49. Дай, Боже, вольними бути!

Богдан Лепкий

Осіннім вітром від степів повіяло, запах в’ялої трави залітав у гетьманський намет.

– Душно мені. Впустіть трохи свіжого повітря! Не звідси, – від сходу!

Мручко підняв шовком підбите полотно, й показався табор: вози, коні, люди.

За табором, десь далеко, шумів Дністер. Висіло осіннє задумане небо, чисте, без однієї хмаринки, тільки птахи по ньому у вирій відлітали довгим сірим шнурком.

Втишилось гамірне літо, золотоволоса осінь стернями мандрувала, шовкову пряжу, срібне павутиння, снуючи. Один жмуток із веретена зірвавсь і залетів у намет.

На білу подушку біля блідого гетьманового обличчя впав.

Войнаровський хотів його забрати.

– Залиши, хай лежить! – промовив гетьман. – Бог зна, звідкіля прилетіло. Може, й від нас?

Ганна обтулювала хорого, бо жалувався, що зимно йому. Ніг собі не чує. То знов у жар його кидало, просив, щоб розіпняла сорочку. Лікар з ліком прийшов, налив з плящини на ложку, та гетьман рукою відхилив ложку від себе:

– Не треба!

Орлик до нього приступив.

– Прийміть, ваша милосте, поможе, – оросив, кланяючись.

– Як умерлому кадило, – відловів гетьман і на устах його появилась гірко-весела усміяка. Нараз зірвався і сів.

– І чого ж ви так принишкли, як черці? Розказуйте щось цікаве. Де Мручко?

– Я тут, – відповів сотник, стаючи в нотах постелі.

– І ти нині не той став. Чого? Що зі мною погано? Бачите, птахи теж відлітають, так Бог велів. Не відмінити нам законів природи. Вони сильніші від нас. І нам би таких законів треба, сильних і невідмінних. Подбайте, щоб вони були.

Голос його дрижав, ломився. Всі бачили це й хотіли йти.

– Може, ваша милість заснуть?

Знову ж ця усмішка на зболілих устах.

– Висплюся ще. Ніч така довга.

Ніхто не зважувався починати балачку, хоч було про що. По таборі і по Бендерах всілякі новини ходили. Та невже ж годилося бентежити хворого плітками? А нічого гідного сказати йому не вміли.

– Всі ми, ваша милосте, раді б одної хвилини вертатись, хоч би й пробоєм крізь трупи і кров.

– Знаю це. Та головою муру не переб’єш. Треба на слушний час заждати. Козаки того не вміли. Бурею зривались і шуміли, як буря. А нам не шуму треба, лише діла. Добре підготованого діла.

Сонце скочувалось над обрій. Повними пригорщами червоне золото розкидаючи, на зжаті поля, на буйні баштани, «а дністрові, хвилі. Намет яемов горів.

Гетьман силкувався повними грудьми вдихнути чисте, запашне повітря.

– Гарно як! – і очі понад табор пустив туди, де земля обіймалася з небом. Буцім надивитись не міг. – Дякую тобі, Боже, що сподобив мене бути видцем тих чудес Твоїх, що перед нами твориш. Дякую Тобі за чари весняні за;грозу бурливої ночі, за птахів спів і грохіт грому, за Сейму шум і рев Дніпрових порогів. Все воно гарне – грізне чи лагідне, достойне шани та любови гідне.

Сонце мерехтливою смугою, як мечем, намет надвоє розрубало. По цей бік недужий, по той близькі його.

Ніби з того боку дивились на нього, й ніби з тамтого лунав до них незабутній голос його.

– Дякую Тобі, Боже, за охоту до життя і діла. Велике це добро, і Ти найкраще бачиш, що я його у землю не закопав. Не гайнував. І головою, і руками трудився, і мислею, і мечем. Великого хотів. А що не здійснив свого хотіння, може, це й не моя вина. Всі ми лише люди. Цвіт і комаха, дерево і звір у лісі, такі, як Ти їх сотворив, Боже. А людині дав Ти волю розвиватись. На людині ти; мабуть і завівся. Людині ще багато дечого бракує. Не карай же нас за те, лиш поможи нам кращими стати, достойними премудрості Твоєї!

Замовк, і мовчали всі. Молитовною тишиною розмолився намет.

Гетьман устами шевелів.

Силкувався, ще хотів щось казати, та не міг не давало.

Пальцями покривало мняв. Голова хиталася з боку на бік. Тіло вдержати її не могло.

Ганна й Войнаровський підтримали хорого.

Ніби рівновагу зловив:

– Дай нам, Боже, вольними бути! – останками голосу промовив і горілиць повалився на постелю.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 237 – 239.