43. Сон-зілля
Богдан Лепкий
Сонце гарячим приском сипало на спалену землю. Земля умлівала в його жагучих обіймах.
Навіть соняшникам було того тепла забагато, хоч і як вони його люблять.
Відвертали свої великі, жовті обличчя і буцім питалися: «Олію з нас витопити хочуть, чи що?»
Люди холоду шукали. Хто в ріці, хто в тіні дерев, а хто під возами.
Сонлива дрімота снувала по таборі, і людям стулювалися повіки.
Табор спав, буцім це ніч, а не полуднє.
Мручко «а хвилину забіг до своєї домівки.
– Тю, спекота яка! Воду з чоловіка варить.
Скинув жупан, роздягнувся по пояс і велів чурі обливати себе водою.
Нарікав, що вода тепла, ніби її на чай варили. А все-таки полегшало трохи.
Роззувся й горілиць положився на дубовий бокун.
Полежить яку годинку, бо таки дуже втомився. Встав, заки сонце зійшло, і на хвилиночку не сів.
Робота й турбота; тої, другої, більше, ніж чого.
Гетьман хорий, цар спокою не дає, король пригод шукає. Турки, як лисиці, мишкують, а нашим буцім позаступало і не бачать того всього, не чують, не розуміють. Як за добрих часів, колотяться, коверзують, троюдять.
– Пане сотнику!
– Що, хлопче?
– Хочете спати?
– Хочу, – і чура вмовк, але знати було, що має щось пильного на язиці.
Мручко дрімає, та мухи не дають. А по хвилині чура знов:
– Ви не спите?
– Ні, або що?
– Бо я вам маю щось казати.
– Кажи!
– Шведи’колотяться. Король кудись поїхав. Кілька драбантів за ним. Буцім щось сталося або має статися. В поляків також неспокійно.
– Чого ж ти мені цього скорше не сказав? Недотепо якийсь!
– Бо я гадав, що будете спати, а тепер бачу, що ні, так і кажу!
– Давай чоботи мерщій! Наготуй пояс і шаблю!
І Мручко зірвався на рівні ноги. Навіть не розпитував чури, з чого він собі про якусь колотнечу міркує; каже, так, значиться, правда, бо чура жевжик, якого пошукати. Мале, шпарке, цікаве. Де його не посій, там уродиться. Перед ним нічого не скриєш, не затаїш. Вдає, буцімто він ще молодий, дурний, а ніхто Мручкові скорших і певніших вісток не приносить, як він.
Чура тримає пояс, Мручко крутиться, як у танці, обкручується ним.
– Любиш ти бакалії турецькі?
– Ой-ой!
– А їв ти їх?
– Ні, не їв. Задурно не дають бісурмени.
Мручко рукою в шаравари пірнув.
– На, маєш, купи собі і з’їж!
– Спасибі вам!
– А до мене тут нікого не було?
– Ні, лиш пані Обидовська двічі поперед наші вікна пройшла.
– Так?.. Ну, бувай здоров! А від хати не відходь мені далеко. Сиди й дивися. Розумієш?
– Ще б то ні! Дурно другий рік у вас служу?
Мручко обійшов гетьманський намет. Вартові стоячи спали. Сон, як вітер осокою, похитував ними.
В шатрі дежурний старшина сперся ліктями на стіл і – хропів.
Мручко приступив до нього:
– Товаришу, поволеньки хропи, бо ясновельможною збудиш.
– Що? – спитав дежурний, протираючи заспані очі. – Я не спав, я лиш так здрімався на хвилинку.
«На хвилинку, – погадав собі Мручко. – А чого то не зробиш за хвилинку?»
В другім переділі гетьманів чура перед занавісою до спальні на землі як за покуту лежав і також хропів. Цей хоч мудріше зробив, бо хто хотів би до гетьмана увійти, на нього мусів би наступити.
І його Мручко збудив і далі пішов. Скрізь те саме. Буцім полуденниця табор сон-зіллям напоїла, мандрагори до страви настругали. Щолиш знайомого шведа стрінув, одного з тих, що під його командою під Переволочною бились. Цей в огонь скочив би за Мручка.
– А що там, товарищу, у вас доброго чувати? Король почвалав кудись і Понятовський також.
Швед озирнувся, чи не підслухує хто.
– Вістун дав знак, що якась частина надтягає.
– Звідкіля?
– Від сходу.
– Від сходу? – і старий Мручко зжахнувся.
Шведи на поготівлі стояли. А наші сиділи, як у Бога за дверима. Не знати було, де обозний, хто й над ким нині командує, чи обставлені фігури і чи між ними й табором є якийсь зв’язок? Годі було Мручкові встрявати в ті питання, бо й так усі тії Герцики та Горленки, вся козацька знать бісом на нього гляділа, навіть Орлик доповідав, що Мручко нe туди пальці суне, де йому слід.
Пішов до своїх; будив і поставив на ноги.
Десь і Войнаровського стрінув. Картами забавлявся. Добрий чоловік, та надто легковірний і завигідний трохи пан.
Як почув від Мручка, що на щось заноситься, очуняв. По шаблі долонею вдарив і за пояс рукою мацнув, чи є пістоль. Тоді заспокоївся.
Так вони всі, ті пани з панів. Як треба, то вміють бути хоробрими, але передбачати небезпеку – це не їх діло. З тим на своїх людей здаються, а люди от, один на другого клопіт спихають, от, мовляв: я свою біду на другого зведу.
Недалеко гетьманського табору зупинилися. Буцім байдуже розмовляли і собою.
Мручкові люди з усіх сторін збігались. Теж буцім, от так собі, переслалися і проходжуються трохи. Мручко найшпаркішого вибрав.
– Твій кінь де?
– В лузі пасеться.
– Махай туди. Охляп сядь і гони в напрямі Очакова. Побачиш, що за біда до Бендер надтягає, і вертайсь мерщій!
Побіг.
Табор придрухувався. Буцім йому снилося, що хтось, звідкілясь, по щось надходить, і починав тривожитися. (Все-таки нa чужій землі стояли, непевно себе почуваючи).
До суперечок приходило.
– Що-будь і тривожать людей. Все якусь небезпеку чують.
– Совісті чистої не мають.
– Хіба? А то, як сам султан сказав, що приймає нас у гості, таки значиться, прийняв.
– За гетьмана бояться.
– Комусь-то такого гетьмана треба. Старий і хорий.
– Цар його, кажуть, конче до своїх рук дістати хоче.
– Не вір! Цар не дурний. Знає, що хорого гетьмана живим не довіз би. Гетьман і тут ледви дише.
Горленкові люди мишкували. Підслухували, як про гетьмана йшла мова, і доносили кому треба. Тут тільки й діла було, що плітки та доноси.
Звичайно – еміграція.
Вирви дерево з землі – зісохне, пересади – боліти стане.
Так і з людьми.
Тужили за рідною землею, за своїми, за ділом. Безділля псувало їх, зводило на манівці.
Шукали діла там, де його не було, в підшептах, плітках, в обмові. І ворогів добачували не в ворожому таборі, а між собою.
Призвичаєні до боїв і до боротьби, не могли довго витримати в спокою. Шукали, шукали і нараз зривалися й бралися за чуби.
До кровопроливу доходило.
– Нема кота, так розігралися миші, – говорив Мручко.
І дійсно, найгірша біда, що гетьманові ніяк було турбуватися табором. Наказного гетьмана не іменував і невеликий табор попадав у велике безладдя. З кожним днем у більше. Яка-будь вість, і починав шуміти.
Вість прилітала горобцем, а вибігала волом, і то бессарабським, з довжезними, гострими рогами.
Жінки не лагодили сварок, тільки збільшували ламент. До своїх чоловіків приставали, що вони тупоумні, лінюхи, гевали, що не пильнують діла.
– Біда тобі, воле, як тебе корова коле, – говорив тоді Мручко.
І тепер козаки й козачки, почувши, що хтось звідкілясь надходить, загомоніли.
– Безголов’я. Ніхто нами не піклується. Ворог нас, як рибу в сак, загорне і ніхто навіть пальцем не кивне.
– Тоді любить і сват, коли добре мається брат.
– А коли бідний, то забуде брат рідний.
– Забігали в нас ласки, як були в добрі, а тепер – промишляйте самі.
– Воно так: не лижи мені губ, як солодкі, а як гіркі.
– Солодкі я собі сам оближу.
– Треба цe гетьманові сказати. Що з того, що він хорий. Нехай щось робить, хай радить, хай наказного гетьмана на своє місце настановить.
– Сказати йому це, негайно сказати, бо пропадем!
І перли до гетьманського намету.
Мручкові люди заступили дорогу. Мручко спиняв:
– Чи ви подуріли, чи зроду, розуму не мали? Хочете ясновельможного на совісті мати?
– Кожному життя миле. То ми маємо ним турбуватися, а він нами ні?
– Добре дядькові, то й про Бога забув.
– Старшина забула про народ.
– До обід ложка, а по обіді що?..
– Вони все так. Як потопа, та сокиру давав, а врятуй, то й топорища шкодує.
Мручко скипів.
– Ви тільки на язик кріпкі, а розумом кепські. Розходіться, бо вас ще й розуму провчу.
Надбіг Гордієнко і до своїх запорожцю промовив.
Удвійку якось заспокоїли людей. Купками розходилися і гоготіли.
– От тобі, батьку, народ! – нарікав Гордієнко.
– Десь шведи, як люди, а ми товпа.
Збоку Горленко зиркав та них.
– Це на його млин вода, – завважив Гордієнко.
– Еге ж! – притакнув Мручко. – Є такі, що раді б, щоб гетьман скорше сконав. Свербить їх до булави долоня. Ex, люди, люди!
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 218 – 222.