Розділ третій

Микола Хвильовий

Спиридонова жила в глухому закутку однієї з старих харківських вулиць в одноповерховому будинку на кілька кімнат. Будинок стояв якось самотньо від інших будівель і одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтоні йому архітектор поставив якихось янголяток, що збиралися летіти кудись, по-друге, осідав він в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декілька клумб. До революції будинок цей належав якомусь поміщикові. Потім поміщик емігрував за кордон і в будинку осіла інтелігентська комуна (він так довгий час і називався «будинок комуни»). Але от і інтелігентська комуна розпалась і став будинок просто собі комхозівським будинком.

Правда, декілька колишніх мешканців з «комуни» залишились тут, правда, він і за того часу, що про нього йде мова, кипів якимсь своєрідним життям, але вже тепер він ніяк не виділявся серед багатьох одноповерхових будинків, – це вже був звичайний собі будинок із глухого закутку.

На Спиридонову, очевидно, війнуло запахом молодих клумб, і вона, підходячи до дверей, сказала:

– Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу Потапе! – вона в перший раз назвала Марченка Потапом.

– Не погано, – відповів Марченко і тут же висловив свою другу думку. – Але запах якийсь чи то тогорічний, чи то…

– Ви це добре підмітили, – гаряче підхопила Спиридонова й поінформувала. – Це, знаєте, запах з могилок… Тут багато чебрецю.

Вони вже були в галереї. Товариш Хрущ, як тільки опинився в коридорі, одразу ж зник у якійсь із кімнат, і назустріч Марченкові й Спиридоновій вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволі, роблено і з безперечно хижацькими намірами. Це була добре відома Потапові товаришка Люся – досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порівнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд і сказала:

– Ну-с, мільонок? Цікаво вас послухати тут! Не там, а тут!

Вона зробила дуже енергійні наголоси на цих таємничих «тут» і «там», але вони Марченка, мабуть, зовсім не зворушили, і він спокійно пробасив:

– Краще ви мене слухайте «там»!

– Ага! – скрикнула товаришка Люся. – Здрейфили?! Тут ви не маєте апарату? Ну, говоріть, – не маєте? – вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: – Апаратчик!!

Вона кинула це останнє слово з безперечним бажанням сильно образити свого співбесідника, але Марченко (будемо говорити правду) навіть оком не моргнув.

– Що й говорити, – спокійно говорив він. – Апарат велика річ. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.

Це вже був одвертий цинізм, і він не міг не обурити товаришку Люсю. Вона зірвалась зі спокійного тону.

– Ви ще й глузувати збираєтесь? – істерично закричала вона. – Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в’являла, що ви такий нахаба!

Товаришка Люся від несподіванки навіть сіла на стілець. І, сівши, вона тут же вирішила рішуче «приперти до стіни» свого супротивника. Та далі сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збігати до своєї кімнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:

– Я зовсім не для того запрохала сюди товариша Потапа. Про це ти поговориш з ним на якомусь зібранні.

– Там? – вказуючи пальцем в якусь стіну, прищулила око товаришка Люся. – Там, я знаю, як він буде говорити. Хай він говорить тут!!!

– А я все-таки прошу покинути дискусію, – скинувши до зачіски стрілки своїх тоненьких брів, підвищила голос товаришка Спиридонова: – Я товариша Потапа зовсім не для того прохала сюди.

Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з різних кімнат почали виглядати якісь зацікавлені обличчя. Вже хтось і десь голосно і викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака і зовсім іншим тоном промовила:

– Заспокійся, Лідусю! Я вже мовчу. Я в собі маю досить такту і… хай він іде. – Вона з презирством подивилась на свого супротивника і, роблячи галантний жест, додала: – Йдіть! Прошу!

Марченко зробив товаришці Люсі легкий, трохи іронічний уклін і пішов за Спиридоновою.

– Ну, от і моя кімната! – сказала Спиридонова, відчиняючи двері. – Прошу!

Кімната була така ж мініятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною ніхто б, очевидно, не ризикнув. На долівці валялись якісь огризки, на столі, поруч з флаконом одеколону, стояв примус і пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цієї кімнати не тільки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайністю. Вікно виходило в якусь кам’яну стіну, так що світла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкістю. Але й видно було, що не зовсім охайна господарка дуже охайно поводилась зі своєю головою (тут, до речі, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди – на долівці, на столах і на канапі, – всюди валялись книжки, книжечки й величезні монографії.

– І от ви, значить, у мене! – сказала Спиридонова, сідаючи біля Потапа. І якось, знаєте, вийшло це зовсім випадково… Ну, скажіть мені, ви думали сьогодні бути в мене? Очевидно, ні. Все в житті якось смішно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провінціал, на кожному кроці порушується принцип кавзальности. А тому, що ці самі причини, що приводять нас зовсім не туди, куди ми сподівалися, – ці причини проходять перед нами сховано, і ми тільки потім знаходимо їх. А втім, я зовсім не збираюсь вам читати лекцію політграмоти. Я зараз… просто хочу дивитись на вас… Ви нічого не маєте проти?

– Будь ласка, – посміхнувся Марченко. – Дивіться.

Спиридонова поправила собі зачіску і, положивши ноги на канапу, промовила: – Так от скажіть мені, ви знайомі з працею доктора Кречмера?

– Ні!

– Як же це так? – щиро здивувалася Спиридонова.

– А мені переказували, що ви психіатр! Ви вчилися в Петроградському університеті?

– Навіть близько біля нього не був.

– От тобі й раз! Де ж ви тоді вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?

Видно було, що Спиридонова про інше думала, але Марченко цього не помічав і тому так відповів:

– Можна сказати, ніде: дуже маленьку ми маємо освіту.

– Дуже маленьку? – чомусь зареготала жінка і, зареготавши, враз заговорила тихо і серйозно: – А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в’являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освітою. Ви розумієте? – і сказавши це, вона зробила здивовані очі. – От тобі й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з відповідною повагою?

– Чи не думаєте ви сьогодні зайнятись самобичуванням? – спокійно промовив Марченко. – Це не погана справа, коли й справді надійшов слушний час.

Спиридонова зідхнула й положила свою руку на руку співбесідника.

– От бачите, – зажурно сказала вона, – ви вже й розгадали мене… Тепер я вже й не знаю, що мені говорити далі.

Вона підвелась з канапи і мовчки зупинилась біля вікна. – Ви тільки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? – прийшов їй на допомогу мужчина.

– От! От! – сказала Спиридонова і знову підбігла до Марченка. – Я, знаєте, от гцо хотіла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофреніків? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренічка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скільки мені років?

– Не знаю!

– Ви й не припускаєте, мабуть. Мені, щоб ви знали, уже на тридцять п’ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разі, років на вісім старіша за вас. Правда?.. Ну і от. А тепер скажіть мені, вам подобається моє обличчя чи ні?

– Обличчя то мені ваше подобається, – посміхнувся Марченко. – Але от не подобаються ваші розмови, бо не добачаю в них ніякого сенсу.

– Так-таки й ніякого? – цілком щиро здивувалась товаришка Спиридонова. – А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речі, весна, солов’ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну і т. д.

– Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовніша та, що, хто його знає, може, я вже й жонатий.

– А хіба жонатим не можна кохати?

– Звичайно, можна, і навіть рекомендується: свою жінку.

– Гм! – кинула Спиридонова й замислилась. – Свою жінку… А хто ж ваша жінка? Себто я не про це хочу спитати… Про що я думала вас спитати? От я й забула!

Спиридонова безпорадно розвела руками і, прямо та одверто подивившись на Марченка, засміялась тихим, щирим дитячим сміхом. І стільки в цім сміху було справжньої безпосередньої наївности, що Потап знову здивовано подивився на жінку.

– Їй-богу, не розумію вас, – сказав він. – То ви говорите зі мною, як звичайна собі балакуча людина, то…

– То, – підхопила Спиридонова, – говорю, як психічно ненормальна? Так?.. Ну і чому ви мовчите? Ну і говоріть так!.. Знаєте, – продовжувала вона. – Такі люди єсть в житті. І, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волі ніяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. І коли живуть вони по своїх глухих закутках – з ними ще можна миритися. Та…

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 178 – 183.