся Марченко. – Тоді й не говоріть.

Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.

– Ах ти Колю, мій Колю, – козлітоном заспівала вона, – нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… І ніяк ти його не найдеш, Колю!

Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти Брут» і, подивившись, промовив тихо:

– Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.

– Ні, Колю, – сказала Спиридонова, раптом замислившись, – я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.

То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:

– Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? – ледве чутно промовив він.

– Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою Політбюра? – Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав: – Так я вас зрозумів?

Товариш Хрущ енергійно замахав руками.

– Нє! – тихо скрикнувши, заперечив він. – Це до секретної постанови не має ніякого відношення.

– Ну, так хто ж? – спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: – І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.

– Ні, я так не можу, – безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді «не може так».

Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.

– Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!

– Я тебе інформував? – тихо скрикнув товариш Хрущ. – Відкіля ти взяла, Лідусю?

– Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.

– І це ти як?.. Серйозно говориш чи… жартуєш?

– Ах, Боже мій, Боже мій! Яка в тебе погана пам’ять. Колю… Ну, то слухай, що ти мені говорив…

І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.

– Ша! – тихо скрикнув він. – Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!

– Ну, от уже й на вулиці, – сказала Спиридонова. – Як же на вулиці? Яка ж це вулиця, Колю?

Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем… тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!

– Так, Лідусю, не можна, – підкреслив він. – Ну, ти сама знаєш.

Що «знала» Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.

Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.

– Де ви працюєте? – мило посміхаючись, запитав він Хруща.

– Як де? – із зовсім невиправданою похапливістю промовив той. – Хіба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

– Їй-богу, не знаю.

– Ну, от! – з великою образою промовив товариш Хрущ. – Та там же, звичайно! В архіві.

– Що ж ви там робите?

– Як що? – чомусь настовбурчився Коля. – Що за «вопрос»?

– Я питаю, яку ви там посаду посідаєте?

– Коля там, – сказала Спиридонова, – за архівдіякона, архівмандрита і архівпастиря – одночасно.

– Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях… не люблю жартів. – Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: – Я посідаю посаду архіваріюса.

– Цілком правильно, Колю, – не менш серйозно промовила Спиридонова. – Це ти так думаєш… і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріюса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме – в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..

Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ. І, ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.

– І я не знаю! – коротко відповів той його поглядові і, переступивши , калюжу, сказав: – Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина, їй-богу.

– Дякую за комплімент! – не повертаючи голови, кинула жінка. – Тільки от що я думаю, – несподівано перекинулась вона на іншу тему. – Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

– Хто його знає… У всякому разі, – Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін, – у всякому разі… це видніше самому Колі.

– Мені нічого не видно! – мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ. – Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І… взагалі я прошу…

Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під коротеньких ніг. Але далеко не забіг.

– Куди ж ти, Колю? – покликала його Спиридонова. – Ти ж мені потрібний. – Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.

– Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою. Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки.

За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридонової.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 167 – 176.