4. Олекса прощається з Яриною
Микола Лазорський
Ранком уже все село знало, що Олекса Розум вимандровує до московської столиці. Поприходили сусіди, родичі, куми й так просто сусіди. В просторій хаті було повно, але говорили чомусь тихенько, а статечні діди навіть кахикали, заслонивши рукою рота. Пані Розумиха побувала вже у панотця Сильвестра і дала слово. Там сказали, щоб син був готовий, бо так у обідню пору будуть виїжджати, тож мусять лаштуватись у дорогу. Ходила вповільнено, заглядала без потреби в кутки, ніби чогось шукала, не находила і безнадійно махала рукою. Йшла до хижки, відтіль до світлиці, брала сувій полотна й зараз же клала на місце, виходила на подвір’я врубати дров… Була заплакана…
– Не треба, матусю, я сам врубаю, – казав лагідно пан Павло і відбирав сокиру.
– Сядьте, мамо, я зготую сама обід, – ласкаво горнулась Віра. – Мені допоможуть Докійка і пані Килина.
Ала пані Килину не треба було й просити. З засуканими рукавами і підперезаним рушником, вона вимішувала тісто і ладилась пекти пироги. Вона привітненько всміхалась Олексі і все вивідувала, чи бачив Ярину. Той посупно мовчав, дивився все у вікно і нічого не помічав.
– Ти ж, синку, не забувай нас у столиці, – говорив дід Саква, спираючись на довгу герлигу. – Може на старості доведеться побувати у тамошніх церквах, то якось зарадь десь переночувати.
– Бачитимеш Григора Любистка у царській церкві, передай, що його Марусина виплакала очі, виглядаючи на шляхах… – казала дебела тітка Явтушиха.
– Себто Маруся з Базаліївських хуторів?
– Еге ж, еге ж…
– Шкода й розмови, – озвалась Розумиха, – казав москвин, що Любисток вже став полковником та шлюб взяв з якоюсь московкою.
– Овва! чи не напасть Марусі… дівка ж, як панночка!
– Ідуть козаки наші на Московщину обмосковлюватись…
– Дивляться тоді вовком на Гетьманщину, на свій край…
– А далеко тая Московщина від нашого села? – питав чорновусий селянин з великою латкою на коліні.
– Хіба що, заманулось помандрувати, пане Лавро?
– Хай вона завалиться, – плюнув Лавро, – перебувало там наших сила, вернулась жменя: хто поїде – вже не вертає: або замордують, або ж поставлять на рушник з московкою. Дід мій загинув на канальських роботах і батько пропав у московських обозах, не дали і вмерти на рідній землі. Я так думаю, що тая Московія буде зараз же за Конотопом, гонів так з сотню з невеликим гаком, – говорив рудий чоловік, підстрижений в скобу. Колись я був продав коня свого…
– Та не коня, а кобилу… добре знаю, що продали ви, пане Ничипоре, кобилу отому санджарівському цигану, – озвався дід Саква.
– Ага, ага… істино так, – радісно всміхнувся пан Ничипір, немов Саква всипав йому в люльку роменського тютюну, – так воно й було. Продав я санджарівському цигану кобилу, а він візьми й не додай мені чотири таляри… бо я тоді був під чаркою. Відшукали тоді його аж біля Конотопу, казали, якби зайшов за Конотоп – не відшукали б ніколи, бо там вже Московщина, там вже тільки злодії. То виходить все ж до столиці далеченько, набереться, мабуть, і на три сотні гонів, а то й більше.
– Додому втрапиш відтіль, Олексієчку? – зітхнула мати.
– Втраплю, мамо.
– Чому не втрапити, втрапить, – прогув, як джміль, присадкуватий орач у доброму кожусі, хоч надворі була спека. – Треба брати все по сонцю, а вночі не спускати з очей Чумацького Воза, тільки забирати все ліворуч. Бувалий чоловік це добре знає, ну а як воно молоде, то… звичайно відразу й не второпає, треба питати тямущих людей, як кажуть: язик до Києва доведе…
–… і до кия, – озвався хтось з кутка й тихенько засміявся.
– Ти, Олексієчку, запиши на часточку на болящу Явдоху, – говорила рум’яна жінка в добрій запасці й вельветовій керсетці. – Все моя Явдошка хоріє, все хоріє.. І підкурювали смирною з Печерської лаври, і кропили святою орданською водою, і мирували оливою з лампади святої великомучениці Варвари – не пособляє! Горенько та й годі… Може там помолебствуєш за болящу в столиці, ти ж будеш співати, кажуть, у царській церкві, то, може, там найсвятіше місце, зроби вже для Явдохи, вона така до тебе приязна, все згадує…
І жінка у вельветовій керсетці перегнулась через лаву глянути на того, хто їхав до найсвятого місця. Але Олекси вже не було в хаті. Вийшов козак непомітно і мерщій подався до балки, до густих верб, що розгонистими купами росли за селом. Там давно вже стояла кароока Ярина. Вона припала до Олексія.
– Ідеш, Олексієчку? – ледь-ледь мовила.
Олексій мовчав.
– Ідеш… кидаєш мене на кого?
– Ярино, ти… не сумуй. – Знаєш, серце, не випадає зараз женихатись, не випадає, коли трапляється добре діло…
– Яке воно добре, коли за ним треба їхати туди, де наші козаки прийняли мученицьку смерть, так казав тато, – і Ярина витерла хусточкою сльози. – Сам гетьман там помер у тюрмі, – додала вона й замовкла.
– Я довго не буду: зароблю грошей, і зараз же поберемося, поставимо нову хату, – влещував Олексій Ярину.
– Нащо тобі московські гроші? – вириваючи руку, говорила гнівно дівчина. – Тато дадуть багато грошей і на хату, і на воли, дадуть і землі, – роби й сиди дома. Поїдеш – загинеш у Московщині, то проклята земля, станеш москвином…
– Серце моє…
– Що там серце! – хмарно ввірвала його Ярина. – Серце, а сам тікаєш до наших ворогів.
– Хто сказав тобі, що то наші вороги?
– Хоч і сказав хто, те тобі зась, бо я й сама бачу, москвини наші люті вороги. Ти козак – сам мусиш це тямити. Тато дадуть всього, краще сиди дома, Олесю!
– Тато не дадуть стільки, скільки я зароблю в церкві столичній, де бувають і царі. Та… та й хлібороб з мене, як з клоччя батіг: я більш до церкви…
– То й ходи собі до церкви… нашої, співай, скільки здужаєш. Тебе ж панотець хоче зробити дяком, – засміялась крізь сльози Ярина. – Будеш дякувати, а я буду дячихою, тільки не їдь, Олексієчку, не їдь… чує моє серце, що не вернешся: відтіль ніхто не вертає! З Московщини назад усі шляхи заросли тернами.
– Я поїду на рік…
– Поїдеш на рік – забудеш навік, забудеш так, як забув Григор Любисток свою дівчину. Зіпсувався в Московії й очей не показує додому, дівчину кинув: ждала-ждала та й в’янути стала.
– Так то ж Любисток! Він був зальотник, баламута, а я хіба таке роблю, – захмарився Олексій.
– Ні-ні, Олексієчку, ти цього не зробиш, ти у нас «панянка»!
– Я тільки на рік, спробую щастя. Казав московський полковник, за мій голос даватимуть добрі гроші, за рік назбираю чималу купу, бо харчуватимусь задурно й одяг даватимуть…
– Який одяг, московський?
Він про це й не подумав і перелякано глянув на Ярину.
– Н-не знаю, – протяг Олекса.
– Не знаєш! Надінуть на тебе рогозяні постоли та московську зателепувату сірячину… і штани скинуть, будеш ходити в брудній сорочці, а валом підпережуть. Всі москалі так ходять, а хто завинив, тому й ще гірше: в них так за непослух – барбарами по спині і в тюряку.
Олекса злякано мовчав. Він пригадав, як ще малим хлопчиною випадково бачив генерального осавула Жураковського у Глухові: був у такій одежі, як ото казала Ярина, виснажений і вимордований. Батько говорив, що його привезли щойно з Московщини, де він сидів у тюрмі з наказу царя. Але все ж сказав:
– За одежу я спитаю пана полковника. Того не може бути, щоб співаків царської церкви так зодягали, не може того бути!
– Все одно – штани скинуть…
– Не скинуть! Жартуєш, серце… Там багато наших, всі стали дуками. Буду і я з великими грішми: накуплю тобі коралів, шовкових керсеток, будеш ходити, як гетьманша. Я хочу, щоб ти вбиралась, як Настуся Висоцька, дочка нашого сотника, – вона пишна й гарна, але ти краща за неї і я хочу, щоб ти і вбиралась краще.
Ярина зітхнула і пригорнулась до Олекси.
– Рік, один тільки рік, серце, – говорив лагідненько козак. – Промине рік так, що й не зчуєшся. Матуся сама просила полковника не держати мене довго, і він обіцяв. Попробую і я щастя: думаю, доля мені всміхнеться, бо я не гірший якогось там Любистка.
– Дома краще… – шепнула дівчина. – В Московщині, кажуть, немає ні квітів, як у нас, ні полуниць, навіть тополі не ростуть.
– Досиджусь я тут до якогось набору, – хмарно мовив Олекса. – Коли не візьмуть в пікінери московські, то певне в підводчики кудись у кримські степи. Так було за гетьмана Самойловича, за Скоропадського, коли наших гнали в степи проти татарів, загинуло тисячі. Роки мої зараз такі, саме раз до набору, будеш пручатись – забатожать.
Ярина лячно глянула на Олексу.
– В печінках сидять різні податки, – єретувався він, – подимне, попасне, ралець, або індукта, евекта [4], скоро пустять з торбами по світу! Я мушу якось тікати від податків, від набору…
– Хіба що, будуть набирати?
– Вже війт заходив до нас, заглядав і на подвір’я. Каже, з колегії прислали такого папера, щоб списав, у кого що є і хто господар – старий чи молодий.
– О, Мати Божа!
– Я хочу врятувати себе від набору, від усякої московської напасті, врятувати голосом.
– Москвин не має права брати наших козаків у далекі походи: такого закону немає.
– Хе! Немає закону! Минулого року Москва встряла в польські справи по смерті Августа Саса. Зібрала одинадцять тисяч козаків і погнала в Польщу битись з військом нового короля Станіслава, загналась аж до Німеччини. Нікого не питала. Зараз у нас в колегії верховодить москвин Шаховський, ніхто не сміє йому перечити: сам генеральний суддя Забіла мовчить, Лизогуба взяв під нагляд, митрополиту Ванатовичу [5] грозить… про це всі знають.
– Олексієчку! що ж ти зробиш своїм голосом, коли москвини зневажають наших зацних особ.
– Зроблю, багато зроблю…
Ярина знизала плечима.
– Бачиш, серце, я зароблю у столиці за рік стільки, скільки тут не заробить за десять років і пан сотник ральцями, так казав мені і панотець і пан дяк. А дяк у цьому тямущий. Мені видадуть патента, таку золоту грамоту і чин, там буде написано, що я царський співака, особа зацна, чи не старша за Шаховського, бо кожен побоїться чіпати людину, у якої є такий патент: набереться халепи. Це мені товкмачив панотець, натякав і полковник: казав, що мені дадуть моцного папера, бо мене бачитимуть і слухатимуть царі. І ще казав, по всіх московських церквах немає такого співака, як я. Панотець казав їхати заради самого патента, бо тоді я зможу заступатись за своїх, панотець дуже просив мене їхати: там знатиму й новини.. Коли ти мене любиш, Яриночко, то… сама пустиш на Москву…
Він пригорнув її до себе, а Ярина нахилила його голову до своїх вуст і ледь чутно шепнула:
– Їдь… Пускаю…
– Через рік приїду з грішми і з патентом царського співака, – всміхнувся Олекса. – Тоді я покажу Шаховському, як наказувати панотцям проклинати гетьмана Мазепу!
– Що ж ти зробиш, Олексієчку?
– Забороню це робити: ми молимось за нього.
– Я молюсь за нього.
– Будемо молитись безборонно.
– А чи так воно буде, Олексієчку?
– Буде, серце… тільки через рік.
– Дай Боже, – важко зітхнула Ярина.
– Тільки не плач, дорогенька, не вдавайся в тугу… Їду по золоту грамоту, а тоді будемо першими людьми не тільки на селі, а й у всій сотні.
– Дай я ще раз подивлюсь на тебе, – говорила Ярина крізь сльози. – Який ти гарний! Справжня «панянка»… не забувай мене…
– Поки й віку мого не забуду, про таке й говорити не годиться.
– Прощай, голубе, може побачиш Любистка джигуна, скажи, що по ньому сохне його Марусина.
Олексій почервонів і тільки збаламучено дивився на Ярину: адже сам чув від полковника, що Любисток побрався з московкою і додому вже не поїде. Якось потерпли руки у нього й голос урвався, не знав, що казати, мабуть, Ярина не помітила за своєю журбою, тільки спитала:
– Коли їдеш?
– Зараз по обіді…
– Буду стерегти біля тополі.
Востаннє обняла і за мить зникла у вербах.
Олекса постояв трохи, погладив рукою шорстку кору дупластої верби…
– Прощай і ти, стара приятелько… бачила ти моє щастя, вкривала густим листячком від очей заздрих людей, шептала казку, ворожила щастя-долю… а чи виворожила ж, стара?
І він знов погладив долонею репану кору.
– Прощай!.. до нового літечка!
Довга тінь його сховалась у балці.
Примітки
4. Індукта та евекта, тобто ввізне й вивізне мито, не стосувалось тих, хто не провадив торгівлі. – М. Ж., 25.01.2024 р.
5. Діється 1735 року; Варлаам Ванатович був не митрополитом, тільки архієпископом київський, скинутий з посади в 1730 р., ще до того як Шаховський став керівником «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1736 рр.). О. Розумовському в цей час було 26 років, не 20, як в романі. – М. Ж., 25.01.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 26 – 33.