6. Бійка за удову Килину

Микола Лазорський

Минали дні, спливали, як листячко за водою. Минула перша й друга Пречиста, пройшло Здвиження, а там і Покрови. З дупластої верби осипалось пожовкле листя, і тополя край шляху шуміла по-осінньому.

Микола Гармаш ходив хмарний, неговіркий. Робив він на сусідньому хуторі в броварні і все думав про вдову. Не розбереш її: часом привітно всміхнеться, моргне, спитає, як живе й що робить, або ж зирне так, ніби варом обіллє. Передавали, що дука Лелека внадився до неї, частує вона його у свято. Що й казати: за дуками не протовпишся – вони скрізь перші. Що вдова думає-гадає – треба спитати, про що питати – Микола й сам не знав. Всмокталась у саме серце тая вдовиця, як гадина.

Вчора зустрів – привіталась, як ясочка. Каже – «бачу, Миколочко, засіла я тобі ось тут!» – і показала на серце, а сама всміхається. «Шкода, – каже, – мені тебе, дуже вже ти побиваєшся. Приходь до старої верби, що в балці, подарую часину». Засміялась, як русалка, та й подалась до міста. Стояв біля верби цілісіньку ніч і… ні лялечки. Ніде нікого, тільки сичі пугукали та сухий очерет над болотом шелестів. От так вдова посміялась! Такого глуму не прощають! Не жартуй, удово, не жартуй з убогого парубка!

Микола блідий, як полотно, стиснув зуби: сьогодні треба побачити вражу жінку, сьогодні ж спитати. Гм… свята Покрова… може дука вже заслав сватів? Побачимо… Броварник накинув наохляп святкову білу свитку, взяв добру решетилівську шапку і мерщій пішов до села. Проходячи повз вдовиного двору, він побачив на городі пані Килину. Була сама. Вдова зрізала жоржини й оглядала з усіх боків кожну квітку. Була у вельветовій керсетці з випущеними рукавами мережаної сорочки. Микола вповільнив ходу, зняв шапку і вклонився.

– Добридень, пані Килино, з святою Покровою!

Пані Килина звела очі й собі вклонилася. Микола наважився – відхилив ворота і підійшов до вдови:

– Як же так, пані, – твердо мовив він. – Я прогаяв цілу нічку… довелось обіймати стару вербу…

– То й на здоров’я, парубче, – терпко відрекла вдова.

Микола сполотнів:

– Як то – на здоров’я… То, пані, ще кепкує? з якої такої причини?

– Ні з кого я не кепкую, нікому не обіцяла приходити до тієї верби. Ще чого захотів: бігати вночі до балки, де ходять самі вовкулаки…

– Нащо ж глузувати?

– Наладив своє: глузувати та кепкувати. Зваж, парубче, коли я глузувала? Чи було коли таке, щоб я стояла з тобою на вулиці та теревені точила? Чи може просила до хати, а чи просила, щоб побивався за мною? Нічого такого не було і не треба вигадувати дурниць. Ти й зараз уліз у двір, як ведмідь… непроханий.

– А верба ж!

І в голосі забриніла невимовна туга.

– Далась тобі тая верба. Дурень ти: вже маєш вуса, не маленький… З верби осипалось вже листячко, а ходять до неї, коли вона вся зеленіє та в бузку соловейко тьохкає…

– Баламутиш, пані, баламутиш… і гріх тобі і великий сором.

Килина знизала плечима, стала вирівнювати китицю жоржин. Микола постояв ще хвильку й нараз круто повернув до воріт.

– Коли моє не в лад, то я з своїм назад, – сказав броварник з гіркотою вже на вулиці й швидко пішов геть.

Вдова підвела очі. «Гарний парубок, – думала, – ставний, вус темний і рум’янець, але ж… броварник, наймит. А козак, хоч малюй! Куди тому булькатому Лелеці… шкода, дуже шкода!».

– Миколо! Миколочко! – гукнула майже в розпачі.

Але Микола Гармаш був уже далеко. Гнівний і збентежений вкрай, швидко йшов він шляхам, занурившись у свої гіркі думи…

– Куди так чимчикуєш, небораче? – гукнув хтось з гурту біля шинку на горбі.

– Йди но сюди… почастую!

Микола глянув на гурт: там були все лемешівські орачі, заможні, з пихою і, мабуть, напідпитку, – тверезі не зачепили б. Серед них був і Петро Лелека.

– Не чіпайте його, – озвався насмішкувато дука. – Він поспішає зараз від удови, бачите ж самі: дістав гарбуза від удови, так хоче дома роздивитись гостинця.

Всі весело засміялись. Микола став.

– То ще не знати, як воно буде з удовою, – гукнув він злісно. – А от ти хоч і з грішми, а дістанеш облизня у пані Килини.

– А хіба що – ти станеш на перечепі?

– Хоч би й так…

– Брехали діти твого батька, та й тебе навчили.

– А все ж до вдови не підеш, витрішкувате опудало!

– Голодранець… броварник!

– Аби не злодій, чесно заробляю свій гріш, а ти розжився на чужому: відтяг громадський млин. Злодій!

– Я… злодій? – засичав Лелека.

– Ти!.. ти до колегії їздиш, ти подаєш супліки колегіянту-москвину, брешеш на селян… донощик!

– Я?…

– Ти!

– Ах ти волоцюга, дейнека з-під мосту!.. Посічу!.. – і Лелека хопив кілок; він біг просто на броварника.

Микола стояв, стиснувши кулаки. Гурт наїжився, але ніхто не придержав дуку. Той біг з піднятим кілком, щоб вдарити збоку, Микола відскочив і за мить сам напав: кулакам збив Лелеку з ніг й націлився вдарити ногою.

– Пробі… рятуйте!..

До броварника простяглось з десяток рук, гуртом відтягли від лежачого.

– Схаменися, Миколо! Ти ж статечна людина: ніколи не водилось такого за тобою, хлопець розсудливий, а зараз мов би з глузду з’їхав… мабуть, направду вдова збаламутила доброго козака…

Микола важко дихав, понуро глянув на гурт, нараз насунув шапку на очі й мовчки пішов геть, не оглядаючись.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 37 – 40.