3. Москвин хоче забрати Олексу

Микола Лазорський

Розумиха лагодилась обідати. Прийшла Докія, разом з нею вступила до хати й Віра з чоловіком Павлом, присадкуватим і трохи булькатеньким з хрипким голосом кравцем. Він добре заробляв на жупанах і дуже з того пишався. З тещею був чемний, силувався догодити: як не як, а в пані Розумихи була добра левада. Йому хотілось поставити там хату під гонтою на два ганки, як у пана полковника Галагана, прорубати великі вікна й навісити зелені віконниці з червоними гронами винограду. Лепсько б було! Хай заздрять вороги, матері їх хрін!

Які вороги мусили заздрити, пан Дараган і сам не знав: жив він з людьми у згоді і не любив сварок. Дружину шанував і трохи боявся. «То у мене пані на всю губу, – казав він напідпитку, – їй треба жити в такій хаті, як у полковника Галагана». Про таку хату він набрид і жінці, і сусідам, і самій тещі: бо про що б не говорив, а наприкінці усе зведе на панську хату та леваду.

Виглядали Олексу, але він десь забарився, отже сіли обідати без «співака з лаври», як казав пан кравець. Вже поїли й локшину до молока, вже Докійка ради свята подала смажені на меду горішки, а Олекси все немає.

– Де б він міг бути, – говорила мати, визираючи у вікно, – казала, щоб не барився.

– Нічого, матусю, не вдієте, – воркотів пан Павло, червоний після чарки перцівки. – Парубок чепурний, зустрівся з кимсь, ну й забарився. Може на леваді. Пройшов оце я левадою, матусю, й диву дався: витолочили всю траву чемерівські хлопці! Така шкода! Ви б, матінко, загородили, щоб не толочили.

– Та нехай… – махнула рукою мати, – небагато й шкоди.

– Е, не кажіть, матінко, не кажіть: трава, як золото, збитки великі від тих чемерівських заводіяків, чисто тобі степові огирі. Якби ваша ласка, я сам загородив би.

Матінка мовчала.

– Мамо! – озвалась Докія. – Чи бачили ви в церкві пана не нашого, такий червоний, у довгому жупані?

– Бачила, а що?

– Кажуть, приїхав ніби з столиці до панотця нашого. Гомонять, ніби заводитимуть нову поволовщину!

– А може новий похід на турка, братимуть підводи й погоничів, – озвався пан Павло, – хай би чемерівців приборкали, щоб не толочили чужих левад.

– Ото, лихо! Хай Бог милує, – сполошилась Розумиха. – Вже ми знаємо ті походи! Ще за гетьмана «Поповича» загинуло козацтва не злічити. Скільки було сліз… леле моя! Може справді вербунок на турка.

– Ви, мамо, не клопочіться зараня, – сказала, ніби проспівала, Віра і повільно торкнула очіпок.

Вона була млява, говорила уповільнено й мало, але в розмові поводила бровою так, ніби й справді наговорила Бог зна скільки. Слово казала терпко й розсудливо. Часто від одного її слова всі вгамовувались і бачили, що каже вона до діла.

– Олекса ж старший, а менший ще дитина, а ви вдова.

І вона, як королева, повела бровою. Матінка стала серед хати й глянула на свою «розумну» Віру: «Вона правду каже», – подумала мати і підійшла до вікна.

– Чого ж його й досі немає, давно пора.

Вже сонечко почало скочуватись за далекий гай, від верб простяглися довгі тіні і з степу повіяло холодком, коли до хати вбіг Кирик: він встиг пообідати й відшукати брата.

– Мамо! – гукнув він ще з порогу, – йдіть до панотця! Кличе…

Слідом за ним до хати вступив і дяк Саватій. Хмарно перехрестився на образи й мовчки всім уклонився.

– Пані Наталко! вас кличе панотець на якусь там розмову. Щоб зараз… як кажуть, кидайте печене-варене й біжіть притьмом… сім верст пішки за шмат кишки.

Пан дяк був чогось захмарений.

– Що трапилось? – злякано питала пані Розумиха. Вона никала по кутках, чогось шукала. – Ото, не найду намітки… ось вона, ні це рушник… що там таке? Прошу сідати.

– Нічого не знаю, а сісти можна.

Пан дяк сів і скосив око на пляшку перцівки.

– Прошу, отче… чарочку з дороги, – послужливо підсунув йому чарку кравець.

– І це можна, – кахикав дяк. – Во благовремення все можна, нашому брату, духовному, іноді годиться промочити горло, – і він помацав довгу горлянку. Підсунуту чарку взяв обома руками й обережно, щоб не розлити й краплини, не кваплячись випив. Тоді хитнув головою і вломив кавалок ковбаси.

– Є хто у панотця? – спитав кравець.

Дяк з повним ротом тільки жував і мовчки дивився на кравця. Ковтнувши ковбасу, він скривився і знов хитнув головою.

– Не чули, отче, нащо кличуть матусю, – спитала й собі Віра.

Пан дяк хмарно глянув на пляшку, постукав пальцем по столу й глибоко зітхнув.

– Не скажу… знаю тільки, що у панотця сидить отой москвин, ви його бачили, пане Павле, – глянув він на кравця. – Кажуть, приїхав купувати коні. Може й так. Коні кіньми, а церква тут ні до чого, не втямлю… Вашого Олексу покликали.

– Олексу?

Пані Розумиха лячно дивилась на дяка.

– Ви, паніматко, не лякайтесь: прочув я, ніби москвин заманює співаків наших на Московію. У них там не вміють цього діла, так ото й заманюють. Може на те й кличуть, тоді пропала моя праця, задурно пішла.

Пані Розумиха не чула вже, що там казав дяк: вона хутчій бігла до панотця Сильвестра. Дяк ще раз хмарно глянув на пляшку, тихенько кахикнув і важко підвівся.

– Ну, і я піду, розвідаю, що і як. Бачу, заманюють парубка. З сусіднього села забрали вже Охріма, Кульбабиного сина, а це й до нас мостяться. Москвину все треба: то вербують у похід, то загадують підводи, то збирають поволовщину, а це вже давайте співаків… пропала моя праця, задурно пропала! – і він гнівно вийшов з хати.

У просторій світлиці панотця направду сидів той москвин, що його бачила Розумиха в церкві. Він щось записував у книжечку й зичливо поглядав на Олексу. Син її стояв біля дверей з шапкою в руках.

– Не треба так непокоїтись, – озвався до Розумихи панотець. – Сідайте, пані, ось тут.

І панотець показав на ослона. Розумиха сіла. Вона мовчки дивилась то на панотця, то на москвина. В очах світилась і туга й переляк. Панотець глянув на вдову.

– Ось вельможа, – казав він лагідно, – пан полковник набирає до царської церкви добрих співаків. Ваш син, паніматко, співака не абиякий, з добрим голосом: пан полковник вподобав його і хотів би взяти до столиці.

– На це мене й покликано? – тихо спитала Розумиха.

– На це й покликано вас, паніматко. Без вас не зробимо нічого. Чи хочете ви цього?

– Чого? – не зрозуміла мати.

– Щоб ваш Олекса їхав до столиці співати у царській церкві.

– Ні, не хочу, – твердо відрекла мати й підвелась з ослона. – Не хочу.

– Нерозумно і дуже нерозумно, – озвався полковник. – Ваш син дістане добрі гроші, одяг, взуття, його будуть там годувати, вам даватимуть поміч як удові.

– А як Олекса?

– Що Олекса?

– Чи він хоче їхати?

І вона глянула на сина: в очах її блищали сльози.

– Олекса хоче їхати, – просто сказав полковник.

Пані Розумиха здивовано глянула знов на сина, той схилив голову.

– Як же так, – шептала мати, – без мене.

– Не без вас, паніматко, не без вас, – перебив панотець.

– Без вашої волі нічого не зробимо, немає чого побиватись: коли не схочете – ніхто Олексу не присилує.

Пані Розумиха легко зітхнула: вона трохи втихомирилась.

– У столиці Олексі буде добре, – спокутував полковник, – матиме гроші, стане багатою людиною, а може й чина дістане. У нас є такі з вашого ж села, є й полковники, приміром Григор Любисток [3] – полковник, дворянин. І йому добре і батькам непогано. Дивіться, щоб не жалкували.

– Любисток з нашого села, то правда, та він утік був з Москви, – тихо відказала Розумиха.

Полковник почервонів.

– Бо дурень був… засумував не знати з чого і втік був. Ми його вернули і дали полковництво, а щоб не журився, пошлюбили з нашою дворянкою. Тепер він он як дякує, живе як пан, їздить у кареті.

Мати звела очі на сина. Той стояв, схиливши голову.

– Як, сину, їдеш?

Той звів очі, повів бровою.

– Я от що пораю вам, – сказав москвин. – Ідіть додому і поміркуйте: їхати чи ні. Завтра, рано-вранці, скажете. Тільки слово ваше хай буде тверде: не малі діти, гратись тут немає чим. Я завтра їду по обіді: коли парубок надумає їхати – поїдемо разом. Зрозуміли?

В глибокій задумі йшли мати з сином додому.

– Що сталося, чого кликали? – обступили їх дома.

Олекса хмарно сів на ослона, мати вішала на кілочок свиту. Вона навіть не помітила і куми Килини, яка прочула від дяка про Розумів та їхні клопоти і мерщій прибігла на довідки.

– Серце, Олексо, – говорила вона, підсівши до парубка, – скажи, що там трапилось у вас? Здається, я ж вам не чужа, деколи і я бувала вам у добрій пригоді…

– Та ніякого лиха й немає, пані, – соромливо мовив Олекса. – Кличуть мене до столиці, співати у самій царській церкві, москвин отой огрядний був у нашій церкві й уподобав мій голос.

Юнак трохи почервонів. Пані Килина зачудовано глянула на Розумиху. Та мляво всміхнулася.

– Он воно що! – протяг пан Павло.

– Що ви сказали на це, мамо? – поважно спитала Віра.

– Сказали – подумаємо, завтра вранці дамо знати: чи так. – І мати зітхнула.

– Чому ж так нагально? – спитала Докійка, тулячись до брата й підсовуючи йому смажені горішки.

– Бо завтра той пан полковник від’їжджає до столиці: немає, мовляв, часу чекати, поки ми надумаємо.

– Нема тут про що й думати, кумо серце! Немає чого! Одна думка мусить бути: їхати!

І кума Килина шарпонула Олексу за рукав.

– Я сам так думаю, – терпко, як ніколи, сказав Олекса. – Що я тут буду робити? Орати немає на чому..

– Правда, синку, правда… – перебив його пан Павло, – на вдовиному полі не розженешся, на леваді ж… хіба що баштан…

Олекса хмарно дивився на стіл, мняв горішки і гладив коротенького вуса, який ледве чорнів на губі.

– Просто хоч на Січ іди! Далебіг піду на Січ! – розпачливо гукнув він.

– Мати Божа, спаси й помилуй! – заплакала Докійка і вчепилась у братову руку. – Чи чули таке: він хоче на Січ! Куди тобі, паняночко, на Січ з такими руками: там тебе засміють, будуть кепкувати!

Витираючи сльози, вона щиро сміялась.

– Не жартуй, сестро, не жартуй! Ти знаєш: ми з діда-прадіда козаки. Запорожці вже вертають додому з татарських степів. Кошовий Мелашевич уклав і пакта в Лубнях, козакам вертають всі їхні паланки. Будуть знов бити татар: бо вони почали заскакувати до наших сіл…

– Не мудруй, брате, а краще йди співати до московської церкви: повчиш москалів, як треба молитись Богу.

Мати лячно дивилась на сина: вона його не впізнавала – такий був гнівний та зажурений. «Краще хай вже їде на Московщину, а то, чого доброго, і справді піде до кошового, а там десь на Полтавщині, кажуть, впали на села татари. Ні, хай їде до москалів: може, справді полковником буде, як Любисток», – думала Розумиха.

– Казав москвин, що голосом можна заробити великі гроші, ще й чина дадуть полковницького, як Григору Любистку, – мовила вона до куми.

– Кумо! – плеснула руками Килина, – це ж щастя! Хай парубок їде, побачить світу, побуде серед панства і чужого і нашого: адже наша старшина там тільки й товчеться, приїжджають додому із грішми і з чинами, хіба ваш Олекса гірший за них!

– Наша мудра примовка каже: «З Богом, Парасю, коли люди трапляються», – кинув пан Павло і глянув з острахом на жінку. Віра, на щастя, не чула його мудрої примовки, і кравець влесливо кахикнув, поглянув на вікно і мружив око на стрункі тополі, що так гойно зеленіли на леваді пані Розумихи.

Кума зичливо всміхалась і замріяно говорила:

– Це ж сон ваш, серце Наталю, дивний отой сон, про який ви розказували вранці. Кажу вам щиро – сон піде в руку: Олекса буде паном у московській столиці. Через отой його голос зроблять його, мабуть, дяком царської церкви. От згадаєте мене, кумасю, згадаєте, що Килина правду таки виворожила.

– Може й справді сон в руку, – якось мляво мовила Розумиха: клопоти сьогоднішні дуже втомили її. Вона хотіла б, щоб Олекса нікуди не їхав, а сидів дома. Але побачила, що син стояв на чомусь твердо, і згадала покійного чоловіка: пан Григор був впертий і затятий. Не одного разу кидав поле, яке без міри любив, кидав сім’ю, сідлав коня, сталив шаблю і їхав на Січ. «Годі бути гніздюком, коли ляхи-татари насідають. Треба пошарпати». «Бачу і цей піде в батька», – думала Розумиха, – «у Січі так: коли не татарин, так лях, а вже настромлять козачу голову на списа. Ні, хай вже вчить москвинів співати».

– Завтра ж раненько й несіть пану полковнику згоду, мовляв: їдемо радо! – спокутувала Килина.

Видно, така порада пані Килини прийшлась до смаку кравцю: він всміхнувся, але нічого не сказав, тільки кахикнув і налив собі чарку.

– Завтра ж і пакуватись, – не втерпів сказати.

Олекса сидів мовчки і все мняв горішки. Нараз підвівся й якось терпко сказав:

– Коли пакуватись, то тільки сьогодні: завтра не буде часу.

Він підійшов до вікна і глянув на купу верб край сусідньої балки. Згадав свою карооку Ярину й тихі розмови там… Треба побачити її.

А кума Килина весело жебоніла:

– Тримайте, серце, щастя за хвіст… за хвіст, щоб не випурхнуло з рук.

Розумиха й собі постановила: послати до Московщини сина, але все ж просити полковника Вишневецького (вона вже довідалась про його ім’я) вернути назад Олексу, коли тому буде погано жити у столиці, або засумує за рідним краєм чи дівчиною.

Уночі не спала, зітхала, хрестилась і все шептала молитви. Ще й на світ не благословляло, як відімкнула скриню й почала лаштувати коханого сина в далеку дорогу.

Примітки

3. Слід знати, що Г. Любисток народився у 1706 р., тобто тільки на три роки старший від О. Розумовського. Чин полковника він отримав у 1748 р., через 13 років після описуваних подій. Це зветься анахронізм. – М. Ж., 25.01.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 18 – 25.