1. На побоєвищі
Богдан Лепкий
Смеркалося.
На світі був день, але Чуйкевичеві тьмарилося в очах. Насилу розплющував їх.
І тоді поза валами ранених і трупів, десь далеко на виднокрузі, бачив сонце червоне, як велетенська рана. Хтось небо простромив мечем, з нього лилася кров.
Багато її, всі поля червоні, ввесь світ.
Стулив повіки: «Не дивитися, не бачити…»
Та біль не дає.
Пробував ворухнутися.
Сто свічок спалахнуло в очах. Чорно. Спати хочеться. Спати, щоб болю не чути. І болю, і жаги, бо жага пекучіша ще від болю, язик до піднебіння прилип, у грудях, вогнем палить. Але що це з ним? Де він? Ага, під Полтавою… А там річка Ворскла…
Ох, коли б із-під тих трупів добутись, може, й до Ворскли доволікся б. З якою насолодою зачерпнув би долонями води. І пив би, пив…
Хотів рушити ногою. Та годі. Вона лежала на чиїйсь спині, привалена, як колодою, іншим трупом…
Ті вже не чують болю… Щасливі. І цей направо, і той наліво, і всі вони, що лежать кругом валами.
Ще так недавно гуло тут, клекотіло людське море. Тепер його хвилі немов скам’яніли. Тільки десь ворухнеться ще; зойкне, застогне, крикне, пручається. Один через одного перевалюється, як у кошелику раки.
А на полях валують дими. Ніби марево якесь із кадильницею ходить; над трупами кадить, похорони справляє. Невже ж і його загребуть? Зжахнувся. З’ява ця, немов опир з несамовитими очима, виринула перед ним. Чуйкевич задивився в ті очі, чуючи, як вони ростуть, більшають, а він маліє: щораз маліє, аж до порошинки…
Збудив його біль у костях. Свердлило, до серця добиралось. Треба щось діяти, так годі довше. Прийдуть, подумають – вмерлець і жбурнуть разом із іншими в яму. Розпачливо бігав по закамарках мізку, збираючи шматочки свідомості. Розсипалася, як порохно. Кликав на поміч силу волі й, неначе тінь її, побачив. Чіплявся, до себе горнув.
Як це все сталось?.. Силкувався нав’язати нитку:
Так… був тоді гарячий день. Два різні буруни насунули на себе. Вдарили гарматні громи… почався бій… До гетьмана від короля гнався кінно зі штафетою. І здавалося, що все гаразд, наші перемагають. Та нараз зчинилася у шведів метушня.
– Король убитий. Король не живе, о, горе нам, шведи!
Але що далі, не тямить. Думка рветься.
Чого ж це ті люди так стогнуть, харчать і караскаються? Чому не відженуть мух, що пообсідали купами роти й очі, це ж гидке, нестерпне, що думати не дає, тоді, як він із усією натугою гадки пов’язує.
Так… Короля принесли до обозу. Він блідий, без пам’яті, нога в нього, як колода, посиніла. Шведи безрадні, потратили голови. Ніхто не відає, що й куди. Тільки Левенгавпт, як у лихорадці, трясучи руками, старається переконати генералів, що треба залишити всі вантажі, коні від возів роздати пішим та щодуху відв’язатися від ворога, як це він зробив під Лісною. І старшини тієї гадки, тільки вони хотіли б відступати з усім добром.
Але хто видасть наказ, як король безпритомний, немов мерлець на марах, а шведські генерали не в злагоді з собою?
Положення жахливе, земля горить під ногами.
Несподівано з’являється Понятовський:
– Короля на повозку! Ще, на сором, москалям попаде в руки…
І не докінчив, бо очі всіх завернулися на куряву, що неслась від середини боєвища…
На лівому крилі кипів ще бій. Там запорожці, поляки й рештки шведів відбивали ворога – гупали безустанку гармати, клекотіла мушкетна пальба. Та праве крило пішло врозтіч. І в центрі – пустка. В цій саме прірві, немов повітряна труба, кітлувала в бік обозу курява, неслися дикі верески й скажене виття.
Генерал Левенгавпт, піднявши далековид до очей, довго вдивлявся, але і не міг визнатись, що це за мара. Аж дідуган, запорожець, що порядкував возами, прислонивши дашком долоні очі, зразу відгадав: «Калмуки, псявіри! До бою вони не теє, але в обозі накоїти лиха вміють: до нас закрадаються!..»
Вмить обозники кинулись до возів, старшини повсідали на коней, та, на щастя, калмуки завернули. А за хвилинку від лівого крила, де йшла ще битва, причвалував гурт кінних – поляки, козаки та ще декілька шведів.
Вкриті курявою, запечені сонцем, чортівськи блискали очима. Були між ними й поранені, один швед, зісунувся по шиї верхівця на землю. Його підхопили на руки, але він тільки зітхнув у смертних судорогах і сконав.
– Це зі свити Піпера швед, – пояснив Понятовському якийсь поляк старшина. – Піпера наскочили калмуки, і він, як наполоханий заяць, ввігнався просто москалям У руки.
– Буває й у шведів, – відповів Понятовський, – тому нам тепер, панове, самим треба подбати про себе: чого дочекаємось з заложеними руками? Пропадем ні за цапову душу! Давайте короля на повозку й до гетьмана… Він же ж господар цієї землі, найкраще порадить…
Гетьман, хоч нездужав, не тратив надії. Пригода з Піпером теж не здивувала його. Знав шведів: добрі з них вояки, коли йдуть уперед, та при невдачі, як ще не стане верховода, розбігаються, немов вівці без барана.
– Чуйкевич! Сотник Чуйкевич!.. – і Чуйкевич виструнчився перед гетьманом, чекаючи на приказ: – Негайно зібрати обозну прислугу, всіх чурів і канцеляристів – що лиш живе та дихає: треба розігнати тих псів калмуків на сто вітрів, заки рушимо в похід, відв’язавшись від ворога.
Чуйкевич, почувши наказ гетьмана, став порядкувати загін. Йому помагали інші старшини, обозники і канцеляристи, відпрягали коней від возів, всідаючи верхи.
– Готово… – блиснув Чуйкевич шаблею.
В цю мить десь узялася Мотря. Вона простягнула до нього руки.
– Не залишу тебе самого, – благала, підбігаючи за кінною батавою, що розверталась у широку лаву. Вже курява закрила останніх вершників, вже затих глухий тупіт кінських копит, а вона бігла й бігла навмання.
І тут знову увірвалася нитка його думок. Ага…
Він лежить безпорадний, і нізвідки порятунку. Кров спливає, біль мучить і спрага вогнем пече. Як довго він лежить? Довго, мабуть. Зі сил дорешти вибився, в очах чорніє, в голові гуде. Затулює повіки. Темно, пітьма… Невже ж кінець?..
Хто це?..
Хтось ноги йому догори піднімає, добуває з кліщів голову, хтось цілу Ворсклу до уст нахиляє. П’є…
Вона, Мотря, чи привид? Ні. Це її дотик долоні, що материнською рукою біль злагіднює. Мотря…
Але чому ж у неї троянда на грудях? Вітер червоні платки обриває, і вся вона обсипана ними.
– Чи й ти ранена, Мотре?
– Не хвилюйся, – мовить, – дрібничка…
І знову темінь. Безодня…
Вернувшись до пам’яті, Чуйкевич бачив, як Мотря та ще довірений слуга її, що ніколи не покидав своєї доброї пані, несли його, переступаючи трупи і ранених. Скрадалися, бо розгукані, безпанські коні чвалували боєвищем, з очима, що червоніли, як вогняні рубіни. Коні-апокаліпси…
Ступали з трудом, нога за ногою, западаючись по вибоїнах. Старому слузі, що двигав майже ввесь цей тягар, не ставало віддиху. Коли прогонили скажені коні, Мотря приклякала й хрестилась:
– Господи, помилуй нас, грішних!..
Вже до острівця доходили, до невеличкої діброви, що чубами своїми зеленіла, вже ловили жадібно легіт прохолоди, як нараз принишкли до землі. Чуйкевич повернув головою і побачив їздця в одежі гвардійського полковника, в зеленому каптані з червоними облогами, зі шпагою у одній руці й тригранним, чорним капелюхом у другій. Вибалушені чортівські очі, роздуті ніздрі, буйне, довге волосся, як грива, – цар…
Капелюхом боєвище здоровить, шпагою погрожує. Кінь під ним породистий, шумою вкритий – басує, зубила гризе, піною слинить. А вітер клапті тієї піни в очі трупам мече – ранені москалі зводяться насилу й харчать протяжне «ура-а-а-а-а!». Цар бій-поле об’їздить, під владу свою бере. За ним перуки, шарфи, різноквітні каптани, золото та срібло.
Переможці…
А ми?.. І Чуйкевича за горло здавило. Скипіла кров, серце стиснулося. Думки у голові одна одну переганяють.
Де гетьман, де наші?..
Та ось мій вершник на спіненому коні вже настигає. В очах його блискавки і лють.
Нараз царський кінь перед Чуйкевичем ногами завис у повітрі, дуба станув сполохано, вбік рванувши.
В цей мент ще раз понеслося це дике «ура-а-а!», й білі перуки й різноколірні каптани обскочили їх довкола.
Чуйкевич бачив кінські ноги, як тупцювали, чув кінське дихання і вигуки вершників: «Хто ви? Що ви?»
Справді: хто ми й що ми?.. Чуйкевич знову втратив свідомість…
Цар, об’їхавши побоєвище, приймав звіт генералів, дякував їм. Коли йому доповіли, що вбитий піхотний бригадир Феленгайм, полковник Львов і майори Ернст та Гольм, він тричі перехрестився, відмовивши «Отче наш» за їх душу. «Самі німці», – подумав. Ранені були й генерал Рене, полковники Леслі, Інгліст, підполковник Корст та москаль князь Горчаков, а список цей з кожною хвилиною збільшався. З найближчих царських людей не потерпів ніхто. Вони надбігали від своїх частин і ставали кругом царя, здоровлячи його з перемогою.
Генерал-поручник князь Голіцин зіскочив з коня. Його постава, перестрашене лице з вибалушеними очима зраджували захоплення і рабську покірливість:
– Мужественною крєпостею от Господа утвержденний благочестивіший цар! Кто тєбя дастойно… – і зацукався, бо побачив, що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали Гамільтон, Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. На кілька кроків перед царем зупинилися, подаючи різко свої назвища:
– Генерал Гамільтон!
– Генерал Штакельберг!
Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку.
– Князь Віртемберзький, – почувся майже хлоп’ячий голос.
Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся.
– Вітаю панів, – промовив по-німецьки, – та прошу до моєї кватири: гостям радії!..
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 6 – 10.