5. Від’їзд Олекси

Микола Лазорський

Гості сиділи вже за столом у Розумишиній хаті, коли Олекса переступив поріг.

– А ми думали, ти вже поїхав без нас, – пожартував дід Саква, підкріплюючись пирогом після чарки.

Пані Килина, рожева й жвава, моргнула Олексію: вона добре знала, де він був.

– Мабуть прощався з вербами…

І вона лукаво засміялась. Олекса мовчки сів до столу.

– В дорогу треба як слід поїсти, покріпити себе, щоб не розтрусило, – порядкував пан Павло.

Він налив Олексію і «за одним заходом» усім гостям, не забув і за себе.

– Дай же Боже, щоб старі не старіли, жили у згоді та Божій ласці, а молоді росли та вбивались у колодочки.

– Прошу поросятини з хріном, – мовила мляво Віра і повела бровою.

– Зараз попробуємо, що воно таке, – говорив Ничипір з Конотопу.

– Добряче порося, пане Ничипоре, – хвалив селянин у кожусі, – кожух, правда, він уже скинув, бо в хаті було душно, і тепер старанно обсмоктував кісточку.

–… і найпаче з оцтом, – додав чоловік з латкою на коліні, – і вмреш – не згниєш…

– Не треба квапитись умирати, хай мруть наші вороги, а ми ще погуляємо на цім світі.

– Діждемо Олексія з столиці в чинах та багатстві.

– Поставимо на рушники з найкращою Яриною, на всю сотню весілля справимо.

– Дай Боже, – говорила мати, – аби здоров повернув, а чини – то все марнота людська.

– Істинно так, істинно. Все суєта, – озвався пан дяк.

Він був трохи напідпитку.

– От, приміром, візьмемо мене: труджусь, побиваюсь, як риба об лід…

– Панове! – весело гукнув пан Павло, – по одній пити не личить козакам: щоб не скакати на одній нозі, прошу по другій!

– Істинно так… треба вигладити дорогу, – підтакнув дяк. – Треба… нашому брату інакше не можна… для горла. Пийте, велелепая кумо! – всміхнувся він пані Килині, – бо ви сьогодні заслужили, істинно так, як Божа бджола, потрудились.

– Та я вже випила, їжте й пийте ви на здоров’я.

– Е ні, так не можна, – порядкував пан Павло, – сьогодні годиться…

– Розрішається вино і єлей…

– Заради сьогоднішнього дня прощаються всі шкоди і тим, хто толочить чужі левади, і тим, хто никає біля вдовиної хати. Пригубте, кумо.

– Пригубте, не соромтесь…

– Я не з соромливих, – казала Килина, беручи чарку. – А що парубки задивляються, то дарма, боронити не смію, хай дивляться.

– Істинно так… живи та їж, поки роток свіж. От, приміром, я: живу сам, як байбак у норі, тільки й мого, що до церкви та додому муштрувати співаків. Всі ви, здорові, знаєте, як мої хлопці співають…

– Добре співають, спасибі вам, отче, трудитесь не дурню, прикрашаєте храм наш солодким співом, – загули коло столу.

–… а найпаче добре співає отрок Олексій, – вів своє пан дяк. – А хто парив чуба з ним, хто грюкав та галасував як брати «фа» та «соль»… га? Дяк Саватій, он хто, а хто писав для нього ноти при лойовій свічці до третіх півнів… га? дяк Саватій. А хто вчив правильно брати верхи… га? Той же дяк. А яка була заплата тому дяку за морочливу працю… га? Дуля була на заплату, велика дуля!

– Що ви, отче, що ви кажете! Усі вас шанують, усі дякують…

Дяк вирячив видюще око і вдарив по столу кулаком.

– Та яка ж то дяка, коли пан полковник навіть і не спитав, хто вчив отрока! Коли панотець навіть і не сказав, що на світі є собі такий пан дяк, який вміє вчити співу ангельському… хіба це не обида!

І отець Саватій заплакав.

– То дарма… то дарма… – розчулено потішав пан Павло. – Адже всі родичі, та що там родичі! все село, вся сотня знає, що вивчили нашого Олексія тільки ви, ніхто ніколи цього не забуде… мм… теє… теж не забудемо… дамо… м… по змозі, я теж дам, от тільки впорядкую леваду… мм… по змозі.

– Хоч ти не забувай мене, отроче! – плакав дяк, витираючи око червоною хусткою.

– Ніколи не забуду, – щирю мовив Олекса, цілуючи в руку пана дяка.

– От і добре, от і мир! – радів пан Павло. – В таку велику днину треба, щоб усі були веселі, щоб, боронь Боже, ніхто… мм… не токмо що заплакав, а щоб і не скривився. Найпаче, щоб були спокійні та радісні матінка наші… бо ж син їде, хвала Богу, на діло, велике діло, грошовите. Не на якусь там миршаву леваду копирсати город, а співати… сам цар слухатиме його солодкого співу. Он що! Не беруть же його, хай Бог милує, в похід, а поставлять на клиросі. Сам цар спитає: хто співає, як янгол? скажуть: Олекса Розум з Лемешів. Ага, скаже, я знаю лемешівців: видайте йому з скарбниці тисячу талярів та вручіть золоту грамоту. Отож, хай матінка не ходять по хаті зажурені та заплакані, а веселенько попрощаються з сином, не навіки ж, хвала Пану Богу, та благословлять у щасливу дорогу…

– Істинно… материна молитва і з дна моря рятує і від диб московських хоронить…

Пані Розумиха через силу всміхнулася: і рада б веселитися, так Бог Святий знає, куди їде її син і хто догляне його в чужій чужині: чи захоче з’їсти чого ласенького, чи, крий Боже, занедужає, хто подасть кухоль води напитись, хто спитає, чого хоче, що болить: чужий край, не один козак там загинув.

– Ну, панове, здається, пора нашому козаку… мм… – і пан Павло глянув на матінку. – Годиться в дорогу й по чарці, як то кажуть, на коні.

– На коні!

– Зичу тобі, сину, – тихо мовила мати, – лебединий вік, а журавлиний крик. Не забувай в далекій стороні матір, сестер, братіка і всіх нас селян. Бог за це тобі заплатить, вертай багатий і щасливий…

– Приїжджай в полковницькому жупані, щоб наша Ярина була полковниковою, – махнула хусткою пані Килина.

–… і з великим капшуком червінців, – горнулась Докійка.

– Щоб привіз повну скриню добра! – гукав пан Павло.

– Щоб прибув у доброму здоров’ї та заступив мене старого в церкві! – додав пан дяк.

Всі пили здоров’я, зичили добра Олексію, обіймали парубка, помагали виносити клунки з харчами та одежею, давали поради. Всі вийшли з хати. Тільки отець Саватій схилив обважнілу голову на край столу, витирав сльозу й бубнив:

– Суєта суєт… вивчив хлопця, а що маю: велику дулю маю, панове.

До подвір’я панотця Сильвестра рушили гуртом. Тут вже їх виглядали. Полковник Вишневський сидів у вигідній берлині і казав Олексію, де складати клунки, посадив поруч себе й ознаменував себе широким хрестом. Всі скинули шапки і теж перехрестились. До Олексія підійшла мати й палко обняла сина.

– Хай Бог і Пречиста Діва будуть тобі в допомозі… Благословляю…

За слізьми не могла говорити. Пан Павло лагідно відвів матусю від берлини.

– Мамо! Олексі буде добре! – мовила Віра й обняла матір. Докія гаряче обняла брата й шепнула: – Прощай і не журись… буду щодня відвідувати Яринку.

Олексій зашарівся і вдячно глянув на сестру.

– З Богом! – прогув москвин, і коні з місця рвонули. Берлина покотила.

Олекса оглядався, але ніде не бачив Ярини. Тільки вже за цариною вглядів дівчину: вона стояла біля тополі, такої стрункої й самотньої, як і сама дівчина. Легенький вітрець ворушив пасмо русявого волосся. Ярина махнула хусткою: засмучений погляд її боляче вколов Олексія. Довго дивилась услід аж поки берлина не зникла з очей.

Ця дівчина, така самотня й зажурена, часто ввижалась юнаку вже в столиці. І снилась…

Вона йому снилась не інак, як тільки біля самотньої тополі… з сумними очима, з яких спливали сльози-перлини.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 33 – 37.