38. Викрасти гетьмана?

Богдан Лепкий

Попрощавшися з Ганною, яка лишилася ночувати в наметі, Войнаровський побажав доброї ночі німцеві-лікареві, що спав біля гетьмана, щоб на кожен поклик бути на місці, й подався в табор до Мручка. Мручко чекав на нього біля свого воза.

Посідали на мураві й балакали стиха.

Ніч була душна, якась гнітуча, мов перед бурею. Місяць серпень. Десь далеко, казав би ти, ген аж над морем, переморгувалося небо з землею. Блідо-зелені блискавки розсвітлювали на хвилиночку виднокруг і гасли.

– Це на погоду, щоб гречки дозрівали, – заспокоював Мручко свого гостя. – Бурі не буде, а хоч би й прийшла, так козак негоди не боїться. Бачили, які землянки построїли наші?

– Бачив. Розгосподарювалися.

– Деякий уже й домашнього скота придбав.

– Що ви кажете?

– А так, собак, котенят, один десь чаплю добув, другий сарну, такого сміху і радості, кажу вам. От, звичайно, хазяйський народ. Як не до шаблі, так до землі його тягне.

– Я з вами, сотнику, хочу в дуже важному ділі порадитися, – перервав Мручкові Войнаровський, – тільки хай воно поміж мами залишиться.

– Великої честі ви мене сподобили, а мовчати то мені легше, ніж балакати. До мене все одно, що до могили говорити.

Глянули кругом, – нікого близько не було. Лише варти стояли, конюхи перекликувалися в лузі і козаки хропіли, наче хто гарматами котив.

Войнаровський почав:

– Не дають моєму дядькові спокою.

Мручко зірвався і шаблю вхопив:

– Хто? Де? Кажіть!

Войнаровський потягнув його за полу.

– Сідайте і слухайте спокійно. Цар своєму послові при Високій Порті велів домагатися від султана, щоб нас на турецьку землю не приймав.

– Значить, хоче, щоб турки видали нас Москві?

– Не інакше. Толстой великому муфтієві триста тисяч талярів обіцяв, якщо він йому поможе пана гетьмана добути.

– Триста тисяч! – крикнув Мручко. – А, щоб їм триста тисяч чортів! Триста тисяч!

– Султан поки що не згодився, бо йому Коран на це не дозволяє, а великій муфтій…

– Навіть не потребуєте мені казати, що муфтій, – перебив Мручко. – Доволі й того мені! – і неспокійно став ходити кругом воза, буцім за Толстим і за муфтієм гонив.

Войнаровський бігав за ним очима. Аж засапався Мручко і став. Розпинав каптан і розщібав комір від сорочки. Віддих йому спирало. Очі понабігали кров’ю.

– Знаєте, шведський король, коли б так був побив Петра, то й тридцять талярів за його голову не дав би.

– Що ви рівняєте, сотнику, короля з царем? Король – лицар!

– Правда. Я забув, що царі не лицарі, а холопи ханські. Привикли ханове стрем’я цілувати, так і султана де схоче поцілують, щоб тільки добитися свого. Та це вже їхнє діло, а наше не здаваться. Не здаваться! – повторив і знову почав ходити.

Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю вдарив і сів.

– Це діло важне, – почав. – Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми, вікном полізуть. Знаю я їх. О, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть.

– Не дістануть! – гукнув не ввесь табор і, як вовк, засвітив очима.

– Харцизяки, живодери, лупії, – увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від того ставало. – Мало їм нашої кривди, мало сліз і крові. Мало обезчестили нас, покалічили душі, покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж вони гетьмана дістануть, – на це вам моя рука.

Войнаровський свою Мручкові простягнув. Зустрінулася вузька, випещена, панська, з грубою, жилавою козацькою, обнялися кріпко, і довго одна одної з тих обіймів не випускали. Ніби зрозуміли в цей мент, що тільки таким спільним зусиллям може бути врятована справа.

І довго ні Мручко, ні Войнаровський не зважувалися починати наново розмову. Мовчанка здавалась їм сильнішою від слів.

Небо чимраз жвавіше переморгувалося з землею, зривався вітерець, гірким пилом з бур’янів завівало.

На сході синява линяла, а на полудні виднокруг темнів. Щораз ясніше блимали світла на вежах бендерського замку. Буцім замок у табор зазирав.

– Не вгадав я, – почав Мручко. – Мабуть, ранком буря буде. Та нехай! Краще буря, ніж цей гнітучий спокій. Ходімо!

Войнаровський не питався куди, встав і поправив контуш. Мручко підійшов до свого воза і збудив хлопця.

– Не відходь мені нікуди! Лягай вздовж воза, щоб мені тут хто що не рушив. До перших півнів Грицько на варті стоїть, а тоді він ляже, а ти будеш стояти. Розумієш?

Хлопець зірвався, протер очі, глянув і на одно тільки слово спромігся:

– Авжеж!

Пішли.

Під ногами шорохкотіла столочена трава, пільні коники цвіркотіли. Упала зірка, хтось крізь сон застогнав, зітхали притомлені коні. Від блискавок зеленіло в очах.

– Знаєте, милосте ваша, – почав знову Мручко, – я щось буцімто прочував. І не вір тут голосам невідомим? Щось мені казало: тримайся, Мручку, близь гетьманського намету. Так не моя тут власть. Обозний моїм людям визначив інше місце, оподалік. Не дуже-то люблять наші пани старого сотника Мручка.

– Гадаєте? А чому б то вас не любити?

– Звичайна річ. Я тільки сотник і то не з тих учених, а такий собі старосвітський, простий, що тільки шаблею сотника доскочив. В очі їх коле, що гетьман ласкавим оком на мене глядить. Гадають, підлабузнююся йому. Так тоді раді б відштовхнути мене. Але я десяток своїх щонайпевніших людей близь гетьманського намету післав, між знайомих і наказав, щоб напереміну одні спали, а другі сторожили намету, а якби що, так хай тривогу трублять… Мручка не присплять…

– Ой, ні! – притакнув Войнаровський, – Бачу, що ні.

– Але й того, по тім, що я від вашої милості почув, тепер замало. Нам треба гетьмана, як ока в голові пильнувати, та ще як сераскір свою варту біля його намету поставить. Не вірю турецьким вартовим, собі тільки вірю, більш нікому.

Войнаровський здивувався, а Мручко так толкував йому.

– Бо то, бачите, може вийти таке. Султан не згодиться, великий муфтій грошей не прийняв, а одного ранку (не допусти, Боже, того) по гетьмані і слід застиг. Зимна постіль осталась. Як камінь у воду впав. Ось чого боюся. І тому вашій милості годиться спати не де, а в наметі, та ще надійний пістоль біля себе і щонайвірніші чури мати. Чуйкевича жаль.

– Бачу, що треба, – притакнув Войнаровський, – але нині годі. Нині там Ганна Обидовська спить. На завтра уладимо якось.

– Хай буде й так. Нині ми з вами переходимо якось, перебалакаємо до рана, а назавтра я вас дуже прошу, щоб моїм людям дозволено було зробити землянки недалеко гетьманового намету. Чорта з’їдять, як ясновельможному один волосок з голови впаде. Мені Бендери не цікаві. Турецької кави не п’ю, шашлика їсти не люблю, на жіночу невинність не ласий, з табору не рушуся кроком. Як пес перед будою буду перед наметом лежати. Побачимо.

В тім «побачимо» більше сили було, ніж у цілому полку.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 190 – 193.