50. Прощання з Мазепою

Богдан Лепкий

Дня 23 серпня старого стилю сумнопам’ятного року Божого 1709 тьмаво сонце над Бендерами сходило.

Хоругов біля гетьманового намету не лопотіла з поранковим вітром, як звичайно, тільки, зісунувшись по високій щоглі, повисла наподобу крил примоченого орла.

І в шведському таборі жовто-блакитні прапори опустилися до половини щоглів.

Барабани чорними прикрито опонами, й чорні перев’язки появились на раменах шведських старший. Заборонено співи й голосні розмови. Циган з ведмедями і з танцюристками циганками не допускали близько. Жалоба.

Козацький табор був, як тіло без душі.

Люди ставали гуртами й перешіптувались.

Не можна сказати, щоб смерть гетьмана постигла його несподівано, вона за ним ішла ще з-під Полтави, але людська річ умовляти в себе: ану ж воно якось… Може, ще, може… Козаки привикли до того, що гетьман не раз хорів і виздоровлював, потішали себе, що, може, й тепер покращає. Та ні! Гетьмана не стало…

Табор осиротів. І сирітство це відчував тим більше, що воно його на чужині постигло. Голови нема. Хто ним буде журитися? Хто про нього подбає? Більше, ніж двадцять літ гетьман господарив, і ніяк було привикнути, що його нема в живих. Дня 23 серпня сумнопам’ятного 1709 року сонце на бендерських полях світило, та не гріло.

Войнаровський з Ганною Обидовською і Мручком біля покійника залишились. Орлик пішов сповістити короля.

Король мовчки прийняв до відома сумну вістку.

– Щиро спочуваю з вами у вашому горі. Маю надію, що наслідник піде слідами свого попередника. Я пана Войнаровського дуже шаную. Прошу передати всім панам старшинам і всьому козацькому війську мій щирий жаль з приводу смерті його гетьмана.

Орлик подякував, вклонився і пішов.

«Я пана Войнаровського дуже шаную», – гомоніли за ним королівські слова.

Намет обставлено зеленими гілками. Посередині між восковими свічками лежав покійний, білий, як ярий віск.

Козацькі жінки приходили з наруччями польового квіття, що його гетьман так дуже любив, та плачами сповнили ввесь намет.

Старшини, в кого був контуш, вдягали, а в кого ні, до Бендер їхав, щоб такий пошити. Пояси на сумний бік зав’язували.

Коло полудня шведський король не приїхав, а пішки з кількома генералами прийшов.

Несміливо й стурбовано приступив до покійника.

Довго стояв і немовби шептав щось своїми відмороженими устами.

Гетьман усміхався до свого вірного союзника.

Не мали жалю до себе. В лиху годину звела їх доля з собою, та не осоромили себе. Гідний гідному дотримав слова.

Гетьман не відступив короля під Полтавою, король гетьмана не видав у Бендерах.

Втратили бій, та не втратили лицарської честі.

Король прикляк, окрилену голову перед маєстатом смерті схиливши…

Потім кріпко стискав Войнаровського за руку. Обидовській висловив свій жаль, Орлика просив вести дальше канцелярське діло й, кланяючись направо й наліво, подався через яр до свого табору.

Ще вчора було їх двоє, нині він один залишився.

Цього вечора нікого не кликав до себе, нікого не приймав.

Всю ніч не спав. Читав Плутарха і Псалтир.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 239 – 241.