34. У Бендерах

Богдан Лепкий

Довга валка возів насилу посувалася крутими вуличками турецького міста.

Народу, як літом мушні. Мабуть, не було в Бендерах людини, щоб трималася на ногах і не вийшла подивитися на заморських шведів і на козацьких гаурів, що стільки гарячого сала залили за шкуру побожним ісповідникам пророка. Старі й діти, чоловіки й жінота, забуваючи сором і добрий звичай, тиснулися, знімалися навшпиньки, одні другим прямо на голови лізли, щоб тільки заспокоїти свою цікавість і побачити славного північного войовника та старого українського гетьмана, про якого ходили найдивніші легенди.

Не тільки дервіші в жовтих широкополих халатах і червоних, як маки в житі, фезах, але й поважні сивобороді хаджі, що в далеку Мекку ходили і чимало всякого дива бачили в світі, стояли тепер на східцях під дверима домівок і не соромилися разом з простим народом гав ловити. Навіть учені софти, що з мечетів і мовчаливих теків не вилазили, так і ті стояли тепер на східцях під дверима домівок і цікаво приглядалися людям, що їдять домуз і п’ють ракію, буцімто таких і в Бендерах нема.

Бендери, що малий Вавілон, якого там народу не побачиш, і вірних.і гаурів усяких. Досить кинути оком довкола. Жовті, зелені, червоні й білі халати, тюрбани, чалми й тахе, кабардинки й гостроверхі шапки, ферезії, маграми й заялозені овечі тулуби – з цілого світу хтось тут людей позганяв докупи. Гамір такий, що аж вуха болять. Десятьма мовами верещать тобі, а як подумати, що татарин кримський свого земляка з Бендер не розуміє, а царгородський турок не розуміє молдавського брата, так тих язиків буде чортзна-скільки. Греки «пиндяють», жиди «вайкають», цигани «вівкають» по-невідомому.

Тих, хоч небагато, так один за десятьох наскучить. Чорні, жалісні, як душогуби, так тії білі зуби шкірять, мов живцем тебе з’їсти хочуть, а циганки аж до возів пруться та за руки хапають, щоб ворожити.

Всякими мовами беруться балакати, а ні одної добре не знають. «Я тобі долю казати, правду казати, найправдивішу».

Циганчата, як чортенята, голе то, чорновиде, і товстопузе, лізе коням прямо під копита, одігнатися годі, а все кричать, мало ротів собі не пороздирають: «Дай, пан! Дай, пан!» Більше, мабуть, нічого по-людському й не знають. Поважні туркені, так ті лише крізь маленькі загратовані віконця на вулицю поглядають, закутані в білі міграми та в легенькі фередже, так що лиш чорні, палкі, а сумовиті очі, мов зорі з-за хмар, видно. Хто її там знає, яка, а очі гарні, ніби кличуть до себе: «Ходи!»

Дівчатка в халатиках різноцвітних, головка в кісках, в кіски амулетиків поначіплювано, в деяких фезики золотенькі, – роззявляють мальовані губи і підносять начорнені брови. Вдруге такого не побачать.

У деякої ще й кухлик у руках, бо мати до фонтану, а може, й до Дністра по воду післала, а вона тут уже годин дві або і три торчить і видивлює чорні, як вуглики, очі. Боїться, щоб того кухля не роздавили. Насилу здіймає його вгору й на голову з кісками і фезиком кладе.

– Бач, яка! – штовхнув ліктем свого товариша козак.

– Того цвіту по всьому світу, – відповідає той.

Але обидва погоджуються на тому, що кращих, як у нас, на Україні, таки на всьому світі немає.

– Як удасться гарна ніч майова, вишні зацвітуть, зорі висипляться на небо, залящать солов’ї і заспівають дівчата, – то, Боже ти мій!

– Розказуєш, буцім я сліпий та глухий або розуму не маю. Нагадав!

Де базар, там трохи ширше стає, поки товпа за возами з усіх вуличок не нахлине.

На базарах позачинювані крамниці. Торговці бояться за своє добро. Пророкові ісповідники не крадуть, але від чого ж тут цигани і всякий бродячий народ? Краще тоді двері замкнути і з люлькою у вищерблених зубах дивитися на дивасію.

Поважний мулла в довгополому халаті і в зеленій чалмі злегка бородою хитає. Молодий софта прямо в зуби йому глядить, рад кожне слово, ще заки воно вилетить з рота, в повітрі зловити. А мулла очима завернув і слово по словечку цідить: «Великий світ, багато на йому народів, так один Аллах над ними і один пророк його Магомет».

– Ля ілляге, іллялля Магомет ресу люлля. (Бог є Бог і Магомет його пророк), – як відгомін доповідає софта.

І дві пари очей, молоді і старечі, спокійно глядять перед себе, погоджуються з гадкою, що коли Аллах не тільки вірних, але й гаурів сотворив на світі, то з того видно, що їх тут треба. Ні злості, ні зависті, ні надмірного здивування в тих очах уже не видно.

Мулла каже:

– Бог один, і ніхто інший не може людям праву путь показати.

А софта:

– Хай святиться Аллахове ім’я, і хай прозрять народи, щоб кожний свою путь побачив.

Оба:

– Ля ілляге, іллялля Магомет ресу люлля. А мулла знов:

– Коли Аллах випустить душу з мене, як птаху з клітки, то в тюрбе ви мене не ховайте, тільки в звичайній могилі, щоб обличчя моє в небо дивилося вічно і щоб дощі, протікаючи в землю, обмили тіло моє з гріхів, якими я опоганив його, живучи не по наказах Алькорану.

І софта обіцяє, що сповнить це бажання, якщо Аллах звелить учневі вчителя пережити.

Герцикова, проїжджаючи мимо, дивиться і з дива вийти не може. Обидовської очі веселіють.

Не такі-то тії турки й татари страшні, як про них розказували люди.

– Всіх нас Бог на своє подобіє создав, і всі ми образ Божий гріхами осквернили.

Каються і зітхають.

– Всякий народ і добрий і злий, тут так, як і в нас.

– Тільки добрість ми ховаємо для себе, а до людей виходимо зі злістю.

– Добре кажете: зі злістю виходимо до людей.

– А вони до нас.

– А вони до нас так само зі злістю виходять і, як зчіпляться тії дві злості, наша і їх, так тоді й маєте те, що тепер було.

– А добрості й не видно.

– Не видно, але вона є, тільки жди, щоб добулася наверх.

Їм скучилося так помаленьку їхати і що два-три кроки ставати, щоб розступилася товпа,і тому розмовою розважають себе.

Наскучило дивитися. Прямо очі болять. І що тут побачиш такого?

Море людських голов, низькі дімки, загратовані віконця, трохи зелені якоїсь, і знов дімки, і мінарет стріляє вгору, і курява, така курява, що аж в голові темно. Де ж тої Стільки возів переїхало.і такі тисячі людей перейшли. Череда не те, та й яку пилюгу на вулиці зіб’є.

Минають турецький город, праворуч лишають християнський, ще більший і ще гарніший від тамтого й повертають на північ, до Варниці. Довго ще біжить за возами цікава товпа. Циганки все ще хочуть ворожити, циганята верещать своє: «Дай, пані Дай, пан!»

Візники відганяються від них батогами. Та не дай Біг засягнути котре. Цигани видерли б очі.

Та до Варниці не рукою подать. Добра миля поганої дороги. Не всякому охота так далеко ногами бити. А стемніється, так вертатися не дуже-то безпечно.

Щораз меншає цікавих.

Лиш торгівці потягнули шнурочком, як за походом круки. Там для них жир.

Перевалюються вози, коні, люди.

Туман, як занавіса, повисає за ними.

Ледь-ледь місяць майоріє в ньому.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 165 – 168.